Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

така функція ГЖУ, як політичний розшук, тобто виявлення, «висвітлення» і «ліквідація» (мовою жандармів так позначалися обшуки й арешти) організацій та окремих осіб «протиурядового напряму». До 1904 р. ГЖУ відповідали і за здійснення негласного поліцейського нагляду (згідно з Положенням від 1 березня 1882 р. такий нагляд установлювався за особами «сумнівної політичної благонадійності»). Ще однією функцією ГЖУ було проведення дізнань у справах про державні злочини і «досліджень» про політичну неблагонадійність. Крім того, жандармерія до 1911 р. була одним з органів контррозвідки.

Територія України покривалася густою мережею органів жандармської залізничної поліції. Кожне з жандармських поліцейських управлінь залізниць (ЖПУЗ) охоплювало одну або кілька залізниць (наприклад, у віданні Київського ЖПУЗ були південно-західні залізниці). При начальнику ЖПУЗ

— полковнику або генерал-майорі — перебував ад’ютант управління. Управління складалося з відділень на чолі з начальниками-офіцерами (квартири начальників відділень звичайно розташовувалися на вузлових станціях). Начальник відділення мав у своєму розпорядженні вахмістра і 20—ЗО унтер-офіцерів (частина унтер-офіцерів перебувала при начальнику, а решта — роззосереджувалися по всіх станціях). У 1895 р. в Україні налічувалося п’ять ЖПУЗ: Київське, Кременчуцьке, Одеське, Харківське і Харківсько-Царицинське (м. Харків). З 38 відділень, що входили до складу цих управлінь, на території українських губерній перебувало ЗО. Крім того, тут діяли Рівненське відділення Віденського ЖПУЗ, Київське, Чернігівське відділення Орловського управління. Контингент жандармської залізничної поліції того часу складали 44 генерали і офіцери, ЗО вахмістрів і майже 900 унтер-офіцерів.

Стаття 692 Зводу військових постанов проголошувала, що ЖПУЗ «мають усі обов’язки і користуються усіма правами зовнішньої поліції, беручи участь в охороні зовнішнього порядку і в попередженні та припиненні порушень «громадських благочинь і безпеки на певних районах залізниць».

Крім цього завдання, залізничні жандарми здійснювали ще ряд функцій. Зокрема, на них покладався нагляд за особистим складом службовців залізниць. Так, згідно з Циркуляром Департаменту залізниць Міністерства шляхів сполучення від 1 травня 1889 р. приймання на службу залізничних агентів мало здійснюватися лише за погодженням з начальниками ЖПУЗ. З часом жан448

1171

дармам доводилося звертати дедалі більше уваги на робітників залізниць1. Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60—70-х років була судова реформа 1864 р. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, пройнятий духом формалізму суд замінювався судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, незалежності, змагальності, гласності тощо. Дореформене судочинство в Російській імперії пронизували так звані інквізиційні засади: таємне, письмове провадження, формальна оцінка доказів, нерівність сторін, що випливала зі станового походження. Існувала громіздка судова система з численними інстанціями. В її діяльності часто царювала кричуща сваволя.

Підготовка і проведення судової реформи в Російській імперії затяглася на кілька років. Тільки Державна рада розглядала проект статуту цивільного судочинства майже два роки2. Відсутність необхідних юридичних традицій у дореформеному судочинстві і нагальна потреба реформи суду в умовах скасування кріпосного права примушували самодержавство шукати модель, яка б довела слушність на практиці. Такою виявилася система правосуддя, що існувала в буржуазних державах і дістала всебічне обгрунтування в правовій теорії та мала багату практику застосування.

Судова реформа 20 листопада 1864 р. ліквідувала колишній феодальний суд. Вводилися дві системи судових установ: суди з суддями, які обиралися (мирові судді та з’їзди мирових суддів) і суди з суддями, які призначалися — окружні суди та судові палати-Інститут мирових суддів утворювався в містах та повітах. Мирові судді розглядали дрібні кримінальні справи (провини проти громадського порядку, особисті образи та побої, шахрайства та крадіжки на суму до 300 крб.). Обрання мирових суддів належало до компетенції органів місцевого самоврядування — земських зборів та міських дум. Кандидатами могли бути особи, які відповідали вимогам установленого вікового, освітнього і досить високого майнового цензу. На Лівобережній та Південній Україні він становив: у Полтавській і Чернігівській губерніях — 400—500 десятин землі (залежно від повіту), Херсонській 400—700, Таврійській — 400— 900 десятин. Крім дільничних мирових суддів, які одержували за свою службу винагороду, вводилися посади так званих почесних

1Ярмиш О. Я. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці XIX

— на по

чатку XX ст. — Харків, 2001. — С. 127—128.

2Коротких М. Г. Судебная реформа 1864 г. в России // Вопр. истории. —

1987. —

№ 12. — С. 24.

293-382

1172

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1173

2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1174

мирових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони чинили «суд та розправу», коли обидві сторони просили про це. Безплатність цієї посади призводила до того, що почесними мировими суддями були, як правило, повітові та губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові та цивільні урядовці тощо. Збори почесних та дільничних суддів повіту або міста були вищою інстанцією — з’їздом мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними зі свого середовища. Мировий суд був досить демократичним інститутом в умовах самодержавства. Дільничні судді користувалися авторитетом у населення. За свідченням А. Коні, у перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутливих, порядних людей1.

Не дивно, що вже у 70-х роках мировий суд став об’єктом критичних нападок з боку реакційної преси. Особливу активність виявив у цьому питанні ідеолог російського консерватизму М. Кат-ков, видавець «Московських відомостей». Він виступав проти принципу виборності мирових суддів, неодноразово звинувачував їх у тому, що вони «розхитують громадський порядок замість того, щоб чинити суд за законом, тенденційно законодавствують з питань відносин між наймодавцями й особами, які наймаються».

Окружний суд поширював свою юрисдикцію на декілька повітів (в Україні

— два-чотири) і складався з голови, його товариша та членів суду.

Великого значення набувала прокуратура, що керувала слідством, виступала обвинувачем на суді, пильнувала за виконанням вироків. Прокурор, його товариші і канцелярія входили в апарат окружного суду. Судові слідчі усього округу підпорядковувалися прокурору окружного суду. Згідно з Судовими статутами 1864 р. кримінальні справи підлягали розгляду окружним судом у складі або трьох коронних суддів, або з участю присяжних засідателів, які визначали винуватість підсудного. Якщо за вчинення злочинів і провин законом передбачалося покарання, пов’язане із позбавленням усіх станових прав або усіх спеціальних, особистих і за рішенням станових органів присвоєних прав і привілеїв, такі справи розглядалися окружним судом не інакше як з участю присяжних засідателів. Під час проведення попереднього слідства з кримінальних справ, підсудних окружним судам, судовим слідчим сприяла поліція, а в ряді випадків — жандармерія. Незважаючи на деяку об-

М., 1986. — 1 Кони А. Ф. Из записок судебного деятеля // Собрание сочинений. Т. 1. — С.

288—330.

450

1176

меженість можливостей суду присяжних, у Російській імперії порівняно з аналогічними органами країн Європи й Америки, в ньому втілилися досить демократичні для Росії другої половини XIX ст. буржуазні засади: незалежність суду, усність і гласність процесу, рівність громадян перед судом, участь суспільства у відправленні правосуддя. Суд присяжних розглядав в імперії до трьох чвертей усіх кримінальних справ.

За законом присяжним засідателем міг бути місцевий обиватель, російський підданий, віком від 25 до 70 років. Вводився ценз осілості в даному повіті (не менше 2-х років). До участі в суді не допускалися злочинці, неспроможні боржники, німі, сліпі, глухі, божевільні, а також особи, які не володіли російською мовою. Остання вимога робила суд присяжних в Україні, як і в інших національних районах імперії, могутнім засобом русифікації. Недарма один з творців судової реформи великий князь Костянтин Миколайович писав Олександру II: «...я переконаний... губернії скористаються... благодіяннями не тому, що вони становлять Литву і Україну..., а навпаки... тому, що вони суть російські губернії, як Тульська, Рязанська й усяка інша...». Судовими статутами не допускалась участь адміністрації у виборах присяжних засідателів. Губернатору надавалася лише контрольна функція: виключаючи кого-небудь з переліку осіб, які мають право засідати в суді як присяжні, він мусив обгрунтувати своє рішення. Складання переліків земствами і міськими думами підвищувало значення органів місцевого самоврядування. Демократичність суду присяжних, перевага у їх числі виходців з «нижчих станів» викликали тривогу самодержавства. Вже у 1878 р. усі справи «про явне повстання проти властей» передавалися з відання суду присяжних до судових палат.

451

Судові палати діяли як друга інстанція для окружних судів. Вони складалися із департаментів цивільних і кримінальних справ (голова і члени їх призначалися царем за поданням міністра юстиції). До округу судової палати входили кілька губерній. В Україні функціонували три судові палати — Київська, Харківська та Одеська. Палата була апеляційною інстанцією для всіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без присяжних засідателів. Крім того, судова палата розглядала як перша інстанція справи про державні та посадові злочини. В цьому випадку судочинство здійснювалося з участю коронних суддів і станових представників.

29*3-382

1177

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1178

2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1179