Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

попереднього слідства в кримінальних справах передавалося після судової реформи 1864 р. судовим слідчим, господарські функції і питання благоустрою — органам земського та міського самоврядування тощо. Однак поліцейська реформа мала незавершений характер, вона не внесла в компетенцію поліції ясність та виразність, не усунула плутанину і суперечності, притаманні її дореформеній діяльності. Зберегли свою чинність багато норм Положення про земську поліцію і Наказу її чинам та служителям 1837 р., які визначали коло завдань поліції. У Зводі законів компетенція органів поліції була в основному зафіксована в Загальному установлення губернському (т. II) та Статуті про попередження і припинення злочинів (т.

XIV).

Загальне установлення губернське передбачало, що «предмети відомства поліцейських управлінь і підпорядкованих їм осіб», зокрема, стосуються «стеження за виконанням законів, охорони безпеки та справ громадського благоустрою». Наступні статті Загального установлення конкретизували завдання поліції щодо виконання цієї функції: оприлюднення указів і постанов уряду, «усілякі оголошення, повідомлення і виклики за наказом начальства», «охорона недоторканності прав і спокійного відправлення обрядів церкви православної і свободи іновірних, визнаних віросповідань», «охорона громадського спокою, благочиння, добрих звичаїв, порядку і належної властям покірливості», «заходи безпеки від злочинців і розбійників, затримання їх та знищення їхніх зграй» — і багато ще чого, викладене в наступних 37 пунктах ст. 681. Проте і це була лише мала дещиця передбачених законами обов’язків поліції.

Отже, і після передбаченого реформою звуження компетенції поліції коло завдань, що нею вирішувалося, залишалося досить широким. Слід враховувати й те, що «звільнення» поліції від сторонніх функцій було багато в чому формальним. Так, згідно із земською реформою велика кількість господарських функцій передавалася земствам. Але насправді цього не відбувалося. По-перше органи земського самоврядування перебували під пильним наглядом поліції. По-друге, земства не мали своїх органів примусу і мусили діяти через апарат поліції. Звільнившись у пореформений період від вирішення суто господарських питань, поліція зберегла за собою контроль за господарською діяльністю не тільки громадських органів, а й приватних осіб. Практична діяльність поліції була позначена формалізмом, безплідним листуванням, сваволею і беззаконням. Безліч архівних справ, що збереглися у фондах канцелярій генерал-губернатора і

444

1161

губернаторів, свідчить, що в поліції були поширені хабарництво, підробки, побиття заарештованих тощо.

Наприкінці XIX ст. дії влади спрямовувалися насамперед на боротьбу з виступами робітничого класу — найнебезпечнішої для самодержавства сили визвольного руху. При цьому уряд став на шлях створення спеціальної фабрично-заводської поліції. Ще у 1880 р. підприємцям було дозволено набирати й утримувати за власний рахунок поліцейських на фабриках та заводах. За відомостями МВС, упродовж 17 років, тобто до 1897 р. на кошти підприємців було створено 130 поліцейських посад. Однак розвиток визвольного руху випереджав зростання сил поліції. Врешті-решт самодержавство взяло на себе левову частку витрат на утримання фабричнозаводської поліції: з 1 лютого 1899 р. набув чинності закон «Про посилення поліції в районах промислових закладів», згідно з яким створювалися 160 нових посад городових. Водночас зберігалося право дозволяти капіталістам утримувати поліцейських за власний рахунок.

Новостворені поліцейські структури розподілялися так: насамперед склад поліції збільшувався в тих фабричних районах, в які під час виступів робітників викликалися війська; у другу — в робітничих районах, де відбувалися страйки і «безладдя». За такого по-своєму справедливого підходу у промислово розвинутих губерніях України на рубежі XIX—XX ст. значно посилився поліцейський апарат. Яскравий приклад тому ■—■ Катеринославська губернія. Тут на початку 1900 р. штат фабрично-заводської поліції в промислових районах становив 763 поліцейських на 111 200 осіб фабричного населення, тобто один поліцейський припадав на 160 осіб (за загальними ж «нормами» це співвідношення мало бути 1:400).

Об’єктом особливої уваги місцевої адміністрації поліції був селянський рух. Уряд здійснив цілу низку заходів щодо посилення поліції в сільській місцевості. Так, міністр внутрішніх справ широко використовував надане йому законом від 22 червня 1900 р. право задовольняти клопотання приватних осіб про формування на їхні кошти поліцейських команд. У другій половині XIX ст. у системі поліцейських установ в Україні виникли спеціалізовані органи кримінального розшуку — розшукові відділення. Капіталізм як суспільно-економічна система створював сприятливий грунт для зростання загальнокримінальної злочинності. За даними статистики, кількість злочинів з 1876 р. до 1889 р. загалом по Росії зростала втричі швидше, ніж чисельність населення. При цьому майнові злочини, головно крадіжки, становили приблизно

445

1162

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1163

2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1164

2/3 усіх кримінальних правопорушень. Багато злочинів залишалося безкарними. Про слабкість карно-розшукової діяльності свідчили сучасники. Так, юрист Н. Селіванов у 1884 р. писав: «...не тому слід дивуватися, що більше половини злочинів у нас залишається не викритими, а тому, що інша половина викривається». Показово, що жертвою кишенькових злодіїв став навіть сам міністр внутрішніх справ Тимашев: під час обідні в Успенському соборі в Москві у нього викрали гаманець, золотий портсигар та портфель. Усе це примусило місцеві власті вжити відповідних організаційних заходів. Після того, як стало функціонувати розшукне відділення у Петербурзі, аналогічні органи почали утворюватися при канцеляріях градоначальників і обер-поліцмейстерів у великих містах (в тому числі у Києві та Одесі). Однак єдиної системи карного розшуку протягом тривалого періоду в країні не було. Бракувало і коштів, які виділялися урядом на його потреби. У 90-х роках, наприклад, кредит на «розшукну частину» (він розподілявся між усіма губернаторами і градоначальниками) становив лише 100 тис. крб. на рік. Особливе місце у поліцейському апараті Російської імперії посідали органи політичної поліції. Вони виділялися в окрему систему ще за часів Петра І. У першій чверті XIX ст. сили політичної поліції були розпорошені. Події 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі (повстання декабристів) застали уряд зненацька. З великими труднощами втримавши владу, Микола І почав виправляти «помилки» свого брата, підписавши 3 липня 1826 р. указ про утворення III відділення власної його імператорської величності канцелярії

— органу, який більш ніж на півстоліття став втіленням реакції. У 1827 р., коли було засновано корпус жандармів (у 1874 р. перейменований в Окремий корпус жандармів), почалося формування системи місцевих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за «духом народним» на всій території імперії.

У 1867 р. було прийнято Положення про корпус жандармів, яке в основному залишалося незмінним аж до Лютневої революції 1917 р. Після його прийняття на місцях створювалися губернські жандармські управління (у 1870 р. до них вводився «додатковий штат» — для служби в повітах) і жандармські поліцейські управління залізниць. Ці органи становили основу цього жандармського відомства до 1917 р.

Серйозну реорганізацію центрального апарату політичної поліції було здійснено у 1880—1883 рр. під впливом другої революційної ситуації: міністр внутрішніх справ став одночасно і шефом

446

1166

жандармів, замість відділення в МВС створювався Департамент поліції МВС, який об’єднав керівництво загальною і політичною поліцією. Особливі завдання, покладені царатом на політичну поліцію, обумовили підвищені, дещо специфічні вимоги до особового складу жандармського відомства. Так, жандармськими офіцерами могли бути тільки особи, які мали освіту не нижче середньої і прослужили у військах не менше п’яти років. Не допускалися до переведення в корпус жандармів офіцери, які були «в штрафах по суду і слідству» і мали грошові борги. Кандидати в жандарми попередньо складали при штабі корпусу іспити «як з моральних якостей, так і зі службових достоїнств».

В Україні у 70—90-ті роки XIX ст. територіальні органи корпусу жандармів були представлені дев’ятьма губернськими жандармськими управліннями (ГЖУ) і жандармським управлінням м. Одеси. Звичайно ГЖУ контролювали територію тих губерній (міст), де вони перебували, за винятком жандармського управління м. Одеси: крім самого міста, йому був підпорядкований і Одеський повіт Херсонської губернії. Штати ГЖУ були різними. Якщо, наприклад, Чернігівське ГЖУ вважалося третьорозрядним (4 офіцери, 3 вахмістри, 23 унтер-офіцери), то Харківське ГЖУ за штатом поступалося в країні тільки двом столичним (у ньому у 1895 р. служили 6 офіцерів, 4 вахмістри, 70 унтер-офіцерів).

Сили управлінь розподілялися так. Очолював ГЖУ начальник — жандармський генерал-майор або полковник. При ньому був ад’ютант управління. Кожний начальник ГЖУ мав у вигляді «додаткового штату» управління кілька помічників у повітах, а інколи — в губернському місті. Впродовж періоду, що досліджується, штати одних ГЖУ (Подільського, Таврійського, Чернігівського) залишалися практично незмінними, інших поступово розширювалися, здебільшого за рахунок введення нових посад помічників начальників ГЖУ в повітах та губернських містах і збільшення кількості унтер-офіцерів, які в них перебували.

У віданні Волинського і Подільського ГЖУ були прикордонні пункти. При жандармському управлінні м. Одеси був особливий офіцер з командою «для огляду паспортів у порту». У стройовому та господарському відношенні ГЖУ підпорядковувалися штабу корпусу. Діяльністю ж їх щодо здійснення «спеціальних обов’язків» керував Департамент поліції МВС.

Однією з важливих функцій, притаманних жандармерії був «загальний нагляд за духом усього населення і за напрямом політичних ідей суспільства». З цією діяльністю тісно пов’язувалася

447

1167

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1168

$ 2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1169