Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 р. При цьому право оголошення на даній території стану посиленої охорони належало генерал-губернатору (стан надзвичайної охорони вводився рішенням Комітету міністрів, яке затверджувалося царем). Цими повноваженнями генерал-губернатор широко користувався, здійснюючи колоніальну політику царату в Україні.

Такі ж повноваження генерал-губернатор мав і у разі введення воєнного стану на підставі закону 1892 р.

Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження головного начальника Південно-Західного краю, закріплені в ряді нормативних актів. Так, на генерал-губернатора згідно з «вьісочай-шим повелением» 1888 р. покладався обов’язок «вживати заходів до заміщення посад у ПівденноЗахідному краї особами російського походження», від нього залежала видача дозволів на приїзд до міста та тимчасове проживання у ньому «євреям, які не мають права постійного проживання в Києві». Серйозним політичним змістом була позначена роль генерал-губернатора в керівництві церковними справами. Зокрема, під пильним генерал-губернаторським наглядом перебувала діяльність римсько-католицької церкви: лише з його дозволу могли засновуватися нові костьоли, алтарі та каплиці; без згоди генералгубернатора не могли призначати ксьондзів на приходські посади; він міг відлучати їх від посад, переміщувати і накладати на них грошові стягнення «за невиконання вимог і розпоряджень громадської влади». Генерал-губернатор відігравав важливу роль у забезпеченні домінуючих позицій російського дворянства у Південно-Західному краї: він призначав і звільняв предводителів (маршалків) дворянства, вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння. Так, якщо виявлялися угоди, що складалися всупереч вимогам законів від 10 червня 1864 р. та 10 грудня 1865 р. (цими законами заборонялося придбання маєтку у дев’яти західних губерніях полякам та євреям), генерал-губернатор подавав у суди позови про скасування нотаріальних актів за цими угодами. При цьому він ставив перед окружним судом питання про притягнення до відповідальності нотаріусів, які засвідчували незаконні угоди.

Значною була роль генерал-губернатора у реалізації селянської реформи на Правобережній Україні. Після польського повстання 1863 р. життєво важливим завданням царської адміністрації стало позбавлення польського визвольного руху соціальної бази, у тому числі на Правобережжі. Необхідно було протиставити польському дворянству регіону українське селянство. З цією метою акти-

1132

візувалось проведення селянської реформи. Тут, на відміну від решти територій України реалізувалась операція з обов’язкового викупу селянських наділів у поміщиків. Мирові посередники, які реалізували селянську реформу безпосередньо, призначались в адміністративному порядку. Місцеве дворянство було усунуте від цих процесів.

Скасування кріпосного права на Правобережній Україні, придушення польського повстання, інші акції надзвичайного характеру здійснювались за безпосередньої адміністративної участі генерал-губернатора1. У «звичайних» умовах ця надбудова скоріше заважала нормальному здійсненню державного управління.

Яскравим виявом русифікаторської, колоніальної політики, що здійснювалася царатом у Південно-Західному краї, було положення «конфіденційного» циркуляра міністра внутрішніх справ від 16 жовтня 1881 р., згідно з яким лише з дозволу генерал-губернатора могли влаштовуватися «публичное исполнение разньїх сцениче-ских представлений, декламации и пения на малороссийском наре-чии и вообще не на русском язьіке»2. «Криза верхів» у період другої революційної ситуації виявилася, зокрема, в заснуванні посад тимчасових генерал-губернаторів. 5 квітня 1879 р., через три дні після замаху О. Соловйова на Олександра II, був опублікований царський указ про призначення тимчасових генерал-губернаторів у Петербурзі, Харкові й Одесі; відповідними правами наділялися московський, київський, варшавський генерал-губернатори, їх влада поширювалася й на сусідні губернії. Так, у 1882 р. Київському генерал-губернаторові були тимчасово підпорядковані чернігівський і полтавський губернатори. У подальші роки Комітет дії положення про посилену охорону чи оголошував воєнний стан у Київській, Подільській і Волинській губерніях або окремих місцевостях з надання генерал-губернатору обов’язків Головнокомандувача та права видавати обов’язкові постанови для попередження порушень державної безпеки3. Генерал-губернаторам підпорядковувалися усі цивільні установи, навчальні заклади, судові органи. Вони дістали право арешту, адмініс-

1Бартків В. П. Державний апарат Російської імперії та селянська реформа 1861 р.

в Україні. — X., 2003.

2Ярмьіш А. Н. Наблюдать неотступно: Административно-полицейский аппарат и

органьї политического сьіска царизма в Украине в конце XIX — начале XX веков. —

К., 1992. — С. 39—47.

3Шандра В. С. Київське генерал-губернаторство (1832—1914): історія створення та діяльності, архівний комплекс і його інформативний потенціал. — К., 1999.

— С. 41.

1133

434

1135

28-3- 382

1136

435

1137

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1138

2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1139