Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

430

1121

1 Ерошкин Н. П. История государственньїх учреждений дореволюционной России. — М., 1983. — С. 193—195.

431

1122

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1123

2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1124

зберігалися основні дореформені державні вищі, центральні і навіть місцеві установи з дворянською урядовою більшістю.

Буржуазне реформаторство 60—70-х років було непослідовним. Це, зокрема, виявилося в тому, що деякі важливі зміни в соціальному та політичному ладі хоча і підготовлялися, але так і не набули чинності. Хитання уряду між прогресивними перетвореннями і реакційними розширювали і зміцнювали опозицію старому ладу1. Суттєвою вадою реформ стала їх половинчатість. Вона була притаманна і «базовій» реформі — скасуванню кріпосного права. Влучним є висновок М. О. Троїцького, що «половинчатість реформи виразилась у тому, що економічний базис став новим, капіталістичним, а всередині його збереглись пережитки старого, феодально-кріпосного ладу...». Ця ж недостатність була притаманна й більшості інших реформ. Відбивши революційну хвилю на рубежі 70—80-х років, уряд, очолюваний Олександром III, переходить до відвертої реакції. Царський маніфест від 29 квітня 1881 р. проголошував непохитність самодержавства. У 80-х і на початку 90-х років здійснюється ряд контрреформ, які значною мірою скасували найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки. Цей курс намагався продовжувати у перші роки свого правління і останній імператор Росії Микола II.

На середину XIX ст. вся територія України в складі Російської імперії (дев’ять губерній) була поділена між трьома генерал-губернаторами: Малоросійським (Харківська, Полтавська, Чернігівська губернії), Київським (Південно-Західний край — Київська, Подільська та Волинська) та Новоросійським (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії).

В наслідок тощо, що царат на середину XIX ст.. мав усі підстави вважати, що його інкорпорацій на та русифікаторська політика на Сході і Півдні України була належним чином реалізована, намісницька влада тут припинила своє існування. У 1856 р. було ліквідоване Малоросійське генералгубернаторство, а в 1874 р. — Новоросійське.

У пореформеній Російській імперії, в тому числі в Україні, існував в основному колишній адміністративно-територіальний поділ. Для шести її губерній характерною була така структура управлінського апарату: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 р.) і волосна-сільська. Таким чином, на середину 70-х рр.

1 Рьіндзюнский її. Г. Политический строй России между двумя революционньши ситуациями // Россия в революционной ситуации на рубеже 1870—1880 годов. — М., 1983. — С. 76—89.

432

1126

XIX ст. тільки три губернії — Київська, Подільська та Волинська — мали ще своєрідну загальну надбудову у вигляді генерал-губерна-торської влади. Генерал-губернатори. Київський, подільський та волинський генералгубернатор (він також іменувався головним начальником Південно-Західного краю) був вищим представником верховної влади у «ввірених йому губерніях». Закон припускав поєднання посад генерал-губернатора і командувача військ Київського військового округу.

Власний апарат генерал-губернатора був невеликим — складався лише з канцелярії та кількох урядовців для особливих доручень. У необхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губернаторів. Повноваження «головного начальника краю» були закріплені Загальною

інструкцією генерал-губернаторам Росії (її було включено у Звід губернських установлень), а також в інших нормативних актах — статутах, положеннях, в окремих «височайших» веліннях. Наскільки широким було коло питань, наданих головному начальнику Південно-Західного краю, можна судити за ще маловідомими матеріалами Центрального державного історичного архіву України зокрема, за таким фактом: коли в 1888 р. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ намагався одержати зведені дані про «предмети відомства» генерал-губернатора, його канцелярія підготувала довідку, в якій лише неповний перелік цих «предметів» (понад визначених Загальною інструкцією) складався з 83 пунктів. Загальна інструкція наголошувала, що генерал-губернатори — «суть головні блюстителі недоторканості верховних самодержавства, користі держави і точного виконання законів та розпоряджень вищого уряду щодо всіх частин управління у ввіреному їм краї». При цьому до обов’язків генерал-губернаторів належали питання «загального добробуту» і «внутрішньої безпеки». Закон надавав генерал-губернатору право ревізувати усі дії осіб, йому підвідомчих, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а в необхідних випадках (у разі «безуспішності» дій місцевого начальства) — безпосередньо вживати заходів «як до поновлення спокою, так і до відвернення будь-якої причини відновлення безпорядків».

Досить широкі права надавалися генерал-губернатору у разі оголошення на всій підвідомчій йому території або в окремій місцевості надзвичайного стану (тобто стану посиленої чи надзвичайної охорони) згідно з сумнозвісним Положенням про заходи з охорони

433

28 3-382

1127

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1129

§ 2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1130