підприємницької діяльності буржуазії мали фінансова і кредитна реформи, надання підприємцям і торговцям права користуватися різноманітними формами державного кредиту, політика протекціонізму, яка проводилася урядом: введення вигідних буржуазії митних тарифів, казенні замовлення, гарантовані доходи в деяких галузях тощо1.
В Україні функціонували три контори Державного банку — в Києві, Одесі, Харкові і близько 20 його відділень в інших великих містах. І хоча значна частина коштів Державного банку направлялася поміщикам, поступово питома вага Банку в кредитуванні торговельно-промислового обороту зростала. В цей час створювалася і система приватних кредитних установ. Вона включала приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кредиту, кредитно-ощадні товариства. В Україні, наприклад, було 10 акціонерних банків: Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий, Південноросійський промисловий, Одеський обліковий та інА Велика промислово-торговельна буржуазія України являла собою згуртовану
соціальну групу, об’єднану спільними інтересами одержання максимальних прибутків від експлуатації мас і природних ресурсів. Проте, незважаючи на свою економічну могутність в умовах панування царату і дворянства, буржуазія не мала усієї повноти політичних прав, що відбивалося на її економічному становищі. Прагнучи знайти шляхи свого класового оформлення, намагаючись впливати на економічну політику уряду, буржуазія стає на шлях створення представницьких організацій великого капіталу. Саме в Україні виникло одне з таких об’єднань — З’їзди гірничопромисловців Півдня Росії3. Ця організація об’єднувала велику буржуазію кількох провідних галузей промисловості Донбасу, її перший з’їзд відбувся у 1874 р. у Таганрозі, наступні проводилися здебільшого у Харкові. На цих з’їздах розглядалося широке коло економічних проблем. Завдяки діяльності подібних представницьких організацій зростали і зміцнювалися зв’язки великої буржуазії з урядом, який починав прислуховуватися до її вимог. Робітничий клас. Новим явищем у соціальній структурі поре-форменого суспільства була поява пролетаріату — класу найманих, формально вільних робітників, вимушених продавати свою робочу силу капіталістам.
1Історія України: Курс лекцій. — Кн. 1. — С. 460.
2Предпринимательство и предприниматели России. — С. 91, 93, 95.
3Реформьі или революция? Россия 1861—1917. — С. 217.
428
Зростання видобутку вугілля, залізної руди, безперервне зростання виплавки чавуну та сталі, розвиток виробництва цукру тощо обумовили швидкий процес формування робітничого класу України. У 1897 р. український пролетаріат налічував 1480 тис. осіб. За видами занять він поділявся так: у промисловості працювало 330 тис. робітників, на транспорті — 60 тис, у торгівлі — 35 тис, поденників і чорноробів налічувалось близько 200 тис. осіб та ін. Найбільше промислових робітників зосереджувалося в Катеринославській, Херсонській, Київській та Харківській губерніях. Крім того, в Україні вже було понад 425 тис. найманих робітників, постійно зайнятих в сільськогосподарському виробництві1. В містах «про-летарізація» захопила міщанство2. Про національний склад робітників України певне уявлення дають матеріали переписів. Вони свідчать, що робітники — уроженці українських губерній становили близько 75% робітничого класу України.
У процесі розвитку промисловості поступово почали формуватися постійні кадри робітників. Міцний прошарок постійних кадрів складався насамперед серед металістів, значна частка постійних кадрів була серед робітників кам’яновугільної промисловості. У 80-ті роки в Донбасі більша частина шахтарів працювала постійно. Цей процес відбувався і в цукровій промисловості, щоправда, повільніше через сезонний характер виробництва. Не залишався осторонь і сільськогосподарський пролетаріат України. Одночасно відбувалася концентрація робітничого класу. Наприкінці XIX ст. Росія за показником концентрації робітників на великих фабриках і заводах вийшла на перше місце у світі, а Україна щодо концентрації робітників посіла одне з перших місць у Російській імперії.
За правовим становищем робітники тривалий час залишалися безправною категорією населення. Фабриканти, власники заводів визначали на свій розсуд умови найму, робочий час, розміри заробітної плати, довільно впроваджували систему штрафів. Важкі умови праці на промислових підприємствах викликали зростання травматизму. Особливо небезпечними для життя і здоров’я робітників були умови праці на шахтах Донбасу, в металургійній та машинобудівній промисловості. Проте майже до кінця XIX ст. у Росії не було законів про відповідальність підприємців за каліцтва і смерть працюючих на фабриках і заводах.
Робочий день тривав 12 годин і більше. Широко застосовувалися понадурочні роботи. В деяких договорах з робітниками ад-
:Історія України. Курс лекцій. — Кн. 1. — С. 447.
:Косу лина Л. Г., Ляшенко Л. М. История России. — Ч. II. — С. 18.
429
Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму
§ 2. Державний лад. Реформи і контрреформи
міністрація заводів навіть не визначала тривалості робочого дня. Особливо жорстоко експлуатували робітників на невеликих промис-ових підприємствах: суконних фабриках, цегляних, винокурних заводах.
І лише на початку 80-х років під впливом масового страйкового руху робітників царський уряд почав регулювати відносини між робітниками і підприємцями через видання фабрично-заводського законодавства. І все ж робітники зараховувалися в податний стан і мусили відбувати військову повинність.
§ 2. Державний лад. Реформи і контрреформи Широко визнано, що скасування кріпосного права в 1861 р. і
І подальші реформи ознаменували в Росії перший крок на шляху перетворення феодальної монархії у буржуазну.
Реформами 60—70-х XIX ст. років у державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративно-
господарського управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства, гнучкішими стали форми фінансового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяльності установ народної освіти тощо. Ці реформи є буржуазними і тому, що вони враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості та кредиту. Нові риси спостерігаються і в діяльності успадкованих від кріпосницької епохи установ: у міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжувалася деяким розширенням повноважень місцевих органів; урядовий апарат дедалі більше рахувався з думками дворянської та буржуазної громадськості, що висловлювалися через періодичну пресу. Певні зміни відбулися і в складі бюрократії. її кількість зросла і досягла на початку XX ст. 385 тис. осіб (з них 161 тис. — класних чиновників). Серед вищої бюрократії знизився відсоток земельних власників (трохи більше 50%). Хоча у її складі, як і раніше, переважали дворяни-урядовці, поряд з цим з’явилися і нові прошарки. Один з них становив так званий «третій елемент»
— вільнонайманий персонал органів самоврядування (лікарі, вчителі, статистики тощо). Починаючи з 60-х років у державному апараті почали працювати жінки (рахівницями Державного контролю). Наприкінці століття на державній службі (у навчальних і медичних установах, на пошті, телеграфі) перебувало вже 38 тис. жінок1.
Однак значення цих процесів не слід перебільшувати. Незважаючи на здійснення буржуазних реформ і деяких змін в організації, складі та діяльності урядових установ, Росія залишалася абсолютною монархією із самодержавним монархом на чолі. В країні
1119
