Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

мінальний кодекс набув чинності у Галичині, а незабаром — на усій території Австрійської імперії.

Кримінальний кодекс 1787 р. (Йосифіна) сприйняв певні прогресивні положення, зокрема обмеження покарання смертю, і вперше в історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і так звані політичні злочини (менш серйозні правопорушення), що розглядалися адміністративними органами.

З метою апробації у 1796 р. набув чинності у Західній, а в 1797 р. у Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським криміналістом Й. Зонненфельсом, а в 1803 р. з незначними змінами він був поширений на територію усієї Австрії. Кодекс складався з двох частин: перша — про злочини, друга — про тяжкі поліцейські провини. Кожна з цих частин мала два розділи. Один з них містив норми матеріального, а другий — процесуального права. Кримінальний кодекс 1803 р. передбачав застосування смертної кари за державну зраду, вбивство, підроблення грошей і підпал. Однак здебільшого імператор, користуючись правом помилування, заміняв смертні вироки позбавленням волі, що в умовах розкладу кріпосного ладу і зростання капіталістичних відносин мало забезпечити популярність абсолютній владі і зміцнити віру народних мас у доброго імператора. Так, з 1304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 р., виконано лише 448, а решта замінили позбавленням волі на різні строки1.

Д. Революція 1848—1849 рр. У ЗО—40-х роках XIX ст. з розвитком капіталістичних відносин, активізацією антикріпосницької боротьби розгорнувся суспільно-політичний рух усіх слов’янських народів Австрійської імперії. Він був спрямований проти кріпацтва, абсолютизму, на вільний національний розвиток усіх народів, у тому числі й українського2. У середині XIX ст. на західноукраїнських землях, як і в усій Австрійській імперії, назріла революційна ситуація. 13 березня 1848 р. почалося повстання у Відні, 15 березня — в Будапешті, що призвело до повалення реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і ліберальної буржуазії. Імператор Фердинанд І був вимушений проголосити деякі буржуазно-демократичні свободи і пообіцяти конституцію.

1Кульчицький В. С. Джерела права в Галичині за часів австрійського панування // Проблеми правознавства. — 1971. Вип. 19. — С. 46—47.

2Рибалка І. К. Історія України. — Ч. 2. — С. 115—130.

394

1032

Звістка про революцію в березні 1848 р. донеслася до Галичини, Буковини і Закарпаття. Революційні події дістали підтримку всіх верств трудящих. В адміністративних центрах відбулися масові мітинги і демонстрації, почалося формування національної гвардії, визволення політичних в’язнів. Перед центральним урядом Австрії виникла загроза масового антифеодального селянського повстання. Для його придушення 17 квітня 1848 р. імператор підписав патент (указ) про ліквідацію панщини в Галичині з 15 травня, а 9 серпня чинність цього указу поширювалася на Буковину. Проте закон про ліквідацію панщини в Австрії імператор затвердив лише 7 вересня 1848 р. У Закарпатті ще 27 березня 1848 р. було проголошено закон угорського сейму від 18 березня про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей. Скасування кріпосного права затягнулося на довгі роки і здійснювалося в інтересах поміщиків. Але сам факт скасування кріпосницької залежності мав позитивне значення для розвитку суспільних відносин.

25 квітня 1848 р. було оприлюднено проект першої австрійської конституції (так звана конституція Піллерсдорфа), в якій проголошувалися деякі демократичні права і свободи. Ставши чимось на зразок сучасного основного закону, проект так і не набрав сили конституції, бо вже 16 травня втілення його в життя було офіційно призупинено.

Революція, загостривши соціальні суперечності, викликала піднесення національно-визвольних рухів. На жаль, ні польський національний рух, очолюваний Центральною радою народовою, ні керівники угорської національної держави, які заявили про свою прихильність до демократії і обіцяли справедливе розв’язання національних питань, не визнали за українським народом права на самовизначення, ігнорували його національні інтереси. Цим вони відштовхнули від себе українське населення, підірвали єдність усіх революційних сил, примусили лідерів західноукраїнських суспільно-політичних організацій шукати компроміс з центральною владою Австрії.

2 травня 1848 р. у Львові була створена політична організація— Головна руська рада. Вона висунула вимоги, що стосувалися захисту наданих Конституцією (1848 р.) політичних свобод і задоволення культурнонаціональних інтересів українського населення. Однією з головних вимог було об’єднання усіх західноукраїнських земель в єдину самоврядну адміністративно-територіальну одиницю Австрійської імперії. За прикладом Львова в багатьох містах Східної Галичини створювалися окружні ради. Під їхнім керівницт395

1033

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності вом почали формуватися загони «Народної гвардії», «Народної самооборони», «Батальйон руських гірських стрілків».

У червні 1848 р. на слов’янському конгресі у Празі була зроблена спроба об’єднати революційний рух усіх слов’янських народів у межах Австрійської імперії. Була створена Слов’янська народна рада, яка звернулася з маніфестами до усіх слов’ян із закликом до об’єднання, але цьому наміру не судилося здійснитися.

Усупереч планам своїх політичних супротивників керівники суспільнополітичних організацій Галичини, Буковини, Закарпаття аж до весни 1849 р. намагалися об’єднати усі західноукраїнські землі. Це прагнення виявилося і в період виборів депутатів до загаль-ноавстрійського рейхстагу в червні 1848 р., і в період його роботи, що розпочалася 10 липня 1848 р. З 368 депутатів (їх загальна кількість) Галичину представляли 96 депутатів, із них 39 українців1, Буковину — 8 депутатів-українців. Спроби українських депутатів, які представляли інтереси селянства, легітимним шляхом пом’якшити кабальні умови скасування кріпосного права завершилися поразкою. Це призвело до масових протестів селян. Одним з найбільших було повстання селян на Буковині під проводом депутата рейхстагу Луки Кобилиці. 10 січня 1849 р. на всій території Галичини і Буковини було введено стан облоги. 6 лютого рейхстаг позбавив Кобилицю депутатського мандату. Бойові дії на території Угорщини восени 1848 — березні 1849 р., повстання в листопаді у Львові стали останніми сторінками революції, що потерпіла поразку.

В умовах спаду революційного руху австрійський уряд пообіцяв українським суспільно-політичним організаціям надати українським землям деяку автономію, якщо ці організації додержуватимуться прогабсбурзької політики. Але вірний принципу «поділяй і владарюй», уряд не дотримувався своїх обіцянок і здійснив новий поділ західноукраїнських земель. 4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «дарував» нову, антидемократичну конституцію, яка оформила австрійську імперію як централізовану державу. Уся повнота влади зосереджувалася в руках імператора і його міністрів2. Східна Галичина разом із західно-польською Галичиною входили до складу однієї провінції. Буковина проголошувалася коронною територією з окремим крайовим сеймом і адміністрацією, які віддавалися в повне розпорядження румунських поміщиків.

1Кульчицький В. С. Австрійська конституція 1849 р. і крайова конституція для Га личини 1850 р. // Вісн. Львів, ун-ту. Сер. юрид. — Львів, 1965. — С. 104— ПО.

2Там само. — С. 104—110.

396

1034

$ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях 1 квітня 1849 р. представник Закарпаття в Головній руській раді звернувся з

черговою пропозицією об’єднання Закарпаття з Галичиною. 20 квітня Рада надіслала меморандум про можливе об’єднання Галичини і Закарпаття, однак позитивної відповіді не одержала. 10 листопада 1849 р. депутація закарпатських українців на чолі з А. Добрянським (юристом, членом Головної руської ради, автором проекту утворення окремого самоврядного краю з усіх західноукраїнських земель у складі Австрійської держави, у 1848— 1849 рр. — комісар при російській армії, яка допомагала придушити повстання в Угорщині) прибула у Відень, де провела переговори з міністром внутрішніх справ А. Бахом, а також зустрілася з імператором. 19 листопада Добрянський подав на ім’я імператора «Пам’ятку русинів угорських» — проект розподілу Угорщини на національні території з утворенням українського дистрикту.

За Декретом імператора від 6 вересня 1850 р. Угорщину було поділено на 5 військових дистриктів, 4 жупи (комітати) з переважно українським населенням були об’єднанні в один Руський дис-трикт з адміністративним центром в м. Ужгороді. Фактично керівником українського дистрикту став А. Добрянський. З листопада 1849 р. до березня 1850 р. на території дистрикту було поновлено право користуватися українською мовою, утворені місцеві виборні органи самоврядування, проведена шкільна реформа та ін. Однак в березні 1850 р. А. Добрянський був переведений на нове місце служби і вся влада знову повернулася до рук угорських феодалів1.

Ідея державної автономії західноукраїнських земель, що одержала підтримку серед населення Західної України у період революції 1848—1849 рр. була з самого початку приречена на невдачу, її причини: неготовність суспільнополітичних сил України вирішити цю проблему, небажання правлячої верхівки Австрійської імперії надати націям право на самоврядні автономії, протистояння в середині революційних угруповань, утворених за національним принципом. Крім внутрішніх причин, була ще й зовнішня, яка в кінцевому підсумку визначила перевагу контрреволюційних сил, — це вплив царської Росії.

Ще на початку революції, імператор Микола І заявив, що Галичина може бути Австрійською або Російською і що Росія готова ввести свої війська в Галичину і приєднати її до Росії2.

1Шаидор В. Закарпаття: історично-правовий нарис від IX ст. до 1920 р.

— Нью-

Йорк, 1992. — С. 128.

2Авербах Р. Царская интервенция в борьбе с Венгерской революцией

1848—1849. —

М., 1935. — С. 34.

1035

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

* * *

Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була періодом відсутності української національної державності і входження земель України як адміністративних одиниць до складу Російської та Австрійської імперій. Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової системи у вигляді визнаних як Росією, так і, до певної міри, Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена згода їх на застосування звичаєвого права в українських землях.

У30-х роках XIX ст. Східна Україна була повністю інтегрована в Російську імперію. Така ж доля спіткала у середині XIX ст. Західну Україну, що входила до складу Австрійської імперії.

У30-х роках XIX ст. була проведена систематизація права в Російській імперії. Підготовлені Повне зібрання законів і Звід законів, які і в Україні стали найважливішими джерелами права.

Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова соціальноекономічна та політична криза, почався новий етап національно-визвольного руху. Українська нація разом з народами Європи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ.

Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка1. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи відновлення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські підпільні революційні гуртки і товариства.

«Руська Правда» — програма Південного товариства декабристів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об’єднаних слов’ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачило Україну суверенною республікою у складі федерації слов’янських держав.

Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у грудні 1845 — січні 1846 р. в Києві видатними пред- 1 Холмовський І. Історія України. — Мюнхен, 1979. — С. 316. 398

1036

$ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях ставниками українського народу — М. Гулаком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Т. Шевченком та ін. Програма братства передбачала національне визволення України і входження її до федерації слов’янських народів. «І Україна буде непідлеглою Речі Посполитій в Союзі Слов’янськім...».

Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського братства поєднувала боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні провідну — месіанську — роль в організації федерації слов’янських народів.

399

1037

1. Суспільний лад

1039