Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

XVIII ст. вони практично перестали існувати. Замість них створювалося комітатське зібрання як дорадчий орган при жупані. Воно складалося переважно із представників заможних прошарків населення.

В. Суд. Особливу роль у захисті інтересів заможних класів відігравали судові органи. У перші роки після захоплення Австрією західноукраїнських земель на їхній території існувала, майже без змін, колишня судова система. Усі рішення державних судів виносилися від імені австрійської імператорської влади. Кожному надавалося право оскаржити рішення судів губернатору, а смертні вироки виконувалися тільки після перевірки справи губернатором. Усі суди розподілялися на шляхетські, церковні та міщанські. Шляхетськими судами першої інстанції були земські і міські суди. Для духовенства існували особливі єпископські суди, для міщан — магістратські суди у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, селяни судилися у вотчинних судах. У часи просвітницьких реформ Йосипа II було встановлено правило, відповідно до якого поміщик-суддя мусив складати спеціальні іспити на право здійснювати правосуддя. Якщо він не складав їх, то повинен був за свої кошти утримувати суддю, так званого юстиціарія. Кріпосні селяни Закарпаття також підлягали юрисдикції поміщиків — до-мініальним поміщицьким судам.

Формально піддані мали право оскаржити рішення домініаль-них судів до комітатського суду, але фактично це було нереально. Це право не зменшувало особистої залежності від поміщиків і не обмежувало судового свавілля володаря латифундії та її адміністрації стосовно селян.

Оскільки коронні трибунали після першого поділу Речі Посполитої виявилися у межах іншої держави, то у 1773 р. у Львові було створено верховний губернаторський суд як апеляційну інстанцію для всіх нижчих судів Галичини. Тільки з особливо важливих справ цей суд діяв як перша судова інстанція. З 1774 р. замість цього суду у Львові почав функціонувати королівський трибунал, який потім назвали імператорсько-королівським. Йому належало право помилування засуджених до смертної кари селян, за винятком особливо тяжких порушень закону, коли таке право належало виключно імператору.

Вищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. був Галицький сенат у складі верховної судової палати, розташованої у Відні. Водночас із затвердженням королівського трибуналу при галицькому губернаторстві був створений суд з фінансових справ, а в 1775 р. — 390

1021

так звана апеляційна рада. Він як перша інстанція розглядав справи осіб, котрі не належали до шляхетського стану, але обіймали офіційні посади, а також справи іноземної шляхти, затверджував вироки з кримінальних справ міських і селянських (вотчинних) судів, якщо покаранням передбачалося не менше двох років позбавлення волі.

Зміни в системі державного апарату в середині XIX ст., викликані потребами капіталістичного розвитку, торкнулися і системи судів. Згідно з австрійським положенням про суд 1849 р., судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і проголошувалася незалежною. Старі станові суди замінялися судовими установами для всіх станів. Запроваджувалися суди присяжних, повітові суди, повітові колегіальні суди, крайові суди і вищий крайовий суд у Львові, компетенція якого охоплювала всю Галичину і Буковину. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і касаційний трибунал. Але проголошені принципи не втілювалися в життя. Підтвердженням тому є заснована в 1850 р. в Австрії, в тому числі в Галичині і Буковині, державна прокуратура. При кожному крайовому суді був державний прокурор. При вищому крайовому суді у Львові та верховному і касаційному трибуналі у Відні існували посади генерального прокурора. Згідно з австрійським законом, суд підпорядковувався прокуратурі.

Інститут адвокатури було утворено на західноукраїнських землях ще у 1781 р. Однак аж до середини XIX ст. адвокатів було мало, і вони становили привілейовану групу населення. Для управління справами адвокатури у Львові, Станіславі і Чернівцях створювалися палати (колегії) адвокатів. Наприкінці XVII ст. сільські громади дістали право обирати своїх захисників на суді — так званих пленопотентів.

Г. Право. У 1772—1786 рр. тривав процес заміни польського законодавства австрійським. Правові положення, обов’язкові на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що включали «накази і закони для всіх», «вироки», «мандати» та інші правові акти. Вони друкувалися польською і німецькою мовами. На цих же двох мовах друкувався «Провінціяльний звід законів» (Львів, 1827—1861 рр.), пізніше названий «Загальний вісник місцевих законів».

Західноукраїнські землі стали місцем апробації нового законодавства Австрійської імперії. Так, у 1797 р. був затверджений і набув чинності спочатку в Західній, а згодом і в Східній Галичині новий цивільний кодекс, що змінив польське цивільне законодавст391

1022

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

1023

§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

1024

во, заклавши у нього основи цивільного законодавства Австрії. 1 січня 1812 р. на всій території Австрійської імперії вводився у дію новий цивільний кодекс, що являв собою модернізований варіант попереднього кодексу1.

У Північній Буковині цивільний кодекс набув чинності з 1 лютого 1816 р.

Австрійським цивільним законодавством закріплювалися найважливіші правові інститути феодальної власності. Поміщики залишалися власниками землі. Податками ці землі стали обкладатися лише наприкінці XVIII ст. Вони були значно нижчими, ніж податки з земель, що належали селянам.

Наприкінці XVIII ст. і до середини XIX ст. відбувається парцеляція — подрібнення селянських земельних наділів, які передавалися у спадщину.

У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. З норм місцевого звичаєвого права на західноукраїнських землях чинною була норма, відповідно до якої, за тим з подружжя, хто пережив іншого, зберігалося право користуватися усім майном. Такий порядок був поширений і в селянському середовищі. Деякі майнові спори, особливо спадкові, розглядалися на підставі права Речі Посполитої, якщо воно застосовувалося до її поділу і якщо ці спори не були врегульовані пізнішими законами.

Цивільний кодекс став базою подальшого удосконалення цивільного законодавства. Проте лише у 1811 р. після декількох переробок цивільний кодекс був затверджений патентом від 1 червня і з 1 січня 1812 р. уведений у дію на території усієї Австрії2. На Тернопільщині він набув чинності лише з 1 лютого 1816 р., бо вона з 1809 до 1815 р. перебувала у складі Росії.

Джерелом кодексу слугували пандектне право, прусське цивільне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Австрійський цивільний кодекс, будучи компромісом буржуазного і феодального права, в середині XIX ст. явно застарів. Окремі положення цивільного кодексу наприкінці першої половини XIX ст. замінили

надзвичайними актами — так званими новелами. Вони стосувалися окремого розширення прав жінок і позашлюбних дітей, подальшого розвитку права зобов’язань та ін.

1Черншювский 3. М. Главньїе кодификации буржуазного гражданского права XIX в. // Очерки кодификации и новеллизации буржуазного гражданского права. — М.

1983. — С. 16—20.

2Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 333—338; Черниловский 3. М. Главньїе кодификации буржуазного гражданского права XIX в. —

С. 16—20.

1026

Австрійський цивільний кодекс 1811 р. діяв з деякими змінами на території Галичини і в період її приєднання після Першої світової війни до складу Польщі.

Ще до проведення кодифікації цивільного права в 1763 р. в Австрії був затверджений кодекс вексельного права, чинність якого в 1775 р. поширювалася на Галичину, де раніше вексельні справи регламентувалися звичаєвим правом.

Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почалася робота над створенням цивільно-процесуального кодексу. В Галичині він набув чинності з 1782 р. Через деякий час цей кодекс був доопрацьований, і з 1796 р. він набув чинності у Західній, а з 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивільно-процесуального кодексу. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною і дороговизною суду. У 1825 р. було підготовлено новий проект цивільно-процесуального кодексу для усіх австрійських країв, але він не був затверджений імператором. З цього проекту пізніше набули чинності окремі його розділи (адвокатська ординація, закон про компетенцію судів, патент про судочинство в без-спірних справах тощо).

Робота з кодифікації кримінального права розпочалася в середині XVIII ст. У 1768 р. в Австрії був затверджений кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша стосувалася процесуального, а друга — матеріального права. Система покарань була дуже жорстокою. Так, у Калуші в 1775 р. суд засудив до спалення кількох жінок похилого віку, злочином яких було «заговорення» навколишніх ланів.

Процес мав інквізаційний характер з широким застосуванням катувань, які були скасовані у 1776 р. У Галичині цей кодекс застосовувався нетривалий час лише в частині процесуального права, яке зазнало деяких змін. Так, 10 серпня 1781 р. було видано розпорядження, що надавало суддям право допускати жінок і євреїв як свідків.

У1786 р. затверджено інструкцію для судів усіх інстанцій, яка регулювала порядок розгляду справ. Вона складалася з двох частин: перша стосувалася діловодства, друга — регулювала порядок судочинства.

У1787 р. був прийнятий новий, австрійський кримінальний кодекс, який містив окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права. У 1788 р. як доповнення до нього вводився новий статут кримінального судочинства. Наприкінці XVIII ст. кри-

393

1027

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

1029

4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

1030