Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

українських земель сприяло посиленню гноблення обох слов’янських народів австрійським урядом.

Австрійський абсолютизм зберігав деякі зовнішні форми станової організації.

У1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий, так званий постулатовий сейм, в якому засідали «избран-ньіе представители» трьох станів: магнатів, лицарів і представників найбільших королівських міст (фактично право посилати своїх двох представників було надане тільки Львову і ніколи не поширювалося на інші міста). Компетенція і діяльність сейму переконують, що ця установа була тільки показною формою станової монархії, зовнішньою поступкою, що аж ніяк не обмежувала абсолютизм. Край існуванню галицького станового сейму поклала революція 1848 рА Сесії сейму скликалися щорічно. Головував у сеймі губернатор Галичини або один із членів сейму, призначений імператором. Виконавчим органом сейму був постійний комітет у складі семи депутатів, обраних сеймом зі свого складу на шість років. Депутати приступали до виконання своїх обов’язків тільки після затвердження їхніх кандидатур імператором. Отже, галицький становий сейм був покликаний слугувати тільки декорацією абсолютистських порядків.

УГаличині існувало губернське управління на чолі з губернатором, наділеним досить широкими повноваженнями. Губернатора призначав і зміщував імператор. Губернатор був керівником краю. Його діяльність суворо контролювалася австрійським урядом. Він був незалежним від станового сейму і його виконавчого органу — станового комітету (акти сейму в обов’язковому порядку вимагали санкції імператора). До 1848 р. губернаторами Галичини призначалися виключно австрійці2. Таким чином, губернське управління являло собою основний орган, що проводив австрійську поміщицько-буржуазну політику в Галичині.

Після захоплення Галичини Австрією скасовувався колишній адміністративний поділ на воєводства і повіти і вводився новий, дещо відмінний від інших австрійських провінцій, поділ на циркули і дистрикти. Спочатку Галичина поділялася на шість циркулів у межах колишніх польських воєводств (Белзький, Краківський, Люблінський, Подільський, Сандомерський і Червоно-Руський), які, у 1 Кульчицький В. С. До питання про галицький Становий сейм // Наук. зап. Львів,

ун-ту. Сер. юрид. — Львів, 1956. — С. 65—71.

2 Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Поль-

ши.—М, 1980. — С. 357.

386

1011

свою чергу, розпадалися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти скасували, залишивши поділ на 18 циркулів, які називалися також округами (Бережанський, Бохенський, Вадовицький, Же-шувський, Жовківський, Злочівський, Коломийський, Львівський, Пе-ремишлянський, Самбірський, Сандецький, Станіславський, Стрий-ський, Сяноцький, Тарновський, Тернопільський, Чортківський і Ясловський). У 1786 р. 19-м циркулом стала Буковина, і лише у 1849 р. на вимогу буковинської буржуазії вона відокремилася від Галичини в окремий край. Циркули очолювали призначені імператором окружні старости. До їхньої компетенції належали усі адміністративні й поліцейські справи, нагляд за торгівлею і промисловістю, призов на військову службу тощо.

У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіальний поділ, згідно з яким усю територію Галичини розділили на 74 повіти (місцями вони називалися староствами) на чолі зі старостами і начальниками повітів. Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив нанівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок дріб’язкової урядової регламентації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. Однак і в цих питаннях державні власті здійснювали свій контроль. На території багатьох міст Західної України створювалися «юридики» — ділянки, виключені з підпорядкування міській владі і судочинству. Вони підпорядковувалися окремим світським або духовним феодалам. Політичний лад західноукраїнських земель повністю відповідав інтересам місцевих феодалів. Однак формування адміністративного апарату в центрі і на місцях здійснювалося майже виключно силами окупаційних властей. Галичина, на думку деяких авторів, перетворилася в Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли тут стати впливовими чиновниками. Туди «потяглися, — писав великий український мислитель Іван Франко, — довгі ряди німецьких і чеських чиновників, які протягом десятиліть наводнювали край для служби, для хліба і кар’єри»1. У першій половині XIX ст. розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат налічував близько 40 тис. чиновників. Вони заполонили численні, німецькомовні канцелярії і володарювали над населенням Галичини, чисельність якого у 1846 р. становила 2438 тис. осіб.

На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до заможних класів, а й пройшли вишкіл в австрійському бюрокра- 1 Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1985. — Т. 44. — С. 625.

->5-3-Зв2 387

1012

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

1013

# 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

1014

тичному державному апараті і звикли до тяганини і хабарів. Це підтверджується численними матеріалами, що зберігаються в архівах Відня, Кракова, Львова. Наприклад, один з перших старостів Львівського циркула граф Страсольдо вкрав величезну суму державних грошей і втік за кордон. В аморальній поведінці звинувачувався у 1808 р. навіть голова Львівського апеляційного суду Фер-вандт. Німецько-австрійська бюрократія була представницею феодально-абсолютистської державної машини, що виражала інтереси всього класу феодалів.

Характерною особливістю було те, що австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компетенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не менше ЗО дворів, війт за виконання своїх обов’язків звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені), засновані у 1781 р. їх утримували поміщики, а на посаду затверджували окружні старости. Мандатори формально були державними чиновниками з повноваженнями від окружної влади, а фактично — службовцями до-мінії, оскільки плату одержували від поміщика. Влада мандатора мала універсальний характер — вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили по першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання тощо. В селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами», і скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували становище селян. Маючи величезні можливості для сваволі, мандатор ставав грозою для селян, об’єктом їхньої ненависті. Побоюючись помсти з його боку, селянин не насмілювався звернутися зі скаргою на нього до поміщика або до вищої інстанції. Безрезультатні, як правило, скарги мали найне-приємніші наслідки для особи, яка скаржилася. Посада мандаторів у Галичині і Буковині була скасована лише у 1856 р.

Наприкінці першої половини XIX ст. відповідно до австрійської конституції 1849 р. і нового адміністративно-територіального поділу для управління окремими провінціями (вони дістали назву коронних країв), імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (до цього вони називалися губернаторами). У вересні 1850 р. для Галичини та інших австрійських провінцій було видано крайовий статут, який передбачав поділ краю на три

388

1016

округи (Краківський, Львівський, Станіславський) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяльність цих органів ставилася під суворий контроль призначеного імператором намісника. Поділ Галичини на три округи передбачав поділ її населення на три групи за національностями: Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським і українським населенням і Станіславський — з українським населенням. Це була невдала спроба стерти національні суперечності в Галичині, де поляки становили 45,9% населення, українці — 45,4%, євреї 7,1%, інші — 1,6%1.

У зв’язку з воєнними і політичними подіями австрійські власті встановлювали в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини з 1774 р. до 1785 р. управлялася військовою владою. Воєнний стан вводився на окремих територіях і в першій третині XIX ст.

Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат. Існувало чотири жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська та Ужанська, на чолі яких стояли чиновники — жупани, котрі призначалися королем з вищої аристократії. У 40-х роках XIX ст. канцелярії, що здійснювали політичне керівництво, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підпорядковувалися наджупану, а також міністерству внутрішніх справ. Жупи підрозділялися на комітати управління, до яких входило ЗО—40 осіб (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирач податків та ін.). Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом. Після реформи (1764—1772 рр.) старости обиралися на один рік.

Крім адміністративно-територіального поділу, в Закарпатті існував і територіально-економічний — домінії. Останні об’єднували землі з містами і селами, які належали феодалу, церкві та державі. До складу домінії входила система «ключів», які складалися з кількох фільварків. Відомими були такі домінії, як Ужгородська, Великобичківсько-Мармарошська (державна), Мукачево-Чинадіїв-ська домінія графа Шенборна та ін.

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були так звані представництва, але наприкінці 1 Кульчицький В. С. Крайова конституція для Галичини 1850 року: її

структура та основні положення // Проблеми державотворення і захист прав людини в Україні. — Львів, 2003. — С. 85—86.

389

1017

жавності Розділ 2. Устрій і право України після ліквідації української дер:

1018

§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

1019