Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

ління Йосип II підписав патент про заміну панщини грошовою виплатою. Проте, як і чимало інших нововведень, він не був запроваджений у життя. У 1789 р. вводилося нове оподаткування, відповідно до якого 70% врожаю залишалося у селянина, 12% — віддавалося державі, 18% забирав поміщик. Податки на користь держави одержував війт, який передавав їх державним чиновникам. На практиці усі реформи запроваджувалися у життя тільки частково, тому тривалий час на західноукраїнських землях зберігалася система кріпосництва.

На початку XIX ст. процес обезземелювання селян посилився. Середній наділ селянського господарства в 1819 р. становив 14 акрів землі, поміщицького — 1051 акр. У 1819 р. було складено новий інвентар, на підставі якого в 1821 р.

вводився новий земельний податок. Згідно з ним під час визначення належності лісів і випасів більша їх частина закріплювалася за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими общинами і поміщиками. Не змінив становища селян і новий закон 1836 р. Він зберіг за поміщиками адміністративно-поліцейські функції. Селяни залишалися в повній адміністративній залежності від своїх господарів. Панщина у 1845 р. досягала 83,2% усіх феодальних повинностей, тоді як натуральна данина становила 10,8%, а чинш — 6%. Повинності поглинали майже 85% прибутку селянських господарств. У Галичині в 1846 р. це призвело до масових селянських виступів. Уряд Австрії був вимушений скоротити панщину на 27%, ліквідувати літні допоміжні дні, возну повинність, розширити права селян на їхні земельні наділи.

З метою регулювання повинностей селян, деякого обмеження сваволі місцевих феодалів, а також регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія Терезія (1764—1772 рр.) здійснила нову реформу1. Були взяті на облік усі селянські землі, встановлені розміри земельних наділів. Залежно від якості землі вони поділялися на п’ять розрядів. Розмір селянського наділу (телек) визначався від 18 до ЗО зольдів орної землі і 12 вигойної землі (для сінокосів). Фактично більшість селян мали половину або чверть телека. З 2947 дворів повним наділом користувалися тільки 146. Володільці повних наділів зобов’язувалися відпрацювати 52 дні на рік своїм тяглом або 104 дні «пішої» панщини. У пропорційному відношенні встановлювалася панщина для 1 Чизманда А., Ковач К., Асталош Л. История Венгерского государства и права. — М., 1986. — С. 130—133.

383

1001

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

1002

§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

1003

користувачів частиною наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, бездомні — 12 днів панщини на рік. Селяни мали віддавати поміщику дев’яту частину врожаю і виконувати інші натуральні та грошові повинності.

Крім того, селяни сплачували державні податки, виконували повинності на користь держави. Справжнім горем для селян-кріпа-ків була рекрутчина. У середині XVIII ст. військова служба в Закарпатті (Угорщині) була довічною.

У40-х роках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Розміри панщини та інших повинностей були значно вищими, ніж передбачені реформою норми. Так, домінія графа Шернборна отримувала додатково 5 тис. робочих днів за рахунок найбідніших селян, в користуванні яких було по 1/3 і 1/4 частині наділу.

УПівнічній Буковині імператорський акт 1785 р. скасував особисту залежність кріпаків, але зберіг поміщицьке володіння землею. За селянами залишалися усі феодальні повинності. Вводилося право вільного переходу селян. Однак гноблення селян, загальна економічна відсталість Буковини стали причиною багатьох повстань, найзначнішим серед яких було повстання під проводом Луки Кобилиці в 40-х роках XIX ст.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста. Відповідно до його величини і кількості населення міста поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні). Громадянство кожного міста було спадковим, і тривалий час порядок його набуття і втрати регулювався без великих змін колишніми нормами права.

Соціально-економічне життя міст Східної Галичини наприкінці XVIII — початку XIX ст. не зазнало значних змін. Однак почали з’являтися прикмети капіталістичного розвитку. У 1841 р. у Східній Галичині налічувалося 25208 ремісників і 183 мануфактури. Останні були, як правило, поміщицькими підприємствами, де використовувалася праця кріпаків. Мануфактури переважно займалися харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом.

УXIX ст. у закарпатських містах господарське життя пожвавішало. У 1804 р. в Ужгороді діяло 10 цехів, що об’єднували 377 майстрів і підмайстрів. Одночасно зростала кількість підприємств мануфактурного типу. Особливим було становище єврейського населення, чисельність якого в Австрії досягала мільйона осіб. Половина з них проживала в Галичині. З метою зменшення єврейського населення авс384

1005

трійський уряд у 1773 р. заборонив євреям брати шлюб без дозволу властей і без сплати відповідного податку. їх позбавили також права орендувати землю, яку вони були не в змозі обробити власними силами, мати млини, корчми, тощо. Однак суспільна і господарська дискримінація стосувалася переважно незаможних євреїв.

Нестерпно тяжке соціально-економічне становище українського народу посилювалося спробами його деукраїнізації і зокрема забороною української мови. Тільки в Закарпатті у першій половині XIX ст. було прийнято п’ять законів про введення державної угорської мови із забороною користуватися українською.

Антикріпосницька боротьба українського населення виливалася у різні форми: скарги селян на поміщиків до державних органів, спори селян з домініями, втечі від поміщиків, псування панських посівів і луків, підпали поміщицьких маєтків, розправи над місцевою адміністрацією і сільською старшиною, відмова від виконання повинностей і сплати державних податків, виступи оприш-ківських загонів у Прикарпатті, масові повстання. Ця боротьба розхитувала феодально-кріпосницьку систему, примушувала уряд йти на поступки.

Б. Державний лад. Австрійська монархія була багатонаціональною державою, в якій у XVIII ст. — першій половині XIX ст. спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, військової і судової влади. Польські, румунські й угорські поміщики ввійшли в тісний контакт з австрійськими правлячими колами, використовуючи австрійський державний апарат для збереження свого панування.

Більша частина західноукраїнських земель була об’єднана в адміністративнотериторіальну одиницю, яка мала назву «Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським».

385

Для ведення галицьких справ у Відні в 1774 р. була створена Галицька надвірна канцелярія. її очолював канцлер, який, по суті, виконував функції голови уряду. Останній керувався двома принципами: по-перше, кожну з націй, підлеглих австрійському пануванню, тримати в шорах за допомогою решти націй, що перебували в такому самому становищі; по-друге, — і це взагалі є головним принципом усіх абсолютистських монархій — спиратися на два класи: феодальних землевласників і на могутніх грошових ділків, урівноважуючи водночас вплив і силу кожного з цих класів впливом і силою іншого. Об’єднання в межах однієї провінції польських і

25 3-382

1006

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

1008

4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

1009