Судді вирішували справи тільки на підставі паперів, що були в матеріалах справи, хоча ці папери могли бути сфальсифікованими або непереконливими. У разі недостатньої кількості доказів суд не виносив обвинувального чи виправдувального вироку, а залишав підсудного під підозрою. Для селян і міщан це могло тягти за собою виселення їх до Сибіру за вироками місцевих товариств.
З найтяжчих кримінальних справ суд першої інстанції формулював лише «думку» і направляв її в палату кримінального суду для винесення вироку. Вироки не були стабільними. Досить часто вони на вимогу самого закону, а також за скаргами потерпілих розглядалися в ревізійному порядку у вищих судах. Особи, не звільнені від тілесних покарань, могли принести скаргу лише після виконання вироку, що передбачав застосування тілесних покарань. У випадку необґрунтованості скарги, особу, яка скаржилася, знову піддавали тілесному покаранню або тюремному ув’язненню.
Чітко виражений класовий характер мали норми процесу, закріплені в розділі про судочинство з найнебезпечніших для держави злочинів — державних, проти віри тощо. Такі справи повинні були розглядатися «без малейшего промедления». Для їх розгляду за указом царя могли створюватися особливі верховні кримінальні суди, склад яких персонально визначався також царем. Такий верховний кримінальний суд судив, зокрема, декабристів під контролем імператора.
Особливий порядок існував для розгляду справ селян, які виступали проти своїх поміщиків і чинили опір присланим для їх утихомирення військовим командам. їх судив військовий суд. Вирок такого суду після затвердження губернатором чи міністром внутрішніх справ виконувався негайно.
Справи про «маловажньїе преступления» (дрібні крадіжки до 20 крб., легкі побої, пияцтво та ін.) вирішувалися у скороченому порядку поліцейськими чиновниками.
Звід надавав право поміщикам чинити розправу за незначними злочинами, скоєними поміщицькими селянами.
379
Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності
4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях
§ 4. Суспільно-політичний лад і право
на західноукраїнських землях (кінець XVIII — перша половина XIX ст.) } ахоплення західноукраїнських земель Австрією. Наприкінці XVIII ст.
майже усі західно-українські землі опинилися під владою Австрії. Захопивши за першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Галичину, австрійський уряд потурбувався про узаконення цього реакційного акту. Відповідно до
порад пруського короля Фрідріха і керівника російської зовнішньої політики графа Паніна австрійський канцлер А. Кауниць доручив розшукати в архівах Австрії матеріали, які могли б будь-яким чином виправдати безправний акт розділення Польщі й участі в ньому Австрії. Це завдання виконали придворний радник Розенталь, чеський
архіваріус Коллар й угорський історик Бенчур.
На підставі зібраних матеріалів наприкінці 1772 р. було складено й опубліковано обгрунтування окупації. Юридично її «підставою» став факт короткочасного панування в Галичині угорського короля Андрія II. Коли у війні з Польщею в битві під Завихостом над Віслою в 1205 р. загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, його союзник Андрій II взяв опіку над вдовою і дітьми — Данилом і Васильком. Скориставшись правом опіки, Андрій II заволодів Галичиною і назвав себе королем Галичини. Цей титул вживали в офіційних документах і його спадкоємці. Однак австрійські або угорські (Угорщина разом із Закарпаттям з 1526 року перебувала у складі Австрії) претензії були звичайною фікцією, а складений документ мав створити вигляд правомірності несправедливого акту поділу Польщі й участі у ньому Австрії. Австрійський уряд штучно об’єднав українські і польські землі в один адміністративний край, установив офіційну назву — Королівство Галичини і Володимерії. Договір від 3 травня 1815 р. між Росією, Пруссією і Австрією остаточно закріпив територію Галичини за Австрією.
З 1809 р. до 1815 р. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814— 1815 рр.) його повернули Австрії (за винятком Хотинського повіту). У 1812 р. на підставі Бухарестського мирного договору Хотинський повіт увійшов до складу Росії.
380
995
Північна Буковина (історична назва території сучасної Чернівецької області України) увійшла до складу Австрії за Кучук-Кайнарджийським мирним договором, укладеним між Росією і Туреччиною в липні 1774 р. у с. КучукКайнарджи поблизу болгарського міста Сілістри після російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Територія Кременецького повіту в 1793 р. увійшла до складу Росії. Впродовж багатьох століть на Буковині відбувався мирний процес розселення українців і молдаван. Українські села глибоко вклинилися у Південну Буковину, а в окремих місцевостях Північної Буковини розширилися молдавські поселення. У період турецького й австрійського панування між українцями і молдаванами склалися відносини дружби і солідарності в боротьбі проти іноземних загарбників, відбувалося взаємне збагачення культур, що виявлялося у народній творчості, обрядах, звичаях обох народів.
Закарпатську Україну (історична назва території сучасної Закарпатської області) з другої половини XI ст. почали захоплювати угорські феодали, завершивши цей процес лише в XIII ст. У1526 р. Закарпаття разом з Угорщиною опинилося під владою Австрії.
Юридично австрійське панування в Закарпатті було оформлене проголошенням у 1713 р. Карлом VI неподільності земель Габ-сбурзької імперії, визнаної в 1721 р. усіма Європейськими державами. У 1723 р. представницькі збори Угорщини відмовилися від власної державності на користь Австрійської імперії.
Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії1. Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати західних українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їхньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переважними правами користувалися польські поміщики, на Буковині — румунські, на Закарпатті — угорські.
К., 2001. —
381
1 Кульчицький В. С, Тищук Б. Й. Історія держави і права України. С. 128.
Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності
4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях
А. Суспільний лад. Із загарбанням Австрією західноукраїнських земель суспільні відносини в них майже не змінилися. Панівним класом залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов’язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували панщину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою власність громадські луки і пасовиська. З метою захисту інтересів поміщиків губернатор Галичини Гадик своїм розпорядженням від 10 березня 1774 р. навіть заборонив селянам продавати свою робочу худобу без дозволу поміщиків, щоб вони під приводом відсутності такої не могли ухилятися від роботи в поміщицьких маєтках.
Водночас патент від 1775 р. приписував шляхті ставитися до «холопів» полюдськи і не вимагати більшого, ніж установлено в інвентарях. Проте цей припис на практиці залишився добрим наміром. У 1783 р. уряд офіційно поновив право поміщиків тілесно карати селян.
Закон 1766 р. закріпив на Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що було підтверджене патентом 1785 р.
УПівнічній Буковині переважно фільварково-поміщицька система була закріплена в «Соответствующих пунктах», затверджених Марією-Терезією 11 листопада 1769 р. Установлювалося повне і виключне право феодалів як на землю, так і на селян. Юридично була оформлена їх кріпосна залежність. Правові відмінності між окремими групами селян Східної Галичини наприкінці третьої чверті XVIII ст. утратили своє значення. У 1776 р. у Галичині налічувалося 1859,6 тис. кріпаків, або 72% загальної кількості селян.
У70—80 роках XVIII ст. імператор Йосип II здійснив низку реформ, метою яких було узаконити взаємовідносини селян і поміщиків. Наприкінці 1772 р. було видано патент (наказ) про складання інвентаря, на підставі якого, патентом 1782 р. вводився спеціальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 рр. забороняли шляхті вимагати від селян більше трьох днів панщини на тиждень або 156 днів на рік, обмежували додаткові повинності на користь землевласника. Установлювалися право переходу на інші наділи, право залишити господаря, право вільного шлюбу. Селянин міг звернутися зі скаргою на господаря до суду. Земельний наділ селянина можна було передавати у спадщину. Наприкінці свого прав382
