курсовая

План

Вступ

1. Механізм індивідуальної злочинної поведінки: поняття та структура

2. Причини і умови конкретного злочину.

3. Соціально – психологічні властивості особистості і мотивація злочинної поведінки.

4. Роль конкретної життєвої ситуації в механізмі злочинної поведінки.

5. Віктимна поведінка потерпілих та її вплив на прийняття злочинного рішення.

Висновок

Список використаної літератури

1.Однією із складових частин загального причинного комплексу злочинності є причини і умови індивідуального злочинного поведінки. Вивчення існуючої між ними взаємозв'язку є важливою кримінологічної завданням.  Однак якщо причини злочинності в цілому обумовлені суперечностями соціального середовища, то причини і умови вчинення конкретного злочину в більшій мірі схильні до впливу безпосереднього оточення людини і тієї мікросередовища, в якій відбувається його формування. Таким чином проявляється складний комплекс причинних залежностей - від індивідуального злочинної поведінки і його безпосередніх детермінант до загальних причин злочинності, оскільки в кінцевому рахунку злочини скоюють конкретні представники товариства, що є носіями його засад і умов його життєдіяльності в усьому їх різноманітті і реальних проявах. Та й сама мікросередовище, що надає прямий вплив на формування конкретного індивіда, похідна від більш широкої громадської середовища і в певному сенсі є її породженням.  У конкретному злочині та її причини більшою мірою, ніж це відбувається на загальному рівні, проявляється їх взаємозв'язок з особистісними особливостями індивіда. Тим не менш, визнаючи індивідуальність кожного злочину та її причин, слід виділити ті механізми, які є єдиними для всіх злочинів [1, с.126].¹

У загальному вигляді причинами конкретного злочину є криміногенна мотивація особистості, що базується на її антигромадської установки. Вона складається у особи поступово під впливом двох груп умов. До першої належать ті з них, які формують потреби, інтереси, ціннісні орієнтації особистості. Спотворення і деформації в них утворюють основу криміногенної мотивації і її внутрішню змістовну сторону. Умови другої групи безпосередньо відносяться до процесуздійснення злочину, створюють криміногенну ситуацію. Взаємодіючи з особистісними особливостями, вони викликають намір і рішучість вчинити злочин.  Таким чином, вчинення конкретного злочину є результатом взаємодії утворилися під впливом несприятливих життєвих умов негативних, морально-психологічних властивостей особистості і зовнішніх об'єктивних обставин, що утворюють криміногенну ситуацію. На рівні несприятливих умов морального формування особистості створюються передумови, що розглядаються як можливість вчинення злочину конкретною особою. На рівні конкретної ситуації що склалася в особи криміногенна мотивація реалізується в дійсність.

Це положення має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Так, правоохоронні органи, здійснюючи профілактичну діяльність на обох зазначених рівнях, виявляють умови, що негативно впливають на формування морально-психологічних властивостей особистості в сім'ї, навчальному або виробничому колективі, побутовому оточенні, сфері спілкування і в інших областях соціального життя, з тим щоб прийняти відповідні заходи щодо їх усунення, при необхідності взаємодіяти з іншими установами, підприємствами та громадськими організаціями для оздоровлення обстановки і нейтралізації виникли криміногенних ситуацій.  Подальше вивчення структури злочинної поведінки вимагає роздільного аналізу кожної з ліній причинного ланцюжка, що ведуть до вольового акту. Йому передує постановка мети і передбачення результатів своїх дій. Все це відкладається у свідомості індивіда і базується на вже існуючих елементах, в першу чергу таких, як минулий досвід, інтереси, погляди, психічні особливості обличчя. Сюди ж слід додати вплив існуючої зовнішньої ситуації. 

Таким чином, з точки зору причинності злочин повинен розглядатися як результат взаємодії особистості і зовнішньої конкретної ситуації. До того ж слід додати, що особистість розвивається на основі взаємодії психофізичних даних індивіда, а також спадкових задатків у взаємодії з зовнішнім середовищем.  З цього випливає, що у дорослої людини всі соціально значущі дії зовнішнього середовища проходять через його свідомість і особистісні особливості, тобто між людиною і середовищем існують складні причинно-наслідкові залежності.  Щоб відповісти на питання, в якому з ланок причинного ланцюжка кореняться причини скоєння конкретного злочину, потрібно розглянути їх по суті, використовуючи матеріали конкретних кримінологічних досліджень. Тільки тоді можна отримати дані про те, які саме причини несуть в собі найбільшу ступінь криміногенності, які конкретно сфери зовнішнього середовища, і на якому життєвому етапі індивіда справили на нього криміногенне вплив, які психофізичні властивості і особливості конкретної особи виявилися найбільш податливими до такого впливу [ 9, с.96]. ²

При кримінологічної аналізі причин скоєння злочину важливо враховувати роль соціально-психологічного механізму поведінки особистості. Під таким механізмом розуміється послідовність і продуманість варіантів поведінки, з яких вибирається найбільш кращий. Цей процес надзвичайно складний, він зачіпає всю сукупність якостей і особливостей особистості, що виявляються у взаємодії з зовнішнім середовищем.

Центральною ланкою в причинному ланцюжку поведінки є мотив. В якості першооснови формування мотиву виступають потреби. Саме через призму потреб сприймається зовнішня ситуація, а самі потреби є продуктом зв'язку людини з зовнішнім середовищем. У міру того як потреби усвідомлюються людиною, вони стають інтересом. Стійкий інтерес у свою чергу стає прагненням. Потреби, інтереси, прагнення в акумульованому вигляді становлять основу мотиву. Він отримує відповідну емоційне забарвлення в різних чуттєвих проявах (радість, смуток, роздратування і т.д.). 

Вибір шляхів і засобів задоволення мотиву здійснюється лише стосовно конкретної життєвої ситуації. Вона дає можливість суб'єкту здійснити мотиваційний вибір, який проявляється у формуванні конкретної мети. Остання виглядає якобраз майбутнього результату дій особи, його уявне передбачення. Мета обирається в результаті взаємодії щонайменше трьох факторів: мотиву, життєвої установки особистості і образу конкретної ситуації, в якій відбувається подія.

Подальше взаємодія різних психологічних процесів поступово призводить до формування конкретних намірів і поведінкових рішень, планів реалізації злочинного поведінки. План конкретизує і деталізують мету і, зокрема, включає уявлення про засоби її досягнення, місце і час вчинення злочину та інших важливих з точки зору досягнення злочинного результату умовах. Осмислення плану передбачає складну взаємодію всіх психічних властивостей людини (пам'яті,здібностей, емоцій, сприйняття та ін.) Важливу роль при цьому відіграє минулий досвід, який дозволяє певною мірою передбачати результати власних дій та їх наслідки [2, с.123]. ³

Істотним елементом механізму поведінки є воля. Під нею розуміється свідоме регулювання людиною своїх дій і вчинків, що вимагають подолання внутрішніх і зовнішніх труднощів. Вольовий акт характеризується кількістю енергії, що витрачається на виконання цілеспрямованої дії або утримання від нього. Без нього всі вказані елементи механізму поведінки можуть не спрацювати, і злочин не буде вчинено. Вольові властивості особистості виявляються в її цілеспрямованості, рішучості, наполегливості, витримці, самостійності та ін .

Завершується причинний ланцюжок реалізацій прийнятого рішення про скоєння злочину в конкретному злочинному діянні. 

Важливо зауважити, що всі зазначені ланки причинного ланцюжка містять великі можливості профілактичного характеру. У першу чергу це відноситься до належного моральному формуванню особистості, виробленню в неї соціально виправданих потреб та інтересів, надання позитивного впливу на конкретну особу з тим, щоб сформувати в нього вміння регулювати свої дії в соціально корисному напрямку і погоджувати свої особисті інтереси з суспільними. У вирішенні цього завдання важлива роль належить правоохоронним органам [4, с.231]. ⁴

2. Детермінанти кожного злочину як умисного, так і необережного, є, з одного боку, особисті властивості конкретного індивіда – його потреби, погляди, інтереси, ставлення до різних соціальних цінностей і вимог, у тому числі правових; з іншого – сукупність зовнішніх обставин, які викликають намір і рішення скоїти умисний злочин або дію (бездіяльність), яка призвела до злочину з необережності. Тобто, існує взаємодія криміногенних властивостей особи, які склалися під впливом несприятливих умов її формування, із зовнішніми об’єктивними обставинами і ситуаціями. Можна визначити два рівні такої взаємодії особи з соціальною дійсністю. На першому створюється передумова, можливість скоїти злочин конкретною особою, на другому – ця можливість реалізується.

На цих рівнях проявляється також зв’язок між загальними причинами та умовами злочинності і причинами й умовами окремого злочину. Загальні причини й умови різними сторонами “входять” в індивідуальні умови соціалізації особи і водночас визначають конкретні ситуації, в яких вона діє. У свою чергу, детермінанти окремих злочинів відображають на індивідуальному рівні загальні причини й умови злочинності і ситуації, за яких скоюються злочини. Як бачимо, тут наявна діалектична єдність загального особливого і окремого. З урахуванням дворівневої взаємодії особи з об’єктивною дійсністю має вестися й аналіз причин та умов конкретного злочину.

У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не знайшло однозначного трактування. Ними деякі автори називають: 1) антигромадські погляди певного кола осіб; 2) зовнішні обставини, що сформували ці погляди; 3) різноманітні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи викликають злочинні дії. Саме по собі це не викликає заперечень, але є занадто загальним. Намагаючись конкретизувати це поняття, одні з кримінологів у якості причини окремого злочину вказували на дефекти індивідуальної правової свідомості; інші – на “пережитки минулого” у свідомості і поведінці, неправильні погляди й уявлення; треті – на наявність у свідомості окремих осіб антисуспільної установки; четверті – на егоїзм, кар’єризм, корисливе ставлення до державної чи колективної власності. Але при такому підході незрозуміло, чому у окремих осіб деформується свідомість, стаючи антисуспільною, які інші властивості (якості) особи впливають на злочинну поведінку і, нарешті, яка ж роль соціальних факторів, що власне формують свідомість особи злочинця.

Обминаючи дискусію, зауважимо, що в самому понятті злочину неминуче міститься правовий аспект, і злочин аж ніяк не існує в двох іпостасях: водному випадку як юридична категорія, в іншому – як соціальний феномен. Сам злочин визначається кримінальним законом, який діє в даний момент. Особливістю кримінологічного підходу є розгляд злочинної поведінки як процесу, що розвивається у часі та просторі, який включає не лише зовнішні прояви кримінальних дій, їх юридичні ознаки, але й попередні соціально-психологічні явища, що визначають генезис злочину. Проте з цього зовсім не випливає, що злочин перестає бути самим собою, або що він може бути вчинений поза свідомістю і волею індивіда, який володіє правосуб’єктністю, тобто є осудним і має відповіднийвік (14 або 16 років), достатній, на думку законодавця, для відповідальності та караності.

Вчинити чи не вчинити злочин залежить від самого суб’єкта, і тому на перше місце справедливо висувається здатність індивіда до вибору певного варіанта поведінки, що й лежить в основі кримінальної відповідальності. У цьому зв’язку особливого значення набуває єдність свідомості та волі суб’єкта, які визначають його винність у скоєнні злочину.

Спроможність суб’єкта вибирати певні види поведінки може звужуватися (обмежуватися) з різних причин. В одних випадках через сильне хвилювання, викликане насильством, тяжкою образою тощо, в інших – із-за різних відхилень свідомості в рамках осудності або так званих затримок розумового розвитку, що спостерігаються в неповнолітніх, коли соціальна зрілість і вік вступають у протиріччя; по-третє, із за антигромадської установки (стану готовності діяти злочинно), коли злочинна поведінка стає звичним і злочини відбуваються заради них самих, що властиве для деякої категорії злочинців-рецидивістів. У потрібних випадках, крім останнього, проводиться психологічна, психіатрична або комплексна психолого-психіатрична експертиза. Проте вона не стосується правової оцінки вчиненого - ні змістовної сторони винності (наміру або необережності), ні причинності як такої між суспільно небезпечною дією (бездіяльністю) і наслідками у вигляді заподіяння шкоди інтересам, що охороняються правом. Це в компетенцію експертизи не входить, а є прерогативою суду, і було б абсурдним жадати від експертів інших рішень. Нічого крім власного предмета вони розкрити не можуть. Спроби суто пенологічного розгляду кримінологічної проблематики виглядають прикрим непорозумінням.

Як об’єкт вивчення в кримінології виступає насамперед особа, яка скоїла злочин, хоча профілактичний інтерес становить і той, від кого, судячи з його антисуспільної поведінки, можна очікувати вчинення злочину. Останній лише завершує процес детермінації злочинної поведінки.

Так звана передкримінальність не означає фатальності скоєння злочину, тобто поза злочином особи злочинця не існує, так само як поза суб’єктом (осудної особи, яка досягла віку кримінальної відповідальності) не може бути складу злочину. Проте, чим ближче ми наближаємося до детермінації одиничного злочину, тим очевиднішим стає існування типових явищ, які характеризують суб’єктивні чинники (детермінанти) такої поведінки. І було б великою помилкою не вбачати саме тут те особливе, що пов’язує загальне (злочинність) і одиничне (злочин) у єдине ціле.

У психології особистість людини розглядається з двох сторін - формальної, яка відноситься до психофізіології, і змістовної, обумовленої свідомістю. На цій основі аналізуються особисті структури і підструктури: біологічні властивості індивіда (темперамент, інстинкти, органічні патологічні зміни), особливості протікання психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення, почуття, воля), індивідуально набутий досвід (знання, навички, уміння, рівень культури) і сформовані при житті якості особи, які визначаються соціалізацією людини і обумовлюють змістовну сторону її поведінки та діяльності.

Під соціалізацієюзвичайно розуміють становлення особи і включення її в існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові, сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструктурі спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій. Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сформовану за рахунок навчання, виховання, власного удосконалювання і включення в суспільно корисну діяльність.

Звідси можна зробити висновок, що в якості основного чинника становлення особи на злочинний шлях виступають дефекти в її соціалізації. Проте така категоричність не завжди виправдана. Адже, соціалізується будь-яка особа, стаючи дорослою і включаючись у ті чи інші суспільні відносини. Не становлять з цього винятку й ті, хто скоює злочини. Одні з них, включившись у суспільно корисну діяльність, “сполучають” її зі злочинною, інші - окремо від неї, треті – випадають із сфери соціально корисних зв’язків та відносин, але ніяких злочинів не чинять. Ускладнення в процесі соціалізації можуть викликатися багатьма факторами, у тому числі розумовими вадами, генетичними аномаліями, різноманітними захворюваннями. Але з цього зовсім не випливає, що злочини спричиняються ними. У юридичному змісті значення одержує те, що споконвічно криміногенне, або набуває криміногенність у зв’язку з фактом учинення злочину конкретною особою. Кожний суб’єкт, зазнаючи якогось зовнішнього впливу, реагує відповідно до свого внутрішнього світу. Ніякої однаковості тут немає і бути не може через індивідуальність самої особи.

Одні з осіб, які вчинили злочини, раніше характеризувалися як важко виховуванні, педагогічно занедбані, інші – такого минулого не мали. Психологічний пошук, очевидно, може пояснити лише те, що виявилося причиною даних, найбільш типових ускладнень у вихованні, навчанні (соціалізації як такої), що негативно вплинуло на забезпечення належного формування особи, а не причин вчинення злочинів. Відомо, що далеко не кожний, хто відзначався важковиховуваністю, стає злочинцем. Причинами неуспішності навчання можуть бути обмеження розумових здібностей, несприятливі умови в сім’ї, відсутність елементарних можливостей одержати потрібні знання, а труднощі у вихованні – різноманітні акцентуації характеру, психічні відхилення в рамках осудності, психолого-педагогічна безграмотність батьків чи вчителів тощо. Ні те, ні інше саме по собі не спричиняє злочинної поведінки, тому що негативні впливи сприймаються особою не автоматично, а переломляючись через її внутрішній світ. Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на попередній, який вплинув на формування особи. Зовсім не обов’язково змінюючи його або діючи в тому самому напрямку. Неповнота соціалізації особистості, обумовлена різноманітного роду соціальними аномаліями, супроводжується або доповнюється обмеженістю, звуженням реальних можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії, викликаних різного роду фізичними і психічними відхиленнями, соматичними захворюваннями і т.п., що самі по собі споконвічно не є криміногенними і коригуються спеціальними заходами виховання.

Біопсихологічні чинники, у тому числі й стосовні до згаданих станів психіки, не визначають і не можуть визначити соціальних властивостей особи. Спадкові задатки - можливості, а не готові властивості особи.

Важливою внутрішньою детермінантою поведінки є її мотивація. Потреби, інтереси, емоції визначають мотивацію вчинку, а не вибір засобу їх задоволення. Тому мотивація не є безпосередньою причиною злочину. Мотиви – це те, що спонукало індивіда діяти, а не чому він обрав саме кримінальні форми (способи) їх задоволення. Спонукування різняться між собою за змістом, ступенем усвідомлення, силі впливу на людину. Одні з них зовсім не сприймаються, інші залишаються лише на рівні розуміння, треті стають реально чинними. Проте в такій якості виступають лише ті з них, які суб’єктом не тільки сприймаються і “відфільтровуються” свідомістю за значимістю в даний момент, але й набувають вольового імпульсу на задоволення, що властивий тільки прагненням. Мотив злочинної поведінки можна визначити як усвідомлене спонукання (прагнення) особи до вчинення конкретного діяння, яке таїть у собі суспільну небезпеку і передбачене кримінальним законом як злочин. Мотив безпосередньо пов’язаний з прийняттям винним рішення діяти із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Але сам по собі мотив не визначає змісту прийнятого рішення, контрольованого свідомістю і волею суб’єкта. Ні сама по собі мотивація, ні формальна спроможність до вибірковості поведінки не створюють, не формують самої вибірковості, обумовленої соціальними властивостями особи, що сформувалася в процесі життя.

При аналізі детермінації конкретного злочину навряд чи можна претендувати на врахування всіх зовнішніх і внутрішніх чинників (факторів), які мають відношення до даного явища. З усієї їхньої сукупності важливо виділити ті з них, які спроможні викликати мотиви конкретного злочину і прийняти особою рішення діяти саме так, а не інакше. В профілактичному плані їх ліквідація (нейтралізація) веде до внутрішньої перебудови особи і зміни її поведінки у корисному для суспільства напрямку. Вивчення цих детермінант доцільно проводити на двох рівнях: 1) на рівні чинників, які мають безпосередній стосунок до дефектів соціалізації особи і формування її антисоціальних властивостей; 2) на рівні внутрішнього процесу мотивації і виникнення рішення скоїти злочин. Такий підхід дає можливість розкрити увесь механізм злочинної поведінки, комплексно підійти до складного процесу її детермінації.

Деякі кримінологи справедливо підтверджували, що “якихось особливих причин злочинності немає. Є причина, обставини антигромадської поведінки, що можуть призвести до вчинення злочинів. Лише в цьому змісті можна говорити про причини злочинності”. Розвиваючи цю думку, можна констатувати: 1) передкримінальність виражається в антисоціальній поведінці (пияцтві, наркоманії, порушеннях громадського порядку тощо), або зневазі елементарними правилами обережності, нехлюйстві, що свідчать про асоціальні прояви, судячи з яких очікується вчинення злочину; 2) рецидиво небезпечність суб’єкта визначається його злочинним минулим, але це саме по собі, поза антигромадськими проявами не є криміногенним; 3) причинні залежності в кримінально-правовому і кримінологічному аспектах розташовані у взаємодії особи і середовища в її широкому значенні макро і мікро впливів.⁵

3.  Будь-яка соціальна реакція людини, весь лад її життя залежать від тих особливостей особи, що сформувалися на базі її психічних станів і процесів під час набуття власного соціального досвіду: від спрямованості її особистості, мотиваційної сфери, від потреб і прагнень, установок та інтересів, тобто від системи її ставлень до дійсності. Усі перелічені соціально-психологічні компоненти людини щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, мають свої особливості. Спрямованість їхньої особистості - антисоціальна; мотивація поведінки - анархічна, егоїстична, цинічна, корислива; їхні потреби соціально невиправдані й особистісно необґрунтовані, відзначаються "бідністю", мають перекручений характер; способи їх задоволення такі, що суспільно засуджуються. Взагалі їхні особистісні установки й інтереси не збігаються з інтересами та цілями суспільства й переважної більшості його членів. Деяким із них притаманне психологічне відчуження, що проявляється у відсутності емоційних контактів з людьми та специфічному сприйнятті навколишнього світу як чужого й ворожого їм.    Соціально-психологічна характеристика особи злочинця охоплює особливості її:    - інтелектуальних;    - емоційних;    - вольових характеристик.    Інтелектуальні риси передбачають: рівень розумового розвитку, обсяг знань, життєвий досвід, широту чи вузькість поглядів, характер і різноманітність інтересів тощо. Кримінологічні дослідження показують, що більшість осіб, які скоїли злочини, особливо насильницькі, характеризуються зниженим рівнем загальноосвітніх знань, вузьким світоглядом, а то й розумовою відсталістю, обмеженими здібностями до якоїсь суспільно корисної діяльності.    До емоційних характеристик особи належать рівновага та рухливість нервових процесів (тип темпераменту); ступінь емоційного збудження; сила й темп реагування на різні зовнішні подразники, ситуації тощо. Особам, які скоїли насильницькі злочини, притаманні нестриманість, необдуманість вчинків, агресивність, конфліктність, мінливість у стосунках з іншими людьми. Психічні відхилення найчастіше спостерігаються в неповнолітніх, рецидивістів, людей, які вчиняють тяжкі злочини проти особи (вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування), хуліганство, дезадаптивні та ситуаційні злочини. До психічних відхилень і аномалій (граничних станів) судово-психіатрична експертиза відносить: психопатію, психопатичні стани, шизофренію в стійких формах, ушкодження центральної нервової системи, хронічний алкоголізм, наркоманію та інші форми психічної патології, що не виключають осудності. Такі відхилення в багатьох випадках поєднуються із соціально-психологічною деформацією особистості. Вони, зазвичай, мають набутий характер або одержані під час пологів, внаслідок перенесених травм, різноманітних захворювань.    Вольові властивості особи полягають у вмінні свідомо регулювати свою поведінку, здатності приймати та виконувати правильні рішення, досягати поставленої мети. Варто зазначити, що певна частина злочинців має сильні вольові риси, але вони спрямовані на задоволення антисуспільних потреб та інтересів. Інші злочинці характеризуються слабкою волею, піддатливістю, неспроможністю протистояти впливові осіб, які втягують їх у злочинну діяльність.    Визначаючи взагалі вплив психічних аномалій на поведінку людини, необхідно зазначити, що вони автоматично не призводять до вчинення злочину. На індивідуальному рівні можна говорити тільки про ймовірності вчинення злочину особою з такими аномаліями. До того ж кримінально караній поведінці сприяють не власне психічні аномалії, а ті психологічні особливості індивіда, що формуються під їхнім упливом. Тож криміногенність властива не психічній аномалії, а психологічній особливості. При цьому психічні аномалії є не причинами, а умовами злочинної поведінки, впливаючи, переважно, не стільки на факт вчинення злочину, як на вид діянь, орієнтуючи останні в бік насильницьких або дезадаптивних злочинів.

Складовою механізму злочинної поведінки є мотивація вчинення злочину, що відбиває для кожного індивіда його потреби й інтереси, які реалізуються в конкретизованому мотиві вчинення злочину. Мотивація — це процес внутрішньої (суб’єктивної) детермінації дій.

Мотиваційний процес може мати вигляд сукупності послідовних ланок (етапів): актуалізація певної потреби — вибір способу й засобів для задоволення потреби — виникнення мотиву поведінки — формування мети дії — планування діяльності (у разі вчинення умисного злочину) — прийняття рішення — реалізація рішення.

Злочин, як і будь-який вчинок, є актом свідомої вольової діяльності людини. Кожний такий акт пов’язаний із задоволенням певної людської потреби. Отже, джерелом активності людини є її потреби. Система індивідуальних потреб людини відбиває ціннісну орієнтацію особи і її соціальну позицію.

Потреби людей найрізноманітніші — від найпростіших і життєво необхідних біологічних та фізичних потреб до складних соціальних потреб матеріального й духовного характеру.

Усвідомлена людиною потреба актуалізується, тобто визнається нею як така, що є суттєвою, значущою і підлягає задоволенню. Така потреба набуває значення інтересу. Інтерес є безпосередньою суб’єктивною причиною конкретного вчинку або певної лінії поведінки.

Розбіжності між індивідуальним і суспільним інтересами, їх суперечливість і надання переваги індивідуальному інтересу, а не суспільному, що закріплений і охороняється правом, утворюють конфлікт, який може призвести до злочину. Це зумовлює необхідність покладання на кожну людину обов’язку регулювати свої потреби та інтереси, задовольняти їх тільки дозволеними способами й засобами і відмовлятися від таких потреб та інтересів, задоволення яких суперечить суспільним інтересам.

Отже, безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є прагнення особи задовольнити свої потреби всупереч суспільним інтересам.