linkova_o_yu_universitetska_osvita_vstup_do_specialnosti

Наглядова рада має допомогти університетам посісти центральне місце в суспільстві та виявити їх відповідальність щодо інших закладів, які формують майбутнє Європи, урядів, компаній та багатьох громадських організацій. На основі цього оновленого розуміння академічних функцій університету Наглядова рада також слідкує за дотриманням принципів Великої хартії в суспільстві, щоб надати університетам реальну можливість для проведення досліджень, внесення пропозицій та інновацій у розвиток і передачу знань та пошуки істини. Наглядова рада ставить за мету підтримувати університети разом з їхньою Європейською асоціацією у разі, коли академічні заклади визначають зі своїми партнерами спільні орієнтири, яких вони мають дотримуватися в майбутньому розвитку.

Європейські університети проводять різнопланову роботу, проте основних напрямів можна виділити

три:

1)отримувати та поширювати інформацію про автономію університетів у країнах Європи та за її межами щодо реформ, які готуються чи впроваджуються, і визначати, як ці реформи впливають на суспільні перетворення в окремих країнах і в Європі в цілому;

2)оцінювати ситуації, коли університети вважають, що їх можливості діяти, розвивати й поширювати нові ідеї стримуються політичною та економічною владою;

3)пропонувати теми для дискусій щодо прав та обов'язків університетів у

68 соціальному, культурному й економічному розвитку, тобто виконувати свої громадські обов'язки.

Контроль за виконанням принципів Хартії Наглядова рада здійснює за чотирма основними напрямами:

1)проводить опитування, організовує візити та дослідження з метою оцінки сфери діяльності університетів, коли вони підсилюють свою роль у суспільстві та збільшують свій інтелектуальний внесок у суспільство, що швидко змінюється;

2)надає консультації лідерам університетів та іншим учасникам освітнього й наукового процесу на основі моніторингу функціонування університетів у суспільстві;

_ . 3) підтримує форум для обговорення академічними, політичними, економічними лідерами та представниками засобів масової інформації ролі автономії університетів та академічної свободи;

4)видає матеріали за результатами своєї діяльності щодо сучасного розуміння ролі та обов'язків університетів.

Наглядова рада у своїй діяльності спирається на правління з п'яти членів, що займається справами матеріального забезпечення, та колегію із семи членів, що аналізує втілення принципів Хартії в сучасному суспільстві. Щороку (у вересні) проводиться конференція в Болоньї з питань утілення принципів Хартії університетами Європи. Правління збирається один раз на рік. Колегія збирається декілька разів на рік, залежно від потреби. Наглядова рада також спирається на регулярні контакти з 450 закладами, що підписали Хартію, для одержання та поширення інформації про розвиток університетської автономії та академічної свободи в Європі та за її межами. Крім цього, вона підтримує зв'язки з організаціями, які займаються правами та обов'язками університетів, такими як Зальцбурзький семінар в Австрії, Міжнародна асоціація університетів зі штаб-квартирою ЮНЕСКО в Парижі та Рада Європи.

Це здійснюється шляхом проведення Хартією щорічних симпозіумів, самітів та конференцій. Так, 1516 вересня 2003 року в Болоньї відбулася конференція «Розвиток автономії університетів у галузі наукових досліджень». На конференціях, що їх щорічно проводить Наглядова рада Великої хартії університетів, розглядають питання спроможності університетів приймати незалежні рішення. Кожна конференція розглядає різні аспекти управління, розвитку навчальних іпланів та програм,

69 оновлення штатів, колективного прийняття рішень, а в 2003 році конференцію було присвячено

розгляду проблем автономії університетів у контексті наукових досліджень.

Попри те, що протягом останнього десятиліття активно обговорюють й оцінюють вплив нових умов на діяльність університетів, зокрема правових реформ, що ведуть до розширення автономії в аспекті струхтури управління університетами, управління людськими ресурсами та введення нових норм навчального процесу, питання наукових досліджень у зв'язку з університетською автономією залишаються не досить опрацьованими. Дебати з питань проведення наукових досліджень та майбутнього їх розпитку активно ведуться, але вони у компетенції не лише університетів, коли йдеться про умови, що змінюються, в цілому у сфері наукових досліджень, механізмів фінансування, співвідношення приватного та державного фінансування і т. ін. Отже, спроба спрямувати ці дискусії в русло університетської автономії та досліджень, інакше кажучи, пов'язати їх з роллю університетів як закладів для проведення досліджень та викладання - непросте завдання.

Тут можна виокремити деякі ключові питання.

1. Визначення впливу численних партнерських зв'язків на рівень автономії університетів. Питання університетської автономії слід розглядати в кількох контекстах, аби зрозуміти, що саме формує університетський простір для розвитку суспільства. Формуються сили, що визначають, якою буде автономія університетів щодо досліджень та інновацій. Автономія університетів у європейському освітньому просторі дедалі частіше стає результатом низки переговорів і напрацювань з участю партнерів та організацій різних рівнів (урядових, промислових, наукових, фінансових та університетських). У світі дедалі переконливішою

становищі біженців; інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм; інформацію з питань визнаная; механізми здійснення; заключні положення.

Не всі країни, які приєдналися до Болонського процесу, підписали Ліссабонську конвенцію. Головну ідею, зафіксовану в Ліссабонській конвенції, можна .процитувати так: «...Велике розмаїття систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й економічну різноманітність, яка становить виняткове надбання, що потребує усілякої поваги»; прагнення країнпідписантів полягає в тому, щоб «...надати всім людям цього регіону можливість повною мірою користувалися цим джерелом різноманіття, полегшивши доступ жителям кожної держави й учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших держав...».

3. Сорбоннська декларація (травень 1998 р.) 25 травня 1998 року чотири європейські міністри підписали в Парижі (Сорбонна) спільну декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти.Це були:

Клод Аллегре, міністр національної освіти, досліджень і технологій (Франція); Луїджі Берлінгер, міністр народної освіти університетів і досліджень (Італія); Тесса Блекстоун, міністр вищої освіти (Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії); Юрген Рюттгерс, ' міністр освіти, науки, досліджень и технологій (Німеччина).

Головні положення цієї декларації такі:

-формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи;

-міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій;

-орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання;

-використання системи кредитів (ECTS);

73

-міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр);

-надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (дояіший шлях) у послідовному режимі;

-підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності;

-підтвердження Лісабонської конвенції;

-пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів;

-стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників;

-формування Європейського простору вищої освіти;

-зближення спільних структур виданих дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів) навчання;

-консолідація позиції, яку займає Європа в світі, постійніш удосконаленням і оновленням освіти, доступної всім громадянам ЄС.

Сорбоннська декларація не порушує питань про гармонізацію змісту освітніх програм, навчальних планів і методів навчання. Навпаки, наголошується на різноманітності відмінностях і погребі поважного ставлення до них. В ній не згадано схему 3-5-8 (бакалавр - магістр -доктор), запропоновану у звіті, підготовленому для Франції. У декларації немає побажань щодо присвоєння ступенів після закінчення першого циклу, які мають міжнародне визнання. Підписана тільки чотирма країнами, вона чітко орієнтована на інтеграцію Європи, співзвучна Маастрихтському договору і кладе в основу три ключові вирази: мобільність, визнання, доступ до ринків праці. Декларація - це заклик підвищити конкурентоспроможність європейської вищої освіти. У ході дискусії її учасники стурбовано говорили про те, що Європа все більше поступається США у боротьбі за студентів, викладачів, дослідників і капітали, інвестовані в систему вищої освіти, і що вже сама ця обставина зумовлює потребу в чіткіше прописаних і зіставних кваліфікаціях. В декларації увагу сконцентровано саме на кваліфікаціях, а не академічних ступенях. Смисл дискусії тісно пов'язаний з виникненням і розвитком європейського та глобального ринків праці. У процесі обміну думками згадувалося про роль університетів світового рівня у становленні інноваційного бізнесу, місця колишніх вищих навчальних закладів

74

освітнього сектору в торгівлі, що спеціалізується на експорті.

Після прийняття Болонської декларації було створено офіційні структури, в основу яких покладено дві групи: «велику» і «малу робочу». До першої групи увійшли представники (по 1-2 особи) від кожної країни, шо підписала декларацію. До другої, яку називають Керівним комітетом, увійшли: 1) делеговані члени від держав, що головують в ЄС у період між зустрічами міністрів (1999 рік - м. Болонья; 2001 рік - м. Прага; 200? рік -м. Берлін): її називають «розширеною трійкою ЄС» (Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, представник від Чеської Республіки - країни, яка приймала міністрів у 2001 році; 2) члени Європейської Комісії; 3) делегати двох європейських організацій - Асоціації європейських університетів і Конфедерації спілок ректорів ЄС. На_засідання обох груп запрошують членів різних неурядових організацій, які відображають інтереси університетських і студентських спільнот. Уже сьогодні до Болонського процесу залучено багатьох фізичних та юридичних осіб. Склад учасників постійно розширюється. Це збільшує

шанси на успіх процесу, але, не полегшує вирішення завдань, спрямованих на досягнення його цілей. Болонський процес іноді називають процесом консалтингу зі зближення політиків і провайдерів, студентів і роботодавців. Це - «сузір'я» виробників вищої освіти, її користувачів та менеджерів, або - форма загальноєвропейського соціального діалогу. Від відповідальних осіб на всіх рівнях вимагають ґрунтовних знань сучасних ролі та потреб вищої освіти в наростаючому динамізмі змін та умов невизначеності, що поширюються. Як визнають зарубіжні експерти, головне в Болонському процесі - діяльність незалежних агентств поза офіційними структурами. Саме вона є сутністю змін. Найбільш інноваційним їх елементом є поточний діалог між урядовими колами і спільнотою вищої школи. В одному з коментарів Болонської декларації йдеться про те, що вона «...визнає вирішальну роль освітньої спільноти в успіху Болонського процесу». У ній заявлено, що співробітництво між урядами має здійснюватися у взаємодії з «неурядовими європейськими організаціями, компетентними у сфері вищої освіти». Уряди очікують від університетів позитивного відгуку та значного внеску в успіх їх прагнень. Вищі навчальні заішади мають унікальну можливість формувати своє майбутнє в Європі і відіїравати вирішальну роль у розвитку та реалізації Болонського процесу.

Університети та інші вищі навчальні заклади - суб'єкти, а не об'єкти 75

формування постболонського простору. Активно долучається до процесу національні студентські спілки Європи. На зустрічі міністрів у Празі схвалено ініціативу європейських студентів щодо участі їх у структурній реформі як «компетентних, активних і творчих партнерів». У Ґетеборзькій декларації студентів від 25 березня 2001 року проголошено, що «участь студентів у Болонському процесі є одним із ключових кроків до постійного та більш упорядкованого залучення студентів у всі структури, що приймають рішення, та в дискусійні форуми з питань вищої освіти на громадському рівні».

Конструктивні агенти розпочатої реформи такі: Асоціація європейських університетів; Європейська асоціація університетів, створена _в Болоньї 2000 року; Національні студентські спілки Європи; Європейська асоціація міжнародної освіти; Конфедерація спілок ректорів ЄС; Союзи ректорів Данії, Іспанії; Асоціація студентів Австрії; Французький національний фонд освіти у сфері управління; Асоціація політичних інститутів Фінляндії; Європейське товариство інженерної освіти; Європейська асоціація вищих навчальних закладів - коледжів, політехнічних інститутів та вищих навчальних закладів професійної освіти; Генеральна дирекція ЄС з освіти та культури; Університет у м. Саламанка; Європейська мережа організації контролю якості; робочі групи мережі Болонської декларації тощо.

Країни, що входять до Болонської співдружності (станом на 2003 p.): Країни, які підписали Болонську декларацію (Болонья, 1999 p.), засновниці Болонського процесу:!. Австрія 2. Чехія 3. Фінляндія 4. Греція 5. Ірландія 6. Ліхтенштейн 7. Мальта 8. Польща 9. Словакія 10. Ісландія 11. Швеція 12. Бельгія 13. Данія 14. Норвегія 15. Франція 16. Угорщина 17. Італія 18. Нідерланди 19. Литва 20. Португалія 21. Словенія 22. Швейцарія 23. Болгарія 24. Естонія 25. Німеччина 26. Латвія 27. Люксембург 28. Румунія 29. Іспанія 30. Великобританія. Країни, що приєдналися до Болонського процесу на Празькому саміті (2001 p.): 31. Хорватія 32. Кіпр ЗЗ.Туреччина.

Країни, що приєдналися до Болонського процесу на Берлінському саміті (2003 p.): 34. Албанія 35. Андорра 36. Боснія та Герцеговина 37. Ватікан 38. Росія 39.' Сербія та Чорногорія 40. Македонія Країни, що приєдналися до Болонського процесу (2005 р.) 41. Україна

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1.Сутність та пред історія Болонського процесу.

2.Зміст головних документів, прийнятих у ході реалізації Болонського процесу. ЛІТЕРАТУРА:

1.Ван дер Венде М.К. Болонская декларацій: расширение доступносте и повьішение конкурентоспособности вмсшего образования в Европе// Вьісшее образование в Европе, 2000. - №3. - Том XXV.

2.Вища освіта України і Болонський процес: Навч. посібник/ За ред. ВТ.Кременя. Авторський колектив: М.Ф.Степко, Я.Я.Болюбаш, В.Д.Шинкарук, В.В.Грубінко, І.І.Бабина. - Терінопіль: Навчальна книга -Богдан, 2004.-384с

3.Гончаров С.М. Кредитно-модульна система організації навчального процесу у світлі Болонської декларації: документи, матеріали, факти. -Рівне: УДУВГП, 2004. - 34с.

4.Гончаров С.М., Мошинський B.C. Методика оцінювання знань студентів у модульно-рейтинговій системі організації навчального процесу." кредитно-модульна система організації навчального процесу. -Рівне: УДУВГП, 2004. - 15с.

5.Довженко О.В. Сорбонская и Болонская декларации: информация к размьішленшо // Вестник внсшей школьї: Alma mater/, 2000/ - №6.

6.Заходи щодо реалізації положень Болонської декларації та кредитно-модульної системи організації навчального процесу в НУВГП. - Рівне: НУВГП, 2004. - 9с.

7.Корсак К., Юрчук Л, Наука і освіта на теренах об'єднаної Європи// Науковий світ. 2003. -№11.

8.Косенко О., Ольховська Ж., Корсаж К. Деякі помилки вищої школи України,'/ Науковий світ, 2003. -

№11.

9.Кремень В.Г. Болонский процесе: еближение, а не унификация // Зеркало недели. - №48(473). -13-19 декабря 2003.

10.Модернізація вищої освіти України і Болонський процес/ Упоряд. М.Ф.Степко, Я.Я Болюбаш, К.М.Левківський, Ю.В.Сухаірніков. -К.:МОНУ, 2004.-24с.

11.Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу (документи і матеріали 2003-2004рр.)/ За ред. В.Г. Кременя. - Київ - Тернопіль: ТДПУ, 2004. - 2004. - 147с.

МОДУЛЬ II

ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ. БІЗНЕС ТА ОСНОВИ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ. РИНКОВІ ІНСТИТУТИ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА РОЗВИТКУ БІЗНЕСУ.

ТЕМА 4. РИНОК ТА РИНКОВІ ВІДНОСИНИ. ПРОФЕСІЇ В БІЗНЕСІ. ПОДАТКОВА СИСТЕМА. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ.

ПЛАН

1.Поняття та класифікація ринків. Ринкові відносини кон'юнктура ринку. Поняття та ознаки бізнесу. Підприємництво. Учасники бізнес-відносин.

2.Сутність та функції податків. Класифікація податків Особливості податкової системи України. Теорії оподаткування у світовій економічній науці. Особливості оподаткування у світовій економіці.

3.Механізм створення бізнесу. Організаційні форми підприємств. Малі підприємства. Партнерства: Товариство з обмеженою відповідальністю. Товариство з додатковою відповідальністю. Повне товариство.

Командитне товариство. Корпоративний бізнес: Акціонерні товариства.

1.ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ РИНКІВ. РИНКОВІ ВІДНОСИНИ КОН'ЮНКТУРА РИНКУ. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ БІЗНЕСУ. ПІДПРИЄМНИЦТВО. УЧАСНИКИ БІЗНЕС-ВІДНОСИН.

Економіка будь-якого суспільства - сукупність різних видів діяльності, результатом якої є створенім матеріальних благ і їх рух до споживача. Ця діяльність здшсшоється на базі взаємодії продуктивних сил і

виробничих відносин. Економічна діяльність втілена в матеріальних і духовних результатах. Матеріальна сторона основна але вона доповнена: духовністю; роботою інтелекту; почуттями. Економічні відносини

фіке;тоть взаємодію компонентів: люди; речі; відносини людей з приводу речей. Люди - рушійна сила економічного розвитку і тільки з погляду їх діяльності можна зрозуміти що таке бізнес. Діяльність людей

мотивується потребами для задоволення яких необхідні ресурси які обмежені: інформаційні; людські; фінансові; виробничі; природні. Діяльність - вища форма розвитку, яка притаманна людині. Проблеми, що

залежать від економічної системи де функціонує бізнес: Що виробляти? (визначає споживач, що платить гроші за товар) Як? (визначається конкуренцією серед виробників) Скільки виробляти? Як розподіляти?

(обумовлюється співвідношенням попиту та пропозиції).

З розвитком суспільства розвивається і бізнес, який відображає економічні відносини і проявляє їх в

господарській практиці. Родові ознаки бізнесу:

1.Обмін діяльністю між суб'єктами економіки;

2.Прагнення кожного учасника обміну діяльністю реалізувати свої інтереси незалежно від того, чи реалізуються при цьому інтереси контрагентів;

3.Прагнення до нав'язування своїх інтересів у випадку, коли контрагенти відмовляються приймати нав'язуванні їм умови ділових угод;

4.Прояв особистої чи колективної ініціативи у процесі підготовки .. чи укладання угоди;

5.Здатність і готовність йти на ризик заради укладення угоди на вигідних умовах;

6.Готовність і уміння проводити різні прийоми ділового спілкування, які дозволять досягти найбільшої вигоди;

7.Здатність робити різні кроки в різних напрямах з метою забезпечення вигідної позиції для наступного проведення вибраних прийомів ділового спілкування;

8.Вміння розрізняти вірогідні й справжні результати угоди, визначати пріоритети діяльності та підпорядковувати їм логіку ділового спілкування.

Ділові відносини - це вираження виробничих відносин. Діяльність будь-якого суб'єкта виробничих відносин є його «діло», а обмін діяльністю га її результатами - ділові контакти. Мета бізнесмена -прибуток.

Бізнес (саме слово з'явилося при переході до капіталізму) - це: ділові відносини між людьми учасниками справи; це система ведення справи (американське визначення); це створення продукції, потрібної людям; робота;

система, яку ми створили для задоволення наших бажань; організація економічної діяльності на основі приватної власності з метою отримання прибутку; ініціативна діяльність спрямована на отримання доходів; метод господарювання;

спосіб життя: 79

тип мислення; економічна категорія; діяльність, яка історично виникла в процесі розвитку суспільства. Стратегія бізнесу - максимізація

вигоди у процесі укладення різних угод. Тактика бізнесу - реалізація цієї стратегічної установки у відносинах з контрагентами, використовуючи в кожній ситуації окремих умов, методів.

Власність - це відносини, які складаються між суб'єктами з приводу присвоєння засобів виробництва і результатів праці. Відносини власності охоплюють:

присвоєння - повна економічна влада суб'єкта над об'єктом і повна відповідальність суб'єкта за результати користування; володіння - відносини фактичного панування, але розпорядження і привласнення обмежене існуванням і правами власника;

розпорядження - фактичне здійснення влади власника над об'єктом власності, фактичне управління нею; користування - процес фактичного вилучення корисних властивостей

з об'єкта власності для задоволення конкретних потреб. Економічна основа бізнесу - приватна власність. Економічна свобода — основна умова розвитку бізнесу. Економічна свобода означає — право розпочинати або припиняти свій бізнес, купувати будь-які ресурси, використовувати будь-яку технологію, виробляти будь-яку продукцію і гфопонувати її до продажу за будь-якою ціною, вкладати свої кошти за власним розсудом. Суверенітет ділових відносин - елемент економічної свободи, означає, що законна діяльність суб'єктів перебуває під захистом державних органів влади та управління і жоден суб'єкт не має права втручатися в неї та нав'язувати свої умови здійснення угод. Свобода - це повна незалежність від інтересів, рішень та дій інших суб'єктів. Консенсус соціально-економічних інтересів - взаємні зобов'язання всіх учасників ділових відносин не порушувати суверенітет своїх контрагентів.

Рушійні сили бізнесу (внутрішні суперечності способу виробництва): суперечності між продуктивними силами і діловими відносинами; між виробництвом і споживанням; зростанням потреб і можливістю їх задоволення; між різними формами власності; попитом і пропозицією; технікою і технологією виробництва.

80

Отже, бізнес - форма вирішення суперечностей. Система саморозвитку бізнесу: власні внутрішні імпульси розвитку — конкуренція; система забезпечення та відтворення - прямі зв'язки суб'єктів бізнесу; інфраструктура - біржі, банки, інформаційна система, аудит, консалтинг; система вивчення контрагентів - маркетинг;

система оцінки діяльності - гроші; система управління - менеджмент.

Джерело розвитку бізнесу - праця, творчий характер людської діяльності.

Отже, бізнес - це соціально-економічна і ділова .творчість людини (саме в ній в її особистій ініціативі, енергії, ризику, активності, відповідальності, порядності, винятковій працьовитості закладені рушійні сили бізнесу). Рушійні сили розвитку бізнесу: демократизація суспільства; протиріччя; праця; ділова творчість людини; прагнення до відтворення матеріальних і духовних благ;ризик; конкуренція; споживана*; інтереси; стимули;економічні закони ринку. Підприємництво - категорія бізнесу, самостійна діяльність, Яка здійснюється на свій ризик і під свою майнову відповідальність громадянами з виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку. Бізнес поняття ширше ніж підприємництво і охоплює всі відносини, що виникають між усіма учасниками ринкової економіки. Суб'єкти бізнесу - підприємці, споживачі, найманих працівників, державних структур.

Моделі шдприємницького бізнесу (використовуються у поєднанні):

1.Класична — орієнтується на максимізацію віддачі від ресурсів, які має підприємство. Схема дій - оцінка наявних ресурсів. Вивчення можливостей досягнення мети. Використання можливості, яка забезпечує максимальну віддачу від наявних ресурсів;

2.Інноваційна - передбачає використання будь-яких можливостей в рамках закону для підприємництва, навіть якщо власних ресурсів дла цього недостатньо. Схема дій - формулювання мети.

Вивчення зовнішнього середовища в пошуках альтернативних можливостей. Оцінка власних ресурсів. Пошук у зовнішньому середовищу додаткових джерел ресурсів. Діяльність для реалізації мети.

2. СУТНІСТЬ ТА ФУНКЦІЇ ПОДАТКІВ. КЛАСИФІКАЦІЯ ПОДАТКІВ. ОСОБЛИВОСТІ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ.

81 ТЕОРІЇ ОПОДАТКУВАННЯ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЧНІЙ НАУЦІ. ОСОБЛИВОСТІ

ОПОДАТКУВАННЯ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ.

Найважливіше місце у діловому житті бізнесмена займають відносини, що виникають з приводу податків. Тому слід ознайомитися з законами України та змінами і доповненнями до них, що регулюють оподаткування, насамперед „Про оподаткування прибутку підприємств", „Про систему оподаткування", „Про прибутковий податок з громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства", „Про державну податкову службу в Україні", „Про податок на добавлену вартість", „Про державну митницю", „Про єдиний митний тариф", а також декретами Кабінету Міністрів „Про податок на прибуток підприємств і організацій", „Про прибутковий податок з громадян", „Про місцеві податки, і збори" та ін.

Податок - це фіксований обов'язковий безоплатний платіж юридичних і фізичних осіб до бюджету держави на основі чинного законодавства. Це плата суспільства за виконання державою своїх функцій.

На певному етапі історичного розвитку людства податки взагалі не булл основним доходом держави. Наприклад, у державах давньої Греції основними доходами були казенні промисли і монополії, доходи від оренди, від рабської праці, мито. До XVII століття податки мали тимчасовий характер, вводилися час від часу на визначені цілі. Така ситуація зберігалась у більшості країн до останньої третини XIX століття. Оскільки першою функцією держави був захист від зовнішнього ворога, то причиною виникнення перших постійних податків було розширення масштабів воєнних дій, ускладнення зброї і в зв'язку з цим - утримання регулярної армії.

З розширенням функції держави податки стягуються на внутрішній захист та соціальні потреби. З початку XX століття утверджується думка провідних теоретиків, згідно з якою фіскальна мета податку замінюється соціальною.

Податки - категорія фінансова, тому їхні функції випливають з функцій фінансів. Можна виокремити: розподільчу - саме за допомогою податкового механізму провадиться перерозподіл вартості

створеного валового національного продукту між державою, юридичними і фізичними особами; фіскальну - держава повинна отримувати достатні та надійні доходи;

82

регулюючу - кожен платник податків зацікавлений у сплаті якнайменшої суми, що може досягатись або за рахунок зменшення обсягів об'єкта оподаткування, або шляхом вибору пільгових умов оподаткування; стимулюючу - створює орієнтир для розвитку чи скорочення діяльності (пов'язана із застосуванням

пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням бази, що оподатковується); контрольну функції податків - при оподаткуванні держава регламентує фінансово-господарську

діяльність підприємств та організацій, отримання доходів громадянами, використання майна.

У кожній країні діє цілий набір податків. Сукупність встановлених у країні податків складає поняття податкової системи. Ці податки повинні бути взаємопов'язані між. собою, органічно доповнювати один одного, не вступати в суперечність з системою в цілому та з її окремими елементами.

Податки, що можуть входити до податкової системи, класифікуються за різними ознаками:

1.За формою оподаткування всі податки можна поділити на дві групи: прямі (залежать від масштабів об'єкта оподаткування і стягуються вони внаслідок придбання і накопичення матеріальних благ) та непрямі

(включаються у вигляді надбавки до ціни, і сплачує їх у кінцевому підсумку споживач).

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників і поділяються на дві групи: особисті (первинним явищем виступає платник, а вторинним - об'єкт оподаткування. Наприклад, прибутковий,

майновий, на спадщину і дарування, податки на здійснення окремих видів (ліцензування, патентування, сертифікацію) діяльності та державну реєстрацію) й реальні (первинним явищем виступає об'єкт

оподаткування, а вторинним - платник. Наприклад, земельні податки, домові податки, промислові податки та податки на грошовий капітал).

Види непрямих податків розрізняються залежно від особливостей ціноутворення, оскільки вони стягуються в ціні товарів: Акцизи - це непрямі податки, які встановлюються у вигляді надбавки до ринкової

ціни. Податок на додану варту - є одним із різновидів універсальних акцизів. Мито - встановлюється при ввезенні чи вивезенні товарів через кордон країни або за транспортування товарів транзитом по території

країни.

2.За рівнем державних структур, які встановлюють податки, останні поділяються на загальнодержавні (встановлюються вищими органами:

влади і є обов'язковими для стягнення по всій території країни незалежно від того, до якого бюджету

вони зараховуються. Залежно від бюджету, до якого їх можуть зарахувати, вони поділяються на доходи центрального бюджету, доходи місцевих бюджетів і доходи, що розподіляються між центральним і місцевими бюджетами) та місцеві (вводяться місцевими органами влади та управління. Вони можуть встановлюватись: у вигляді надбавок до загальнодержавних податків, рівень яких обмежено вищими органами влади; введенням податків за переліком, затвердженим вищими органами влади; впровадженням на розсуд місцевих органів без обмежень з боку центральної влади. Це залежить від рівня автономності місцевих бюджетів і самофінансування регіонів. Позитивний чи негативний вплив місцевих податків залежить від. раціонального використання отриманих від них коштів).

Природні ресурси є власністю держави. За їх використання держава як власник стягує плату. Призначення цієї плати полягає у покритті видатків на можливе відтворення та забезпечення ефективності використання цих ресурсів. Основними видами платежів за ресурси та послуги є: збір за використання

лісових ресурсів; збір за використання водних ресурсів; збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету; рентна плата за нафту і газ; відрахування від плати за транзит природного газу, нафти і аміаку; платежі за користування надрами; державне мито; єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України.

Загальна тенденція у формуванні системи оподаткування в промислово розвинутих країнах - у раціональному оподаткуванні потрібно уникати методів і форм, які заважають нагромадженню багатства всіма учасниками відтворювального процесу. У кожній окремій країні ця система формується під впливом конкретно-історичних умов (економіко-географічних, політичних, релігійних), які визначають її довгостроковий розвиток. Тому податкові системи різних країн, навіть у рамках західноєвропейського регіону, розрізняються між собою, хоча прискорений розвиток інтеграційних процесів привів до деякого зближення податкового законодавства в країнах Європейського Співтовариства. У цих країнах склалася багаторівнева система стягування податків. У країнах з федеративним устроєм вона трирівнева, а в державах з унітарним устроєм - дворівнева. Податки тут поділяються на загальнодержавні і місцеві. У федеративних державах до них додаються

84

регіональні податки окремих земель, областей, автономних утворень.

Одна з найбільш стабільних податкових систем, які склалися і функціонують без значних змін з XIX століття, діє у Великобританії. Тут вона двоступінчаста і складається з загальнодержавних і місцевих податків. Важливе місце в загальнодержавному оподаткуванні займає прибутковий податок з населення, який приносить у бюджет дві третини всіх податкових надходжень. Цей податок платять тільки фізичні особи, тоді як юридичні особи, наприклад, корпорації, платять податок на прибуток. Прибутковий податок дуже диференційований у залежності від величини доходу громадян. При його встановленні враховують сімейне, матеріальне становище (наприклад, стан здоров'я) платника податків і з урахуванням всіх обставин застосовуються пільги і знижки. При сплаті. цього податку діють три основні ставки: 20%, 25% і для самих багатих 40% доходу. Прибуток підприємств обкладається податком у 33%, причому останнім часом він значно знижений (10 років тому його ставка була 52%). Ще одним джерелом поповнення скарбниці є податок на спадщину. Невелике майно (до 150 тисяч фунтів стерлінгів) не обкладається зовсім, а з більш дорогої спадщини береться податок за ставкою 40%. В окрему статтю виділені внески на потреби соціального страхування. Вони диференційовані в залежності від величини заробітку чи доходу і коливаються від 2% до 9%.

Серед непрямих податків Великобританії основним є податок на додану вартість. За сумою надходжень у бюджет (17% від усіх податкових зборів) він займає друге місце пісня прибуткового податку. Базою оподаткування служить вартість, додана в процесі виробництва і наступного продажу до вартості закуплених сировини і матеріалів. Вона становить за величиною різницю між виторгом за реалізовані товари і вартістю закупівель у постачальників. Ставка податку - 17,5%. До інших важливих непрямих податків відноситься акциз. Акцизами обкладаються спиртні і тютюнові вироби, пальне, автомобілі. Ставка акцизного збору коливається в межах 10-30% від ціни товару. Місцевими податками в Англії обкладається нерухоме майно, включаючи землю. Ці податки встановлюються владою, вони значно відрізняються за величиною в різних регіонах країни.

Сучасна податкова система Франції за загальною своєю спрямованістю аналогічна англійській. У ній також основний податковий тягар лягає на споживання, а не на виробництво. Головним джерелом

85 бюджетних надходжень є непрямий податок - податок на додану вартість. Франція стала першою

країною, яка ввела цей податок у 1954 році. Він дає бюджету 41,4% від усіх податкових надходжень. Ставки податку на додану вартість (ПДВ) у цій країні диференційовані за товарними групами: при основній ставці 18,6%, на товари і послуги першої необхідності вона не перевищує 5,5%. Найвища ставка - 22%, вона застосовується до автомобілів, парфумерії, предметів розкоші. Зниженою ставкою (7%) обкладаються товари культурного побуту. Від ПДВ звільнена медицина й освіта, а також приватна викладацька діяльність, лікувальна практика і духовна творчість (література, мистецтво). ПДВ у Франції доповнений акцизами на алкогольні напої і тютюнові вироби, деякі види автомобілів і літальні апарати.

Найважливішим із прямих податків у Франції є прибутковий податок з фізичних осіб. Його питома вага в бюджеті країни - більше 18%. Прибутковим податком обкладаються і юридичні особи - підприємства, корпорації, об'єктом обкладання виступає чистий прибуток. Загальна ставка податку - 34%, а на прибуток від землеробства і від доходів на цінні паш:ри податкова ставка коливається від 10% до 24%. Питома вага податків на прибуток у загальній сумі податкових надходжень у бюджет не перевищує 10%. Це переконливе свідчення того, як активно французька влада захищає вітчизняного виробника. Аналогічним прагненням пронизана чинність закону, який звільнив від ПДВ усі товари, вироблені французькими підприємствами на експорт. Дуже низькі податкові ставки і на продукцію сільського господарства.

Податкова система Німеччини орієнтована на ті ж основні принципи, що й податкові системи згаданих європейських країн: раціональний розгіоділ податкового тягаря між виробництвом і споживанням, соціальна справедливість, захист вітчизняного підприємця. Федеративний устрій країни ставить за обов'язок уряду розподіляти основні податкові надходження в бюджет на паритетних засадах: приблизно половина отриманих засобів від прибуткового податку, від податку на прибуток направляється у федеральний бюджет,

інша половина - у бюджет тієї землі, де зібрані ці податки. Оскільки промисловий потенціал різних земель за своєю величиною значно диференційований, то й величина бюджету «багатих» земель набагато перевершує розміри бюджету «бідних» земель. Оскільки через механізм федерального бюджету виробляється так зване горизонтальне вирівнювання доходів:

86 індустріально розвинуті землі (наприклад, Баварія, Баден-Вюртемберг, Північний Рейн-Вестфалія)

дотують фінансовими ресурсами бідніші землі (Саксонію, Шлезвіг-Голштейн). Після возз'єднання Німеччини, з 1990 року, на відновлення народного господарства колишньої ГДЗ^Р із федерального бюджету витрачено більше 500 мільярдів марок.

Німеччина - типова країна з трирівневою системою оподаткування. Податкові надходження розподіляються між трьома суб'єктами: федеральною владою, урядами земель і місцевою владою (громадами). Самим великим джерелом поповнення скарбниці служить прибутковий податок з фізичних осіб. Його ставка коливається від 19% до 53%, стягування диференційоване. При визначенні податку на заробітну плату існує 6 податкових класів, які враховують різноманітні життєві і майнові обставини людини. Соціальні відрахування з фонду заробітної плати складають 6,8%, їхня сума рівномірно поділяється між підприємцем і працівником. Другим за значимістю прямим податком є корпораційний податок на прибуток. Він стягується за двома ставками: на прибуток, який перерозподіляється - 50%, на прибуток, який розподіляється у вигляді дивідендів - 36%. Великі податкові пільги надаються при прискореній амортизації. У сільському господарстві закон дозволяє в перший же рік списати у фонд амортизації до 50% устаткування, а в перші три роки -80%. Так держава заохочує технічне переоснащення виробництва. Податок на прибуток, однак, за величиною надходжень у бюджет уступає основному непрямому податку - податку на додану вартість. ПДВ у Німеччині приносить скарбниці 28% податкових надходжень. Загальна ставка податку -15%, Основні продовольчі товари і продукція культурно-освітнього призначення, як і в Франції, обкладаються за зменшеною ставкою. Непрямі податки доповнюються акцизами. Ними обкладаються ті ж товари, що й в Англії і Франції. Надходження від акцизів (крім акцизу на пиво) направляються у федеральний бюджет. Місцеві бюджети підживлюються промисловим податком (ним обкладаються підприємства і фізичні особи, які займаються промисловою і торговою діяльністю), земельним податком і податком на власність. У цілому еволюція оподаткування в Німеччині відбувається в руслі тих тенденцій, які спостерігаються в Західній Європі: зменшення податкового тиску на прибуток, розширення спектра податкових пільг, спрямованих на заохочення технологічного прогресу, на розвиток підприємництва взагалі і дрібного підприємництва особливо. Як і в сусідніх країнах (Франції й

87 Англії), тут на початку 90-х років були проведені податкові реформи, які внесли істотні зміни в

практику прямого оподаткування, надали значне полегшеная вітчизняному виробнику.

До розвинутих податкових систем, які успішно виконують фіскальну і регулюючу функцію, відноситься податкова система США. Вона формувалася протягом двох століть і виступає як ефективний інструмент регулювання економіки. У США також діє триступінчаста податкова система, при цьому 70% надходжень приходиться на федеральний бюджет. У той же час абсолютна величина і питома вага місцевих податків, а також податків окремих штатів залишаються високими. За їх рахунок (від 70% до 90%) фінансується утримання охорони здоров'я, о.світи, соціального забезпечення, місцевої поліції.

Як і в Німеччині, у США найбільші доходи скарбниці приносить прибутковий податок з населення. Податок цей носить прогресивний характер: його ставки ростуть у залежності від величини доходу. До 1986 року ставки прибуткового податку були диференційовані, вони були розбиті на 14 нормативів від 11% до 50%. З 1988 р. цей податок стягується за 5 ставками - 11,15, 28, 35 і 38,5%. Збільшено максимальні розміри неоподаткованого доходу., і скорочені максимальні ставки оподаткування. Спрощено систему податків у цілому, і зменшена кількість податкових пільг. Другими за значенням для федерального бюджету є відрахування у фонди соціального страхування. Внески також носять обов'язковий характер і поділяються порівну між працівником і роботодавцем, причому розмір цих внесків має тенденцію до росту. Так, у 1980 році він становив 12,3% від фонду заробітної плати (тобто по 6,15% від кожної зі сторін), у 1988 році - 15,02%, у 90-хроках- 15,3%. Третім за величиною надходжень у бюджет виступає податок на прибуток корпорацій. Тут також спостерігається тенденція до зниження податкових ставок. До 1986 року її загальний розмір був 46%, у 1987 р. - 40%, а тепер - 34%. При цьому за перші 50 тисяч доларів прибутку варто платити 15%, за наступні 250 тисяч - 25%, і тільки за більш ВІИСОКІ суми прибутку податок досягає 34%. Така диференціація серйозно заохочує розвиток малого бізнесу і розширює податкову базу країни. Як і в ряді інших країн, у США широко застосовуються прискорені норми амортизації, які дозволяють через механізм податкових пільг заохочувати науково-технічний прогрес. На відміну від інших держав, федеральні акцизні збори не займають значного місця в бюджеті США, тому що основну частину цього податку стягує

місцева влада штатів. Істотне значення в доходах федерального бюджету має податок на спадщин}'. Його ставка коливається від 18% до 50%. Неоподаткований мінімум становить 10 тисяч доларів. Широкими повноваженнями в галузі оподаткування володіють місцева влада і влада штатів. Прибутковий податок з населення (крім федерального) введений владою 44 штатів. У бюджети штатів, крім прибуткового, стягуються свої власні податки на прибуток з корпорацій, з продажів і податок на ділову активність. Великим джерелом поповнення місцевих (муніципальних) бюджетів є податок на майно. У Нью-Йорку, наприклад, він

забезпечує 40% дохідної частини бюджету. Разом з тим, незважаючи на значні надходження від різних податків - прямих і непрямих, - місцеві бюджети, особливо великих міст, не обходяться без субсидій, субвенцій і дотацій з федерального бюджету. У цілому ж історично сформована в США триступінчаста податкова система впливає благотворно на раціональне розміщення в країні промислових об'єктів, на підвищення ділової активності в менш розвинутих регіонах. Податкова політика, яка проводилася із середини 80-х років, зробила., на думку ряду фахівців, позитивний вплив на господарський розвиток країни, особливо в галузі малого бізнесу, і сприяла зменшенню безробіття і росту добробуту населення.

Отже, система оподаткування в промислово розвинутих країнах, яка існує в даний час, сформувалася після закінчення другої світової війни. Процес її формування розтягнувся під впливом кейнсіанських доктрин (1950-1960-і роки), а на другому етапі (1970—1980-і роки) у податковому реформуванні переважали неокласичні (чи монетаристські) доктрини.

В основу кейнсіанського регулювання економіки була закладена ідея стимулювання сукупного попиту. Це вимагало росту державних витрат, а отже, і підвищення рівня оподаткування. Правда, на початку 1960-х років інвестиційний попит стимулювався в США зниженням податків на корпорації на 10%, але вже в 1968 p.. ставки прибуткового і корпоративного податків знову зросли. Однак ріст державних витрат неминуче приводив до інфляції, яка приймає загрозливий характер. Тому на зміну кейнсіанській податковій політиці в промислово розвинутих країнах наприкінці 1970-х - початку 1980-х років прийшла монетаристська політика оподаткування, основні риси якої з певною модифікацією зберігаються в даний час. Зміна кейнсіанської парадигми в податковій політиці на монетаристську відбулася поступово, еволюційним шляхом.

89

Концепція монетаризму виходить з постулату скорочення державних витрат, що відкриває дорогу для зниження рівня оподаткування. Однак з розуміння політичного і соціального характеру жодна держава у світі безболісно зробити це не може. Тому, навіть після зниження податкових ставок у ході податкових реформ 1970-1980-х років питома вага податків у внуфішньому валовому продукті (ВВП) продовжувала рости, але темпи такого росту значно сповільнювалися.

Істотною рисою останніх десятиліть у податковій політиці промислово розвинутих країн вважається значне зниження податків на прибуток корпорацій. Так, в Іспанії, Данії, Швеції, Австрії й Ірландії вони скоротилися на одну третину. Помітне зменшення податків на прибуток спостерігалося в США, Японії, Канаді і ряді інших країн. Однак, таке зниження не відбилося на загальній сумі податкових надходжень у бюджети зазначених країн, навпаки, їхня питома вага у ВВП навіть виросла. Це відбулося тому, що зниження податкових ставок на прибуток привело до розширення податкової бази (про рівень оподаткування в промислово розвинутих країнах за станом на 2002 рік свідчить таблиця 3.

Таблиця 3 - Ставки основних податків в окремих країнах