1. Формування стилю поетів

Для того, щоб зрозуміти, як формувалися творчі погляди поетів «Празької школи», ми ознайомимося з кожним із них, порівняємо їх праці та підкреслемо спільні риси в стилі написання творів.

Творчий шлях “пражан”, більшість з яких зі зброєю в руках боролась за українську державу,розпочався за межами України, в таборах інтернованих вояків(Польща), де вони опинилися після поразки визвольних змагань. Основи естетичної концепції «Празької школи» українських поетів закладалися у надрах таборового часопису “Веселка,зорієнтованого на “аристократизм духу”, на мистецтво його іманентній сутності, на етику національного та громадянського.

Розвитку та самоствердженню молодої літературної генерації передувало глибоке осмислення всього історичного багажу нації, причин чергової втрати державності. Звідси підвищена увага до історичних мотивів, тонке ліричне сприймання рідної природи,філософія боротьби й оптимізму.

Плеяда "трагічних оптимістів" (Д.Донцов) - Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Липа, О.Теліга, Л.Мосендз, пізніше – Ю.Клен, - стала творцями концепції нової літератури, розробивши таку художню систему творчості, яка була протиставленням українським сентиментальним літературним традиціям. Вони виступили проти “малоросійської” вторинності вчорашнього рабства, колоніального животіння. Творчість “пражан” була перейнята духом боротьби і затятості, щирої християнської віри і сумління, плекала велику мужню любов до своєї нації, до свого минулого, до всього великого й шляхетного, передусім до героїчного чину. Гострота думки і суворість форми характеризували новостворене українське мистецтво.

Розпочався процес повернення історичної пам’яті, який очолив Ю. Дараган,увійшовши у літературу зі своєю збіркою «Сагайдак» (1925). Він мав великий вплив на поетів-пражан саме історіософськими мотивами (яскравий історизм, варяги,дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигонця), тому поети оновлювали українську літературу, передусім її тематику.

Поезія Ю. Дарагана містить усі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції.  У циклах віршів «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя» Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, у спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків

Кожен з “пражан” знаходив свій мотив, який переважно був доведений до поетичної концепції, зі своєю образною домінантою і певним комплексом художніх засобів.

Важливою рисою творчості поетів “Празької школи” є звязок із західноукраїнським письменством. Поети-емігранти друкували вірші в галицькій періодиці, видаючи у Львові свої збірки. З огляду на це цілком слушною є пропозиція Г.Грабовича українською еміграційною літературою вважати ту, яка творилася після Другої світової війни, зокрема, в 1945-1950 роках. Адже лише там українські письменники остаточно поривають зі своїм рідним середовищем і опиняються у суворій реальності чужорідних культур. "Пражани" були безпосередніми учасниками боротьби за УНР або ж дітьми її діячів і несли з собою ідею української державності, що споріднювало їх творчість з творами представників стрілецької поезії в Галичині, поезія яких була орієнтована на масове сприйняття і творила своєрідну стрілецьку пісенну епопею.

Тому вона була не стільки явищем історії української літератури, скільки фактором пробудження національної свідомості, державницьких змагань народу.

Нове покоління галицьких літераторів та еміграційні поети намагалися компенсувати втрати, яких зазнала література по той бік Збруча, розвиваючи теми, мотиви, форми, на які в умовах УРСР було накладено вето. Література поділеної України розвивалася у різних суспільних ситуаціях, проте духовна єдність нації не порушувалася. Так, в емігрантській літературі помітні риси романтичного світовідчуття та ознаки неоромантичної поетики, - хоч і з протилежною (щодо літератури "радянського табору") політичною та ідеологічною спрямованістю, під іншим емоційним знаком - не оптимістичний пафос, а стоїчний трагізм та надія. Неоромантиками можна вважати переважно всіх «пражан», яскравим неоромантиком у світопочуванні (хоч і з рисами неокласицизму в поетиці) був Є.Маланюк.

Надзвичайно яскраво і, в першу чергу, незвично, історіософські мотиви проявилися в поезії Маланюка. Він був чи не найколоритнішою і протирічною натурою. За життя його називали і "українським фашистом", і "духовним Квазімодо", і "поетом апокаліптичних літ". Його іноді не розуміли навіть найближчі друзі, наприклад, був період негативного ставлення до його творчості О. Ольжича, Ю. Липи і Ю. Клена.

 У Подєбрадах (1924 р.) поет дебютує збіркою віршів "Стилет і стилос", через рік виходить його друга збірка — "Гербарій". Осмислення трагічної долі Вітчизни та дещо імпульсно-хаотичні пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду. У поета виникають гнівні і глибоко трагічні інвективи: 

Тебе б конем татарським гнати,  Поки аркан не заспіва! 

Бо ти ж кохана, а не мати,  Зрадлива бранко степова!  І тут же ніби виправдовується за страшні слова:  Прости, прости за богохульні вірші,  Прости тверді, зневажливі слова!  Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,  Гіркі й пісні глуха душа співа.  (Псалми степу) 

Наступні поезії фіксують проступання ностальгічної емоційності філософським роздумам. У збірках ("Земля й залізо", 1930; "Земна Мадонна", 1924; "Перстень Полікрата", 1939) Є. Маланюк все більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але, разом із тим, шукаючи відповіді на питання сьогодення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє "рабську кров", "розслабленість ледачу". Він шмагає українців і Україну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу.  У "Варязькій баладі" Україна в Маланюка постає в образі безпечної повії, яка розтратила всі надбання попередників ("Куди ж поділа, Степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?"), а вночі вона перетворюється на відьму, яка, розгортаючи кабанячі крила, летить "своїх дітей байстрючу лити кров". Поет ненавидить Україну люблячи і любить ненавидячи.  "Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,  проклятий край, Елладо Степова?!.." —  таким сумно-відкритим питанням закінчує Є. Маланюк поезію.  Поет, без сумніву, мав неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації.

Часто критика не могла пробачити поетові надзвичайно правдивої характеристики свого народу: 

Каліка, смерд — такий він і донині,  Сліпий Кобзар, що точить вічний жаль.  Самсоном темним зруйнував святині,  Розбив давно синайську скрижаль...  ... Історія готує новий том,  тюхтій — хохол, що, хоч дурний, та хитрий,  макітру хилить виключно по вітру, 

міркує шлунком і зітха гуртом.  ("Сонет огиди і гніву") 

Через це Є. Маланюк нерідко опинявся в самотині. В одному місті від 23.11.1931 р. він пише: "У нашій літературі чуюся досить самотньо-дуже неприємне почуття часами".  Але щось же давало сили Маланюкові? Бо: 

Гноблять, калічать, труять рід,  Ворожать, напускають чари,  Здається, знищено вже й слід,  Лиш потурнаки й яничари.  Але, попри все, ростуть нові пагінці:  І ось — Стефаник і Куліш,  Ось — Коцюбинський, Леся — квіти  Степів страждальної землі,  Народу самосійні діти!  А то підземно загуде  Вулканом націй ціла раса —  І даром Божеським гряде  Нам Прометеїв дух Тараса  ("Невичерпальність") 

Саме тому для сучасників Маланюка і для нашого часу поет залишився "поет-державником", який словом будує імперію українського духу: 

Прости, що я не син, не син Тобі ще,  Бо й ти — не мати, бранко степова!  З Твоїх степів летять птахи зловіщі,  А я творю зневажливі слова.  ("Псалми степу") 

Прикладом героїчної особистості і поета увійшов в історію української літератури Олег Ольжич. Талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Син видатного українського поета Олександра Олеся. Під час Другої світової війни організатор підпільного руху опору фашистам. Жорстоко закатований німцями на смерть 1944 р. Збірками «Рінь», «Вежі», «Подзамчя» він увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментальне оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні. По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує в собі й хоробрість, і відвагу серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства.

Володимир Державін, характеризуючи творчість Ольжича, визначає її як поезію національного героїзму: "Героїзм у поезії Ольжича - вільно обраний і вільний усякого розрахунку, всякої думки про духовну чи іншу нагороду: він сам - своя найвища й, суттю кажучи, єдина гідна нагорода, що вища навіть за славу:

Шляхи - велетенські гадюки.

Невгнутий, розмірений крок.

Діла і змагання сторукі,

І смерть, як найвищий вінок.

Героїзм у О. Ольжича не випливає з національно-державницького патріотизму, а радше збігається з ним, як два рівнобіжні вияви того самого глибинно-ідеалістичного світогляду”. Усією своєю творчістю Олег Ольжич прагнув утвердити цей героїчний світогляд, пропагував думку, що кожен громадянин має здобувати свободу, можливо, навіть ціною власного життя.

Нащо слова? Ми діло несемо.

Ніщо мистецтво і мана теорій.

Бо ж нам дано знайти життя само

В красі неповторимій і суворій.

Ось сходить, виростає, розцвіта

Благословеніє не форми - суті.

Одвага. Непохитність. Чистота.

Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!

("Нащо слова?")

Як уже зазначалося, перша збірка його поезій-"Рінь", яка була надрукована в 1935 році у Львові. Вона відзначалася витонченістю форми та стилю. Уже сама назва є досить промовистою, адже словом "рінь" українці називали крупний пісок, гравій, гальку або берег чи дно річки з крупного піску, гравію, гальки. Фактично, це та основа, яка необхідна для існування людства:

Де шлях у жовті врізується стіни

І урвище над кручею стремить,

Наш погляд неуважливий на мить

Затримує жорсткий прошарок ріні.

Вода суха і сіра. Але вії

Примкнеш перед камінням у піску

І раптом чуєш силу вод рвучку

І різкість вітру, що над нами віяв.

("Рінь")

Як історик, Ольжич розуміє, що минуле, сучасне та майбутнє - взаємопов'язані. Не можна поважати сучасність і сучасників, якщо ти не поважаєш своїх предків, їхньої мудрості. Якщо під цим кутом розглядати вірш "Археологія", то він набуває доситьглибокого змісту:

Поважна мова врочистих вітрин.

Уривчасті передвіку аннали.

Ми жали хліб. Ми вигадали млин.

Ми знали мідь. Ми завжди воювали.

Так виразно ввижається мені

Палючими безсонними ночами:

Я жив колись в простому курені

Над озером з ясними берегами.

Друга і остання прижиттєва книга поета "Вежі" відрізняється від інших збірок, у першу чергу, тим, що має гостру ідейно-політичну скерованість, по-друге, пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів. На відміну від першої книги, тут поет переважно звертається не до минулого, а до сучасного. Збірка "Вежі" складається з двох ліричних поем: "Городок. 1932" і "Незнаному Воякові". Вірш "Захочеш - і будеш" - це дев'ятий вірш із циклу "Незнаному Воякові", в якому автор переконує читачів, що все в нашому житті залежить від нас самих:

Захочеш - і будеш. В людині, затям,

Лежить невідгадана сила.

У XVI вірші цього циклу Ольжич наголошує на тому, що справжній громадянин не має права чекати, коли в майбутньому зміниться на краще життя його країни, бо:

Держава не твориться в будучині,

Держава будується нині.

Це люди, на сталь перекуті в огні,

Це люди, як брили камінні.

Хоча поет усвідомлює, що далеко не кожен має внутрішні сили пожертвувати своїм життям, особистим щастям заради щасливого майбутнього усіх. Мало таких:

Хто кров'ю і волею сціпить в цемент

Безвладний пісок міліонів.

У XX вірші Ольжич звертається до української нації, ставлячи її на одну ступінь із вічним та всемогутнім Богом, пишаючись славними сторінками минулого, зокрема перемогами при Корсуні та Конотопі, передчуваючи майбутні звершення, але при цьому засуджує сучасників, називаючи їх "поколінням холопів":

О Націє, дужа і вічна, як Бог, -

Не це покоління холопів, -

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі.

Хто, мертвий, не стане у праведний слід

На путі, що славою бита,

У громі грядущих огненних побід,

Що ними ти вкриєш півсвіта?

Отже, увесь цикл поезій "Незнаному Воякові" пройнятий гострим осудом безперспективної інерції українців, є поетичним закликом не примирятися з принизливим становищем раба.

Помітне місце у збірці "Вежі" посідає поема-хроніка "Городок. 1932", де йде мова про суворе життя українських підпільників.

Збірку "Підзамчя" Ольжич приготував до друку ще в 1940 році, але через ряд причин, у тому числі історичних, вона вийшла вже після смерті поета. Ця книга ніби поєднала в собі творчі пошуки Ольжича попередніх часів, засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності.

Поезія Ольжича - це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до здобуття права бути справжньою нацією. А в перемогу своєї нації поет вірить свято:

Господь багатий нас благословив

арами, що нікому не підняти.

Іди ж сміливо і бери один,

Твоєму серцю найхмільніший келех.

Цикл "Незнаному Воякові"

Коротко розглянемо щє кількох членів«Празької школи».

Юрій Липа – поетичнообдарований лікар, видатний український мислитель історіософського та геополітичного спрямування, прозаїк,

перекладач, противник “донцовізму”. Створює літературну групу «Танк», яка, певною мірою, розколола «Празьку поетичну школу». Цим кроком Ю.Липа прагнув звільнитися від ідеологічного терористичного впливу Д.Донцова.

У 1943 р. за активну політичну та наукову діяльність польська Армія Крайова вигнала вченого за межі країни. Цього ж року Ю.Липа повертається на Львівщину.

Липа дуже любив свою роботу лікаря, хіміка й поета. Ці рядки з вірша Ю.Липи «Коли прийшла пора і ти дозрів…» перекликаються із всесвітньовідомими словами Г.Сковороди про «сродну працю».:

…Ти не втечеш, дивись вперед – і знай: Одно тобі зосталось тільки: жити ним, І сповнитися ним, воно – від Бога. Як же ж не вчув призначення свого, - Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти.

Л.Мосендз народився у в сім'ї чиновника, грека за походженням. У 1922 р. переїздить до Чехословаччини, де закінчив курс гімназії і вступив на хімічно-технологічний факультет Української Господарської Академії в Подєбрадах. Тут він товаришує з Є. Маланюком.

Його надрукована творчість налічує поетичну збірку «Зодіак» (1941), три поеми, три книги новелістики, книги з публіцистики та інші. Мосендз творив «наукову» поезію, включаючи філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики.:

… Але нема жалю ні суму, що все було, мов не було, і стало тільки змістом думи, лише луною прогуло… Встає майбутнє. І могили вчорашні — це його межа… Яка ж це мука буть безсилим під лезом смертного ножа!.. “Мій шпиталь”

Жіночу половину «Празької школи» складали три героїчні жінки- Оксана Лятуринска, Наталя Лівицька-Холодна та Олена Теліга.

В особі Оксани Лятуринської ми мали без перебільшення унікального творця української поезії. Ніхто з наших земляків – поетів XX століття не зміг так органічно виразити джерельну сутність рідної Волині, так гармонійно увійти в товщу історичної старожитності цього самобутнього краю, так тонко і проникливо воскресити в художніх образах тисячолітній струмінь свідомості і душі далеких і ближчих у часі пращурів, так замилувано-романтично оживити в поезії легенди нашої історичної слави.

Поширений образ магії художнього слова щодо поезії О. Лятуринської не тільки доречно вжити, у цьому випадку він був би досить влучним визначенням того незвичайного, загадково-потаємного ефекту, який здатна викликати її лірика.

Національне й індивідуально-творче самоусвідомлення поетеси якнайтісніше пов'язане із «празькою школою» в українському письменстві 1920-30-х років. Зазнавши безумовного ідейно-творчого впливу «пражан», а насамперед Юрія Дарагана та Олега Ольжича – найталановитіших сподвижників заснованого Євгеном Маланюком гуртка українських поетів у Празі,

Оксана Лятуринська вийшла на власний шлях у поезії, свідомо уникаючи наслідування та учнівства, утверджуючи власне художнє бачення світу. "Власне, з поетами «празької школи» Лятуринську єднає головне: романтична міфотворчість.

Лятуринська віднайшла свій пласт, поетичної історіософії, на здивування, органічний, бо принесений він був не стільки із книжних знань, скільки із «генної пам'яті» пращурів-поган, із віковічного раціонального і мудрого укладу їх життя, який так тонко і творчо відчувала її інтуїція. У кінці 1930-х та на початку 1940-х років молода поетеса стрімко і впевнено увійшла в українську літературу на еміграції, її перші поетичні збірки – «Гусла» та «Княжа емаль» викликали однозначне захоплення авторитетних критиків і рядових читачів.Збірка «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» видання 1955 року (до неї, крім двох названих, увійшла ще третя книга поезій «Веселка») становить основний титул літературних заслуг Оксани Лятуринської, які, проте, поставили її ім'я серед найталановитіших представників «празької школи».

Оксана назвала свою збірку «Княжа емаль», і ця назва найкраще, найточніше передає характер її світосприймання. Авторка добре обізнана з княжою епохою, де пущі й нетрі, де «зуб, ратище, копито, пазур» постійно чатують на людину, де «муж ішов на силу вражу», де і «гучні, меткі на гони, Перуна стріли, коні», але — «упали вежі, впали стіни, і зрівняно вали». За спостереженням Ю. Шевельова, поезію О. Лятуринської пронизує традиційна обрядовість, завдяки якій здійснюється живий зв'язок особистості не тільки з людським гуртом, а і з всесвітом; «обряд робить людину частиною світу, і так стає можливою перспектива —

Сім зірок, одне весельце, а між ними місяць...»

Історична реалія в її віршах стає ключем до розшифрування смислових кодів, ланкою зв'язку споріднених явищ, що об'єднують віддалені між собою епохи:

День догоряв так світозарно! Душа просила корабля. Десь біля голосила Карна, тужила Жля.

(«Жилились стязі, пнулись вгору...»)

Це не історія, це щось більше: гіркі уроки минулого не раз повторювалися, додаючи роботи Карні і Жлі (символи плачу й скорботи за полеглими).

«Гусла» О. Лятуринської мовби продовжують пісні тих гуслярів, що співали і про «золочені щити», і про «червоне поле бою», і про Карну та Жлю... А далі язичницькі символи зрощуються з християнськими («Василечки і чорнобривці за Миколою святим», «Щитом Господнім заслони, мечем Архистратига!»), а також кольорами національної історичної символіки («синьо-сині сподом, верхом, золоті, все йдуть хресним ходом, мов корогви ті»).

За словами відомого літературознавця того часу П. Зайцева, що рецензував збірку «Гусла», в ній є «щось від якоїсь особливої «амазонської» ніжності —

ніжності жінки-войовниці, коли вона відкладає стріли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м'язів».

Протягом років і десятиліть поетеса залишалася вірною собі, проте у розвитку власної творчої самобутності, а не самоповторах. Кращі її твори справді вражають мистецькою оригінальністю.. Вони не випадково об'єднані під такою екзотичною назвою: поезія Лятуринської шляхетна, і лаконічна, як давнє мистецтво емалі, вона має незмінно міцну («металеву») основу і нечасті, та яскраві спалахи емалей-барв.

Життєдайна стихія поезії Оксани Лятуринської – світ язичництва з його унікальними романтичними символами і прадавньою магією. Здається, особливо це помітно у її «Веснянках», так органічно близьких до української фольклорно-магічної календарної поезії. Ця поганська стихія дуже тонко і тактовно поєднується із романтикою княжої доби. Ось як характерно змалював образ поетеси Євген Маланюк, на тлі її традиційних фарб і звуків:

Ащ пуща зашумить волинська, й на оксамит і злотоглав В сап'янцях легких Лятуринська Виходить годувати пав. Ворожить про весну колишню, Любов вціловує в слова І випускає — сокіл-пісню З гаптованого рукава.

Повне видання творів поетеси вийшло в Торонто в 1983 р.

Наталя Лівицька-Холодна теж належить до «пражан». Її поезія постає в еротичному вияві, через витончену, внутрішньо складну, але зовні прозору образну структуру. В її віршах не знайдемо ні традиційних персонажів слов'янської міфології, як у О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то «поганкою з монгольських степів», то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни.

Н. Лівицька-Холодна і своєю біографією, і поглядами була подібна до інших своїх ровесників з «празької школи». Дочка визначного політичного діяча Української Народної Республіки Андрія Лівицького (деякий час був міністром УНР), вона виїхала на Захід, не встигнувши навіть закінчити гімназії, і середню освіту здобула вже в Подєбрадах, відтак вивчала романістику в Карловому університеті в Празі, а після переїзду до Варшави там закінчувала університетські студії. (Після другої світової війни переїхала до США.)

Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у цей складний, до краю заідеологізований час.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» (1934) була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв'язків. Б. Рубчак окреслює його як маску «вампа», що бере свій початок у міфології, готиці та бароко й знаходить продовження в декадансі. Це, на думку дослідника, тип, в якому відбилася традиція українського фольклору (гуцульська нявка, що висмоктує кров із своєї жертви в любовному шалі), традиція козацької культури й раннього Гоголя з його сотниківною у «Вії», «це пані поезія середньовічного ренесансу... яка стає з об'єкта суб'єктом і тому демонізується: вона усвідомлює свою психічну силу і не вагається застосувати її в змаганні, що ним завжди мусить бути пристрасно насичене кохання».

Для такого висновку є ґрунтовні підстави: справді «поганка монгольських степів» перевтілюється в «сотниківну в червонім намисті» («На розквіті грона акацій...»):

Поцілую — і до скону будеш прагнуть уст моїх, і затруїть кров червону, кров юначу п'яний гріх.

(«Червоний колір — колір зради...»)

Збірка «Сім літер» (1937) цілком інша за темою й за тональністю. Назва прочитується як «Україна», основний мотив — емігрантська доля, трагедія степового перекотиполя на бруках європейських міст, туга за рідною землею.

У віршах Н. Лівицької-Холодної віднаходять і сліди прихованої полеміки з іншими представниками «празької школи» — Є. Маланюком, Ю. Липою, О. Ольжичем. Ця полеміка спричинена не браком національно-патріотичних почуттів поетеси, а обстоюванням права залишатися жінкою, просто людиною.

Світогляд О. Теліги формувався поступово. То була справді довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917p., повернули родину Шовгеневих до Києва. Під час більшовицького наступу на початку 1919p. Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею виїхав й І. Шовгенів. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії. У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси, зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з Наталею Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками «празької школи».

Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв'язків із українськими «пражанами», яких у 30-ті роки ще називали «вісниківською квадригою». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «У тьмі глибокій блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій».  Власне, йдеться про неоромантизм, що об'єднує «вісниківську квадригу», проявляючись у доробку кожного поета своїми неповторними гранями: коли для Юрія Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів», прийняти бій «спокійно і суворо». Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, — то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов'язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу. Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша «Поворот»:  Заметемо вогнем любови межі.  Перейдемо убрід бурхливі води,  Щоб взяти повно все, що нам належить,  І злитись знову із своїм народом.  Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям («Відповідь», «Племінний день», «Безсмертне», «Засудженим»).  Лірика від цього не стає «монохромною», вона переповнена жагою іскристого життя, що «не чіпає лише раба»: 

П'яним сонцем тіло налилося,  Тане й гнеться в ньому, як свіча, —  І тремтить схвильоване колосся,  Прихилившись до мого плеча. 

В елегантно-карбованих віршах О.Теліги, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 21 лютого (за іншими джерелами — 13 лютого) 1942p. Може, тоді й збулося її кассандрівське передбачення:  Я палко мрію до самого рання,  Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:  Гарячу смерть, не зимне умирання. 

За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977); більша частина її віршів загубилася. 

Що ж об’єднувало поетів? Це були світоглядні засади (неоромантики), державницькі переконання, проблематика творів, болісні роздуми над причиною поразки у визвольних змаганнях за державність України , високомистецькі уподобання, інтелектуальність поезії, історіософічність (Історія в поезії пражан набуває обрисів глибокого переосмислення і, власне, перестає бути історією як об'єктивною реальністю, минулим із чіткими просторово-часовими обрисами) сформулювали свою концепцію людини: це духовно сильна й вольова людина, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України.