Бондаренко

спішаючи, прибули до затоки Ідзумі.

Сьогодні на морі жодної хвильки немає. Схоже, боги та будди почули наші молитви. Минуло тридцять і дев'ять днів, як ми вирушили у подорож. Ми прибули до місцевості Ідзумі, а тому й остраху піратів немає.

1-ий день другого місяця. Протягом ранку дощило. Дощ заспокоївся лише о годині Бика, тож виходимо на веслах із затоки Ідзумі. На морі, так само як і вчора, ані хвиль, ані вітру.

Минаємо соснову галявину в Куросакі, Чорному мисі. Назва місця – чорна, колір сосен – зеленувато-синій, хвилі на узбережжі білі немов сніг, а колір мушель – темно-червоний, тож лише одного кольру бракує до п‘яти кольорів.

А тим часом, сьогодні від місця під назвою Хаконоура корабель тягнуть на канатах. І поки ось так просуваємося, хтось із присутніх серед нас склав:

У бухті Коштовностей Скринька і хвильки немає. Хто ж не побачить у безвітряний день, що море дзеркалом стало?

Тут старшина корабля й каже: "Ну, дожили до цього дня… Сповнені страждань... Інші також складають вірші…" – сказав. І сам, аби якось втішитися, склав:

Немов канати, на яких тягнуть човен, тягнуться довгі весінні дні.

Вже сорок чи всі п‘ятдесят днів ми у дорозі.

Напевне ті, хто почув їх, пошепки чи напівголоса казали: "До чого ж пересічні!" Та шепіт припинився, коли хтось сказав, що непристойно критикувати вірші, коли ті склав самий старшина.

Але тут знову здійнялися хвилі, змушені зробити зупинку.

2-ий день. Дощ не припиняється. Весь день і всю ніч молимося богам і буддам.

3-ий день. Море, як і вчора, бурхливе. Корабель не відправляють.

420

Вітер дме безупинно, узбережні хвилі набігають і біжать назад. З цієї нагоди було складено вірш:

Нитку подорожі до столиці прядемо, але через затримки Перлини-сльози не нанизати на цю нитку!

Якось так і почали сходити сутінки.

4-ий день. Керманич сказав, що сьогодні вітер і хмари виглядають застрашливо, і тому корабель відправити не довелося. Але ж увесь день ані вітерцю, ані хмаринки на небі! Цей керманич, ну й дурень: ані дні рахувати, ані погоди передбачити не може!

На узбережжі, де ми стояли, було багато красивих мушель і камінців. Побачивши це, один з тих, хто був з нами на кораблі, все сумуючи за тією, що пішла до вирію, склав:

Бийте з силою хвилі о берег!

Моїй милій мушлю-забуття знайти зійду на берег.

Почувши ці слова, один чоловік не втримавсь і, щоб розвіяти думки, що панували на кораблі, промовив:

Чи знайдеш ти ту мушлю-забуття?

Нехай буде на згадку про милу біла перлинка.

Ось так і склав. Либонь, через дівчинку батьки її самі впали у дитинство. Присутні могли, певна річ, сказати, що вона "не схожа на дорогоцінний камінець". Однак, є навіть таке прислів‘я: "Обличчя померлої дитини завжди миле…".

Тут одна пані, нудьгуючи від довготривалої стоянки на одному місці, склала вірш:

Джерела! Руки опадають, лишень не мерзнуть. Мерзнемо тільки ми, так нічого не набравши.

5-ий день. Насилу вийшли з Ідзумі та прямуємо до причалу Одзу, тобто Нитяний.

Погляд тягнеться у далечінь слідом за сосновим переліссям. Усі в

421

важкому настрої, та хтось склав вірші:

Рухаємося, та ніяк не можемо проминути Галявину сосен в Одзу на узбережжі, що, як коса дівоча, довге.

Поки так складали вірші та просувалися вперед, почали підгійкувати: "Гребіть жвавіше! Погода чудова!"; тоді керманич, звертаючись до гребців, наказав: "З корабля поважного ось вам веління! Ранковий вітер із півночі поки не здійнявся, нумо на канати!" Ці слова, сказані керманичем так природно, прозвучали як вірші. Але ж керманич зовсім не мав наміру видавати ці слова за вірші, складені з нагоди. Ті, хто почув, говорили: "Як дивно! Він говорить немовби віршами!", та коли записали, то й насправді вийшло 31 склад! "Сьогодні ані вітру, ані хвиль немає," – схоже, що наші молитви протягом усього дня справдилися, і хвилі вщухли. А зараз місце, куди злітаються чайки. Сповнена радощів від наближення до столиці одна дитина склала такі вірші:

Сподіваєшся, що затишок нам Боги дарували… Але навіть зграя чайок нетямучих виглядає як хвилі.

Складаємо вірші та просуваємося… Соснова галявина в Ісіцу мальовнича, а морське узбережжя тягнеться без краю.

Так, минаємо місцевість Сумійосі. Та ось хтось склав:

Щойно я збагнув, що сосен вікових у Суміное Раніше постарішав я.

Тут мати тієї, що пішла у вічність, не забуваючи [її] ані не на день, ані не на хвилину, склала:

Швидше корабель прямуй до Суміное! Може і даремно Та трави-забуття хочу я набрати.

Напевне, цим вона хотіла сказати, що її мета – не поринути у забуття, зовсім ні, але лише на деякий час вгамувати біль страждань, аби потім були сили страждати знов.

Так, поки ми складали вірші та оглядали краєвиди, просуваючись

422

уперед, несподівано здійнявся вітер, і як не гребли щосили, але корабель відносило і відносило назад, навіть ледь не перевернуло!

"Це все, мабуть, через бога Сумійосі! Відомо, що в нього за вдача! Знову забажав чогось!" – говорить керманич про вітер. – "Піднесіть йому нуса!" Як і наказав керманич, Богу підносять нуса. Та попри це вітер і не збирався вщухати, навпаки – дме все зліше, все зліше здіймаються та стають загрозливими хвилі; тоді керманич знову каже: "Нуса не зворушили серця божества, тому й поважний корабель не вирушає. Слід вшанувати бога більш приємним йому підношенням". Знову, як і сказав керманич, вирішили зробити. Але як? Хтось: "[Людина] має два ока. Тоді, чи не піднести йому дзеркало, що ми маємо?" Так і зробили, та коли кинули дзеркало в море, так прикро стало. Раптово море зробилося рівнесеньким немов поверхня дзеркала; хтось склав вірш:

Користолюбне серце бога страхітного відбилося чітко В дзеркалі, що кинули в море.

Ніяк не можна назвати цього бога добрим духом трави-забуття в Суміное чи узбережних незайманих сосен! Відображене в дзеркалі серце цього бога всі чітко збагнули. Він мав серце таке саме, як і наш керманич.

6-ий день. Виходимо з-під маяка, прибуваємо до Наніва і тут заходимо в річище.

Тут усі – і старі, і малі – від небувалих радощів прихлопують себе по лобу. І навіть пані Оіко з острова Авадзі, що страждала від морської хвороби, зраділа: "Наближаємося до столиці" та, підвівши голову над підлогою корабля, склала вірш:

Коли ж нарешті? – так думали безрадісно… Та довгий шлях до Наніва поважний корабель здолав.

Усі були приголомшені: вірш було складено людиною, від якої такого аж ніяк не очікували. Старшина нашого корабля, що був тоді серед нас, хоч і почував себе зле, але вірш нахвалював: "Як це не поєднується з Вашим вистражданим від морської хвороби обличчям, але ж бачите!"

423

7-ий день. Сьогодні корабель вирушив річкою, але як тільки ми почали йти уверх, вода стала убувати, та як тут зарадити? Піднімати корабель стає все складніше.

А тим часом наш старшина корабля, людина не надто вже й обдарована, а у речах витончених взагалі нетямуча – чи то після нахвалювань віршів пані з Авадзі, чи то від погорди за своє столичне походження – став що сили складати вірші дуже сумнівних достоїнств. Ось і вони:

Їхали й приїхали! Сьогодні на річній мілині І корабель, і ми нудьгуємо!

Однак такі вірші можна скласти лише через хворобу! Але одним віршем він не міг задовольнитися, тому склав ще один:

Страждальницьки думає наш корабель, про те, Як у місцевої річки серце зміліло для нас.

Напевне, цей вірш був складений через нестримні радощі від наближення до столиці. "Але все ще [мої вірші] поступаються віршам пані з Авадзі. Яка прикрість! Краще б не починав", - шкодує він. А тим часом поволі наступає ніч, вкладаємося спати.

8-ий день. Усе ще стовбичимо в гирлі річки, зупинилися на місці під назвою Торікаї-но Мімакі, що означає Вигін Пташників.

Увечері зі старшиною корабля стався напад звичної хвороби, він дуже страждав. Хтось у знак уваги приніс небагато свіжої риби. Йому віддячили рисом. Чоловіки пошепки перемовлялися: "Ти ба, по зернині рис виманює!" Таке траплялося в багатьох місцях. Але сьогодні, як навмисне, він постився та не їв риби.

9-ий день. Перед світанком у безвідрадних почуттях ми підіймаємося річкою, тягнучи корабель, але в річці води майже немає, то все на одному місці, просуваємося поволі.

Тим часом дісталися до місцевості під назвою Аґаре, що поблизу причалу Вада. Випрохали рису та риби.

Тягнемо корабель далі вверх, аж бачимо: на шляху монастир Наґіса. Цей монастир, якщо згадати минуле, дивовижне місце. Позаду

424

монастиря на пагорбах видніються сосни. В середині, в саду – квітнуть сливи. За словами місцевих мешканців, це місце було славетним у давні часи: покійний тюнаґон Арівара-но Наріхіра, коли супроводжував уже покійного принца Коретака, склав тут такі вірші:

"Нехай би не цвіла вишня в усьому світі! Яка відрада була б на серці!"

І сьогодні один із нас присвятив цьому місцю такі рядки:

Тисячоліття простояли сосни ці, та віє холоднечею Від сивого переказу, як і століття тому.

Ізнову хтось склав:

Іаромат сливових квітів – так само повіває

В притулку, що стоїть віка на згадку про тебе.

Піднімаючись уверх по річці, складаємо вірші та тішимося наближенню до столиці.

Серед тих, хто був на кораблі, коли залишали столицю, дітей ще не було, але коли жили на землях [Тоса], у багатьох з'явилися дітлахи. Усі вони на стоянках сходили на землю та верталися на корабель з дітьми на руках. Мати тієї, що пішла у вічність, коли бачила це, не могла стриматися від скорботи:

Були без дітей, та вертаються усі з дітлахами. Як сумно вертатися без тієї, яку втратили!

Сказавши це, заплакала. Але ж як це було чути батькові! Проте навряд чи цей вірш був виголошений через почуття до нього. І в Китаї, й у нас вірші – це справа миті, коли бракує сил стримати почуття.

Цього вечора ми зупинилися в місцевості під назвою Удоно.

10-ий день. Щось стало на заваді, ми не піднімаємося.

11-ий день. Накрапував дощик, але припинився.

425

Просуваємося на боці, на сході простяглися гори, та коли запитуємо в людей, ті кажуть, що тут храм Яната. Почувши це, зраділи та піднесли пошану місцевим божествам.

Завиднів міст Ямадзакі. Тут радощам нашим не було меж. Тут корабель ненадовго пристав до берега поблизу храму Содзі, ми радилися про різні речі. На березі поблизу храму росте багато верб. Хтось у тіні цих верб, дивлячись на їх відображення на річній поверхні, склав вірш:

Лягають візерунки хвиль річних.

Відбитки зелені на вербах сплітають килим на поверхні.

12-ий день. Зупинка в Ямадзакі.

13-ий день. Так само в Ямадзакі.

14-ий день. Дощить. Сьогодні відправляємо до столиці за повозкою.

15-ий день. Сьогодні притягнули повозку. На кораблі стає незатишно, тому переїздимо з корабля до будинку.

Тут нам, схоже, раді та пригощають, як тільки можуть. Від лю- б'язності хазяїна та пригощень ставало вельми незручно. Віддячуємо різними способами. Але поводження з нами в цьому будинку було хорошим і чемним.

16-ий день. Сьогодні ввечері вирушили до столиці. Аж раптом помічаємо, що в крамничці в Ямадзакі такі самі як і малюнки форми трубочки на розписних шкатулках. Хтось: "Ніколи не дізнатися, чи залишиться незмінним серце крамарчуків?"

Наближаємося до столиці, в Сімасака нас хтось вітає. Однак у таких вітаннях не було такої вже й необхідності. Зараз зустрічаєш значно більше різних гостинних людей, аніж у ті часи, коли ми вирушали в подорож до столиці. Також доводилося відповідати.

Ми планували повернутися до столиці до ночі, а тому й поспішали. А між тим з'явився місяць. Річку Кацура (Лаврову) перетинаємо в місячному сяйві. Чуються зауваження: "Але це не річка Асука, вона анітрохи не змінила ні своєї течії, ні глибини". Хтось прочитав

426

вірша:

Далекого місяця, де за повір'ям росте лавровий кущ, На річці Лавровій відображення навіть незмінне.

І знову хтось склав:

Більше за хмари в небі була омріяна Лаврова річка. Тепер пливемо, змочивши рукава у воді.

І знову хтось прочитав:

Хоч у серці моєму не води річки Кацура течуть, Та не поступиться серце глибині течії.

Усіх переповнювали радощі від повернення до столиці, тому і віршів було багацько.

Настала ніч, околиць було не розрізнити. Та ми тішилися в‘їзду до столиці. Під‘їздимо до будинку і минаємо браму, в місячному світлі добре видно майже все. Та якщо попитаєте, що саме ми побачили: руйнування і спустошення таке, що словами того не передати! У серці людини, якій довірили доглядати за будинком, також, напевне, владарювало спустошення! Але ж будинки наші були ніби єдиний, їх розмежовувала лише внутрішня перегородка, та й він же ж самий визвався доглядати за будинком, поки нас не буде. А ще кожного разу, як від нього надходили повідомлення, на знак подяки постійно надсилалися подарунки. Сьогодні, поза іншим, про все це говорити голосно непристойно. І попри весь розпач, цій людині слід було віддячити.

У саду залишилася подоба ставу – баюра з водою. На березі росла сосна. Протягом п‘яти-шести років вона втратила всі гілки з одного боку – таке враження, ніби минули тисячоліття! З‘являлася мішма молода парость. Все було в запустінні, люди це називають аваре – печальним смутком. І кожна дрібничка викликала стільки спогадів, і серед цих милих серцю думок особливо сумно було згадувати народжену в цьому будинку дівчинку, яка так і не повернулася разом з усіма… Галас навкруги наших попутників з корабля з дітьми на руках. Він ще більше додає страждань. Це вірші, неголосно сказані

427

людиною, яка відчуває душу:

Тут вона побачила світ, але не повернеться!

У рідному саду пагінці маленьких сосен бачити гірко.

Можливо, сказаного виявилося недостатньо, оскільки знову було написано:

Якби віки росла та, що промайнула, як ця парость сосни, Не довелося б відчути печаль розлуки дальньої.

Авжеж, багато є речей незгладимих і сумних. Та усе хіба можна описати словами?

Так чи інакше, знищити б це все!

Переклад Ю.В. Осадчої

428