36. Заключні документи міжурядових переговорів, візитів представляють: комюніке, спільні заяви, декларації (підписані чи не підписані).

Спільні заяви про двосторонні або багатосторонні переговори є офі­ційними документами, за допомогою яких учасники інформують громад­ськість, інші уряди про переговори, що відбулися, про питання, які обго­ворювалися, про досягнуті домовленості та про спільні погляди й прин­ципи, можливо, про розходження між ними або особливу позицію того чи іншого учасника. Якщо спільна заява текстуально містить формулюван­ня про досягнуті рішення й угоди, які не мають іншої офіційної форми, вона розглядається в якості міжнародного договору.

Декларація (лат. declaratio - заява, оголошення) - одностороння, двостороння або багатостороння заява, у якій держави проголошують принципи своєї зовнішньої і внутрішньої політики або заявляють про свою позицію щодо конкретних питань. Двосторонні й багатосторонні декларації в більшості випадків підписуються, але можуть за бажанням учасників прийматися ними без підписання.

Декларації за участю двох або більше держав, якщо вони створюють для сторін взаємні права й обов'язки, є міжнародними договорами, у яких сторони декларують, заявляють про спільні принципи, цілі й наміри, взаємні права й обов'язки. Декларації використовують також у якості до­поміжних по відношенню до основного договору актів. За їх допомогою сторони роз'яснюють зміст договору, тлумачать, доповнюють або змі­нюють його. Декларація може бути офіційним додатком до договору.

Комюніке (фр. communique) - офіційне повідомлення про хід або ре­зультати міжнародних переговорів, про досягнуту міжнародну угоду тощо. Двостороннє комюніке зазвичай називають "спільне комюніке", "спільне повідомлення". Комюніке може бути докладним або стислим, з ви­кладенням позицій сторін з конкретних питань, прийнятих рішень. Воно може також віддзеркалювати досягнуті між сторонами домовленості та мати в цьому випадку певні правові наслідки для сторін.

37. Парафування міжнародного договору.

Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:

складання і ухвалення тексту договору;

встановлення аутентичності текстів договорів;

вираження згоди на обов'язковість договору.

Встановлення аутентичності договору проводиться шляхом його парафування (проставлення під договором ініціалів уповноважених осіб), підписання, підписання ad referendum (підписання договору з умовою подальшого схвалення компетентним державним органом), включення тексту в заключний акт конференції або в резолюцію міжнародної організації про схвалення договору.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються у свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може належати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, то спеціальних повноважень на парафування не потрібно.

Мета парафування більш вузька — бути доказом остаточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою між уповноваженими. Парафування дозволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору. У цьому акті полягає його основне значення. Але парафування, проте, не заміняє підписання договору, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання міжнародного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день підписання, а не день парафування.

Слід мати на увазі, що парафування зазвичай застосовується при укладанні двосторонніх договорів.

Якщо після процедури встановлення аутентичності договору сторони вирішують внести в текст зміни або доповнення, аутентичність підлягає новому встановленню.