27. Мови ведення переговорів.

ДИПЛОМАТИЧНІ ПЕРЕГОВО­РИ — це офіційне обговорення представниками держав політичних, економічних та інших питань двосторонніх і багато­сторонніх відносин з метою погод­ження зовнішньополітичної стра­тегії, тактики і відповідних дипло­матичних акцій, обміну думками, взаємного обміну інформацією, підго­товки до підписання договорів, вре­гулювання спірних питань і т. д.

При рівноправних переговорах дотри­муються загальноприйнятих норм протоколу і порядку проведення переговорів. Всі делегації, що беруть участь у переговорах, повинні мати належним чином оформлені повноваження (крім тих, кому це не обов´язково). На рівноправних засадах учасники переговорів домовляють­ся про мову переговорів: як правило, це мова країн, де відбуваються переговори, звичайно з відповідним, бажано синхронним перекладом, або одна з офіційних мов ООН (англійська, французька, іспанська, китайська, арабська, російська); про регламент переговорів, попередньо про форму заключного документа, про порядок головування на переговорах.

При укладанні двосторонніх міжнародних договорів вибираються різні мовні варіанти: мова однієї сторони, мови сторін з автентичним текстом міжнародного договору, інша «третя» мова тощо. Якщо автентичність тексту договору встановлено двома або більше мовами, це означає, що його текст кожною мовою має однакову юридичну силу.

На конференції у Сан-Франциско 1945 р., яка започаткувала новий етап розвитку міжнародних відносин і принципів дипломатії, було узгоджено, що офіційними мовами стали англійська, французька, іспанська, російська і китайська. Зазначені мови, а згодом і арабська, стали офіційними та робочими мовами ООН, її комітетів та підкомітетів, тобто дипломатичними мовами. Сучасні універсальні міжнародні договори, що укладаються у межах ООН або під егідою ООН, є автентичними текстами, які розроблено шістьма мовами. Були, однак, випадки, коли автентичний текст договору приймався однією мовою, а надалі був автентифікований кількома мовами (напр., Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1994 р.).

28. Функціонально-стилістичні особливості мови дипломатичних документів

Основним видом ділового мовлення, що фіксує та передає інформацію, підтверджує її достовірність та об’єктивність, є документ. Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони - писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру. Таким чином, документ - це матеріальний об’єкт, що містить інформацію у зафіксованому вигляді, оформлений у заведеному порядку і має юридичну силу відповідно до чинного законодавства (ДСТУ “Діловодство і архівна справа”).

Документ внутрішньовідомчого характеру має бути достовірним, переконливим, належним чином відредагованим і оформленим, повинен містити конкретні й змістовні пропозиції та вказівки. Більшість документів має задовольняти такі вимоги, як придатність до тривалого зберігання, максимальна точність. Щоб документ мав усі перераховані властивості, його слід правильно скласти як за формою, так і за змістом.

Дипломатичний підстиль включає в себе значну кількість окремих жанрових різновидів, зокрема комюніке, ноти, декларації, протоколи, меморандуми, договори, угоди, конвенції тощо. Документи різних жан­рів об'єднуються спільним поняттям "дипломатичні документи", по- перше, на основі єдиної для всіх них сфери функціонування - відповід­них організацій і установ в Україні і за кордоном, по-друге, на основі виконуваних ними функцій.

В дипломатичних документах реалізуються наступні функції: інфор­мативна (віддзеркалення поглядів держави на двосторонні або багато­сторонні міжнародні відносини), комунікативна (встановлення умов вза­ємовідносин двох або більше держав), функція впливу (вплив на уряд - адресат із певною метою). З огляду на різне співвідношення виконува­них функцій можна умовно виділити три великі групи дипломатичних до­кументів: документи договірного характеру (договір, угода, пакт, трактат, конвенція, протокол і т. п.); документи інформативного характеру (де­кларація, заява, комюніке, прес-реліз і т. п.); дипломатичне листування (нота, пам'ятна записка, меморандум).

Загальні функції документа:

інформаційна - це здатність документа задовольняти потребу суспільства в інформації, тобто бути джерелом інформації, знань;

комунікативна - це здатність документів бути інформаційним засобом передавання, обміну, комунікації тощо;

кумулятивна - це здатність документа накопичувати, концентрувати, збирати й упорядковувати інформацію з метою її зберігання для нинішнього та майбутнього поколінь.

Водночас виокремлюють і спеціальні функції документа ¹:

управлінська (або регулятивна) - створення документів з метою управління і процесі його реалі пізнавальна (або когнітивна) - здатність документа служити засобом отримання й передавання знань для вивчення процесів і явищ природи та суспільства;

правова - це здатність документа служити засобом доведення, підтвердження певних фактів, свідчень;

загальнокультурна - полягає у можливості документа сприяти розвиткові культури суспільства, виступати засобом закріплення й передавання культурних традицій.