25. Народний гумор. Анекдот. Художні особливості жанру.

Гумор - Яскрава риса національної вдачі українського народу. Вона щедро проявляється в усіх галузях духовного життя українців, особливо ж у мові й народнопоетичній творчості. Українська мова відзначається невичерпністю веселого та дотепного слова, що переливається всіма відтінками сміху. Народна поезія в численних її зразках пройнята іскристим гумором, який то відсвічує легкою і добродушною посмішкою, то виграє лукавим жартом і влучним дотепом, то дошкуляє гострою і колючою сатирою, то бринить гірким сміхом крізь сльози.  На довгих, крутих і важких шляхах дожовтневої історії України гумор завжди був невичерпним джерелом сили народного духу, "сміх був завжди,- кажучи словами А. Луначарського,- надзвичайно важливою частиною суспільного процесу". Ніколи не старіючий гумор споконвіку супроводить працю і боротьбу трудящих, їх мальовничі обряди та свята, їх дозвілля й щирі товариські бесіди. Він здатний скрашувати буденну сірість життя, підтримувати в нещасті, полегшувати переживання невдач і долання злигоднів, відновлювати втрачену душевну рівновагу і повертати добрий настрій.  Анекдоти - це коротенькі жартівливі оповідання про незвичайну, смішну подію, пригоду чи ситуацію, риси людського характеру або вчинок. Смішний бік типових життєвих фактів тут настільки загострено, що вони виступають на грані між реальним, імовірним і неможливим. При цьому іноді добираються такі кумедні моменти, які за своєю суттю і змістом не підлягає широкому розголошенню і можуть розповідати тільки в певному товаристві і в атмосфері цілковитого довір'я.  Очевидно, саме це й зумовило назву жанру дотепних, веселих творів, що пішла від грецького слова anekdotes, пряме значення якого - " не готовий до видання, до шлюбу", а переносне - " нерозголошений, неопудлікований, таємний, нерозкритий".  У широкому розумінні жанр анекдот охоплює різні види дрібних жартівливих прозових Фольклорних творів: лаконічні за формою смішні оповідання, вигадки й жарти з коротенькими сюжетами й дотепами чи несподівано комічними розв'язками , художньо завершені каламбури , нісенітниці , дитячі смішинки, зарисовки-усмішки, жартівливі й нескінченні діалоги, каламбури тощо. Поруч з узагальнюючою жанровою назвою " анекдот" у живому побуті і в фолклористичній науці, особливо в XIX ст., існували також інші збірки назви цих народнопоетичних творів. П. Єфименко називав їх " можебилицями", а Ю. Федькович " придабашками"; К. Шейковський у 1875 році так назвав збірку що складалась переважно з смішних народних творів " Руські народні казки й приказки, бабайкий прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці". Нерідко, особливо в періодичних виданнях - гумористичних журналах і газетах, - зустрічались терміни " сміховинки", "гуморески", " игадки", або просто "смішне" чи " всячина". В сучасній українській періодиці такі твори називають "народними усмішками".  Анекдот як специфічний жанр народної творчості привернув до себе увагу письменників та дослідників майже півтора століття тому.З українських діячів культури чи не вперше вжив термін "анекдот" і опублікував українською мовою анекдоти про татар, Наполеона та чумаків Г. Квітка-Основяненко. Захоплюючись багатющою пісенною творчістю народу в добу романтизму й національно-культурного відродження, фольклористи всієї Слов'янщини (А не лише українські чи російські ) часто байдуже проходили повз гумористичні прозові твори , не надаючі їм серйозного значення, а коли й записували їх, то як принагідний матеріал нижнього( порівняно с піснями) ґатунку. То ж і не дивно, що перші спеціальні збірки народних дотепів з'явилися на слов'янських землях тільки в 50-60-х роках XIX ст.: щедра народним гумором Україна заявила себе " Маленькою книжкою малоросійських анекдотів", В Болгарії 1868 року вийшла збірка Врчевича " српске народне приповістки" , а незабаром подібні видання з'явились і в інших слов'ян.