(Блок поглиблення)

Вдруг слабим манием руки на русских двинул он полки.

А. Пушкин

В кожну епоху існують особливі об­ставини, кожна епоха є настільки індивідуальним станом, що в цю епоху необхідно і можливо прийма­ти лише такі рішення, які випли­вають із самого цього стану.

Г. Геґель

Однією з системотвірних основ функціонування й розвитку публічної політики є діяльність з прийняття політичних рішень — система, яка складається з агентів і мереж, впливу середовища і специфіки цілепокладання, ціннісних орієнтирів і нормативних регулятивів, знань та емоцій, процедур та операцій, інституційних форм та типів комунікації тощо (А. Дегтярьов).

Нормативні і дескриптивні теорії прийняття рішення трактують процес відповідно ідеально, де розкривається номінальна струк­тура процесу з основними етапами, механізмами тощо (Р. Абель- сон, П. Анохін, В. Садовський) та практично, де зважується на ва­ріативність процесу (наприклад, прийняття рішення тлумачиться як гра, групова діяльність та ін.) його контекстуальність (А. Диксит, Б. Налевав, Г. Саймон). У комплексному підході намагаються інте­грувати методи та моделі перших двох підходів.

У психології прийняття політичного рішення трактується як особлива діяльність, у якій визначальними є щонайменше три аспекти: а) когнітивний, де сам процес прийняття політичного рі­шення розглядається як функція цілісної політичної діяльності. Прийняття рішення є продуктом мисленнєвої діяльності. Мислен­ня як процес формування нової мисленнєвої репрезентації є пе­ретворенням наявної інформації (актуальної, неактуальної та ін.), де раціональне та ірраціональне, аналіз та синтез, сприймання і розуміння складно взаємодіють; б) ціннісний, де ціннісна ре­гуляція такої політичної діяльності має прояв як на свідомому, так і несвідомому рівнях. Емоції, ціннісні переваги відбиваються не лише на постановці мети (що має вияв, наприклад, у співвід­ношенні реальних та декларованих цілей політики), але й у зна­ходженні способів досягнення цієї мети. Цінність задає енергію, напрям і водночас обмежує шляхи вироблення неординарних рі­шень. Наприклад, «нове мислення» М. Горбачова, яке передбача­ло розв’язання наявних задач. М. Горбачов зіткнувся з реальни­ми труднощами, оскільки ситуація вимагала зміни всіх учасників, і тих партнерів, які мали інші інтереси. А вийшло, що змінився лише він сам, змінилася фразеологія, тон, стиль, проте відбува­лася реалізація тих самих програм, що й раніше. Ціннісна регу­ляція має суперечливу значущість, оскільки, з одного боку, задає напрям, а з іншого — призводить до ригідності й формування установок; в) вольовий, де прийняття рішення пов’язане не лише із власне прийняттям як таким, а й з його реалізацією (а далі — із віповідальністю осіб, які його виробляли та здійснювали.

Основними концептуальними моделями теорії прийняття рі­шень є (а) біхевіоризм або «поведінкове «заміщення» (Г. Лассвелл, Д. Лернер); (б) модель всезагальної раціональності (К. Ерроу, Е. Даунс); (в) когнітивний підхід, концепція обмеженої раціональ­ності (Г. Саймон); г) інкременталістська модель або поступова вза- ємоадаптація сторін-конкурентів (Ч. Ліндблом, Е. Вудгаус); (д) кон­цепція групової репрезентації (Р. Даль, П. Сабатьєр, Ф. Шміттер); (е) мережева концепція (Д. Ноук, П. Ричардсон, Г. Гекло); (є) ди­намічного циклу (Дж. Андерсон, Б. Дженкінс); (ж) організаційного інституціалізму (Дж. Марч, Дж. Олсен).

У прийнятті державних рішень здійснюються узгодження, роз­рахунки, дотримання процедур та інші складові, які розглядаються у державному управлінні. Від характеру зв’язків між зазначеними складовими залежить тип сформованої політико-управлінської мережі, де критеріями є склад учасників, конфігурація зв’язків між ними, рівень згуртованості та стабільності тощо.

Розрізняють два крайніх типи політичних мереж: політико- управлінські спільноти та проблемні мережі. Політико-управлін- ським спільнотам властиве: відносно обмежене членство; часта взаємодія і наявність спільних цінностей; обмін ресурсами при регулівній ролі лідерів; підтримка балансу влади між основними акторами. Для проблемних мереж характерним є різнорідність і відкритість; непостійність контактів, нестабільність угод; значу­ща відмінність ресурсів акторів, що утруднює акумуляцію ресурсів при розв’язанні колективних задач; нерівний розподіл влади у структурі.

Політичні мережі функціонують у вигляді циклічного процесу, який складається з таких стадій: а) передмережева (попередня, коли урядові чиновники проводять консультації з певних проблем з широким колом акторів, які включають групи інтересів, партій­ну опозицію, аналітичні та експертні центри); б) створення (зміни старої) мережі, де відбувається перерозподіл статусів і ролей між акторами; в) робота мережі (проведення власне консультацій і пе­реговорів, у рамках яких ведуться торги, укладаються формальні й неформальні угоди між державними і суспільними учасниками мережі); г) зміни мережі (зміна функцій, коли відбувається перехід від стадії підготовки до стадії практичної реалізації рішення або корекції цілей і задач); д) занепад мережі (значно послаблюються зв’язки між учасниками мережі, оскільки спадає інтерес до спів­праці задля досягнення спільної мети); е) припинення діяльності мережі з огляду на різні обставини, наприклад, соціальних та інс- титуційних обмежень; є) перебудова мережі, де здійснюється змі­на стратегічних орієнтирів, коло циклу замикається і починається нова стадія проведення консультацій для створення інших альян­сів (К. Хей, Д. Річардс).

Наприклад, модель політико-управлінського циклу зводить­ся до того, що власне прийняття політичних рішень є динамічним процесом, який складається з послідовних стадій. У цій концепції увага зосереджується на (а) офіційних особах, які приймають полі­тичні рішення; (б) чинниках, що впливають і зумовлюють акції осіб або центрів, які приймають рішення; (в) ролях, функціях окремих акторів; (г) особливостях зовнішнього середовища, що здійснюють вплив на акторів; (д) різних видах політичної активності та спосо­бах їхнього поєднання, оскільки політико-управлінська діяльність розділяється за функціонально-рольовими задачами окремих фаз циклічного процесу і містить евристичні можливості; (е) мож­ливості додатково вводити фази, наприклад ресурсної підтримки рішення; (є) політичному процесі, який розглядається в динаміці. З одного боку, це відкриває можливості зрозуміти еволюцію пев­ної публічної політики, з’ясувати причини і передумови просуван­ня політичного рішення; з іншого — можливість виробити знання щодо взаємовідносин міждержавними і недержавними агентами (чиновниками і групами тиску, суддями і депутатами, партіями і ви­борчими адміністраторами; елітою, реальними та формальними акторами), які беруть участь у прийнятті публічних рішень. Даний підхід не обмежується соціокультурною запрограмованістю, і може застосовуватися в будь-якій країні світу при вивченні процесу ви­роблення та прийняття політичного рішення (Дж. Андерсон).

Маси акторів представляють численні організації, які взаємо­діють одні з одними, обмінюються інформацією та ресурсами. Узгодження інтересів передбачає, що мережі є засобами гри з позитивною сумою: полегшується примирення, регулювання та компроміс між різними інтересами, які стосуються рішень у певній галузі політики (Дж. Пітерсон). Політична мережа є каркасом для співробітництва, від якого виграють усі учасники, незалежно від співвідношення їхніх силових потенціалів. Прикладом сукупності політичних мереж є Європейський Союз та його інститути.

Інша справа — прийняття рішення для себе — йти на вибори чи ні?; рішення особистої долі або кар’єри (яка тісно пов’язана з політикою у тоталітарних режимах); рішення стосовно долі краї­ни (яке приймає вождь) тощо.

Політична ситуація є системою детермінант і результатом ак­тивності суб’єкта політики. Вона виражає не просто обставини, в яких знаходиться актор (політична взаємодія), а простір його від­носин у суспільно-політичній дійсності (залежність від неї, прийняття або не прийняття її елементів), що відображується в образах, пере­живаннях і реалізується в активності суб’єкта політики. Успішність розв’язання політичних ситуацій залежить від вибірковості накопи­чення знань та їхнього практичного застосування. Відомо, що одна й та сама політична ситуація може породжувати у політиків різні по­літичні проблеми, де прогнозування наслідків можливої реалізації рішень (які конструюються) набуває особливої значущості.

У когнітивному підході процес прийняття політичного рішен­ня є ланкою (етапом) цілісного процесу пізнання і розуміння по­літичної ситуації. Це водночас процес і результат пізнавальної діяльності людини в політиці, який має таку структуру, прийняття мети завдання, стадія передрішення, ситуація вибору, процес роз­в’язання, стратегія вибору, організація втілення рішення, реаль­ний результат (успішність/неуспішність, продуктивність та ін.).

Схема прийняття політичного рішення може мати вигляд:

а) розуміння проблеми; б) вибір і пояснення цілей; в) вибір ме­тоду вирішення проблеми; г) вибір критеріїв оцінки альтернатив;

д) визначення альтернативних варіантів вирішення проблеми;

е) оцінка рішення, яка вміщує передбачення наслідків, до яких приведе реалізація тієї чи іншої альтернативи, і оцінку їх з точки зору відібраних критеріїв; є) рекомендація стосовно дій (Д. Вай- мер, А. Вайнінг). Проте в даній концепції етап аналізу проблеми ототожнюється з «розумінням проблеми». В цілому слід говори­ти про систему методів, оскільки аналіз ситуації, прогноз і при­йняття рішення можуть здійснюватися різними методами та виконавцями. Також ситуація прийняття рішення передбачає на­явність зворотного зв’язку, оновлення, перегляду або скасування рішення (Г. Лассвелл).

Прихильники системного підходу вважають, що політична сис­тема дістає із соціального середовища сигнали двох типів: вимоги і підтримки. На їхній основі система ухвалює рішення, які по лан­цюгу зворотного зв’язку впливають на сигнали — якщо рішен­ня вдалі, то сигнал вимоги послаблюється і посилюється сигнал схвалення. Якщо ж рішення не сприймаються соціальним серед­овищем як оптимальні, то посилюється сигнал вимоги (Д. Істон, Ґ. Алмонд, Б. Пауелл).

Важливою обставиною під час формування й просування у со­ціальну реальність трансформаційних орієнтацій є узгодження дій. Наявну недостатню їхню узгодженість між частинами владних по­літичних еліт, яку ми спостерігаємо нині у вітчизняному політикумі, можна пояснити різною мірою зацікавленості, прийняття та розу­міння трансформаційних цілей, також наявним потенціалом, зре­штою, можливостями щодо їх втілення.

У сталі періоди розвитку соціуму переважають політичні рішен­ня, які відповідають конституції, законам, в цілому зумовлюються традиційними нормами суспільного життя. Наприклад, перева­жає певний тип реалізації політичних рішень — такий, як консерва­тизм, радикалізм, елітизм, популізм. Процес рішення як політична доцільність та політичне рішення, що регулюється усталеними ін- ституційними механізмами за загальнопсихологічним перебігом, є схожими, хоча й різняться за своїми соціально-психологічни­ми, культурно-психологічними (цивілізаційними), культурно-істо­ричними (діючі традиції, політичний менталітет) та іншими скла­довими.

Зокрема, виробляючи політичне рішення, лідер/керівник пра­цює з консультантами, інформаційними прогнозами, аналітичними документами з різними цілями. Наприклад, він може переслідува­ти цілі: конструктивно розв’язати проблему або те, як компетент­но обґрунтувати потрібний варіант рішення з інших мотивів тощо. Згідно нормативних процедур слід вивчити цінності суспільства; проаналізувати наявний стан; запросити додаткову (уточнюваль- ну) інформацію і т. д. Коли все зібрано, обговорити в різного роду політичних групах; забезпечити політичну підтримку; мати волю до­лати перешкоди стосвовсно досягнення мети, в якій політик пере­конаний і має підстави для її відстоювання. Також значущим є те, з якою ідеальною картиною майбутнього він співставляє політичну реальність.

У країнах «перехідної демократії» та інших нестійких варіантах розвитку (наприклад, революції) у більшості політиків аналітич­ний етап процесу вирішення проблеми помітно поступається ви­конавчій стадії, тобто політичні рішення приймаються акторами без попереднього глибокого і ґрунтовного аналізу ситуації. Цьому сприяє безліч умов — таких як дефіцит часу, нестача потрібної ін­формації тощо.

Інколи процес втілення організованого плану дій виходить з-під контролю виконавців і призводить до неочікуваних резуль­татів. Як проміжний підсумок, результат трансформується у часі, коли актуальна ситуація, найближче і більш віддалене майбутнє надають нового змістового та змістовного наповнення суспільно- політичній події.

Політики зазнають труднощів у виділенні самої суспільно-полі­тичної проблеми. Наприклад, вітчизняні парламентські слухання щодо пенсійної реформи свідчать, що навіть послідовність впро­ваджуваних реформ є невирішеною. А звідси ситуація множини можливих (бажаних і непередбачуваних) результатів політичних дій, подальшого суспільно-політичного життя країни.

Інколи концептуалізація факту-події, формулювання актуалізо­ваної інформації є настільки специфічними, що реальний політич­ний контекст зазнає досить відчутних змін. Сам процес переходу факту-події у факт-джерело інформації свідчить, що актор визна­чає цілі й задачі, які він суб'єктивно пов'язує з вирішенням існую­чої проблемної політичної ситуації. Прийняття політичного ріщення зумовлюється особливостями сприймання, індивідуальним когні- тивним стилем тощо.

Типовість, стереотипність мислення актора призводить до того, що під час розв’язання різних проблемних політичних ситуацій особа використовує однакові одиниці розпізнавання, критерії оцінки щодо вибору політичних дій, особливо якщо це стосується державних службовців найвищого рангу (що має прояв в індиві­дуальному стилі діяльності).

Процес прийняття політичного рішення можна розглядати за­лежно від сформульованих критеріїв, а саме: функціонального, змістовного, операційного, прогностичного, ретроспективного тощо. Функціональний критерій характеризує якість усвідомлення й оцінку способу дій з огляду на поставлені завдання й цілі полі­тики. Змістовний критерій — вибір способу політичного впливу, залежно від характеру тієї чи іншої ситуації. Операційний крите­рій враховує характер політичної поведінки, ґрунтуючись на мож­ливостях і потенційній вирішуваності проблеми. Прогностичний критерій пояснює вибір політичного впливу, з огляду на його мож­ливі наслідки.

Успішність прийняття політичних рішень зумовлюється особли­востями суб’єктивного визначення актором проблемно-політич- ної ситуації, тобто психологічними критеріями, в термінах яких він описує, тлумачить дану ситуацію. Отже, різні значущі елементи си­туації стають системотвірними. Внаслідок цього проблемна ситуа­ція різними учасниками політики оцінюється по-різному.

Соціально-психологічні характеристики прийняття політично­го рішення стають значущими, коли увага актора приділяється, зокрема, міжособистісним відносинам учасників ситуації. З’ясу­вання причин, мотивів, прагнень і бажань, які зумовили той чи інший вчинок або дії учасників ситуації, свідчить про домінуван­ня мотиваційної складові' діяльності. Етико-культурна складова зумовлює оцінювання поведінки і вчинків осіб з огляду на відпо­відність наявним інституційним нормам, нормам моралі. Типовою проблемна ситуація тлумачиться актором тоді, коли вона сприй­мається як стереотипна поведінка.

Характерним є те, що проблемно-політичні ситуації не спів­відносяться з кінцевими цілями суспільного розвитку. Внаслідок цього проблемні ситуації не кваліфікуються як політичні ситуації. І навпаки, безліч соціальних ситуацій політизуються, оскільки під­тримується масовий, суперечливий та постійний інтерес до них (наприклад, вбивство Г. Гонгадзе, яке актуалізується у певні по­літичні часи). Якщо політику представити як організовану форму взаємодії (гілок влади, інститутів громадянського суспільства, вла­ди і громадян), то від якості організації залежатимуть поточні, про­міжні й кінцеві цілі та завдання суспільно-політичного розвитку. Голо­вним організатором політичної взаємодії виступає еліта (її якість, склад тощо). При цьому політичні традиції, інститути громадянсько­го суспільства, політична еліта визначають характер взаємин, які складатимуться між учасниками політичного процесу.

На стадії передрішення процеси прогнозування і прийняття рі­шень (як мисленнєві акти) мають різні психологічні механізми здій­снення. Передбачення є найбільш специфічною властивістю пси­хічних форм відображення. Мислення як процес прогнозування полягає у спрямуванні на створення, формування нових, невідо­мих способів дій. Отже, на кожному етапі прогностичого мислен­ня для суб’єкта політики на перший план виходить лише певний спосіб рішення (що формується). Його не можна розглядати як рів- ноімовірний або основоположний щодо інших способів, тому що вони зовсім відсутні, а якщо і є, то не беруться до уваги, оскільки той спосіб, що формується у цей момент, є єдиною значущою метою.

Ситуація вибору або прийняття рішення формується проце­сом прогнозування і складається з таких компонентів: а) суб’єкта (який здійснює вибір); б) довкілля й тенденцій його зміни; в) мож­ливих результатів у даних умовах; г) очікуваної ефективності кож­ного з варіантів поведінки в кожному з очікуваних результатів; д) окремої значущості (цінності) кожного результату для суб’єкта, який приймає рішення; е) імовірності вибору; є) власне вибору як санкції на актуалізацію певної дії.

При цьому свобода вибору варіанту рішення і свобода особи політика не є тотожними. Можливості прояву свободи в ситуації вибору залежать від характеристик самої ситуації, зокрема від кількості альтернатив і того, наскільки вони відрізняються одна від одної. Дійсна свобода передбачає значні відмінності між об’єктами, завданнями, вирішеннями, з яких має бути зроблений нерідко єдиний і незворотний вибір (Т. Ойзерман). Проте внутріш­ньо вільна людина прагне творчості як до конструктивної альтер­нативи самому виборові (В. Кудрявцев).

У процесі рішення з’ясовуються доступні та найбільш адекват­ні для розв’язання проблеми альтернативи. Спосіб з’ясування характеризує стратегію вибору, якої дотримується актор під час прийняття рішення. Існує чимало класифікацій стратегій, що пояс­нюється різними ознаками, виділеними дослідниками.

За цільовою функцією розрізняють оптимізаційну (коли здій­снюється орієнтація на вибір варіанту дій, який є найефектив­нішим порівняно з іншими обставинами і обмеженнями), міні- мізаційну (коли будь-який спосіб дій, який хоча б якось поліпшує результат наявної ситуації, вважається за прийнятний), макси- мізаційну (коли вибір певного способу дій спрямований на мак­симально можливий рівень досягнення корисного результату). За мірою складності ситуації вибору та її визначеності виділяють алгоритмічну (яка представляє всі відомі альтернативи), евристич­ну (коли виробляється принципово новий варіант рішення поза виробленими альтернативами) та інші стратегії.

За процедурою прийняття політичного рішення здебільшого використовують стратегії простої більшості, сумарності, мінімізації індивідуальних розбіжностей, егалітарну стратегію та ін. Загально­відомою є форма колегіального рішення (стратегія простої біль­шості), яка враховує інтереси і переваги більшої частини групи або колективу. Частовживаною є стратегія сумарності, коли вибір ґрунтується на складанні індивідуальних рангових оцінок кожної з багатьох альтернатив. Та альтернатива, яка отримує найвищий сумарний ранг, і визначає кінцевий вибір (наприклад, робота експертних комісій). Стратегія мінімізації вимагає спеціальної підготовки осіб і тому вживається досить рідко. Аналогічною за змістом, але не за процедурою, є стратегія оптимального передба­чення, яка пов’язана з груповим упорядковуванням різних альтер­натив (що є значущим у парламентській практиці). Це передбачає збіг загальновживаної схеми переваг альтернатив з індивідуаль­ною: чим меншою є середня помилка передбачення, тим вірогід­нішим буде груповий вибір відповідно до первинно сформованої схеми переваг. Егалітарна стратегія пов’язана з визначенням се­редньої імовірності й середньої корисності. За таких умов може бути прийняте рішення, яке є негативним з погляду окремих осіб, проте є оптимальним з погляду групи.

Передумови ефективної організації виконання політичного рішення утворюються ще на стадії підготовки і розробки само­го рішення. Детермінантами ефективності є спосіб, в який було прийнято рішення; форма директивної інформації (власне зміст рі­шення); міра врахування особистих інтересів, мотивів виконавців; як ці інтереси узгоджені із загальними цілями політичного розви­тку. Прийняття рішень передбачає наявність вже готових альтер­натив, тобто об’єктів, елементів вибору, тоді як прогнозування за­вжди здійснюється у напрямі однієї з альтернатив. Акт вибору не може відбутися раніше, ніж будуть розроблені різні способи дій (які стануть об’єктами відбору, перебору і вибору).

Отже, у випадках прогнозування й прийняття рішень знахо­дяться різні за формою мисленнєві процеси. Прогнозування — це процес створення певних підходів, способів розв’язання зада­чі (тобто зіставлення процесу і результату у вигляді способів дій), а прийняття рішенння — це процес вибору одного з множини вже готових або створених раніше варіантів дій (зіставлення створе­них альтернатив з актом вибору). Коли обирають певний варіант політичного рішення, то його позитивні характеристики починають зростати у свідомості акторів, а негативні зменшуватися. Після прийняття рішення актори зазвичай відшукують переконливих до­казів того, що рішення є правильним, що вибір є кращим з можли­вих варіантів.

Важливим є узгодження позицій всіх учасників, виконавців рі­шення, оскільки за інших умов фактично суб’єктами рішень стають саме вони, а не особа, яка первинно приймала рішення. Напри­клад, якщо спікером прийняте рішення голосувати персонально картками, а депутати фактично вдісутні на робочих місцях, а їхні «картки працюють», то фактичним рішенням є порядок роботи (в частині голосування), встановлений депутатами. Тобто будь-яке рішення, яке не є дієвим, є просто номінальним. А ефективне рі­шення передбачає співпрацю всіх учасників політичного процесу, де виконавці рішення беруть участь у його прийнятті настільки, на­скільки їм доведеться діяти під час його реалізації.

Особливістю прийняття групового політичного рішення є те, що його кінцевий варіант, як правило, не повторює деяких з тих рішень, які пропонували окремі політики в процесі його напра- цювання. Під час спілкування дії окремих учасників об’єднуються у дещо ціле, яке набуває нових якостей, що жодному з учасників не належить.

Групова взаємодія у процесі розв’язання нагальних політич­них задач впливає не лише на досягнення кінцевих результатів, а й викликає зміни у структурі та способах їх розв’язання, коли приймаються такі рішення, яких первинно не існувало в окремо взятих суб’єктів політичної взаємодії.

Результат в політиці є рівнодійною багатьох чинників. Проте врахування (в ідеалі) всіх чинників (що розробляється в численних теоріях аналізу політики, прийняття політичних рішень), наявність коректно сформульованої задачі не виключає тієї специфічної неможливості врахувати дію двох чинників: а) об’єктивного (всіх контекстів політичної дійсності); б) суб'єктивного (меж можли­востей людського пізнання). Від того, наскільки усвідомленими й адекватними є політичні рішення, залежить успіх або невдача політичної діяльності.

З огляду на множинність соціальних процесів, у яких здійсню­ється усвідомлення політики, важко говорити про універсальність прийняття рішень у ній. Однак можна сказати про стиль прийняття політичного рішення. Зокрема, простеживши трансформацію мо­тивів прийняття рішення у проблемній політичній ситуації (напри­клад, мотив-стимул, смислотвірний мотив, мотив-актуалізацію) можна дізнатися про глибинні (і/або вершинні) цілі політичної діяльності актора.

Специфіку співвідношення між пристосуванням суб’єкта до суспільно-політичної ситуації і виходом за її межі як різних ас­пектів діяльності можна здійснити через категорію задачі. Адже життя є сукупністю процесів розв’язання безкінечної кількості великих і малих проблем, з яких, звісно, лише невелика частина розв’язується свідомо (К. Дункер). '

ПСИХОЛОГІЯ ПРОБЛЕМНИХ СИТУАЦІЙ ТА ЗАДАЧ У ПОЛІТИЦІ