(Теоретичний блок)

Політика — це діяльність людей, що спря­мована на реалізацію особистих і групових інтересів і цінностей щодо влаштування соціального світу.

Ю. Левенець

В жодній іншій сфері людської діяльності нерозривність мети, засобів і результа­тів не має такого значення, як в політиці, і ніде їхнім узгодженням так безвідпові­дально не нехтували, як у політиці.

О. Юр’єв

Соціально організовану поведінку, яку люди здійснюють за­ради задоволення своїх потреб, називають діяльністю. Проблема політичної діяльності як виду соціальної діяльності і як засобу ре­алізації суб’єктами своїх інтересів розробляється вітчизняними дослідниками (О. Демидов, А. Лузов, М. Головатий). Ряд авторів розглядає ЇЇ у структурі політичного життя (Б. Гаєвський, В. Лит­вин), політичних відносин (В. Бебик, В. Васютинський, О. Черед­ниченко), у взаємодії з політичною культурою (Л. Нагорна), ідеоло­гією (М. Михальченко, В. Ребкало) тощо.

Основними психологічними атрибута ми політичної діяльності є активність, усвідомленість, вмотивованість, суб’єктність, адап- тивність, творчість, доцільність, продуктивність, оптимальність. Її зміст співвідноситься із цілями і завданнями суспільного розвитку у той чи інший період чи етап життя соціуму. З одного боку, вона піддається впливові суб'єктивних проявів актора в політиці, а з ін­шого — перетворює внутрішній світ суб’єкта політичної діяльнос­ті, зумовлює розкриття й реалізацію його якостей та потенційних можливостей.

У вітчизняній психологічній думці виокремлюють два підходи щодо розуміння особливостей діяльності (структурно-морфологічний та функціонально-динамічний), які поширюються і на трактування по­літичної діяльності.

Перший з них (розроблений О. Леонтьєвим) ґрунтується на струк­турно-морфологічному аналізі, де основним компонентом діяльності є дія. Цілісну організацію діяльності людини представлено як склад­ну ієрархічну будову систем дій різного рівня складності. Діяльність має такі рівні: психофізіологічні функції; операції; дії; особливі види діяльності.

Через дію як одиницю людської діяльності найбільш повно ма­ють прояв психологічні особливості не лише діяльності, але й осо­бистості в цілому. Дія — це процес, спрямований на реалізацію цілі. Ціль — це образ бажаного результату, тобто того результату, який має бути досягнутий в ході виконання дії. Йдеться про свідомий образ результату, який утримується у свідомості увесь час, поки реалізується дія. Отже, дія містить акт свідомості як компонент (у вигляді постановки і утримання мети), який розкривається в дії, і водночас дія є актом поведінки. Поняття дії, передбачає активне начало в суб’єкті (у формі мети, тобто стверджується принцип ак­тивності) та дає змогу пояснити діяльність людини у предметному со­ціальному світі (оскільки цілі як усвідомлюваний результат можуть бути доволі різними).

Мета задає політичну дію, а дія забезпечує реалізацію мети. Че­рез характеристику мети можна характеризувати й дію (тобто те, що саме актор робить).

Цілі політичної діяльності є найрізноманітнішими і наймасш- табнішими. Так, для політика ціллю є досягнення і/або утримання влади, для політолога — здобуття нового знання, для студента (май­бутнього політолога) — вдосконалення самого себе. Великі цілі ді­ляться на часткові, які своєю чергою можуть ділитися на ще менші і т. д. Тобто будь-яка достатньо велика дія може бути представлена як послідовність дій більш низького порядку. Наприклад, це відображе­но у теоріях аналізу політики, де пропонується система дій різних рів­нів, спрямованих на досягнення мети — розуміння політичної ситуа­ції (Г. Саймон, І. Дрор та ін.). При цьому складні дії містять конкретний набір послідовних дій, які зумовлюються специфікою соціально-по- літичного і предметного середовища. Так, щоб вплинути на електо- рат, слід обов’язково врахувати спосіб життя і поведінки людей, які його становлять. Наприклад, розробка політичної кампанії, реаліза­ція політичної технології передбачають певні системи обов’язкових дій. (Зазвичай склад і послідовність таких дій фіксується у теоріях, інструкціях, програмах, правилах тощо). Якщо політик не співвіднесе свої дії з особливостями менталітету, реальними політичними ціннос­тями, очікуваннями громадян, він не здатен буде ефективно впро­ваджувати свою програму, а отже досягати цілей своєї політичної діяльності.

Способи виконання дій називають операціями (проте не будь- який спосіб є операцією). Вони характеризують технічний бік вико­нання дій і залежать від умов, в яких реалізується дія, та слабо або зовсім не усвідомлюються. Операції виникають двома шляхами: а) адаптації, безпосереднього наслідування (наприклад, традиції го­лосування в парламенті); б) автоматизації, тобто виникають із дій, які стали автоматизованими (вторинними навичками, наприклад, оволодіння соціально-політичними механізмами взаємодії політиків і виборців).

Те, заради чого актор в політиці здійснює сукупність дій, які зу­мовлюються одним мотивом (як опредмеченою потребою), назива­ють особливою діяльністю (або особливим видом діяльності).

Рівень особливих діяльностей відрізняється від рівня дій, оскіль­ки один і той самий мотив може задовольнятися набором різних дій. Водночас одна й та сама дія може спричинюватися різними мотивами і входити до складу різних особливих діяльностей. Напри­клад, у політиці здебільшого кожна мета має системи підцілей, що характеризує суспільно-політичну діяльність переважно як систему складних дій. Зокрема, те, що слід розглядати і «просувати» у пар­ламенті висуває певні вимоги до діяльності політика. Виступаючи з трибуни парламенту (тобто виконуючи певні типові дії оратора), він може керуватися мотивами покращання життя громадян, виконан­ня даних передвиборчих зобов’язань або використовувати виступ як засіб для власного піару, що неминуче відіб’ється на результатах роботи парламенту в цілому.

Мотивація актора формується в процесі складної взаємодії об’єктивних умов його політичної діяльності (демографічних, куль­турно-історичних, соціально-економічних, геополітичних) з індиві­дуально-психологічними та психофізіологічними особливостями конкретної особи. Це виявляється як прагнення престижу і вла­ди; виражена схильність до домінування (лідерства/керівництва); прагнення до публічності; потреба у схваленні і визнанні; підвище­на стресостійкість; низька чутливість до невдач; готовність засто­сувати політичну «напівправду» і фізичне насилля в масових масш­табах; схильність до політичних інтриг тощо.

Наприклад, у мотиваційній теорії політичного лідерства (С. Міт- чел, С. Еванс) ефективність лідерства розглядається залежно від його впливу на мотивацію послідовників, їхню здатність до про­дуктивного виконання завдань та отримання задоволення від процесу роботи. Поведінка лідера є мотиваційною у тій мірі, в якій вона збільшує вірогідність досягнення послідовниками цілей і роз’яснює способи їх досягнення.

Перетворення об'єкта політики здійснюється шляхом викорис­тання необхідних і достатніх для цього засобів. Засоби досягнення цілей політичної діяльності (методи політичної діяльності) є різни­ми: революційні, реформаторські, консервативні; мирні та насиль­ницькі; радикальні та помірні тощо. Підсумком політичної діяль­ності є отримання результату, нового стану об’єкта політики, який повністю або частково відповідає поставленій меті.

Згідно з іншим, функціонально-динамічним підходом стосовно розуміння психологічної структури діяльності, будь-яка діяльність має кілька необхідних і достатніх для аналізу структурних компо­нентів. Ці компоненти є взаємопов’язаними й утворюють цілісну структуру діяльності. Основними компонентами інваріантної струк­тури діяльності є мотивація, цілепокладання, інформаційна осно­ва діяльності, прогнозування (антиципація) результатів, прийняття рішень, корекція, оперативний образ об'єкта діяльності, суб’єкт діяльності, сукупність виконавчих дій. Кожен із виділених елемен­тів водночас входить як компонент до складу інших систем, інте­груючись з ними на рівні загальної життєдіяльності людини.

Функції політичної діяльності є динамічними і залежать від куль­турно-історичного і суспільно-політичного контекстів суспільства: а) номінальні (явні, які виділяють політику серед інших видів діяль­ності, та латентні, які виявляються в процесі діяльності з урахуван­ням конкретних ситуацій); б) соціально-управлінські (наприклад, владні, розпоряджувальні); в) організаційні (регулювання режиму соціально-політичної діяльності, забезпечення цілісного управлін­ського впливу на суспільні процеси і явища); г) стратегічні (напри­клад, боротьби за політичну владу); д) орієнтаційні (політичної ар­тикуляції, інтеграції великих соціальних груп, створення політичної ідеології, політичне виховання суспільства в цілому); е) прогнос­тичні (політичного цілепокпадання та ін.).

Проте людина не зможе стати політиком, якщо не буде до пев­ної міри сприймати, усвідомлювати, розуміти й виражати інтереси всього суспільства або його політично активної частини. Видами політичної діяльності є (а) теоретична (пізнавальна, прогностична ціннісно-орієнтовна) і практична (наприклад, втілення прийнятих політичних рішень); (б) індивідуальна й групова; (в) репродуктивна й продуктивна; (д) професійна й непрофесійна.

Спеціалізація політичної діяльності (наприклад, робота кон­сультанта, радника, помічника депутата) свідчить про «зсув мотиву на мету» (за О. Леонтьєвим) і перетворення дій на діяльність.

Політика як робота має специфічний предмет, засоби, умови та результати. Предметом політичної роботи є закономірності функ­ціонування та стан суспільства.

Засоби політичної діяльності розрізняють на зовнішні й внут­рішні. Зовнішні засоби політичної роботи відображаються у нор­мативній, інструктивно-методичній документації, яка характеризує той чи інший трудовий пост. Внутрішніми (функціональними) засо­бами, заданими такого роду документацією, мала б бути система необхідних і достатніх професійно значущих властивостей політи­ка, які зумовлюють ефективність політичної діяльності.

Зокрема, до зовнішніх засобів роботи політика належать:

а) засоби впливу на предметну ситуацію (ті, що застосовуються у соціальних системах, зокрема інтелектуальна експансія, правове регулювання, економічний примус, фізичне придушення); б) засо­би, які застосовують у природних системах (ручні, механізовані, автоматизовані, коли йдеться, наприклад, про спосіб голосування у парламенті тощо).

Наявна складна залежність між зовнішніми і внутрішніми засо­бами професійної діяльності. Чим менше вираженими є зовнішні засоби і чим вони є простішими, тим більш складною виявляєть­ся система внутрішніх (тобто функціональних) засобів діяльності, тим більше висувається вимог до неї, а отже і до кваліфікації пра­цівника.

Функціональні засоби політичної роботи входять до складу зов­нішніх проявів, наприклад іміджу політика: а) виразні засоби поведінки, мовленнєві дії (мовлення відбувається завдяки мовлен­нєво-руховим навичкам, що зумовлює ораторські вміння, наприклад у роботі пропагандиста); б) виразні рухи (міміка, пантоміміка); в) ви­разні властивості зовнішності та одягу тощо. Внутрішні функціональ­ні засоби роботи політика становлять: а) невербальні (мисленнєві еталони, стратегії мислення, наочні розумові схеми-плани політич­ної діяльності); б) вербальні (утримання в пам’яті правил, професійні «заповіді», послідовність самоінструкцій). Внутрішні засоби можуть бути загальнозначущими (інтелект, соціальна обдарованість, комуні- кативність, фізична витривалість) й індивідуально своєрідними, уні­кальними (творчість, інтелігентність), що є однією з важливих умов професіоналізму та успішності політика. Оскільки політична діяль­ність належить до тих видів діяльності, які функціонують у складних або ускладнених умовах (наприклад, дефіцит часу, нестаток або над­лишок інформації), то нестандартні ситуації є характерною ознакою політичної діяльності (тобто робота політика містить чималий ресурс творчості).

Виділяють основні види ускладненої діяльності: 1) складна ді­яльність (складним є те, що виконує той чи інший працівник, люди­на взагалі); 2) складні умови, в яких здійснюється діяльність (сама діяльність може бути простою); 3) складна діяльність, що здійснюєть­ся в складних умовах. Різновидами складної діяльності є (а) склад­на діяльність (ускладнена діяльність; вважається посильною для конкретного суб’єкта, який повинен при цьому відповідним чином організувати себе і мобілізувати свої психологічні та інші ресурси); (б) дуже складна діяльність (характеризується граничними для кон­кретного суб’єкта можливостями досягнення поставленої мети за умови максимального використання ним своїх ресурсів і наявності певної допомоги з боку інших); (в) надскладна діяльність, яку май­же неможливо виконати, оскільки перевищує реальні можливості суб’єкта; передбачає виконання лише за умови досить серйозної зо­внішньої допомоги (В. Моляко).

Система обов’язків політика як суб’єкта політичної діяльнос­ті задає і приписує його основні форми активності (функції). Тому у політиків різного професійного рівня і статусу створюється пев­ний професійний побут, психосемантика, світогляд тощо.

Основні стандартні види робіт політиків визначаються наказа­ми уряду, різного роду положеннями, конституцією, програмами партій, стратегічними програмами розвитку країни, вказівками політичного керівництва тощо. Значущими умовами роботи по­літика є культурно-історичні традиції політикуму, система матері­ального та морального стимулювання, традиції взаємин у різних субсистемах політикуму (громадянин — політик, політик — полі­тик, політик — премьєр-міністр, політик — президент та ін.).

Провідною функцією політичної діяльності є цілеутворення. Саме політика визначає параметри, характеристики і стани сус­пільства, які є для нього прийнятними, а які є неприпустимими. Мета є базовим компонентом психологічної структури політичної діяльності, який поєднує потребово-мотиваційні, емоційно-смис­лові та предметно-операційні компоненти у цілісне усвідомлене уявлення про бажане потрібне майбутнє. Вона задає напрям роз­гортання діяльності, визначає узгодженість елементів її структури і містить критерії її завершення. Мета має безпосередню особис- тісну значущість і характеризується потенційною здатністю до змін аж до втрати значущості. Цілі відрізняються за масштабом: від ці­лей окремих актів діяльності до цілей, що зумовлюють особливості побудови життєдіяльності в цілому. Здатність до цілепокпадання, передбачення та планування у роботі політика відбито у функціїї політичного прогнозування.

ПОЛІТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ: ФОРМИ ТА ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗМІСТ