(Теоретичний блок)

Вся ситуація «пізнього модерну» спе­цифічна тим, що зруйновані всі то­тальні комплекси норм, на основі яких міг вибудовуватися механізм легітима­ції. В цих умовах національна безпека може бути забезпечена лише ефектив­ною соціальною дією влади на основі ... світоглядних проектів.

В. Лепський

Аспекти політичної соціалізації розкрито у працях дослідників різних країн: Дж. Денніс, Д. Істон, М. Раш, Ф. Елтофф (США), 0. Мол- чанова, 0. Шестопал, М. Юріна (Росія), 0. Баришполець, М. Бори- шевський, М. Корнєв, І. Жадан, С. Максименко, В. Москаленко, М. Слюсаревський, В. Татенко (Україна) та ін.

Політична соціалізація розглядається як (а) неперервний про­цес засвоєння індивідом норм і артефактів культури (які у логіці свого створення є культурними кодами), що визначає ставлен­ня людини до політики та особливості її активності у політичній сфері; (б) активність, яка має прояв у включенні (або не включен­ні) індивіда до різних політичних систем і політичних інститутів; (в) формування політичної самоідентичності (самовизначення в політиці) та ін.

Загальні положення теорії соціалізації є сутнісними стосов­но трактування політичної соціалізації, як процесу становлення та розвитку «політично-детермінованої особистості» в конкретних реальних соціальних групах суспільно-політичного життя. Вона є двобічним процесом: з одного боку, — це процес адаптації та інтеграції шляхом засвоєння індивідом суспільно-політичного до­свіду, цінностей, норм того суспільства, до якого він належить, а з іншого — це процес активного відтворення та нарощування суспільством системи соціально-політичних зв’язків і відносин, в яких соціалізація відбувається.

Індивід не лише засвоює, але й активно перетворює соціаль­но-політичний досвід на власні цінності, установки, стереотипи. Цим забезпечується функція спадкоємності та поступальності по­літичного розвитку соціуму. У процесі взаємодії індивіда й полі­тичного середовища важливими стають характеристики того, як середовище впливає на людину та водночас, як активність індиві­да (наприклад, його громадянська позиція, міра суб’єктності, по­будова власної стратегії політичної діяльності) зумовлює зміни до­вкілля й самого себе.

Зміст політичної соціалізації розгортається водночас у чоти­рьох вимірах: а) як інкультурація (транслювання культурно заданих суспільно-політичних цінностей); б) як інтеріоризація (засвоєння моделей суспільно-політичної поведінки); в) як адаптація (забез­печення нормативного функціонування у політичній сфері); г) як конструювання соціально-політичної реальності (вироблення стра­тегій політичної поведінки тощо).

За іншим підходом, змістом політичної соціалізації (як і Соціалі­зації в цілому) є процес становлення людини політичної як грома­дянина та суб’єкта політики, що відбувається насамперед у трьох соціально-політичних сферах: а) суспільна та громадська діяль­ність; б) спілкування; в) політична самосвідомість. За іншим підхо­дом, у процесі політичної соціалізації особа є об’єктивно включе­ною в соціум, який сконструйований і політичною дійсністю.

В ідеалі перебіг політичної соціалізації в контексті суспільної діяльності має відбуватися у трьох процесах: а) орієнтація у сис­темі зв’язків, які наявні у кожному виді та між різними видами соціально-політичної діяльності (відбувається видобування осо- бистісних смислів політики та їх засвоєння); б) центрування до­вкола одного головного виду соціально-політичної діяльності та упорядкування інших стосовно нього; в) засвоєння особою в ході здійснення політичної діяльності нових ролей та усвідомлення їх­ньої значущості. Результатом перетворень в контексті суспільної та громадської діяльності є розширення діапазону соціально-по­літичних видів діяльності та можливостей індивіда як суб’єкта сус­пільно-політичного життя.

У спілкуванні у сфері політики має відбуватися: а) розширення діапазону контактів з іншими особами (як представниками різних соціально-політичних груп та спільнот); б) поглиблення соціально- політичної взаємодії (формуються вміння орієнтуватися на парт­нера у політичній комунікації).

У розвитку політичної самосвідомості поєднання суб’єктивно- індивідуальних та інтерсуб’єктного просторів політики має сприяти формуванню в особи образу «Я» як громадянина та як суб’єкта по­літики.

Інтенсивність задіяності цих трьох сфер в реальній життєдіяль­ності людини може бути різною, а отже політична соціалізація та її результати можуть набувати різних варіацій. Завдяки спілкуванню в контекстах політики в актора відбувається формування структур політичної самосвідомості, яка пов’язана з процесом самовиз­начення та становлення політичної ідентичності особи (як суб’єк­тивного уявлення індивіда про свою соціально-політичну позицію).

Політична соціалізація триває впродовж життя людини та має кілька етапів. Дослідники по-різному визначають їхню кількість, проте загальноприйнятими є етапи первинної, вторинної та ресо- ціалізації.

Вважають, що політична соціалізація до 28-30 років відбува­ється як власне соціалізація, а далі — як ресоціалізація, зумов­лена стрімкою мінливістю сучасного життя. З огляду на це особ­ливості дальшого політичного розвитку визначаються не лише віковими змінами, а й опануванням нових політичних ролей, досві­дом політичної участі. Найчастіше виділяють первинну та вторин­ну політичну соціалізацію. Первинна політична соціалізація здій­снюється за двома напрямами: пряма, яка відбувається в процесі засвоєння інформації про принципи політичного устрою, права та обов’язки громадянина тощо, і непряма, латентна, що являє собою значно складніший процес. Його основними чинниками є характер взаємин у суспільстві, ступінь свободи особистості, можливості за­хисту нею своїх прав й апелювання до чинних законів. Вторинна політична соціалізація, як самостійний, активний творчий вибір суб’єкта, здійснюється через самовиховання та самоосвіту (І. Жа- дан). Первинна політична соціалізація є фазою формування ак­тора суспільними інститутами, а вторинна — є самовизначенням особистості (П. Бергер, Т. Лукман).

Інші дослідники вважають, що опосередкована політична со­ціалізація відбувається протягом усього життя особи, а етапи розділяють на 3-13 років (первинна), 13-18 років (вторинна), а далі — реадаптивна, вторинно-реадаптивна і т. д. Первинна по­літична соціалізація (3-13 років) здійснюється переважно в най­ближчому соціальному оточенні як процес інкультурації. Сім’я передає схвалювані нею політичні цінності, які можуть не відпо­відати загальноприйнятим у суспільстві або не відповідати зміне­ним суспільно-політичним обставинам.

На цьому етапі політичної соціалізації початкові чинники зав­жди виявляються не однаковими своїми суб’єктивними значення­ми для дитини, бо по-різному презентуються дорослими, первісно містять різне смислове навантаження. Наприклад, російські до­слідники відзначають простір як чинник російської ментальності. Звісно, на формування дитячої особистості більшою мірою впливає простір безпосередній. Проте відчуття дорослими навколишнього масштабного простору несвідомо для них передається дитині, зу­мовлюючи формування в ній специфічних установок, які можливо виявляться з часом (і. Василенко).

Завдяки здійсненню політичної ідентифікації в середовищі та за ідентитетами батьків у дитини формуються початкові погляди стосовно себе в навколишньому середовищі та формується оцінка того, як інші бачать ЇЇ соціальну позицію.

На етапі вторинної політичної соціалізації (13-18 років) індивід залучається до суспільно-політичних структур та умов, які є дина­мічними та швидко мінливими. Будучи в рамках певної соціально- політичної спільноти, особа піддається впливові норм соціальної моралі (які є своєрідними у кожної зі спільнот). Внаслідок цього у неї формується особистісна моральність (як форма моралі, яка реалізується окремою особистістю). Вона є внутрішньою власти­вістю актора і пов’язана з відповідальністю перед своєю совістю, але не у формальному плані, а як заломлення різних рівнів моралі, включаючи загальнолюдський модус. У такому випадку при пору­шенні вимог соціальної моралі людина переживає почуття сорому, докорів совісті. Перебуваючи водночас в різних суспільно-політич­них спільнотах (і виконуючи різні соціально-політичні ролі) особа має визначатися з пріоритетними цінностями, що може призво­дити до внутрішньоособистісних конфліктів політичного змісту (на­приклад, ситуація Тараса Бульби та його сина Андрія; вчинок Пав- ліка Морозова).

На цьому етапі формується Я-концепція громадянина, оформ­люється емоційне ставлення (почуття) до діючих у суспільстві по­літичних інститутів, символів, типу влади. Набуваються знання сто­совно специфічної ролі та функцій, які виконують різні політичні Інститути та інституції. У 18 років формується політична самоіден- тичність, тобто те, що і де є особа в полі політики — індивід фор­мально стає суб’єктом політичної діяльності. Відбувається процес акультурації.

Дослідники вказують, що ідеологічно-світоглядне формуван­ня особи грунтується на відображенні фундаментальних особли­востей взаємодії індивіда із середовищем. Проекція первинних біологічних потреб дитини в простір взаємин із дорослою осо­бою, засвоєння й відтворення соціальних схем задоволення цих потреб формують початковий рівень світобачення, на який у процесі подальшого розвитку спирається формування світо­глядних елементів. Фактично має йтися про поступове й тривале Ідеологічне оформлення несвідомих компонентів індивідуаль­ного психічного життя, чи як індивідуального несвідомого, чи як індивідуалізованого варіанту несвідомого колективного. Приро­джена біопсихічна структура заздалегідь зумовлює істотну неви- падковість цього процесу — звичайно, ще не з огляду на майбут­ні ідеологічні уподобання, а в контексті світоглядного входження в середовище. У процесі ідеологічного формування індивід по­трапляє в умови своєрідної конкуренції модусів світобачення, які йому пропонуються значущими особами.

Якщо термін «розвиток» трактувати як активну взаємодію осо­би та соціально-політичного середовища, де особа набуває влас­тивостей соціальної, а далі й політичної суб’єктності, то світогляд- но-ідеологічний розвиток особи можна трактувати як своєрідний синтез внутрішніх виявів і домагань, з одного боку, і відображу­ваних індивідом обставин взаємодії зі світом — з іншого. Пере­важання однієї чи іншої сторони здебільшого зумовлює ухильність до внутрішньої або зовнішньої ідеологічної орієнтації в подальшо­му житті.

Ідеологія є тією системою координат, яка задає (хоча й спотво­рені) орієнтири соціально-політичного буття, пояснює суспільно- політичну дійсність. У процесі прилучення до певної ідеологічної системи в особи формується світогляд та комплекс засобів для взаємодії зі світом. Набуття ідеології надає їй почуття впевненості, позбавляє сумнівів, звільняє від вагань. Ідеологічне формування особи є таким самим природним явищем, як й інші аспекти розви­тку: біологічний, психічний, соціальний, особистісний. У певному сенсі досягнутий ідеологічний статус можна вважати за квінтесен­цію всього особистісного формування.

Сукупність ідей, крізь які людина відображає дійсність, є прак­тично незліченною. Щонайменше їх можна поділити на дві групи: первинні (або фундаментальні) й вторинні. Первинні ідеї форму­ються на початкових етапах особистісного розвитку, в умовах пер­винної політичної соціалізації, коли умови, характеристики, озна­ки середовища і взаємодії з ним соціально опосередковуються, а відтак структуруються в суб’єктивно-символічному індивідуаль­ному просторі. Первинні ідеї, хоча й відносно, поділяють на за­гальнолюдські, колективно-соцієтальні та індивідуальні, які сукуп­но становлять основу для формування набагато різноманітніших комплексів вторинних ідей.

У процесі засвоєння політичних ідеологічних настанов немину­че відбувається міфологізація та містифікація через опанування семантичного простору, мови, структура якої нав’язує індивідові відповідну структуру світобачення. Тоталітарний характер ідеоло­гії проявляється в її психологічній обов’язковості для особи. Щоб стати свідомою особистістю, людина мусить прийти до засвоєння певної ідеологічної системи. Це дає їй змогу бачити й оцінювати світ, але й водночас продукує упереджені наставлення стосовно суспільної дійсності. Така упередженість виявляється (а) у когні- тивному спрощенні дійсності, що допомагає краще адаптуватися до вимог існування; (б) у більшому або меншому егоцентризмі, коли дійсність оцінюється лише крізь призму власної ідеології, а відмінні оцінки певним чином нехтуються.

Політична соціалізація здійснюється шляхом політичного вихо­вання (у широкому розумінні) та навчання, а суспільно-політична, громадська діяльність є головними її чинниками. Також вплив ін­формаційного медіа-середовища є суттєвим чинником політичної соціалізації.

Включення до суспільно-політичного життя здебільшого визна­чається: а) зв’язками окремої людини з найближчим і віддаленим соціальним середовищем; б) наявністю можливостей для соціаль­но-політичної взаємодії (обмін інформацією та ін.); в) вироблени­ми зручними і взаємоприйнятними правилами людської життє­діяльності.

Основними соціально-психологічними механізмами політич­ної соціалізації є наслідування, навіювання, психічне заражен­ня, переконування, політична ідентифікація, соціальна фасиліта- ція та ін.

Наприклад, ідентифікація з політичною владою (як варіант по­літичної ідентифікації) відбувається завдяки вкоріненій в особли­востях раннього особистісного розвитку відповідної потреби, яка спонукає переважну більшість дорослих громадян шукати об’єкт загальної ідентифікації і знаходити його в офіційній владі. Кожна влада певною мірою експлуатує цю загальну потребу, всіляко пле­каючи в громадянах «любов» до себе. Чим більше тоталітаризму в суспільстві, тим більше народ схильний «любити» владу.

Політична ідентичність виражає систему особистісних смислів актора та зумовлює його практику. Як властивість актора, політич­на ідентичність виражає його почуття, які є невіддільними від його позиції (норми, правила політичної поведінки, способи політичної комунікації, постановки і розв’язання проблем). Ідентичність як Інтеріоризоване значення позиції містить освоєні і присвоєні ак- юром соціальні уявлення, схеми сприймання, оцінки, мисленнє- ні стереотипи тощо. Складовими політичної ідентичності є погляд людини на себе — самоідентичність (тобто те, як актор сприймає свою соціальну позицію) і оцінка суб’єктом того, як інші бачать йоі о соціальну позицію (М. Вебер).

Провідними функціями політичної соціалізації є (а) забез­печення вертикального зв’язку поколінь, що є передумовою неперервності функціонування політичної системи; (б) надання усталеності суспільству, що виражається в його згуртованості та громадянському мирі; (в) залучення індивіда до участі у со­ціальних групах; (г) виявлення ресурсів та потенціалу суспіль­ства.

Суспільний лад, політичний режим взаємопов’язані з певним типом політичної соціалізації. Розрізняють чотири типи політичної соціалізації. Гармонійний тип можливий за наявності культурно однорідного середовища, зрілих демократичних традицій, розви­неного громадянського суспільства, постійної взаємодії людини і влади на гуманістичних началах, коли влада та актор є прихиль­ними до звичаєвих норм, цінностей та ідеалів. Проте такий тип є радше ідеальним.

Плюралістичний тип характеризується опосередкованою вза­ємодією актора і влади; наявністю різних субкультур (конфесій, культурно-етнічних груп та ін.); високим соціальним рівнем життя. Це зумовлює толерантну взаємодію між соціальними групами, плюральність відносин у політичній сфері, коли наявний єдиний культурно-історичний код (наприклад, ліберальні цінності — сво­бода, приватна власність, індивідуалізм, права людини, демокра­тія та ін.). Проте у різних субкультурах політична соціалізація може набувати специфічного перебігу, що зумовлюється властивостями субкультури, наприклад, її конфліктністю.

Конфліктний тип характеризується низьким рівнем життя гро­мадян, схильністю до підтримки цінностей роду або клану, культур­ною неоднорідністю — все це зумовлює суперечності та політичне насилля у суспільстві.

Гегемоністський тип можливий за панування однієї частини суспільства над іншою; залучення до політики на цінностях лише певного класу, наприклад пролетарів, або релігії, наприклад іслам, або певної політичної ідеології, наприклад, лібералізм, фашизм, комунізм.

Набуваючи політичної ідентичності актор як суб’єкт пізнає, усвідомлює навколишню суспільно-політичну дійсність (надає їй нових форм, наповнених власним змістом) та визначає своє місце в ній (П. Бурдьє). Відбувається дуалістичне (об’єктивно — суб’єк­тивне) структурування політичної дійсності. Сталий соціально-по­літичний статус індивіда тягне за собою закріплення у свідомості певних норм, цінностей і стереотипів, які відповідають його со­ціальній страті (П. Сорокін). У широкому розумінні політична соціалізація може трактува­тися як процес входження індивіда у суспільство через контексти політики, де становлення громадянськості й суб’єктності актора є одним з головних результатів його творчості в соціумі.

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ТА САМОСВІДОМІСТЬ