Розділ 7

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ

політичний КОНФЛІКТ як вид СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

Завжди боріться за, не боріться проти.

Н. Бехтерєва

Реалії другої половини XX ст. показали, що більшість людей, які досягли соціального добробуту, егоїстично прагнуть зберегти наявну систему і пропорції розподілу суспільних благ, ігнорують домагання інших здобути такий самий статус, а отже — заперечу­ють громадянські права цих інших, що призводить до соціального, а далі й політичного конфлікту. Дослідники вказували, що осно­вний конфлікт більшості соціальних інститутів стосувався насам­перед розподілу влади й авторитету (а не капіталу), а самі від­носини володарювання/підкорення призводять до виникнення суперечних інтересів.

Суперечність інтересів є сутнісною характеристикою соціаль­ного конфлікту, і тому в кожному конкретному випадку важливо ідентифікувати ці інтереси і способи їхнього усвідомлення. Отже, конфлікт трактується як інтеракція соціальних суб’єктів, яка зумов­лена соціальною структурою (соціальних позицій і ролей), поділом на правлячих і тих,,ким керують, у будь-яких формах асиметрично­го розподілу влади: держава, церква, політична партія, де правля­чі зацікавлені у збереженні статус-кво.

На початковому етапі (з 1950-х рр.) вивчаються причини дано­го феномену, динаміка конфліктної поведінки (Л. Козер, Й. Галтунг, Дж. Бернард, А. Рапопорт та ін.). Здійснено спроби побудови за­гальної теорії конфлікту (К. Боулдинґ, Л. Крісберг, С. Фінкта ін.).

Згодом дослідження стали вести за трьома напрямами: кон- фліктологічний, соціально-психологічний, соціологічний, а саме:

1. міжнародні конфлікти — стратегії і тактика їх врегулювання (з використанням «теорії ігор»); 2) мікросоціальні конфлікти (К. Ро- джерс, К. Левін розробляють метод «тренінг груп», М. Дойч дослі­джує умови, які сприяють позитивному вирішенню конфліктів в ла­бораторних умовах); 3) соціальні конфлікти соціологи розглядають через динаміку їх перебігу, визначаються позитивні та інтегратив­ні функції конфліктної поведінки.

Серед дослідників соціально-політичних конфліктів диферен­ціювалися дві школи — «школа консенсусу» і «конфліктна школа». Окрім інших причин, це сталося під впливом дискусій між прихиль­никами висунутої Т. Парсонсом структурно-функціональної теорії (який вважав конфлікт соціальною аномалією) та альтернативної моделі суспільства Р. Дарендорфа.

У цей час вийшло три праці про соціальні конфлікти: М. Глюк- ман «Звичай і конфлікт в Африці» (1956); Л. Козер «Функції со­ціального конфлікту» (1956); Р. Дарендорф «Клас і класовий кон­флікт в індустріальному суспільстві» (1959).

Пізніше (з 1980-х рр.) головною стала розробка питань вирі­шення соціально-політичних конфліктів і запобігання їм. Розроб­ляється методологія діагностики, регулювання та відвернення со­ціальних конфліктів (Д. Бертон та ін.).

Психологічна традиція вивчення соціального-політичного кон­флікту оформилася у концептуальні підходи, де конфлікт трактують як (а) актуальну поведінку і частковий вид соціальної взаємодії (Р. Мак, Р. Снайдер); (б) мотиваційно-орієнтований конфлікт, де значущими є мотиви соціально-політичної діяльності (Р. Дарен­дорф); (в) складається суб’єктно-діяльнісний підхід (А. Маргуліс, М. Каган).

Психодинамічний підхід представлено психоаналізом, де ви­вчають конфлікт як інтрапсихічне явище, яке становить сутність внутрішнього життя актора: а) «психічний комфорт» (3. Фройд);

б) невротичний конфлікт (К. Горні); в) «проблемність» у взаємодії індивіду і суспільства (А. Адлер); г) «конфлікт дитячої душі» (К. Юнг); д) «психосоціальна криза» (Е. Еріксон).

Ситуаційний підхід у дослідженні конфліктів реалізований у бі- хевіористській традиції, де основна увага приділялася зовнішнім детермінантам їх виникнення: а) концепція фрустраційної детер­мінації агресії (А. Бандура, Дж. Доллард, Н. Міллер); б) теорія со­ціального научіння; в) «закон соціальних відносин» (М. Дойч);

г) відносини в об’єктивній конкурентній боротьбі (М. Шериф) тощо.

Джерела походження конфліктної взаємодії виявляються насам­перед за допомогою аналізу факторів ситуації (стимул — реакція, фрустрація — агресія, ситуація — конфліктна поведінка). Тим са­мим конфлікт перетворюється на явище ситуаційної природи.

Когнітивний підхід представлено теоріями: а) поля (К. Левін);

б) структурного балансу (Ф. Гайдер, Т. Ньюкомб). Соціальний кон­флікт трактується як (а) когнітивна схема (У. Клар); (б) суб’єктивна інтерпретація ситуації (В. М’ясищев, В. Мерлін); (в) когнітивний дисонанс (Л. Фестінгер) тощо.

Гуманістичний підхід розглядає: а) конструктивні функції кон­флікту (К. Роджерс, Р. Мей); б) соціо-когнітивні конфлікти (Ж. Піа- же); в) суперництво як стимул до розвитку (Б. Ломов) тощо.

Протистояння суб'єктів соціальної взаємодії на основі супереч­ливих політичних інтересів, цінностей, поглядів і цілей, зумовле­них становищем і роллю в системі влади, називають політичним конфліктом. На нього здебільшого поширюються загальні характе­ристики соціальних конфліктів. У боротьбі різних суспільних сил за вплив в інститутах державної влади (уряді, парламенті, місцевих і регіональних органах управління) основним предметом є дер­жавна влада, оскільки саме вона дає змогу реалізувати різні ін­тереси тих чи інших спільнот і не лише в політиці, айв усіх сферах соціального життя.

Вважають, що політична боротьба здебільшого виникає з при­воду двох видів дефіциту: а) позиційний (нестача соціальних пози­цій — статусів, ролей); б) джерельний (нестача певних матеріаль­них та духовних ресурсів). Політичний конфлікт виникає не лише у випадку, коли сторони прагнуть до отримання зисків за рахунок один одного. Завжди йдеться про здатність контролювати і скеро­вувати дії іншої сторони, тобто змагання за політичне домінуван­ня. Досягти цієї мети означає оволодіти реальним політичним ка­піталом (фінанси, право, засоби легітимного насилля тощо). Отже, ведеться боротьба не лише за монополію застосування інструмен­ту влади, а й за монополію розробки і поширення принципу легі­тимного розподілу соціального світу і тим самим — за монополію мобілізації груп.

Політичний конфлікт є зіткненням суб’єктів соціально-політич- ної взаємодії у їхньому прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед із здобуттям влади або її перерозподілом, а також зі зміною їх політичного статусу у суспільстві.

Основними суб’єктами політичних конфліктів є особи, держа­ви, міжнародні політичні союзи, політичні партії, організації та ін. Особливістю політичних конфліктів є те, що в них переплітаються всі суспільні інтереси — економічні, соціальні й духовно-ідеоло- гічні. Внаслідок цього вони є найбільш гострими і всеохопними, втягують мільйони людей. Інтенсивність і гострота політичних кон­фліктів зумовлена тим, що вони завжди ідеологічно мотивовані та інституціонально організовані.

Форми існування таких конфліктів є досить різноманітними й динамічними, а саме: а) легітимні й нелегітимні (мають тенден­цію до взаємопереходу); б) мітинги, демонстрації, політичні рево­люції і перевороти, політичні кризи і дискусії та ін.; в) війни, зброй­ні конфлікти тощо.

Різні типи суспільств генерують різні типи конфліктів. Суттєвим критерієм є рівень і характер розвитку соціальних відносин того чи іншого суспільства, де розрізняють відкрите (демократичне), закрите (тоталітарне) суспільство та перехідний тип суспільства.

Відкрите суспільство — це тип суспільної організації, яка за­снована на широких громадянських правах, що передбачені законом і які здійснюються на практиці (на представницькій вла­ді, на правлінні закону). В такому суспільстві політичні конфлікти є інтституціалізованими і легітимізованими. Вони розгортаються у вільному політичному просторі, а не заганяються всередину. На­явні суперечності піддаються широкій і голосній суспільній дис­кусії. Результат політичних конфліктів не є визначеним наперед. Проте процес його розв’язання обмежений чіткими рамками пев­них процедур.

Такому суспільству властива конкуренція у більшості сфер сус­пільно-політичного життя. Плюралізм інститутів, об’єднань, форм здійснення конфліктів відкриває можливості для реалізації будь- яких інтересів, що існують у суспільстві. У відкритій системі кон­флікт може втратити значну частину своєї інтенсивності й насилля. Проте він все ж таки має існувати, оскільки свобода суспільства означає разом з тим справедливість і продуктивний характер ба­гатоманітності, відмінностей і конфліктів.

Суспільство перехідного типу характеризується невизначеніс­тю результатів і процедур (де існує влада минулого та значні труд­нощі, які виникають при спробах стандартизації порядку вирішен­ня конфліктів). Відсутні звичні опори у суспільному житті. Інтереси і поведінка людей мають нестійкий характер, відсутнє цілісне уяв­ленні про цінності.

Посттоталітарні суспільства не мають традицій локалізації, каналізації, регулювання конфліктів за допомогою певних пра­вил. Внаслідок цього конфлікти набувають вибухового характеру і відрізняються спонтанною неінституціалізованою політизацією.

Вона відбувається на основі хибної ідентифікації, міфологізова- ного архетипу винятковості групи, етносу, корпорації. Виникає конфронтаційний плюралізм, приватизація концепцій солідарного майбутнього. Штучне насаджування інших, культурно незасвоєних політичних інститутів є другим конфліктогенним чинником. Випад­кова інституціалізація призводить до постійної політичної бороть­би навколо інституційних структур.

За критерієм політичного режиму — завоювання влади та її здійснення розрізняють такі групи політичних конфліктів: а) дер­жавно-правові; б) статусно-рольові; в) конфлікти на основі наяв­них розбіжностей у політичній культурі.

Державно-правові конфлікти виникають у самій системі дер­жавної влади. Вони є інституціалізованими, переважно раціо­нальними і публічними. Коли відбуваються в правових межах, то зміцнюють політичну систему, виконуючи конструктивні функції. Зазвичай в таких конфліктах ведеться боротьба навколо функці­онування старих і виникнення нових державних інституцій, обсягу повноважень, які регулюють ці повноваження. Будь-яка політич­на система, політичний режим являють собою результат жорсткої боротьби різних соціальних сил, які екстраполюють свої вимоги у сферу політики, на рівень державної влади.

У межах парламентської моделі правління логіка політичних інститутів є більш прозорою, де народна більшість ототожнюєть­ся з парламентською, а уряд у цілому відображує дану більшість. Президентська модель правління є складнішою і єднає в собі два способи формування народної більшості — президентські й пар­ламентські вибори. Подвійний центр інституційного і політичного тяжіння «президент — парламент» за відсутності готовності до їх­ньої розумної співпраці можуть призвести до кризи режиму.

Статусно-рольові конфлікти зумовлюються статусно-рольовою структурою політичної сфери. Будь-яка система, матриці полі­тичних статусів (стосовно влади) і ролей є внутрішньо потенційно конфліктною та динамічною. Так, в одних груп, страт з часом під­вищується статус у системі владних відносин, політичного впливу, політичних прав і свобод, а в інших — може знижуватися (тотально або парціально). Нерівним є розподіл не лише влади, але й полі­тичних прав і свобод, форм і рівнів участі у політичному житті, що є внутрішнім джерелом конфліктогенності статусно-рольової струк­тури влади та політичних відносин. Відмінність політичних потен­ціалів виявляється у конфліктах «верхів і низів», які розгортаються по вертикалі «еліти — маси, влада — народ, держава — суспіль­ство». Конфлікти між різними соціальними, політичними групами, які знаходяться на одному щаблі стратифікації, розгортаються по горизонталі.

Джерелами статусно-рольових конфліктів (реальних і потенцій­них) є (а) невідповідність між високим соціальним статусом прав­лячої еліти та її особистісними здібностями, а отже рольовою по­ведінкою та її результатами; (б) структура взаємин, коли суб’єкти і структури політичної системи мають статуси, різні за джерелами формування й природою легітимності (яка може бути не лише пра­вовою, а й суспільно-політичною і навіть соціально-психологіч- ною). Політичні сили, які активізують свої домагання, відстоюють свою легітимність, використовуючи ресурси для досягнення стра­тегічних і тактичних цілей.

Переважно суспільство дестабілізується не стільки конфлік­тами, які йдуть знизу, скільки суперечностями у владній верхівці (коли продукуються паралельні, альтернативні, щодо чинної влади структури, які мають або інше джерело або природу легітимності) викликають глибокий політичний конфлікт.

Кожна соціальна і політична страта водночас має кілька стату­сів, які можуть знаходитися у статусі рангового дисонансу. У різних прошарків і груп можуть не співпадати матеріально-економічні і політичні статуси; соціокультурний і політичний статуси; приписа­ний (стать, національність тощо) та здобуті статуси. Крім того, невід­повідність статусу ролі сама по собі є конфліктогенною ситуацією.

Отже, чим більшими є розбіжності у статусах в одних і тих са­мих страт, тим швидше їхні представники будуть підтримувати ра­дикальні течії, голосувати за радикальні партії. Чим менше мож­ливостей існує для індивідуальної зближувальної мобільності, чим обмеженішою є реорганізація соціально-політичної структури, тим більшою є вірогідність того, що боротьба зацікавлених груп при­зведе до руйнування старої і введенню нової системи стратифіка­ції (наприклад, під час соціальних і політичних революцій). Неви­черпним джерелом конфліктів цього типу є розбіжність статусних очікувань і соціально-політичної реальності (оскільки кожен статус несе в собі відповідні суспільні й особисті очікування) стосовно певного життєвого результату у випадку реалізації статусних ро­лей. Нереалізованість або неповне досягнення певним суспіль­ним прошарком, групою статусних очікувань є конфліктогенним (наприклад, соціальна роль інтелігенції у політичних процесах у 1960-1980-х рр. в СРСР).

Конфлікти на основі наявних розбіжностей в культурі є не про­сто конфліктами з приводу певних цінностей (розбіжностей в іде­алах, орієнтаціях). Це конфлікти політичних культур як способів сприйняття, емоційного відчуття реальності, а також способів по­літичного мислення, діяльності окремих великих соціальних груп. Культурна складова наявна у будь-кому типові конфліктів, але це не означає існування конфлікту як такого. Конфлікти виникають тоді, коли виникає зіткнення носіїв політичних культур як сукуп­ностей різних цінностей, норм, правил, звичаїв, традицій, спосо­бів політичного життя.

Політична культура є смислотвірною сукупністю способів по­літичного життя, яка складається на основі історичного досвіду суб’єктів соціальних відносин і політичної діяльності. Це є джере­лом культурних розколів (кліважів). Наприклад, промислова рево­люція, яка актуалізувала роль третього стану, національні револю­ції (епоха Великої буржуазної революції у Франції стала джерелом політичного розколу на ґрунті ідеології, поділу на «правих» і «лівих» як вираження різних політичних світоглядів — від помірного до екстремістського). У 1917 р. з перемогою Лютневої революції, а згодом і Жовтневого перевороту в Росії на зміну конфлікту на­цій приходить конфлікт ідеологій у міжнародному масштабі; «хо­лодна війна» — конфлікт, який втілився у боротьбу двох супер­держав.

Соціально-політичні конфлікти супроводжуються низкою на­сильницьких дій. Поряд з іншими, агресія та насилля є деструктив­ними формами впливу на політичні конфлікти.

Серед видів політичного насилля вирізняють: а) структурова- не, неструктуроване; б) колективне, індивідуальне; в) соціально- класове, етнічне, релігійне; б) масове; в) стихійне, організоване; д) всередині держави, міждержавне.

Політичне насилля набуває таких форм: бунт, зіткнення полі­тичних угрупувань, повстання, громадянська війна, партизанська війна, переворот, терор, репресії, диктатура тощо. Військові кон­флікти є особливою формою прояву політичних конфліктів і про­довженням політики насильницькими засобами.

«Специфічними» механізмами перетворення політичних проце­сів є політичний радикалізм, політичний екстремізм, політичний фанатизм, фундаменталізм, сучасний тероризм як різновид полі­тичного екстремізму.

Окремим типом конфліктів у політиці є так звані «ніколи не ви­рішувані» («глибоко вкорінені») конфлікти. Йдеться про політичні конфлікти на ґрунті віри (релігії), мови (етнічні конфлікти).

Дослідники вказують на тісну залежність між загальним станом соціальної конфліктності та історичними традиціями народного розвитку. Форма і зміст тих процесів, які відбуваються всередині конфлікту, здебільшого залежать від рівня історичного розвитку народу, конкретних соціальних і політичних умов суспільного жит­тя. Будь-який конфліктний процес, залежно від того, в якій сфері суспільства він розвивається, має своєрідність виникнення та пе­ребігу.

Розрізняють типи етнічних конфліктів: а) за територією прожи­вання; б) залежно від мотивів виникнення; в) залежно від цілей національно-етнічних рухів; г) за формами і методами протидії;

д) за суб’єктами-носіями (В. Авксентьєв); е) конфлікт між держа­вою та однією з етнічних груп (В. Котигоренко).

Причинами виникнення етнічних конфліктів є соціально-психо­логічні чинники, історичні, соціокультурні, утиск цінностей етносу та ін. Динаміка розвитку міжетнічного конфлікту характеризується тим, що він проникає в інші конфлікти, де провідну роль відіграє ідеологія.

Умовами набуття соціальними конфліктами характеру етнічної виразності є (а) дискримінація тих акторів, чия ідентичність відріз­няється від ідентичності групи; (б) відмінності цілей у сторін-опо- нентів та ін.

Етнополітичні конфлікти є видом етнічних конфліктів. Типи етно- політичних конфліктів розрізняються за такими критеріями:

а) за суспільною сферою прояву, де етнополітичні — у по­літичній сфері; етносоціальні — в економічній сфері; конфлікт культурних цінностей, ідеологій має прояв у духовній сфері (В. Авк­сентьєв);

б) за методами ведення боротьби (насильницькі та ненасиль­ницькі);

в) за настроями сторін, тобто раціональні й деструктивні (Є. Орлова);

г) за чинниками зіткнень бувають екологічні, економічні, со­ціально-психологічні, релігійні, політичні, адміністративно-право­ві, територіальні, історичні (І. Кресіна);

д) за причинами виникнення — політичні (криза політичної сис­теми, системи правління, поява етнічних еліт, боротьба між ними, перевага окремих етнічних спільнот у доступі до влади, недемо­кратична національна політика уряду, різний статус спільноту про­цесі національно-державного будівництва); соціально-економічні (відмінності рівнів добробуту різних груп, несправедливий розпо­діл сукупного продукту); соціально-психологічні та соціокультурні (зростання етнічної свідомості, відмінності у соціальній структурі груп); економічні, територіальні претензії, відмінності культурних інтересів і цінностей, суто етнополітичні конфлікти (О. Картунов).

Міжнаціональнийконфліктрозглядаютьяксоціокультурнийконфлікт у цивілізаційній парадигмі (Я. Шемякін, Т. Григор’єва).

Парадигма конфлікту в контексті цивілізаційного підходу роз­робляється щонайменше у двох напрямах: 1) конфлікт інтер­есів (боротьба за контроль над певною територією, населенням, ресурсами); 2) конфлікт цінностей та конфлікт цивілізацій — зіт­кнення протилежних підходів щодо проблем людського існування (мирське — сакральне, людина — природа, індивід — соціум, тра­диції — інновації).

Сучасні дослідники вказують на зміну природи конфліктів і між­державних конфліктів зокрема. Наприклад, цілі сучасних конфлік­тів є розмитими (поліструктурованими). Війни країн і народів за­мінюються зіткненнями національних груп. «Вихід» з конфлікту та врегулювання конфліктної ситуації дедалі більше виявляється в ру­ках так званих «недержавних акторів» — осіб та структур, які без­посередньо діють у конфлікті й здебільшого підміняють державні організації та їхні повноваження. Ці нові учасники не пов’язані з державними зобов'язаннями або якимись прийнятими доктри­нами (наприклад, суверенітету, забезпечення безпеки) і тому ма­ють більший ступінь свободи для втручання і, зрештою, врегулю­вання конфлікту в потрібному напрямі.

Природа глобального світу має соціально-психологічні, куль- турно-історичні, політико-правові та ін. джерела. Це своєю чер­гою зумовлює специфіку геополітики та міждержавних кон­фліктів.

ПСИХОЛОГІЯ ВРЕГУЛЮВАННЯ І ВИРІШЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

(ПРОБЛЕМНИЙ БЛОК)

Для ефективного застосування процедур врегулювання і ви­рішення політичних конфліктів принципове значення має враху­вання не лише інтересів, але й потреб сторін, які беруть участь у конфлікті.

У сучасній прикладній конфліктології, яка орієнтована на роз­роблювання процедур і технологій вирішення конфліктів методом переговорів, фасилітації і посередництва, інтересам надається особливе значення, оскільки концентрація сторін на інтересах, а не на обраних для їхньої реалізації позиціях, сприяє більш швид­кому і більш-менш справедливому вирішенню конфлікту.

У сучасних визначеннях конфлікту так чи інакше присутня вка­зівка на розбіжності в інтересах його суб’єктів, які своєю чергою виражають розбіжності їхніх потреб. Конфлікти, з цієї точки зору, виникають як наслідок незадоволених інтересів і тим самим ущемлення потреб однієї сторони діями іншої, що зумовлює ви­никнення і загострення їх протиборства.

Таким чином, зосередженість на потребах та інтересах, які їх виражають, має принципове значення для управління конфлік­тами, а також для їхнього урегулювання та вирішення. Оскільки йдеться про те, що в межах процедур вирішення конфліктів пред­метом обговорення є не інтереси як такі, а те, яким чином ті інте­реси сторін, які не співпадають, можуть бути врахованими при ви­робленні справедливого рішення проблеми.

Інтереси людини по суті є актуалізацією її потреб відповідно до конкретних обставин і умов її соціального буття. Зі зміною со­ціальних умов життєдіяльності людини, її соціального статусу та інших параметрів змінюються потреби та інтереси людини, міра їх важливості, ієрархія і т. ін. Ось чому звернення до проблеми люд­ських потреб, які виступають як глибинні основи поведінки і праг­нень соціальних суб’єктів, є важливим як для розуміння природи конфліктів, так і розробки методів і технологій їх конструктивного вирішення.

Цей підхід розробляється в контексті гуманістичної психології, в якій людина розглядається як активна, діюча з певними наміра­ми, творча істота, вільна у виборі свого існування. На відміну від типових стратегій панування, насилля, придушення цей напрям пропонує використовувати для вирішення розбіжностей відкритий підхід, заснований на співпраці.

Одним із засновників нового напряму у вивченні конфлік­тів, з урахуванням не лише інтересів, а й потреб, є Дж. Бертон. Теорія людських потреб (ТЛП) розглядає конфлікт як результат ущемлення або неадекватного і неповного задоволення всієї су­купності або частини тих потреб, які становлять реальну основу інтересів і прагнень не лише соціальних груп, але й кожної лю­дини як активного учасника соціальних процесів. Базується на тих людських характеристиках, які є онтологічними і універсаль­ними.

Розглядаючи проблему врегулювання і припинення конфліктів, ТЛП пропонує її вирішення за допомогою задоволення основних потреб, що властиві як окремому індивіду, так і соціальним групам, етносам і державам: потреб у безпеці, визнанні, ідентичності, со­ціальної приналежності тощо.

Виділяються одинадцять людських характеристик, які є універ­сальними і незалежними від специфіки певної культури, суспіль­ства або політичної системи, які представляють суттєві складові загальнолюдського досвіду: а) задоволеність потреб у засобах іс­нування; б) фізична і психічна безпека; в) забезпечення необхід­ного порядку і впевненості у своїй здатності передбачити резуль­тати власних дій; г) постійний пошук можливостей для збільшення «асортименту» потреб і збагачення якості їх задоволення; д) наяв­ність генетично властивої людям, що постійно зберігається ними, надії; е) здатність робити вибір і бажати здійснити цю здатність; є) здійснення вільного вибору; ж) бажання переживати почуття власної ідентичності й цілісності; з) бажання переживати почуття власної значущості; и) володіння певними цінностями або систе­мою переконань; і) впевненість у тому, що суспільство з високою мірою вірогідності забезпечує здійснення власних прагнень кож­ної людини.

В основу підходу до вирішення конфліктів шляхом задоволення базових потреб людини покладена ідея про те, що лише рішення, які повністю задовольняють базові людські потреби, здатні узго­дити інтереси і принести кінцеве вирішення конфлікту, яке стосу­ється всіх спірних питань і встановлює нові відносини, що само­стійно підтримуються між супротивниками.

Нині йдеться про технології вирішення політичних конфлік­тів (А. Фішер, С. Браун, У. Юрі та ін.), в яких використовуються со- ціально-психологічні методи управління політичними конфліктами та способи реагування на конфлікт (ухилення, згладжування, при­мус, компроміс, розв’язання) тощо. Серед психологічних засобів дипломатії використовують переговори як «запасний вихід» в по­літичному конфлікті (Т. Шеллінг); як засіб виходу з політичного кон­флікту (А. Рапопорт, Г. Райфу)тощо.

Розроблено інтелектуальні методи вирішення конфліктних за­дач. Серед них виділяють методи формування стратегій поведінки в конфліктних ситуаціях: методи передбачення та запобігання кон­флікту; метод втручання «супердержав»; «віртуальна дипломатія»; вплив міжнародних організацій; методи досягнення компромісів; метод «конструктивної конфронтації»; моделювання конфліктів між державами на нейронних мережах; моделювання тупиків у пе­реговорних процесах (В. Абросимов) тощо.

Розділ 8

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

психологія політичної ІНФОРМАЦІЇ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

...кожному типу зв’язку відповідає деякий тип соціальної спільноти: традиційній ко­мунікації із уст в уста — натовп; сучасній комунікації, яка бере свій початок з газе­ти — публіка.

С. Московичі

Політичну комунікацію трактують як (а) процеси вироблення, пе­редачі й обміну політичною інформацією, яка структурує політичну діяльність і надає їй нового значення; (б) своєрідне соціально-ін­формаційне поле політики, яке містить увесь діапазон формальних і неформальних комунікаційних процесів у суспільстві, що здійсню­ють найрізноманітніший вплив на політику; (в) передача повідом­лень, призначених здійснити вплив на розподіл і використання влади у суспільстві; (г) інформаційно-пропагандистська діяльність соціального суб’єкта з виробництва і поширення соціально-полі- тичної інформації, спрямована на формування (стабілізацію або зміну) способу думок і дій інших соціальних суб’єктів; (д) смисловий аспект взаємодії суб’єктів політики шляхом обміну інформацією у процесі боротьби за владу або її здійснення; (е) специфічний вид політичних відносин, засобами якого домінуючі в політиці суб’єкти регулюють виробництво і поширення суспільно-політичних ідей свого часу; (ж) складова політичної системи суспільства.

Політична комунікація поряд із універсальними для комунікації як явища ознаками є одним із аспектів комунікативної діяльності та має специфічні характеристики.

Основними критеріями кваліфікації комунікації як політичної є її цілі та зміст. Ціль політичної комунікації — це боротьба за владу, оволодіння владою, ЇЇ збереження, здійснення, стабілізація і пере­розподіл.

Характерними ознаками політичної комунікації називають:

а) політичний інтерес, який визначають як усвідомлення великими соціальними групами об’єктивної можливості реалізувати свої по­треби у спілкуванні з владою або в її завоюванні, або в утриманні й зміні; б) політичні символи, якими оперують і які можуть набува­ти для людей асболютної цінності, за яку вони готові покласти жит­тя. Політичні символи існують у формі установок, політичних по­глядів, ідеологічних доктрин тощо; в) наявний зв’язок з ціннісними установками людей у сфері політики і державного управління; г) достатня суб’єктивність та ірраціональність, що зумовлює її трансформації.

Політичну комунікацію розрізняють за типами: а) горизонталь­на, яка здійснюється між рівними за станом (наприклад, членами однієї політичної еліти); б) вертикальна, яка відбувається між елі­тою та масами, між урядом, парламентом або партіями, з одного боку, і пересічними громадянами, виборцями, — з іншого.

Вирізняють три основних способи політичної комунікації: а) че­рез неформальні контакти; б) суспільно-політичні організації (ін­ститути); в) засоби масової інформації.

Основними функціями політичної комунікацї вважають: а) по­ширення ідейно-політичних цінностей, знань про політику, по­літичне інформування; б) інтеграція та регулювання політичних відносин; в) формування суспільної (громадської) думки; г) поши­рення та розвиток політичної культури; д)політико-культурний обмін;

е) підготовка громадськості до участі у політичній діяльності.

Домінуючий комунікаційний потік (незалежно від того, правиль­ний його зміст чи ні) стає ключовою силою у визначенні та пояснен­ні того, що є значущим у політиці у певний момент часу. Політична комунікація наявна у будь-якій обстановці соціального спілкуван­ня, від бесід віч-на-віч до обговорення в палатах законодавчного органу. Сутнісним чинником політико-комунікативних процесів є передавання, переміщення, відбір політичної інформації.

Політичне середовище як функційна система спрямоване на зменшення невизначеності своїх станів, які можуть виникати вна­слідок різноспрямованих впливів. Основою організації та само­організації політикуму є інформація (обізнаність системи про зо­внішнє середовище і його об’єкти, які здійснюють вплив на дану систему, а також про внутрішні стани самої системи, які забезпе­чують/не забезпечують функціонування системи у заданих умо­вах, згідно з цілями і загальними планами). Політична інформація є реальним фактором управління, оскільки призводить до обме­ження надлишкових ступенів свободи політики, а отже, до органі­зації політичного середовища як системи.

Інформаційна основа політичної діяльності містить необхідні й достатні аспекти функціонування політики як системи. Кількість інформації, її нестача або надлишок, явність або прихованість у каналах зв’язку суттєво позначається на рівнях організації та упорядкування політикуму в цілому.

Політична інформація набуває свого завершеного вигляду, про­ходячи вісім рівнів ампліфікації (збагачення). Перший рівень інфор­мації формують політичні інститути. Інформація про психолого-по- літичний стан суспільства у кожен історичний період отримується на основі останніх теоретичних концепцій, теорій. Створюється наукова картина світу на основі «об’єктивної суспільно-політичної інформа­ції» («чистого» знання). Об’єктивність інформації визначають її до­стовірність, доведення науковими методами, повнота (цілісність). У політичній боротьбі об'єктивна інформація може піддаватися сві­домому чи несвідомому спотворенню.

Другий рівень системної політичної інформації продукують про­гностичні інститути (державні, ідеологічні, суспільні та ін.). З різних джерел надходять відносно системні зведення про стан екології, запаси ресурсів, рівні технологій, демографічні характеристики на­селення, стани соматичного і психічного здоров’я, домінуючі настрої у суспільстві, рівні злочинності тощо.

Третій рівень інформації продукують ідеологічні організації, які прагнуть збереження або змін моральних цінностей суспільства у зв’язку зі зміною політичного цілеутворення. Вона існує в складних формах (літературна, філософська, образотворча та ін.). Інформація як продукт організується за спеціальними професійними правила­ми, впорядковуючи моральні принципи, економічні правила, норми поведінки у цілісну систему.

Четвертий рівень політичної інформації продукується засобами масової інформації, які прагнуть доступу до широкої публіки за раху­нок виключення спеціальної термінології. Продукується необхідний і достатній мінімум інформації, який здатен змінити масову свідомість людей без перевантаження їхнього сприймання, пам’яті, мислення. У політичних суперечках така інформація підмінюється «ентропійною політичною інформацією», що призводить до «інформаційної» смерті (коли замість короткої переконливої інформації подаються численні точки зору — від найлапідарнішихдо найфантастичніших).

На п'ятому рівні продукується політична інформація виховного змісту, яка готує людей до виконання певних ролей у сфері політики.

Складні інформаційні конструкти трансформуються у «читабельну» ін­формацію, де викладаються алгоритми та стереотипи соціально-по- літичної поведінки.

На шостому рівні продукується інформація, яка обслуговує функ­цію управління суспільством у межах прав і обов’язків влади.

Сьомий рівень інформації підтримує організаційну функцію по­літики, яка нетотожна адміністративній. Практична політична інфор­мація оцінюється за мірою дієвості в процесі реальної політичної діяльності.

На восьмому рівні політична інформація є прикінцевою інформа­цією, початком і завершенням всієї системи прийняття політичних рішень. Вона містить інформацію, без якої неможливе досягнення цілей політики.

Будь-яка інформація, що проходить через різні прошарки полі­тичного середовища, може бути структурованою (не- або слабо- структурованою), а також відображати параметри спільного корис­ного результату. Ознаки цього результату містяться утому чи іншому, характерному для даного компонента системи, коді. Тому інформа­ція у підсистемах політичного середовища різного рівня за своїми характеристиками і показниками не збігається. Такими рівнями можуть бути: буденний та науковий; індивідуальний, груповий, масо­вий та ін.

Важливою є співвіднесеність окремих часткових інформаційних еквівалентів на прикінцевому результаті. Специфіка політичної ін­формації (доступність, адекватність, своєчасність, неперервність) широко використовується в медіа-політичному просторі. Відомо, що політичне середовище є динамічною системою, в якій особливе значення має своєчасність надходження інформації. Своєчасність і неперервність інформації суттєво зумовлюють ефективність управ­ління політичною активністю громадян. Інформація, що надходить із запізненням, або стає марною, або стосується таких дій, які не відпо­відають наявній ситуації. Передчасна інформація, яка постійно над­ходить раніше, стає надлишковою й перешкоджає виділенню важли­вого і необхідного для поточної ситуації.

Для політичного середовища характерною є неявна інфор­мація — «ефемерне знання» (Б. Ліндсі), «суб’єктивні семантики» (Т. Артемьєва). Вона існує латентно до того часу, доки не проявить­ся в політичній дії. Тобто таке приховане знання актуалізується в акті вибору (наприклад, у процесі прийняття рішення) та має прояв у намірах індивіда діяти в той чи інший спосіб. Інформація про поточні події набуває прогностичної цінності переважно за умов зіставлення її з минулим досвідом.

Передача інформації у політичній діяльності прямо визначає відносні політичні пріоритети, а опосередковано — засоби досяг­нення політичних цілей. У такий спосіб суб’єктивні семантики (як розрізнена інформація, що застосовується лише в конкретних об­ставинах місця і часу, тобто у політичній ситуації) як буденне роз­порошене знання політичної свідомості набувають якостей кри­тичного значення для успішного досягнення результатів у політиці.

Ціле діє як єдиний простір не тому, що кожен з його членів ба­чить усе поле, але тому, що їхні обмежені індивідуальні поля зору достатньою мірою перетинаються одні з одними так, що через ба­гатьох посередників потрібна інформація передається всім.

Особливістю такої розпорошеної інформації є те, що ці зна­ння є локальними і швидокоплинними, і, щоб вони надавали ко­ристь, ними мають послуговуватися ті, хто ними володіє. «Прак­тично, будь-який індивід має певні переваги» перед усіма іншими, оскільки володіє унікальною інформацією, яку можна вигідно ви­користати. Однак використовувати її можна, якщо залежні від цієї інформації рішення надаються самому індивіду або напрацьовані за його активною участю (Ф. Гайек).

Інформації в політиці властива за певних умов семантична надмірність, яка пов’язана із залученням великої кількості спе­цифічних кодів (наприклад, синонімів) для вираження і передання одного й того самого повідомлення. Наприклад, політична рекла­ма у період виборчої кампанії. У прагматичному сенсі надмірність повідомлення має місце тоді, коли потрібний для нього зворотний зв’язок вже відбувся, але повідомлення продовжує надходити. Для політики як системи проблема забезпечення оптимально­го обсягу інформації, що передається, й досі залишається неви- рішеною.

У результаті перероблення та освоєння інформації, що надходить до актора в політиці, залежно від його індивідуально-психологічних особливостей у нього формуються концептуальні моделі та інформа­ційні образи, які є його суб’єктивною картиною. Міра адекватності, з якою ця суб’єктивна модель відображує реальну суспільно-політич­ну дійсність і конкретну політичну ситуацію, суттєво впливає на стра­тегії і тактики актора, перебіг політичного процесу.

Основними джерелами, які продукують загальну інформацію про політичну дійсність є (а) індивідуальні й суспільно-політичні потреби;

(б) мотивація й утворені на її підставі цілі окремих акторів або сус­пільно-політичних систем; (в) зовнішнє стосовно до них середовище (соціально-економічні, ідейно-моральні, науково-технічні, культур­ні аспекти довкілля); (г) минулий досвід (історія політичної системи);

(д) способи дій та їхня ефективність; (е) реальні результати; (є) успіш­ність досягнення результатів.

Кожне з цих джерел характеризується взаємозв’язком різних властивостей і параметрів, їхньою мінливістю. Ігнорування або не­достатність врахування будь-якого з них у суспільно-політичній дійс­ності призведе до формування неповного і неточного уявлення про зміни, що відбуваються ззовні і всередині самої політичної системи, і може зумовити помилкові політичні рішення та дії.

Багатомірність інформаційного потоку утруднює приймання, пе­рероблювання і передавання інформації (особливо в умовах дефі­циту часу) якоюсь однією структурною ланкою або окремою особою. Тому оброблення інформації, що надходить, передається до різних структур відповідно до визначених способів розподілу цілей на мен­ші цілі (підцілі) і задачі, а також їхнього розподілу між різними час­тинами політичної системи. Зазначимо, що інформація про політику, яка надходить будь-якими каналами зв’язку, набуває викривлень, зумовлених суб’єктивними та об’єктивними чинниками. Тоді, коли причиною викривлень (свідомих або зумовлених індивідуальними і психофізіологічними характеристиками особи) є індивід, говорять про суб’єктивні причини.

Політична інформація є формою наукового і буденного знання, яка полегшує передавання і засвоєння цього знання. їй властиві відносна об’єктивність і точність. Емпіричними різновидами політич­ної інформації можуть бути: а) промови та зустрічі політичних діячів з громадянами (електоратом); б) програми, плани суспільнр-політич- ної роботи; в) поставлені завдання і сформульовані задачі; г) ідеоло­гічні настанови тощо. Така інформація існує у різних знакових фор­мах — музиці (наприклад, революційні пісні, естрадно-ідеологічні пісні СРСР), художньому зображенні (плакат, карикатура, листівка), літературі, хореографії (балет «Ленін у Жовтні», «Спартак»), кіномисте­цтві (фільми «Олександр Невський», «Земля») та ін.

Дослідники виділяють низку вимог, яким має відповідати ін­формація політичного змісту, це — релевантність, адекватність, об’єктивність, повнота, точність, структурованість, специфічність, доступність, своєчасність, неперервність. Зауважимо, що вказані вимоги до інформації виступають як правила, яких слід дотриму­ватись у процесі організації інформації у політичній системі, особ­ливо тієї, що стосується змісту політичної діяльності.

Релевантність інформації щодо політики трактується як ціле­спрямованість, доцільність і усвідомленість політичної діяльнос­ті. Обсяг інформації, який необхідний для оптимального управ­ління політичною активністю, має містити з кожного джерела не абсолютно всю інформацію, а лише ту, що стосується цілей по­літичної діяльності. У разі надлишку інформації виникає небезпе­ка втрати її важливої частини. У випадку дефіциту інформації — потрібних відомостей може взагалі не виявитися. Інформація, що формує суб’єктивну модель політичної ситуації, має бути корис­ною і суттєвою щодо цілей політичної діяльності. Оцінка корисності інформації визначається цілями та історією їхніх досягнень у ми­нулому.

Фактичний результат є лише певною часткою задуманого. Роз­біжність фактичного результату з наміченою метою стає причиною для перегляду подальших дій і пошуку таких з них, які достатньою мі­рою імовірності могли б забезпечити успішне просування політичних акторів до поставленої мети. Такий пошук ґрунтується на інформації про минулі адекватні й помилкові дії в політиці.

Інформація антиципування визначає поведінку в цей даний мо­мент, щоб очікуваний результат відбувся. Ненадійність прогнозів може стати причинною невдалих політичних рішень і дій, і навпаки. Політичний прогноз як інформація передбачення стає регулято­ром поточної поведінки індивіда і в цьому значенні є інструментом управління політикою.

ПОЛІТИЧНА РЕКЛАМА ЯК ФОРМА ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

Політична реклама — це (а) форма непрямої політичної кому­нікації; (б) створення певного уявлення про властивості об’єкта з певною метою; (в) система політичних комунікацій, покликаних змінити свідомість і поведінку людей відповідно до політичних ці­лей рекламодавця (Д. Ольшанський).

Структурно політична реклама складається з джерела повідом­лення, засобів донесення (трансляції) інформації та адресата. Функціями політичної реклами є (а) інформаційна (в ідеалі має надавати свободу інформації; у адресата створюється образ-зна- ння); (б) переконувальна (цілісно впливає на пізнавальну та емо- ційно-вольову сферу психіки; виникає образ-значення, тобто у адресата формується особистісний смисл політичного об’єкта);

(в) спонукальна (реалізує свободу вибору; образ-знання і образ- значення здатні змінювати установку актора стосовно політичного об’єкта; виникає мотив до політичної дії, наприклад, проголосува­ти за певного кандидата); (г) привернення уваги до політичної сфе­ри соціального життя.

Політична реклама поділяється на види за критеріями:

1. каналами сприймання адресатом — а) візуальна (друковані ЗМІ; буклети; плакати; листівки та ін.); б) аудіальна (радіопереда­чі); в) аудіовізуальна (телебачення, кіно, Інтернет);

2. масштабом (а) об’єкта реклами; (б) цільової аудиторії;

3. тривалістю (постійна, пролонгована і дискретна);

4. способом впливу (пряма та опосередкована);

5. мірою тиску, психологічного насилля стосовно реципієнта —-

а) жорстка (наприклад, орієнтована на короткострокові цілі, яка викликає швидку реакцію); б) м’яка (створює атмосферу навколо об’єкта, наприклад, проекційна реклама);

6. функціями (інформативна, порівняльна, нагадувальна, під- кріплювальна);

7. складністю (примітивна та ін.).

Наприклад, особливостями телевізійної політичної реклами є те, що вона провокує ненавмисний контакт адресата. Миттєвість передачі інформації відбувається спираючись на перцептивні ка­нали зору (побачити — повірити) та слуху (текст функціонує як під­тримка візуальної інформації). Завдяки засобам масової інфор­мації така реклама має найбільш особистісний характер.

Реклама як засіб політичних маркетингових комунікацій має специфіку: а) безособовий характер (комунікаційний сигнал над­ходить до адресата не персонально від суб’єкта, а через посе­редників різного штибу); б) однобічну спрямованість рекламного звернення; в) невизначеність з точки зору виміру ефекту реклами (зворотний зв’язок має вірогіднісний та невизначений характер); г) помітність та здатність до умовляння (напучування).

Політична реклама інтенсивно використовується у виборчих кампаніях (зауважимо, що у виборах задіяні й інші види реклами), її розглядають як частковий випадок комерційної реклами. Ви­діляють три найбільш поширених тематичних напрями реклами (секс, природа, діти), які не обов’язково виступають у відкритому вигляді.

Політична реклама має бути простою (не перевантаженою ін­формацією, лаконічною), оригінальною (враховувати особливості електоральної групи, на яку спрямовується), помітною (засобами смислового навантаження та особливостями апперцепції). У ній використовуються засоби різних видів мистецтва — літератури, живопису, театру, кіно, фотографії та ін.

Серед видів політичної реклами усна політична реклама є найдавнішою. Основними вимогами до такого виду реклами є (а) ораторські здібності актора; (б) зовнішній вигляд; (в) загальна зовнішня привабливість, харизматичність. Успіх усної реклами зумовлюється підготовленістю оратора, наприклад, комунікатив­ні навички, здатність «тримати» аудиторію (Демосфен, Цицерон,

А. Гітлер, У. Черчилль, Ф. Кастро).

Політична радіорекпама широко застосовувалася у часи пер­шої та другої світових війн. Головним є голос диктора — джерело і засіб комунікації. Важливими є текст, грамотність, логічність, зв’язок з актуальними потребами аудиторії. При цьо,му врахову­ються по можливості більшість типів аудиторій впливу.

Художній портреті скульптура створюють візуальний образ по­літика. Митець зображує політика з вигідного боку, транслюючи невербальну інформацію, яка необхідна для актуалізації і вине­сення назовні.

Політична карикатура виникла як антиреклама. Виконує функ­ції актуалізації інформації (сприяє популяризації політика) та ви­кликає позитивне ставлення реципієнта, оскільки є проявом гумо­ру, сатири.

Політична фотографія надає відчуття більшої достовірності тек­сту. Викликає відчуття причетності до подій. При цьому фотографія є суб’єктивною інтерпретацією автором зображуваних подій.

Політичний плакат є засобом політичної реклами та пропаган­ди. В розробці політичного плакату зважають на асиметрію сприй­мання та уяви (особливості орієнтації зору в процесі сприймання плакатної інформації). Місце розташування плакату (контекст, умо­ви, наприклад білборд, громадський транспорт), співвідношення зображення і обсягутексту, кольорова гама і т. ін. зумовлюють його інформативність. Зважають також на (а) фоносемантику (сугестив­ність, ритмічність кольорових асоціацій); (б) семіотику простору, часу, кольору; (в) психодизайн (врахування в текстах табуйованих слів). Політичний плакат формує установки, ідеї, етичні принципи, стереотипи, спонукає до прямої дії. Сила зворотного зв’язку гро­мадян від дії політичного плакату залежить від міри ідентифікації з тими ідеями, які містить плакат.

Політична листівка (або прокламація) є жанром прямої полі­тичної реклами. їхнє використання є ефективним в умовах регіо­нальних виборів, у випадках відсутності доступу до ЗМІ або об­меженого ресурсу коштів. Залежно від функцій, які здійснюють політичні листівки, розрізняють листівки: а) іміджевого характеру (презентаційні, біографічні, листівки-візитівки, листівки-подяки);

б) інформаційні (запрошення, листівки-пам’ятки); в) проблемні (програмні); г) дискредитаційні; д) підтримувальні; е) копії з газет­них публікацій; є) листівки останнього дня. Серійні друковані звер­нення (листівки, плакати, буклети) можуть бути орієнтовані на різні сегменти аудиторії, відображувати різні аспекти суспільно-політич­ного життя, об’єднувати гасла виборчої кампанії в єдиний блок.

Телевізійна політична реклама існує у формах рекламних ро­ликів, розташування логотипу, емблеми, девізу, рухомої стрічки. Телебачення має можливості впливу, високу міру довіри та різні способи моделювання інформації. Телебачення створює своєрід­не інформаційне поле, яке є базою для формування і зміни оцінок та електорального вибору і громадян. Говорять про імідж, медіа- імідж політика, який може досить суттєво відрізнятися від його сут- нісних особистісних властивостей.

Політична кінореклама, яка міститься в документальних та ху­дожніх фільмах, будується на певних міфах і символах, наприклад, у вітчизняних фільмах 1930-х рр. О. Довженка йдеться не просто про колгосп як явище економічного і політичного життя рубежу 20-30-х рр. XX ст., а про початок світу, коли ще немає ні неба, ні землі, а лише розверста безодня. Як і в космогонічних міфах, со- творіння світу означає не призначення нового голови колгоспу, а весняне відродження природи та її творчих сил. На фоні по­тужної урбанізації суспільного життя демонструється сакраліза- ція природного світу, що символізується рясністю земних пло­дів. Фільм відтворює прадавнє світосприйняття слов’янського землероба із його жагою до сільськогосподарської утопії. З цим пов’язана плодюча сила яблука, із зображення якого починається фільм. Йдеться про апелювання до архаїчної, язичницької карти­ни світу (М. Хренов). При цьому, будучи твором мистецтва, фільм набуває позачасової екзистенції.

Мультиплікаційні фільми як жанр політичної реклами подають образи політиків у гротескному, навіть абсурдному образі, що про­довжує специфіку політичної карикатури.

Сувенірна продукція як засіб політичної реклами поєднує ві­зуальний і тактильний канали сприймання і надає можливість три­валого перебування у її власника. Головними перевагами є те, що сувенір є безплатним і отриманий як дарунок актуалізує у власни­ка позицію дитини, коли емоційно позитивний заряд переносить­ся на зображуваного на сувенірі політика. Проте існують сувеніри й з негативною політичною рекламою.

ЗАСОБИ МАНІПУЛЯЦІЇ В ПОЛІТИЧНІЙ КОМУНІКАЦІЇ