(Блок поглиблення)

...Идут хозяева земли, Идет Рабочий Класе!

М. Матусовский

Хай живе 1 Травня — день міжнародної солідарності трудящих усього світу.

Політичне гасло

Однозначної думки про те, що є сучасні профспілки й яка їхня політична роль у житті теперішнього світу, не вироблено, оскільки досить різними є внутрішні та зовнішні умови їхньої життєдіяль­ності в різних країнах. Профспілки сучасності зазнають принципо­вих змін у політичних функціях, в ідеології і практиці їхньої діяль­ності, у ставленні до них з боку політичної влади, політичних партій і суспільно-політичних рухів.

Розвиток промислового виробництва на початку XX ст. призвів до створення синдикатів, утворення бірж праці, національних фе­дерацій ремесел. Нові відносини на виробництві, зумовили фор­мування нової системи цінностей, яка відображувала інтереси і державну підтримку робітників. Концентрація та організація ро­бітників, їхнє право продавати свою працю, можливість безпосе­редньої участі у політичному житті зумовили полісуб’єктність та по- ліфункціональність робітничого руху.

Профспілки виникли як об’єднання найманих робітників. Вони стали результаом усвідомлення найбільш розвиненою частиною трудящих своїх інтересів, суспільних суперечностей і свого стано­вища в реальному співвідношенні сил у світі. Відбулося усвідом­лення того факту, що успіх в реалізації своїх соціально-економіч­них функцій напряму залежить від їхньої ролі в політичному житті суспільства. Виявилося, що політичні чинники є визначальними, оскільки в країнах з високим рівнем розвитку ринкових відносин, але з нерозвиненою (квазі) демократією профспілки або відсутні, або нерозвинені.

У політичній історії профспілки то наближаються до політики, то віддаляються від неї, оскільки їх головною є соціальна роль як представника найманих працівників, який постійно опонує і роботодавцям, і будь-якій владі. У політичному житті профспіл­ки виступають як особлива, потужна група інтересів і одна з груп тиску, яка впливає на владу, але не прагне її завоювати. Вони пов’язують громадянське суспільство з державою і виступають посередниками між окремими найманими працівниками і вла­дою і є ефективними каналами вираження їхніх інтересів і думок, формулювання вимог на адресу уряду. Профспілки беруть участь у політичному житті тільки тоді, коли реалізація їхніх інтересів за­лежить від політичного рішення настільки, наскільки це необхідно для захисту соціально-економічних інтересів найманих працівни­ків (В. Цвих).

Цілі діяльності профспілок не обмежуються досягненням як- найвигідніших умов продажу робочої сили, створенням кращих умов праці найманих працівників або забезпеченням дотримання роботодавцями положень законів і колективних угод, а також від­новленням тих чи інших прав найманих працівників. Профспілка може домагатися своїх цілей за допомогою політичних дій. Прямі колективні дії економічного характеру можуть набувати політично­го змісту коли (а) в їх основі лежать трудові конфлікти, політизація яких неминуча; (б) висловлюється протест проти державної полі­тики в соціально-економічній і фінансово-бюджетній сферах або відносно позиції держави щодо підприємців.

Наприклад, кожен страйк, що має за мету досягнення хоча б тільки економічного піднесення певної групи найманих працівни­ків, має і політичне значення. Якщо економічні наслідки страйку стійкі й до нього приєднуються інші страйки, та в підсумку еконо­мічний підйом знаходить виявлення у зміні правових відносин і політичних аттитюдів суспільства, то такий страйк є політичним. Також страйки можуть перетворюватися на політичні, коли масш­таби охоплення ними найманих працівників змушують політичні інститути втрутитися до справ у ролі посередника або для його си­лового придушення. До них можуть долучатися загальні політичні страйки профспілок.

Поряд з іншими суб’єктами суспільного розвитку профспілки стали інститутом регуляції соціально-політичного життя великих мас громадян і впливу їхніх лідерів на політичні процеси і яви­ща. Саме профспілкам (західноєвропейським у першу чергу) зна­чною мірою вдалося розширити демократичне громадянство на сферу економіки і місце роботи. Профспілки виступали на боці тих політичних партій і урядів, які здійснювали соціальні рефор­ми і соціально орієнтовану ринкову економіку. Своєю чергою по­літичні партії тісно співпрацювали із профспілками, а розвинені демократичні держави сприяли посиленню їхньої ролі у житті сус­пільства. (Наприклад, діяльність «Солідарності» у Польщі).

Найбільший вплив мають Міжнародна конфедерація вільних профспілок (МКВП), Всесвітня федерація профспілок (ВФП) і Все­світня конфедерація праці (ВКП). Конкуренція між ними транс­формувалася у співробітництво з проблем вироблення найбільш ефективних форм взаємодії та співпраці. Для сучасного світового профспілкового руху суттєвою є діяльність Міжнародної організа­ції праці (МОП), яка забезпечує в межах своєї структури найвищий рівень соціального партнерства.

Саме тут розробляються і приймаються фундаментальні доку­менти, які визначають норми цивілізованої організації процесу трудових відносин. Зміна діяльності світового профспілкового руху в умовах глобалізації спрямована не лише на створення більш ре­зультативної системи обстоювання економічних інтересів робітни­ків найманої праці, але й активна протидія разом з іншими демо­кратичними силами спробам обмеження соціальних і політичних прав громадян.

Вплив профспілок у сфері політики зумовлюється й тим, що іде­ологія профспілок резонує з панівними у суспільстві настроями. Задачі формування більш досконалих суспільних відносин, обсто­ювання природи рівності соціального громадянства і необхідність обговорення життєво важливих потреб розподілу широко поділя­ються іншими соціальними групами і рухами.

Сучасні профспілки здійснюють широку колективну роботу, по­слуговуючись організаційною винахідливістю, у доланні супереч­ностей між різними національними і професійними групами, статями, поколіннями, своїми і чужими (мігрантами і місцевою ро­бочою силою).

Соціально-політична діяльність профспілок має вияв (а) у став­ленні робітників до партій та урядових акцій, оцінці ними держав­них інститутів і політичних орієнтирів; у лобістській діяльності, коли здійснюється вплив на державу, наприклад тиск на парламента­рів, за функціональним, а не територіальним представництвом (яке відбувається через політичні вибори); (б) у змінах політичної свідомості робітників залежно від впливу економічних, політичних та ідеологічних чинників; (в) у мірі політизації робітників залежно від значущості масових ритуалів і нової політичної мови стосовно формування політичного конформізму в робітничому середови­щі; (г) у механізмах формування опозиційних настроїв робітників; (д) в опосередкованих формах критики та умовах формування по­літичної культури найманих працівників.

ПСИХОЛОГІЯ МАЛИХ ГРУП В ПОЛІТИЦІ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

Собаки гавкають, а караван іде.

Прислів’я

Історії відомі малі групи політичних діячів («команди» правите­лів), причетних до вироблення державних політичних рішень — «міністерство талантів» (Наполеон Бонапарт), фаворити (Катери­на II), «компанія друзів» (Петро І), «таємне зібрання» (Олександр І), «мозковий трест» (Дж. Кеннеді), команди В. Леніна, Й. Сталіна, М. Хрущова та ін.

Мала соціально-політична група — це відома кількість (від трьох) осіб, які взаємодіють, об’єднані спільною (справою) діяль­ністю та усвідомлюють свою групову приналежність. Вона функ­ціонує за загальними закономірностями малої соціальної групи. Йдеться про норми та нормативну поведінку, нормативний вплив більшості в групі (М. Шериф, С. Аш), феномен групового тиску, со­ціальні санкції (позитивні й негативні) та ін. У політичній діяльності групи значущими стають її структура, згуртованість, емоційна та ціннісно-орієнтаційна єдність. У взаєминах політичного лідера та групи важливими стають особливості впливу меншості на групу (С. Московичі, К. Фошо), типи міжособистісної сумісності (потреб- нісна, поведінкова за М. Шоу; структурна, функціональна, адап­тивна за М. Обозовим) та ін.

Розрізняють чимало типів груп, які діють в політиці за низкою критеріїв:

а) за розміром — великі і малі;

б) за спрямованістю основної діяльності — екстравертова- ні, наприклад, захоплення влади та інтровертовані, спрямовані на підтримку партійної дисципліни; демократичні та антидемокра­тичні;

в) за ступенем групової згуртованості — гомогенні та гетеро­генні. Згуртованість визначається мірою єдності, рівнем спіль­ності інтересів, діяльності, психотипом членів групи. Висока міра згуртованості характерна здебільшого для політичних груп у тота­літарному суспільстві, а також для груп, які здобувають владу (на­приклад, диктатура, кліка, хунта);

г) за ступенем проникнення до групи нових членів — відкриті (політичний гурток), напіввідкриті (політичні партії), закриті (змов­ники, правлячі династії та ін.);

д) за домінуючими цілями діяльності — інструментальні (до­сягнення реальних політичних цілей, реалізація програм) та екс­пресивні (формування сприятливого внутрішнього клімату, напри­клад, опозиційні групи, які не бажають влади але задовольняють свої цілі у різних формах); функціональні (реалізація соціально- цільових функцій, наприклад, політичні рухи) та дисфункціональні (орієнтація на порушення наявних функцій, наприклад, групи ре­волюціонерів, опозиціонерів);

е) за специфікою групової свідомості, самосвідомості та полі­тичної ідентифікації — групи — «ми» і групи — «вони»;

є) за структурою — формальні, в яких жорстко заданий статус усіх членів, права і обов’язки яких можуть бути виражені в явній (закон, статут) і неявній формах, наприклад, наявні традиції) та неформальні (статус і взаємини задаються особистісними власти­востями, наприклад, політичні клуби);

ж) за формою зв’язку членів групи — первинні, де існує можли­вість безпосередніх контактів, і вторинні, де застосовуються опо­середковані комунікативні зв’язки, наприклад, взаємодія регіо­нальної і міжрегіональної партійних груп;

з) за значущістю членства в групі для її учасників — групи при­сутності та референтні групи;

и) за тривалістю існування — короткострокові або тимчасові (передвиборчий штаб, прихильники кандидата в депутати під час виборчої кампанії) і довгострокові (ядро керівників політичної партії);

і) за стилем прийняття політичних рішень — авторитарні, демо­кратичні, охлократичні тощо.

Мала політична група проходить послідовні етапи свого ста­новлення, які обов’язково змінюють один одного. Проте група може зупинитися у своєму розвитку на одному з них.

Першим є етап «номінальної групи», коли випадково утворю­ється випадкове зібрання людей, які погоджуються займатися по­літичною або навколополітичною діяльністю. Реалізується функція знайомства (визначення «хто є хто»), складання маніфестів, прове­дення дискусій та ін.

На другому етапі (етап «асоціативної групи») виникають пер­винні зв’язки, формальні ознаки організації, структуруються ідеальні спільні цілі, які майже не уявляють як втілити в реаль­ність.

На етапі «кооперативної групи» формується єдність цілей учас­ників групи, їхніх інтересів і дій; виникає первинний досвід групо­вої політичної діяльності (під час проведення політичних акцій), до формальних взаємин додаються неформальні стосунки між члена­ми групи.

На етапі «корпоративної групи» виникає стійка спільність ін­тересів, цілей, дій, організаційна єдність групи в цілому (груповий егоїзм, протиставлення себе іншим), наприклад, парламентські фракції.

Розвиток групи на етапі «колективу» характеризується усві­домленням спільності інтересів, цілей (де мають переважати про- соціальні цілі), дій та максимальною згуртованістю членів групи в діяльності. Політична група функціонує як інструмент розвитку суспільства.

Становлення та розвиток групи в політиці зумовлюється загальними соціально-психологічним механізмами формування групи. Так, на початковій стадії провідними механізмами є: адап­тація учасників групи до лідера, умов діяльності; ознайомлення з ближчими й віддаленими перспективами діяльності; налагоджен­ня системи взаємодії.

На наступній стадії відбувається зближення на основі симпа­тій, характерів, інтересів. Виникають первинні мікрогрупи: актив­не ядро, «сумлінні» виконавці, які усвідомлюють свої обов’язки, але є неініціативними; пасивні члени, які «шукають легшу роботу»; свідомі дезорганізатори. З появою мікрогруп починає діяти меха­нізм психологічної саморегуляції групи. Так, активне ядро надає підтримку лідеру, активізує «сумлінних» виконавців, пригнічує гру­пу пасивних, протидіє дезорганізатором, починає функціонувати «групова думка».

На стадії згуртування малої політичної групи зростають пози­тивні процеси групової динаміки, посилюються зв’язки між члена­ми групи (наприклад, «ефект групового полегшення»), посилюєть­ся авторитет лідера/керівника, розширюється активне ядро, інші члени перевиховуються або виганяються.

Соціально-психологічними принципами, на основі яких люди долучаються до політичної групи, є (а) єдність поглядів і переко­нань; (б) компетентність (наприклад, «команди» фахівців різних правителів); (в) особистісна відданість лідеру (що має вияв, напри­клад, у явищі вождізму); (г) територіальне походження та ін.