(Теоретичний блок)

Мильонш — вас. Нас — тьмьі и тьми, Попробуйте, сразитесь с нами!

Да, скифш — мьі! Да, азиатьі —мьі,

С раскосглми и жадтлми очами.

А. Блок

Партия — зто единьїй ураган,

Из голосов спрессованньїй тихих и тонких...

В. Маяковский

Історія психологічного вивчення великих груп починається з кінця XIX ст., коли соціальна маса стала суб’єктом політики в принципово нових соціокультурних та політико-історичних умо­вах. Наукові конструкції К. Маркса та М. Вебера вважають осно­воположними стосовно великих груп у політиці. Видами таких груп є страти, класи, прошарки, національно-етнічні групи та ін. їхня активність характеризується соціально-економічними, культурно- історичними умовами життя, буденною груповою свідомістю.

Наукові підходи щодо вивчення соціально-масових явищ поді­ляють на чотири групи: соціокультурний (Е. Маркарян, М. Каган); соціально-психологічний (Г. Тард, Г. Лебон); культуроцентрист- ський (X. Ортега-і-Гассет); політико-орієнтований.

Аспекти взаємодії мас та еліт в політиці розглядаються в тео­ріях елітизму (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс). У теоріях мірото- кратії маса тлумачиться як консервативна сила (К. Мангайм,

Дж. Ґелбрейт). Маса характеризується як нетворча, естетично та етично недосконала більшість (Ф. Ніцше). Маса та еліта вивчають­ся як соціокультурні суб’єкти (X. Ортеґа-і-Ґассет). Виникають теорії «масового суспільства». Маса тлумачиться як «множина самотніх» (У. Байт, Е. Фромм, Р. Рісмен). Розглядається процес присвоєння масою досягнень еліти в процесі масовизації (Е. ІІІилз, Д. Мар- тіндейл).

Предметом соціально-психологічних досліджень стала психоло­гія суб’єктів суспільно-політичної активності (натовп, «зібрана» та «незібрана» публіка, неструктуровані маси). З’ясовуються психоло­гічні особливості стихійних масових явищу політиці. Зокрема, сти­хійна політична поведінка, її детермінанти (ситуаційність, настрої), механізми функціонування (циркулярна реакція, емоційне круж­ляння, спільний об’єкт уваги, імпульсивні дії стосовно спільного об’єкта уваги), форми (наприклад, паніка, агресія).

Вивчається соціально-політична поведінка в умовах конкрет­ної політичної системи, суспільна думка (Е. Бернейс), масова па­ніка та чутки (як засіб політичної боротьби) тощо. Розробляються технології впливу на масові політичні настрої, прийоми управління масовою поведінкою.

Виокремилися, як політико-психологічні, дослідження психоло­гії політичних зібрань, психології політичних партій, електоральної поведінки громадян, особливості взаємозв’язку індивідуальної поведінки особи та масової поведінки в політиці, психології сус­пільно-політичних рухів та спільнот у політиці.

Соціально-політичні орієнтації населення значною мірою зу­мовлюють специфіку політичного вибору інституційних і персо­нальних суб’єктів політики всередині країни. Політична система суспільства складається щонайменше з двох підсистем — системи державного управління та підсистеми суспільного регулювання. Держапарат є цілісною системою, яка регулюється юридично-пра- вовими, конституційними нормами.

Підсистема суспільного регулювання є різнорідною, слабо- структурованою і поліцентричною (що зумовлюється різнорідніс­тю та диференціацією суспільства). Вона складається із двох типів суб’єктів політики: а) тих, яким властива суто політична діяльність і вони є легальними (партії, рухи, клуби, ордени) або напівлегаль­ними (клани, кліки, кпієнтели); б) тих, для яких політична діяльність є не основною, проте досить значущою. До таких легальних спіль­нот належать церква, профспілки, бізнес-асоціації. Нелегальними або напівлегальними є секти, кримінально-політичні угрупування (мафії).

Суспільство складається з великих груп (спільнот) — реальних (інституційних і персональних) і номінальних (статистичних). Вони поділяються на два різновиди: а) випадкові спільноти, які стихій­но виникають, короткочасно існують (натовп, публіка, аудиторія);

б) соціальні групи, які склалися у процесі історичного розвитку і посідають певне місце в системі суспільних відносин кожного конкретного типу суспільства і тому довготривалі, стійкі у своєму існуванні, тобто нації, соціальні класи та прошарки, вікові групи тощо (А. Коваленко).

Спільнота — це відносно велика (численна) номінально-реаль­на соціальна група, що виділяється за наявністю спільної ознаки, яка виявляється для багатьох або більшості носіїв суб’єктивно значущою, а кількість таких носіїв досягає достатньо критичного рівня. Процес колективного самовизначення спільноти має ви­гляд спільно-взаємних намагань її членів досягти певного рівня колективного саморозуміння, самоставлення, саморегуляції на основі спільності інтересів, подібної ідентичності, протиставлення іншим групам (В. Васютинський).

Спільнота виникає за наявності таких соціально-психологічних чинників: а) спільність життєво важливих інтересів, які можуть за­довольнятися лише або переважно в умовах їхнього колективного усвідомлення та обстоювання; б) можливість квазіспільності ін­тересів, яка зумовлена обструкцією, обмеженнями, переслідуван­нями з боку інших соціальних груп; в) наявність у членів спільноти колективної ідентичності. Одні спільноти піддаються політизації швидше (наприклад, етнічні, конфесійні), інші — майже не політи- зуються.

Спільноти мають здатність до самоорганізації. Вони стають соціально-політичними суб’єктами, тоді коли характеризуються достатньо високою і постійною політичною активністю, зокрема, класи (у дискурсі марксизму), маси (у дискурсі елітизму). Напри­клад, етнічна спільнота в процесі самоорганізації породжує дер­жаву — інституційний суб’єкт політики. Останній здійснює управ­ління суспільством, організацію його життєдіяльності. В історичній ретроспективі простежується тенденція, коли етнічна орієнтація змінюється на конфесійну, а потім — на соціально-класову. З огля­ду на це розрізняють етнічні, конфесійні та соціально-класові по­літичні спільноти.

Значення етнічності як політичного чинника визначається тим, у який спосіб етнічність інституціалізована. Інституціалізація ет­нічності зумовлюється наявними різними суб’єктами (наприклад, суспільними рухами, державними структурами, експертними спіль­нотами), внаслідок чого набуває різних форм і має різні наслідки. Основними соціально-політичними механізмами інституціалізації етнічності називають: а) визнання «іншими» даної етнічності зна­чущою; б) надання соціального та політичного значення відміннос­тям, які зумовлюються даним розділенням соціуму; в) інституціалі- заця групових прав і представництва етносу.

Політичне значення мають не лише ті спільноти, які прагнуть змінити навколишній світ, але й ті, які стоять на сторожі й підтри­мують наявний політичний порядок. Тобто політичними є дії тих спільнот, які займаються не лише делегітимацією, а й легітима­цією суспільного устрою.

Спільноти в політиці розрізняють за такими ознаками: а) біо- соціальними (вікові, статеві, расові); б) суспільно-історичними (ет­нічні, національні, територіальні); в) діяльнісними (фахівці різних професій, освітні спільноти тощо); г) ціннісно-орієнтаційними (сві­тоглядно-ідеологічні, культурно-освітні).

За рівнями групової спільності вони можуть бути: а) типологіч­ними (спільні ознаки для всіх членів групи); б) ідентифікаційними (за змістом групової самосвідомості); в) солідарними, де наявне значуще для членів спільноти переживання та обстоювання ко­лективної єдності (Г. Дилігенський).

Формування та позиціонування спільнот має закономірність: чим визначенішим для групи є «ми», тим ширшим й аморфнішим є «вони», і навпаки. Наприклад, субкультури «нацболів», «скінхе- дів», сексуальних меншин є спільнотами, які засновані на чіткій системі цінностей, що підкреслюються відповідними символами. Вони агресивно протиставляють себе «іншим», які стосовно даних спільнот являють собою широку і негативно налаштовану катего­рію. Соціальний контекст, реакція суспільства на самий факт іс­нування й тим більше на активність даних спільнот посилює їхнє протиставлення себе іншим, закритість та, здебільшого, агре­сивність.

Молодіжні політичні спільноти («нацболи», «скінхеди») є най­більш дієздатною вуличною силою. Якщо до електоральної бо­ротьби вони практично не можуть бути допущеними (що пов’язано з їхньою маргінальністю та радикалізмом, а також відсутністю видимої підтримки в російському суспільстві), то як вуличний ре­сурс вони є найбільш ефективною силою, оскільки мають сильну ідеологічну, а не матеріальну мотивацію. За необхідності скінхедів успішно використовують численні піарщики для дискредитації тих чи інших кадидатів, які йдуть на вибори. У Росії суспільство розгля­дає націонал-більшовиків як спільноту скандальної й агресивно налаштованої молоді. Негативне ставлення до них і з боку діючої влади.

Конструювання політичними партіями спільнот у межах регіо­нального простору переважно ґрунтується на політичному виборі (раціональному або ірраціональному) і передбачає транспарент- ність суспільного процесу та участь громадян у спільних практиках (що є ознаками громадянського суспільства).

Політизація сугнісних підвалин спільноти є однією з ознак ре­алізації її політичного потенціалу. Жорсткої межі між типовою бу­денною діяльністю спільноти та активністю, яка набуває політич­ного значення, провести неможливо. У цілому спільнота набуває ознак політичної тоді, коли продукує і транслює не просто свої гру­пові інтереси, а «смисли» і «значення», які мають публічну значу­щість, тобто пов'язані з підвалинами суспільно-політичного поряд­ку (наприклад, ісламський фундаменталізм чи рух проти апартеїду в Південно-Африканській Республіці).

Такі спільноти транслюють, нав’язують ту картину світу, яка зу­мовлена їхньою ідентичністю (гендерною, расовою, релігійною). Віра в істинність свого світосприйняття є підґрунтям для універ­сальної вимоги на адресу всіх інших. При цьому всередині самої спільноти може бути відсутня єдність у розумінні самих принципів (наприклад, принципу прав людини) і відповідно способів і форм захисту, просування прав. Ці питання можуть спричинити дискусії, конфлікти, навіть внутрішнє розшарування спільноти. Проте це є способом її внутрішнього відтворення, який, з одного боку, робить її зовнішній вплив диференційованим, неоднозначним і навіть проблематичним, а з іншого — є джерелом постійної активності й життєздатності.

Політичного значення можуть набувати досить тривіальні впли­ви, які здійснюються окремими спільнотами на органи влади та суспільство в цілому, якщо вони впливають на більш-менш сутнісні уявлення про соціальну реальність і політичний порядок. Політич­ного значення може набути не лише зовнішня активність, а й ак­тивність всередині спільноти, яка призводить до самозмін (напри­клад, продукування ресурсів, нарощування потенціалу групи).

Наявна складна і досить рухлива топологія просторів існуван­ня спільнот. Будь-яка дана політика у будь-якому суспільстві та іс­торичному періоді є продуктом співтворчості спільнот, оскільки спільнота — це будь-яка соціальна сукупність, до якої особа ре­ально належить або може належати потенційно. Однією з них є спільнота найманих робітників.

ПРОФСПІЛКИ ЯК СУБ’ЄКТ ПОЛІТИКИ