(Блок поглиблення)

Король умер — да здравствует король.

Луи XIV

Кадри вирішують все.

Й. Сталін

Політичне лідерство/керівництво бере початок від часів анти­чності. Соціально-політичні процеси кінця XIX ст. зумовили нову хвилю досліджень проблеми лідерства у соціальному середови­щі, й у політичному зокрема. Нині існує чимало розробок, теорій лідерства та керівництва в політиці. Сам термін «лідерство» за­знав суттєвих змін за минуле століття, що відбито у змістовому та змістовному аспектах. Розглянемо ті з них, в яких відбито сутнісні властивості явища.

У теоріях «героїв» (Т. Карлайл, Дж. Дауд) та теоріях «рис» (Л. Бер- нард, Ф. Гальтон, С. Кілбоурн, 0. Тед) розглядають політичне лідер­ство як породження особистісних властивостей самого лідера на основі спадковості (розуму, волі, організаторських здібностей, компетентності, відповідальності та ін., які дають можливість йому домінувати в групі). Характер актора зумовлює цілі й стратегії, які він концептуалізує в політичній діяльності. Волюнтаристська при­рода лідерства зумовлює необхідність формування зверхлюди- ни як найвищого біологічного типу, що утверджує новітні цінності й свою волю до влади (Ф. Ніцше). Проте ці теорії привнесли біль­ше плутанини ніж визначили сутнісні властивості явища, оскільки вказані риси є загальними якостями особистості (а не специфічно політико-психологічними).

Ситуаційні теорії розглядають політичне лідерство як породжен­ня ситуації, політичного контексту, де висувається актор з певним набором властивостей, який здатен розв’язати задачі, що стоять перед суспільством {А. Ґолдієр, С. Казе, Р. Стогділ, Е. Гартлі, Т. Хілтон, С. Шарте, Г. Ґерт). Проте в цих теоріях обмежується суб’єктність, самостійність лідера, оскільки в дійсності лідер є не лише поро­дженням ситуації, але може стати над ситуацією, спрямувавши події у бажане для нього русло. Лідерство тлумачиться як статус, взаємодія акторів стосовно один одного, тобто як інтеракція, а не як характеристика окремого індивіда (Р. Стогділл, К. Шатл); як динамічна взаємодія між цілями лідера і цілями та потребами по­слідовників, де функцією лідера є сприяння вибору і досягненню групових цілей (Р. Кеттел, Е. Голландер).

В атрибутивних теоріях, зокрема у теорії конституентів (послі­довників), відстоюється думка про те, що «свита робить короля». В особистісно-ситуаційних теоріях виокремлено чинники, які зу­мовлюють політичне лідерство: риси і мотиви лідера як людини; образи лідера і мотиви слідувати за ним, які існують у послідовни­ків; характеристика ролі лідера; інституційний контекст, тобто офі­ційні та правові параметри, в яких діє політик і його прихильники. Лідер впливає на свідомість і поведінку прихильників. Проте його дії на певному етапі можуть йти всупереч інтересам тих, хто привів його до влади, а сам політичний лідер може змінити свою соціаль­ну опору (Г. Герт, С. Мілз).

Питання мотиваційних аспектів просування до влади (С. Ліпсет, Е. Фромм) розкрито в мотиваційних теоріях лідерства і керівництва (В. Стоун, Дж. Штерн). Мотивація політика залежить від усвідом­люваних можливостей: амбіції часто розвиваються у специфічній ситуації як зворотна реакція на можливості, що відкриваються по­літику (Д. Шлезінгер); мотивація успіху і мотивація уникання невда­чі переживаються актором як співвідношення міри задоволення у випадку успіху і міри приниження у випадку поразки (Дж. Аткін- сон); головним елементом політичних амбіцій є потреба у повазі (висока самооцінка та оцінка інших водночас), де прагнення до по­ваги є підвищеною потребою у самоактуалізації (Д. Берне).

У теорії очікування-взаємодії (Дж. Гоманс, Дж. Гемфіл, С. Еванс) здійснено спробу створення операціональної моделі лідерства. Зокрема, Ф. Фідпер пропонує «вірогіднісну модель ефективнос­ті лідерства», де значущими є інтеграція впливу стилів лідерства (як індивідуального стилю діяльності актора) і ситуаційних змін­них (які містять і відносини між лідером і послідовниками, струк­туру, задачі, позицію влади лідера). Ефективність політичної групи має вірогіднісний характер, де існує залежність між адекватністю стилю лідерства та конкретної ситуації. Виділяють два можливих стиля лідерства: орієнтований на задачу й орієнтований на між- особистісну взаємодію, йдеться про інструментальний і емоцій­ний стиль. Проте доречно було б стиль, орієнтований на задачу (як на реалізацію чіткої цілі), трактувати як спрямованість на ре­зультат. І тоді політична діяльність набуває властивостей праці. А міжособистісна взаємодія може тлумачитися як спрямованість на інших (тобто політика відбувається у формі спілкування і/або гри, де значущості набувають її процесуальні характеристики). За Ф. Фідлером, найбільш ефективним для лідерства, орієнтовано­го на задачу, є крайня вираженість сприятливості, а саме: досить сприятлива або несприятлива ситуація. Орієнтація на міжособис- тісні взаємини найбільш ефективною є в сталі періоди, коли пере­важають помірно сприятливі або несприятливі ситуації.

У контексті нового інституціалізму, що переважає в політологіч­них концепціях Заходу, соціально-політичне життя обгрунтовуєть­ся в категоріях гри та ринкового обміну, конфліктів та узгоджень дійових осіб, де еквівалентом вартості виступає влада, а полі­тичні інститути досліджуються з точки зору їхнього внутрішнього змісту — правил, норм та принципів взаємодії політичних акторів. У теорії обміну (Дж. Марч, X. Келлі, Г. Саймон), трансдієвій теорії (Д. Берне) розглядають актора, який пропонує свої послуги на по­літичному ринку, в обмін на його підтримку.

Політичне лідерство як уособлення державницьких статусів провідника досліджують у процесі інституціалізації, тому що саме в цій сфері виробляються й утверджуються загальнообов’язкові норми, які регламентують механізми формування та діяльності суб’єктів політики, а також основні правила прийняття політич­них рішень й розподілу ресурсів влади. Проте функціонування на­віть найкращих з усіх інститутів (таких як демократичний контроль і рівновага) завжди значною мірою залежатимуть від тих, хто пра­цює в них (К. Поппер).

Виділяють ідеальні типи лідерства залежно від способу ле­гітимації влади: а) традиційне (вожді, монархи, чий авторитет тримається на звичаєвих нормах); б) легальне (бюрократичне, раціональне, коли лідерство встановлюється відповідно до зне­особленого порядку і не виходить за формальні межі влади — це влада посади, «рутинні» лідери, як обрані демократично); в) хариз- матичне, яке грунтується на афективній основі, що призводить до специфічної відданості послідовників, а актор має особливу обда­рованість, видатні якості до управління масою, яка йому підкоря­ється та наслідує (М. Вебер).

Залежно від цінностей у колективному несвідомому кожного народу, нації, раси існують певні універсальні архетипи, праобра­зи, схеми які зумовлюють специфіку структури і функціонування політичного лідерства/керівництва (К. Юнг). Наприклад, для Ро­сії архетиповою є монархія, для України — республіканська мо­дель. Специфічне застосування цієї теорії втілено в ідеології та практиці фашизму. Окремі аспекти такої залежності розкрито в синтетичних теоріях, теоріях середовища (Є. Богардус, В. Гоккінг), гуманістичних теоріях політичного лідерства (С. Аргірис, Р. Лікерт, Д. МакҐрегор, Р. Блайк).

У концепції системогенезу політичного лідерства/керівництва (О. Траверсе) лідерство політичне тлумачиться як процес само­організації і самоуправління суспільно-політичним розвитком шляхом впливу на інституційне середовище, об’єктивно детермі­нований суб’єкт-суб’єктними відносинами соціальної залежності, в умовах здійснення політичної діяльності засобами реалізації ме­ханізму цінностей і спрямований на функціонування політичного життя суспільства. Керівництво політичне — інститут і процес, сис- темотвірним чинником якого є суб’єкт-об’єктні відносини суспіль­ної залежності, що існують в умовах політичного життя суспільства і спрямовані на реалізацію політичної діяльності засобами меха­нізму влади з використанням державних інститутів.

А. Пригожин, розглядаючи класичну в політичній науці типоло­гію лідерів у контексті Росії як прикладу синкретичних суспільств, де лідерська цінність формується не стільки за особистими якос­тями, а радше приналежністю до системи, робить висновок про те, що три типи — поступливий, інверсійний і конструктивний — ціл­ком адекватні пострадянському соціуму. М. Головатий вважає, що в Україні нині сформовані тільки два з трьох типів — лідер, що по­ступається під відповідним тиском, однак все ж таки намагається зберегти колишню систему, та інверсійний лідер, якого визнають і сприймають не стільки за особисті заслуги, скільки завдяки пе­реслідуванню з боку влади чи суттєвій критиці інших лідерів або політичних сил.

Суспільство в Україні, що здійснює перехід від одного якісного стану до іншого, визначають серед авторитарних та демократич­них режимів, так званих транзитних демократій. Відповідно до цього загальнодержавна стратегія, а отже й лідеротворча, про­дукує три основні типи політичних лідерів/керівників: авторитар­ний, демократичний і популістський. Перший базується на мину­лому досвіді радянського суспільства, другий — на запозиченому від західних демократій, третій — на віковому досвіді загравання політиків з народом (А. Пойченко). Політичні лідери України за своїми ціннісними орієнтаціями і соціальною спрямованістю дій поділяються на консервативних, ліберальних і соціалістичних — залежно від їхнього ставлення до здійснення суспільно-політичних реформ.

Актуальними є певні модифікації політичного лідерства/керів­ництва як сутнісне доповнення до європейських доктрин, що похо­дить з особливостей розвитку України, історичних, національних, політичних та інших чинників, які не порушують суть провідництва та утверджують національний елітет.

Система формування політичного лідерства за наявних ознак конкурентності є політичним інститутом, складовою частиною загальної політичної системи і має певні політико-організаційні спроможності: а) регулівну, яка стосується управління поведінкою груп та індивідів (введення норм, дії адміністарції тощо); б) екстра­ктивну, пов’язану із здобуттям необхідних для свого функціону­вання економічних та інших ресурсів; в) дистрибутивну, як спро­можність розподіляти і перерозподіляти ресурси, блага, послуги, відзнаки тощо; г) зворотного зв’язку, як здатність реагувати, необ­хідність постійно відповідати на вимоги соціального середовища, адаптуватися до його змін; д) саморегуляційну, яка характеризує внутрішню, звернену на себе керованість і робить політичне спів­товариство й уряди життєздатними та ефективними.

Механізми формування політичного лідерства концептуалі- зовано переважно в теоріях демократичного елітизму (Р. Арон, Р.-А. Даль, А. де Токвіль, Й. Штумпетер). Плюралізм центрів вла­ди та політичного впливу передбачає наявність таких політич­них інститутів: а) вибори посадових осіб і обов’язковий розподіл повноважень між різними органами влади і керівництва; б) по­тужне місцеве самоврядування, свобода вираження позицій;

в) розподіл влади на виконавчу, законодавчу й судову; г) свобо­да преси та наявність альтернативних джерел інформації; д) ав­тономія асоціацій тощо. Вони є чинниками, що перешкоджають узурпації влади та сприяють розвиткові демократії в масштабах країни.

У стабільних демократичних системах в основі формуван­ня лідерства та еліт є принцип конкуренції політичних суб’єктів, а здобуття важелів державної влади є інституціалізованим: заво­ювання електорату, забезпечення перемоги у виборчій боротьбі та утвердження більшості в представницьких органах відбуваєть­ся в рамках загальноприйнятних усталених процедур, за якими персональний склад лідерства оновлюється, а сама структура спо­нукає до збереження своїх основ. Спроможність політичної систе­ми до послідовної і контрольованої передачі влади є індикатором її відкритості й демократизму.

Система формування політичного лідерства/керівництва вби­рає відповідно типові зразки цивілізаційного досвіду продукуван­ня лідерів та еліт, що зумовлює нові пріоритети вітчизняної кадро­вої політики. Лідеротворення (як соціально-політичний механізм) має функції стабілізації політичної системи, активізації впливу громадськості на прийняття політичних рішень, підтримки демо­кратичних цінностей та інститутів. Отже, зумовлює якість політич­ної влади та тенденції суспільного розвитку.

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

Уважение важнее известности, почитание важнее громкого имени, честь важнее славьі.

Н. де Шамфор

Узагальненими характеристиками елітарності як суспільного явища є (а) престижна діяльність або спосіб життя; (б) можливість впливати на свідомість і на життя інших людей; (в) важкодоступ- ність даної діяльності або способу життя; (г) утаємниченість, загад­ковість незрозумілість еліти, що пов’язано з особливими якостя­ми людей, які перебувають «у вищих прошарках», і з особливими правилами взаємин поміж собою; (д) можливість дозволити собі частково відступати від суспільних і моральних норм; (е) популяр­ність, знаменитість еліти, привілея завжди бути «на слуху»; (є) ви­сокі досягнення в будь-якій сфері діяльності (М. Пряжников). Про­те еліта в політиці має свою специфічність.

Залежно від основноположного критерію, за яким визнача­ють політичну еліту, говорять про: а) елітизм як сутність мислення панівного класу (Г. Аптекер); б) тих, хто переважає всіх інших ін­телектуальним хистом і прагне до лідерства (Е. Богардус); в) гру­пу людей видатних здібностей, яка забезпечує прогрес (М. Алле);

г) людей більш високого типу, які прагнуть до влади і до збіль­шення влади (Ф. Ніцше); д) перевагу над рядовими членами сус­пільства у більшому доступі до інформації, за допомогою якої можна здійснювати тиск на суспільні маси (Р. Міхельс); е) творчу меншість, яка прийняла виклик свого часу (А. Тойнбі); є) мен­шість як особистостей або групу особистостей особливого, со­ціального достоїнства — «аристократію духу» (X. Ортега-і-Ґассет);

ж) найбільш розумну частину народу — не аристократію за наро­дженням і не плутократію, а істинну меритократію (К. Мангайм, М. Янґ); з) найкращих представників професійних, наукових, інте­лектуальних і соціальних груп, що мають авторитет (визнання) як у своїх, так і в інших сегментах суспільства та здійснюють ключо­вий вплив на розробку і прийняття стратегічних політичних рішень (К. Мангайм).

Дослідники виділяють основні закони елітології: а) там, де ви­никає ієрархія, неодмінно з’являється дихотомія верху і низу, уні­кального і буденного, еліти і маси; б) межа між масовим і елітним є динамічною, що дає змогу рекрутувати і позбавлятися від того, що перестало відповідати суті еліти; в) елітизація — це те, що ви­гідно вирізняє її від усього іншого, це те, що є реалізованою влас­тивістю гідності, домінації і детермінації; г) у мас — буття визначає свідомість (зовнішня зумовленість), у еліти — свідомість визначає буття (особистісна зумовленість); д) критерії, за якими класифіку­ються еліти, не є сталими, оскільки різні типи еліт зумовлюються різними соціальними контекстами (наприклад, для еліти крові го­ловним є критерій походження; для еліти багатства — важливим є критерій економічний). Така специфіка відбиває особливості ба­зової діяльності (професійного середовища) актора. Так, за В. Па- рето, люди, які дістали «найвищий індекс» у сфері своєї діяльнос­ті, вважаються елітою (сам В. Парето є водночас представником аристократичної еліти, еліти знань та еліти влади).

Окремі психологічні аспекти політичної еліти представлено у соціо-психологічному, структурно-функціональному, культуроло­гічному підходах.

Соціо-психологічний підхід до розуміння сутності політичної еліти представлено поглядами 3. Бзежинського, Р. Дарендорфа, К. Мангайма, Р. Міллса. «Ідеологія легітимації» призводить до того, що різні типи еліт вважають себе виразниками різних соціальних явищ. «Самолегітимація» відбувається тоді, коли групи, що оперу­ють протиставленням вождь — маса, є елітами, які піднімаються, які в соціальному відношенні ще не знайшли свого місця в соці­альній структурі. їхній інтерес спрямовується у першу чергу на те, щоб замінити існуючі в даний момент при владі еліти іншими елі­тами. «Вільно ширяюча інтелігенція», з одного боку, керується віль­ним вибором, а отже має право «примкнути до будь-якого з про- тиборних» станів, з іншого — здійснює спробу зрозуміти власну природу, визначити свою місію, яка полягає у вираженні духовних інтересів цілого. Цей «вільно ширяючий прошарок» існує в усіх со­ціальних стратах. Для таких інтелектуалів існує можливість вибо­ру, тоді як індивіди, які безпосередньо пов’язані з певним станом, лише у виняткових випадках здатні виходити за межі своїх стано­вих переконань. «Прийняте в результаті вільного вибору рішення пов’язувало інтелектуалів з обраним ними класом у політичній боротьбі, однак воно не вивільняло від постійної недовіри з боку споконвічних представників даного класу» (К. Мангайм).

Ґенезу еліт розглядають з таких аспектів: а) спосіб рекруту­вання еліти із маси; б) внутрішня структура елітарних груп, їхні взаємини та їхнє ставлення до суспільства в цілому; в) їхня са- моінтерпретація, самооцінка та оцінка елітою аутсайдерів; г) со­ціальна дистанція між елітою і масами, що тлумачиться як функція елітарної свідомості; д) культурні ідеали, які створюються різними групами еліт.

Вважають, селекція еліт за демократичних процедур переваж­но відбувається у трьох основних формах: а) бюрократичне про­сування; б) нерегульована конкуренція; в) класовий тиск. Люди, які досягли елітарних позицій, значно відрізняються поміж собою залежно від того, який з цих трьох механізмів сприяв їхньому ви­суванню.

Відмінності у типах висування еліт призводять до прояву спе­цифікації їхньої ментальності. Демократизація означає скорочен­ня дистанції між групою інтелектуальної еліти та іншими части­нами суспільства. Соціальна дистанція насамперед існує у сфері свідомості, тобто є психологічною характеристикою людини. Еліта є ієрархією, заснованою на власних досягненнях. Виділяють п’ять типів еліт: політична еліта, еліта організації, еліта знання, еліта мистецтва, еліта релігії (К. Мангайм)

У структурно-функціональному підході (Е. Дюркгайм, Е. Нагель, Р. Мертон, Т. Парсонс) приділяється увага вихованню еліти за­собами освіти, вважаючи рушійною силою свідомість. У процесі взаємодії індивіда та групи творяться її нові форми і здійснюєть­ся суспільне виробництво, а якщо наявні форми свідомості лише засвоюються — переважає суспільне відтворення. Завдяки освіті та вихованню біологічна сутність людини дістає соціальну завер­шеність і визначеність, а спеціальна культура виховання наближує особу до людської досконалості (Е. Дюркгайм).

Зростання диференціації сучасного суспільства супроводжу­ється диференціацією системи культури, втілюючи плюральність системи цінностей. Нерівність соціальних груп виражається тер­міном «страта», а нерівність між членами групи — терміном «пре­стиж». Ця диференціація узгоджується освітою. Наявний «норма­тивний порядок» містить стратифікаційну і престижну нерівність. Провідна роль належить її легітимації засобами культури. Соціаль­на еліта формується шляхом чесної конкуренції в рамках спра­ведливої шкільної селекції за критеріями заслуженої винагороди (Т. Парсонс).

Соціальне походження здійснює вирішальний вплив на рівень освіти; освіта, своєю чергою, впливає на статус; на певному до­статньо високому рівні освіти соціальне походження втрачає свою значущість; соціальне походження індивіда, усвідомлене і втілене в мотивах дій («структурний ефект», за П. Сорокіним) здій­снює запобіжливу дію, корегуючи вплив освіти на соціальний ста­тус. Правлячою є та еліта, що складається з представників «віль­них» професій, тобто вищих і середніх кадрів (Р. Будон).

У культурологічному напрямі (І Адорно, М. Бердяєв, Г. Маркузе, X. Отреґа-І-Ґассет) світова історія Заходу є патологічним процесом посилювального безумства і втрати індивідуальної свободи (так на відміну від Г. Геґеля вважає Т. Адорно). Розрив між внутрішнім і зовнішнім світом призводить суб’єкта влади до стану, коли він ін­ших вважає об’єктом маніпуляції та управління. Особливо це ви­ражено у політиків тоталітарних форм вади.

Панування однієї ідеології завжди було орієнтоване на «хибну свідомість» «авторитарної особистості». Для тоталітарної ідеології властивими є (а) традиційність (жорстке слідування традиційним цінностям середнього класу); (б) авторитаризм (підлегле, некри­тичне ставлення до ідеалізованих моральних авторитетів групи);

(в) агресивність (прагнення до пошуку та пригнічення, нехтуван­ня і покарання людей, які порушують загальноприйняті цінності);

(г) антиінтрацепція (опозиція до особистісного, до гнучкого мис­лення); (д) забобонність і стереотипність (віра в містичну визна­ченість індивідуальної долі, прагнення до мислення у відомих і загальновизнаних категоріях; (е) сила і «твердість» (існування в межах таких категорій, як «домінування/підкорення», «сила/ слабкість», «лідер/послідовник», ідентифікація з фігурами влади, прагнення до надмірного виваження загальноприйнятних атрибу­тів «его» і перебільшена демонстрація сили і твердості; (є) деструк- тивність і цинізм (загальна ворожість, ненависть до людського, гуманного); (ж) проективність (схильність вважати, що у світі відбу­ваються жахливі й дикі речі, проекція внутрішньо неусвідомлених емоційних імпульсів на зовнішній світ); (з) секс, як надмірна стур­бованість сексуальними проблемами (Т. Адорно).

Психологічна дистанція має різний характер і проявляється як «авторитарний синдром» (ірраціональна «сліпа» ненависть до будь- якого авторитету, з потужним деструктивним доповненням, яке су­проводжується неусвідомленою готовністю «здатися», подати руку «ненависній силі»). У «бунтаря» наявне зовнішнє дистанціювання з навколишнім світом і внутрішнє бажання зблизитися. У «психопа­тичного» типу характерною є розмитість границь і невизначеність психологічної дистанції. «Бунтар» і «психопат» мають відмінності в характері соціалізації. «Бунтар» є соціалізованою особистістю, а у «психопата» супер-его скалічене у процесі деструктивної со­ціалізації. У «дивака» авторитарний синдром має прояв як фру­страція, постійне пригнічення власного Я. Такий актор будує своє життя та ізолюється від навколишнього середовища. Прагнення до влади у нього компенсується повним запереченням зовнішнього світу і самовозвеличуванням. Суцільне нерозуміння і навмисна відгородженість відділяють його від світу. «Функціонер-маніпуля- тор» має характер «примусової зверхності реалізму» (внаслідок розриву із реальним світом), а світ уявляється схематичними по­лями, де наявна повна відсутність емоційних зв’язків між внутріш­німи станами і зовнішнім середовищем. Дистанціювання відбува­ється за принципом автоматизму (Т. Адорно).

«Одномірній людині» властива повна втрата соціально-критич­ного ставлення до суспільства. У сучасному світі цей тип людини став масовим, внаслідок чого маси вже не можуть бути носіями революційної ініціативи. Вона переходить до безробітних, студен­тів, національних меншин. «Людина маси» не в змозі достойно опонувати «людині еліти», що послаблює саму еліту, робить її враз­ливою для внутрішньої деградації (Г. Маркузе).

До «людини еліти» («людини енергії») належать екзистенційно «істинні» творці. Немає сенсу говорити про політичну владу — цій еліті влада ніколи не належала (X. Ортега-І-Ґассет).

Психологічними підходами вивчення політичних еліт є загально- психологічний, психоаналітичний, соціально-психологічний, діяль- нісний.

Загально-психологічні аспекти політичної еліти розкрито у пра­цях У. Джеймса, Б. Скіннера, Г. Джильберта та ін. У теорії поведін­ки розглядають людину в контексті її життєвого досвіду, поведінки, де реакції (а не стимули як в інших біхевіористів) на ситуації, які виникають у зовнішньому середовищі визначають поведінковий діапазон актора. Загальні установки полягають у тому, що можна розв’язати проблеми суспільства шляхом управління (маніпуляції) поведінкою людей (Б. Скіннер).

Психоаналітичний напрям представлено теоріями еліт XX ст. 3. Фройда, Е. Еріксона (соціально-політична психо-елітологія), К. Юнга (масове та елітне, соціальність та елітність), які наполяга­ють на здатності сублімувати сексуальну енергію та прагненні до влади або покірливості.

Соціально-психологічні теорії еліт визнають різні типи ха­рактеру, що зумовлюються як індивідуально-психологічними особливостями людини, так і соціально-психологічними чинника­ми суспільного середовища (А. Адлер, Г. Лассвелл, Е. Фромм).

У діяльнісному підході політичну еліту розглядають через пси­хологічні та соціально-психологічні чинники. Психологічні чинни­ки: а) базові потреби (пріоритети, ідеали, переконання, цінності та цілі представників різних еліт — «хоче»); б) інтелект (рівень на­явних знань, освіта, сфера інтересів і захоплень, можливість не­перервного професійного розвитку — «знає»); в) творчість (вміння адекватно і повною мірою застосовувати наявні знання, виробля­ти нові стратегії у мінливій політичній дійсності — «вміє»).

Соціально-психологічні чинники: а) соціально-політичний ста­тус (соціальний стан, престиж, становище, позиція, політичні орієнтації), посадові та інші повноваження, можливість приймати рішення, домагатися їхньої реалізації і контролювати виконання;

б) особистісний та професійний потенціал; в) роль політичного лідера.

У соціальних структурах існує цілісна система еліт, залежно від сфери діяльності — політична, економічна, інтелектуальна (куль­турна) тощо (С. Рубінштейн, А. Петровський), які взаємодоповню­ють і не виключають одна одну.

У цьому контексті обдарованість до політики є критерієм успіш­ності політичного діяча. Загальна обдарованість передбачає не лише включеність інтелектуальної сфери у процес діяльності (на­приклад, розвинене політичне мислення), а й насамперед вплив особливостей особистості, її основних рис характеру на сфери ак­тивності. Загальною обдарованістю володіють лише ті окремі осо­би, які здатні до постійного всебічного саморозвитку. Чим вищим є рівень розвитку спеціальної здібності, тим тіснішим є зв’язок із загальною обдарованістю. Високий рівень обдарованості, який характеризує генія, неминуче пов’язаний з незвичайністю в різних і навіть в усіх сферах життєдіяльності. Для цих осіб є характерним не лише високий рівень інтелектуальної діяльності, але й гнучкість, рухливість, швидкість просування соціальними щаблями, тобто прийняття, визнання середовищем цієї особи та її діяльності. Полі­тик постає у своїй унікальній індивідуальності. «Глибина і багатство особистості передбачають глибину і багатство її зв’язків зі світом, самоізоляція спустошує її» (С. Рубінштейн). Найвищий рівень роз­витку, елітність видатних постатей політики залишається протягом століть, проте їхні імена не завжди відомі широкому загалу (напри­клад, Ш.-М. де Талейран, Ж.-Б. де Траверсе).

Серед еліт є ієрархія, де головний критерій просування до вла­ди зумовлюється ціннісними орієнтаціями культурно-історичного і політичного часу. Наприклад, в кризові часи до політичної еліти йдуть силовики, фінансисти — у США у 1940-х рр.; поети, партійна номенклатура та інші — в Україні в 1990-х рр.

Розрізняють типи еліт за різними критеріями, зокрема за кри­терієм історичного періоду розвитку суспільства: а) «еліта крові» (або аристократія) — у традиційних політичних системах, які ха­рактерні для доіндустріального суспільства; б) «еліта багатства» (плутократія) — в індустріальному суспільстві в умовах пануван­ня фінансового капіталу; в) еліта знань і компетентності (мери- тократія) — переважно в постіндустріальному, інформаційному суспільстві.

Залежно від засобів здійснення влади еліта: а) деспотична,

б) тоталітарна, в) ліберальна, д) демократична.

За критерієм проникнення до еліти: а) закрита (у традиційно- становій і тоталітарній політичних системах); б) відкрита (в демо­кратичних та плюралістичних системах).

За критерієм етапів та фаз динаміки розвитку вирізняють:

а) еліти, які знаходяться у стадії свого становлення і розквіту (елі- тогенез); б) еліти, у фазі загибелі (елітоцид).

За критерієм владних повноважень виділяють еліту: а) влади (ті, хто здійснюють державне управління); б) опозиції або контрелі- та (ті, хто оспорюють владу, з метою її досягнення).

Основу визнання еліти становлять такі чинники: а) мудрість елі­ти, як здатність до розуміння ситуації; б) воля та свобода у відсто­юванні та здійсненні своєї позиції; в) надійність; г) еліта (в ідеалі) має бути носієм справедливості.

Розділ 6

ПСИХОЛОГІЯ МАСОПОДІБНИХ ЯВИЩ У ПОЛІТИЦІ

психологія ВЕЛИКИХ ГРУП у ПОЛІТИЦІ