Міністерство охорони здоров'я України
Вищий державний навчальний заклад України
«Українська медична стоматологічна академія»
Затверджено
на засіданні кафедри пропедевтики внутрішньої медицини з доглядом
за хворими, загальної практики –
сімейної медицини
завідувач кафедри
професор ____________ Казаков Ю.М.
«____»_____________ 20_ р.
Методичні вказівки для самостійної роботи студентів під час підготовки до практичного заняття
|
Учбова дисципліна |
ДЕОНТОЛОГІЯ В МЕДИЦИНІ |
|
Модуль №1 |
Роль, зміст і завдання медичної деонтології на сучасному етапі розвитку суспільства |
|
Змістовний модуль № 1 |
Становлення і розвиток медичної деонтології як системи етичних і правових основ медичної діяльності. |
|
Тема заняття 2 |
Етапи становлення медичної деонтології в різні часи. Відображення основних деонтологічних принципів в роботах відомих творців. |
|
Курс |
II |
|
Факультет |
Медичний |
Полтава 2011
Зміст теми заняття.
Етапи становлення медичної етики в різні епохи розвитку суспільства.
Медична етика бере свій початок в глибокій старовині. У різні історичні епохи залежно від зміни моральних засад суспільства змінювалися і етичні принципи лікування.
Немає іншої професії, яку можна було б порівняти з професією медичного працівника у міру відповідальності за здоров'я, життя і долю хворої людини. Цим і пояснюється велика кількість законодавчих актів, повчань, кодексів і правил, що визначають впродовж тисячоліть норми поведінки медичного працівника. Ці критерії в різні історичні епохи змінювалися, але суть залишалася незмінною: вимоги до фізичних, моральних і інтелектуальних якостей медичного працівника, а також до його професійної відповідальності завжди були особливо високими. Той, хто отримував це звання, добровільно брав на себе обов'язок бездоганно виконувати ці норми протягом всього життя.
Серед безцінних пам'ятників культури минулого, що дійшли до нас, відображають розвиток етики і деонтології медицині, особливої уваги заслуговують староіндійські трактати, твори видатних лікарів і філософів Стародавнього Сходу, Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Вже в початковій стадії розвитку медичної етики в рабовласницькій (догіппократівський) період формуються загальні вимоги до підготовки і діяльності лікаря, до його особи, зовнішнього і внутрішнього вигляду.
Так, в Месопотамії медична етика підтримувалася не тільки грошовою винагородою за успішне лікування, але і відповідальністю лікаря у разі невдалого результату хвороби. У Стародавньому Вавілоні більше 2000 років до н.е. існував кодекс пануючи Хаммурапі, в якому разом з правилами надання лікувальної допомоги визначалася і оцінка роботи лікарів, плата за різні види медичної допомоги. Так, параграф 215 цього кодексу свідчив: «Якщо лікар проводить у кого-небудь важку операцію за допомогою бронзового ножа і вилікує хворого або якщо він зніме у кого-небудь бронзовим ножем катаракту, вилікувавши таким чином око, він може отримати за це десять секелей срібла».
Це був дуже високий гонорар, оскільки 1/30 секеля складала середню денну заробітну плату кваліфікованого ремісника. Проте якщо праця лікаря і оцінювався високо, то помилки лікаря і його невдачі каралися дуже суворо. У параграфі 218 кодексу пануючи Хаммурапі вказувалося, що «якщо лікар проведе у кого-небудь серйозну операцію бронзовим ножем і заподіє хворому смерть або якщо він зніме кому-небудь катаракту з ока і зруйнує око, то він карається відсіканням руки».
Крім того, за серйозну помилку лікареві доводилося платити крупний грошовий штраф.
Покликання і обов'язки лікаря з погляду староіндійської «Книги життя» (Аюр-веда»).
Велика увага етиці лікаря приділялася в Стародавній Індії. У відомому індійському трактаті «Аюрведа» («Наука життя»), складеному в VI столітті до н. э., у ученні староіндійських лікарів (і перш за все Сушрути) містяться чудові думки про борг лікаря, його поведінку, відношенні до хворим. Згідно цим стародавнім уявленням, лікар повинен був володіти високими моральними і фізичними якостями, проявляти до своїх пацієнтів співчуття, бути терплячим і спокійним, ніколи не втрачати самовладання. У Стародавній Індії існували також правила поведінки лікаря по відношенню до хворим в передопераційному і післяопераційному періодах, до вмираючих хворих і їх родичів.
Згідно стародавнім легендам, одним з 14 дорогоцінних створень, створених богами шляхом змішення землі і моря, був учений-лікар. Його положення в суспільстві було вельми високим, але і вимоги до нього пред'являлися великі. Він повинен був в рівній мірі володіти всіма сторонами лікарського мистецтва.
«Лікар, невмілий в операціях, приходить у ліжка хворого в замішання, подібно до боязкого солдата, що вперше потрапив в битву, – писав Сушрута в своєму трактаті, – лікар же, що уміє тільки оперувати і що нехтує теоретичними відомостями, не заслуговує пошани і може піддавати небезпеки навіть життя царів. Кожен з них володіє тільки половиною свого мистецтва і схожий на птаха з одним тільки крилом».
У Стародавній Індії існувала проповідь, яку вчитель мистецтва лікування вимовляв своїм учням на урочистій церемонії, присвяченій закінченню навчання.
Вона приведена в трактаті «Чарака-самхита».
«Ви повинні всією душею прагнути до зцілення хворого. Ви не повинні зраджувати своїх хворих навіть ціною власного життя. Ви не повинні п'янствувати, не повинні творити зло або мати злих товаришів. Ви повинні бути розсудливі і завжди прагнути удосконалювати свої знання. Коли ви йдете в будинок хворого, ви повинні направити свої слова, думки, розум і відчуття ні до чого іншому, окрім як до свого хворого і його лікування. Ні про що з того, що відбувається в будинку хворої людини, не слід говорити. нікому, хто, користуючись отриманими знаннями, міг би пошкодити хворому.»
У ведійську епоху, стародавньому лікареві належало дотримуватися наступного кодексу:
«Завжди будь терплячий, уважний і чемний
Будь скромний, підпорядкуй справи залізній логіці розуму
Прагни зцілення дати хворому
Не вимагаючи ні жертв, ні блага для себе».
Медична етика Стародавньої Індії неухильно вимагала, щоб лікар, який бажає мати успіх в практиці, був здоровий, охайний, скромний, терплячий, носив коротко обстрижену бороду, старанно вичищені, обрізані нігті, білий надушений пахощами одяг, виходив з будинку не інакше як з палицею і парасолькою, особливо ж уникав базікання. Право лікарської практики давав раджа. Він же уважно стежив за діяльністю лікарів і дотриманням медичної етики. Особливо строго переслідувалося неправильне лікування. Згідно законам Ману, за неправильне лікування тварин лікар виплачував низький штраф, за неправильне лікування людей середніх станів – середній, а царських чиновників – високий. Винагорода за лікування заборонялося вимагати від знедолених, друзів лікаря і брахманів – служителів культу. Разом з тим, етичні вимоги до лікаря, як і взагалі мораль, мали в рабовласницькому суспільстві класовий характер. У Стародавній Індії лікар не повинен був прописувати ліків тим людям, які знаходилися в немилості у раджі. Лікареві рекомендувалося братися за лікування тільки такої людини, хвороба якої була виліковна, від всіх же випадків невиліковних хвороб відмовлятися. Велика увага в Стародавній Індії приділялася відбору майбутніх лікарів і методам їх психологічної і етичної підготовки. При цьому обов'язково враховувалися вік, стан здоров'я, пам'ять і необхідні етичні якості: скромність, благочестя, цнотливість. Найважливішим обов'язком вчителя разом з професійним навчанням було виховання у учнів відчуття любові до істини, упокорювання і справедливості. Що бажав стати лікарем повинен був позбавитися від всякого роду пристрастей: ненависті, користолюбства, хитрощі і тому подібне В Стародавній Індії підготовка лікарів здійснювалася спеціальними наставниками, досвідченими лікарями. Існував спеціальний ритуал прийому в учні до лікаря. Приймаючи учня, вчитель-лікар говорив: «Ти тепер залиш свої пристрасті, гнів, користолюбство, божевілля, пихатість, гордість, заздрість, грубість, блазенство, фальшивість, лінощі і всяку порочну поведінку. Відтепер ти носитимеш твоє волосся і твої нігті коротко обстриженими, одягатися в червоний одяг, вести чисте життя.». Важливим вважалося дотримання лікарської таємниці: лікар не повинен був розголошувати зведення хворому, а також висловлювати сумніви щодо його одужання. Щоб завоювати повну довіру хворого, лікар зобов'язаний був свято шанувати сімейні таємниці.