Трипільці предки українців

Питання прабатьківщини українського народу, як частини загальнослов’янського етнічного масиву, тісно в’яжеться з проблемою етногенези слов’ян. У цьому важному питанні, яке має свою поважну літературу, зустрілись дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху, як керівної засади етногенетичного процесу, мовляв етнічний розвиток це просторова експанзія, переселення.

Зміни територій і, згідно з нею, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала б бути першою батьківщиною слов’ян. Потім воно рушило на південь у віслянський басейн, а врешті пішли слов’яни на схід в басейн середнього Дніпра (поділ на західних і південно-східних слов’ян).

Трипільське житло

Друга теорія — автохтонізму твердить, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже слов’яни це автохтони-аборігени, а їх прабатьківщиною було або межиріччя Одри і Висли (І варіант) або середнє Наддніпров’я (II варіант). Тут треба теж згадати, що «Початковий літопис» виводить українські слов’янські племена з-над Дунаю. Тезу про „дунайську епоху” в житті українських слов’ян висунув був ще М. Драго мані в у 1870-их pp., а М. Грушевський називає добу українського розвитку від IV-IX ст. по Хр. „чорноморсько-дунайською”.

У визначенні українців як частини загальнослов’янського масиву, переломову історичну ролю зіграв був київський, цитований вже, археолог В. Хвойка. У своїй епохальній книжці «Поля погребений в среднем Поднепровье» (Петербург, 1901), що була результатом його десятилітніх археологічних дослідів, він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Руси і неолітичної людності середнього Наддніпров’я. Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями й доповненнями авторитетні дослідники праісторії та етногенези українців (як В. Щербаківський, Я. Пастернак, а з радянських М.Ю. Брайчевський, В.М. Петров).

Статуетки трипільців

Але Хвойці українська наука не тільки завдячує визначення нашої прабатьківщини, але теж першу, науково обгрунтовану, класифікацію археологічних культур передісторичної України. І так, на підставі даних антропологічних (форма черепа) й осілого хліборобського життя, Хвойка встановив таку періодизацію культур, яка охоплює час від палеоліту і від самого кінця неолітичної епохи, від т. зв. трипільських площадок до часів Київської Руси.

І так, перше тисячоліття до Хр., це переважно скитська доба. їй на зміну приходять поля поховань, що мають предмети греко-скіфської і римської культур. Згодом приходять поля поховань близьких до скитських це т.зв. зарубинецька культура (від села Зарубинці). Від другого ст. по Хр. це епоха т.зв. Черняхівської культури. Врешті приходять поля поховань з чисто слов’янськими речами, що належать до місцевої дохристиянської доби і зустрічаються в Києві і біля Чернігова. Визначаючи культури через культ поховань, ототожнюючи культуру і етнос, Хвойка встановив, що „народ, якому належать могильники полів поховань в середньому Наддніпров’і це і були наші прапредки».7 У своїй високомистецькій і документованій книзі-розповіді про Трипілля («Минуле пливе в прийдешнє») відома письменниця Докія Гуменна у висновках констатує, що хоч не годиться спрощено утотожнювати трипільців з українцями, але все таки „Трипілля поклало основи нашого національного світогляду і витворило своєрідність, якої нема у всіх наших слов’янських сусідів. Те щось унікальне, відмінне є просто в нас самих”.

Особливості трипільського мистецтва