Філософія_Курс лекцій

Тема 3. Антична філософія

зпусти чи чуттєвості, а свободу від страждань тіла і від хвилювань душі, зберігати незворушність та безпристрасність (досягнення стану атараксії).

Щодо теорії пізнання, Епікур як і Демокрит, дотримувався вчення про еманацію («витікання»), тобто вважав, що образи-копії, відокремлюючись від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викликаючи відчуття – копії.

Найбільш відомим послідовником Епікура був римський філософ ТИТ ЛУКРЕЦІЙ КАР (приблизно 95–55 рр. до н.е.). В роботі «Про природу речей» він виклав свою філософську позицію. Основна мета філософії, на його думку, звільнення людини від страху загробної кари, чого можна досягти через пізнання природи, що в свою чергу допомагає людині розуміти складні етичні проблеми. Лукрецій Кар підтримував ідею Епікура про відхилення атомів. Через відхилення атоми випадково, зіштовхуються і зв’язуються один з одним, утворюючи таким чином всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідею відхилення він обґрунтовував як свободу волі людини.

Релігію він розглядав як забобони, продукт страху, тому вона стала джерелом несправедливості, вважав філософ.

Скептицизм. Цей термін в перекладі з грецької означає – той, хто досліджує, критикує. Як філософська школа скептицизм виник у VΙ– ΙΙΙ ст. до н.е. Його найвідоміші представники – ПІРРОН з Еліди (бл. 360–270 рр. до н.е.), ЕНЕСІДЕМ з Кноса (Ι ст. до н.е.), СЕКСТ ЕМПІРИК (кінець ΙΙ – поч. ΙΙΙ ст.). Особливість цієї філософської школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.

Сутність скептицизму яскраво виражена в трьох питаннях і відповідях на них:

•якими є усі речі? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими;

•що можна сказати про такі речі? – Краще не казати нічого, утримуючись від суджень;

•що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? – Зберігати спокій, незворушність, самовладність.

Тільки так досягається вище блаженство, і у цьому єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.

Піррон заперечував можливість істинного знання про природу речей та вважав за необхідне утримуватися від будь-яких категоричних суджень. Сутність речей за їх наочністю не відкривається в чуттєвому сприйнятті, тому стосовно речей неможливо що-небудь стверджувати або заперечувати,

ауявлення про них може бути як хибним, так і істинним. Звідси висновок: утримання від суджень, відстороненість, незворушність, безпристрасність.

Секст Емпірик відстоює головний принцип скептичної філософії – «однаковість думки», «рівновагу» у «протилежних речах та висловлюваннях». Людина може висловлюватися лише щодо того, якою річ нам «здається».

41

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

Отже, щастя полягає в тому, що у людини є повна свобода суджень з якої випливає незворушність і байдужість.

Таким чином, скептицизм – філософський напрямок, який сповідує сумнів у досягненні істини та здійсненні ідеалів.

Стоїцизм. Ця філософська школа отримала назву від слова «стоя» – назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримується колонадою. Там, у цьому притулку навчав своїх прихильників ЗЕНОН із Кітіона (бл. 336–264 рр. до н.е.), засновник стоїцизму. Його послідовниками були КЛЕАНФ (331– 233 рр. до н.е.) ХРІСІПП (281–208 рр. до н.е.). У Пимі його ідеї розвивали

ЛУЦІЙ АНЕЙ СЕНЕКА (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), ЕПІКТЕКТ (50–138) та МАРК

АВРЕЛІЙ (121–180).

Стоїки розділили філософію на три розділи: фізику, етику, логіку. Фізика і логіка підпорядковані етиці як основі філософії, що має визначати сенс і мету життя. Вони вважали, що весь світ – це єдине тіло, яке наскрізь пронизане єдиним началом, яким є Бог. Він є «пневмою», тобто диханням, життєвою теплотою, що несе всьому закон і долю. Завдяки творчому вогню у світі фатум – невблаганний закон долі, який не може порушити жодна сила. Тому людям не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється і тягне силоміць того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Через це людині в її ставленні до долі потрібно визначити внутрішнє переконання до того, чого змінити не можна. Тобто це спокій, незворушність.

Такі поняття як «добро», «зло», «щастя» та ін. стосуються лише сфери людських відносин і не поширюються на природу, життя, смерть, страждання, багатство, злиденність, тобто на те, що не залежить від людини. До них людина повинна ставитися байдуже.

Зенон вважав, що кінцева мета людини жити «у злагоді з природою». Він запозичив категорію Логосу і ідею про походження світу з вогню у Геракліта. Людина – одне з втілень першовогню. Доля у нього тотожна Логосу.

Сенека – римський філософ і державний діяч, який написав трактати на теми моралі, наприклад «Про швидкоплинне життя», «Про милосердя», «Про щасливе життя» та ін. Хоч етичні проблеми займають найважливіше місце у його вченні, проте Сенека приділяє увагу тлумаченню природи. Він вважає, що джерелом всього є вогонь. Душа людини – витікання найвищого вогню. Все існуюче має основу – божественний закон (Логос). До того часу, поки людина не знає волі бога, вона не може розумно побудувати своє життя. Людське життя цінне, коли воно розумне, бо лише мудра людина здатна протистояти злу, стражданням, не втрачати душевної рівноваги і спокою.

Неоплатонізм. Найвідоміші представники цієї філософської течії бу-

ли: ПЛОТІН (205–270), ПОРФИРІЙ (232 або 233 – поч. ΙV ст.), ЯМВЛІХ (бл. 245

– бл. 330 рр.), ПРОКЛ (410–485).

42

Тема 3. Антична філософія

Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Неоплатоніки систематизували учення Платона, поєднавши його з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Сутність концепції виникнення і розвитку світу у неоплатоніків наступна: вищими субстанціями постають Єдине, Розум і Душа. Єдине шляхом еманації(витікання) виділяє з себе світовий Розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Душа оживляє все суще, вона упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає йому сенс, цінність і красу. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до Душі божественної. Звідси і сенс життя людини – духовне самовдосконалення, тобто душа повинна очищатися від усього земного. Людина є уособлення світобудови, бо до її природи входять тіло, душа та розум. Прагнення людини – її душа повинна злитися зі світовою Душею.

Питання до самоконтролю

1.Визначте час існування античної філософії.

2.Які характерні риси філософії Стародавньої Греції?

3.Що означає «космоцентризм»?

4.Яке поняття, визначене елеатами, стало ключовим у подальшій філософії?

5.У чому полягає розбіжність між концепціями буття Геракліта і Парменіда?

6.Чому вчення Сократа називають «етичним раціоналізмом»?

7.Кого з античних мислителів вважають «Олександром Македонським грецької філософії»?

8.Назвіть античних філософів, які розвивали вчення про атоми і порожнечу.

9.Чому ідеї Платона, а згодом і неоплатоників набули продовження в християнстві?

10.Чим зумовлені кризові явища у світогляді греків ІІІ– І ст. до н.е.?

11.Чому відбувся перехід від проблем світобудови до проблем етики в елліністичний період античної філософії?

12.У чому полягає схожість концепцій стоїцизму, скептицизму та епікуреїзму?

43

ТЕМА 4 СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

План

1.Загальна характеристика доби Середньовіччя. Хронологія та періодизація середньовічної філософії.

2.Східна і західна патристика. Філософія у Візантійській імперії.

3.Західноєвропейська схоластика.

1.Загальна характеристика доби Середньовіччя. Хронологія та періодизація середньовічної філософії

Доба Середньовіччя – період європейської історії приблизно з V до початку XVІ ст. Початок цього періоду тісно пов’язаний з процесами, що відбувалися у Римській Імперії у пізній Античності.

Перехідний етап від доби Античності до Середньовіччя тривав майже п’ять століть – приблизно з другої половини І до першої половини VI ст. включно. Почавшись з приходом Християнства, розділення Римської Імперії на східну (Візантію) та західну, Великого переселення народів, падіння Західної Римської Імперії, він одержав свого остаточного завершення з утвердженням феодальних відносин й християнського світогляду як єдино вірної основи державної ідеології, як у Візантії, так і у нових «варварських» державах, утворених на теренах колишньої Західної Римської Імперії. Появоа, однак, на історичній арені ще й – Ісламу, в значній мірі буде також впливати на розвиток європейської цивілізації, як на Сході, так і на Заході.

Зазвичай, за більш розповсюдженою класифікацією, в історії серед-

ньовічної філософії виділяють два головні періоди: патристика (І–VIII ст.)

та схоластика (ХI–XV ст.). Патристика – це філософія, що прагнула теоретично обгрунтувати християнське віровчення, Схоластика – це філософія, яка намагалася поширити і розтлумачити засобами розуму християнські догмати. Втім, таке розділення є радше умовним і не в однаковій мірі вдалим для греко-візантійського Сходу і латинського Заходу. Так, наприклад, тоді як патристика є явищем загальноєвропейським, схоластика є явищем суто західним – витвором латинського генію. Тоді, коли на латинському Заході відбувається становлення та розвиток схоластики, на Сході, у Візантійській імперії, все ще продовжується розвиток патристичної традиції, який триває майже до самого падіння Константинополя у 1453 р. З іншого боку, відповідно до історичних реалій доби, історію європейської середньовічної філософії також іноді поділяють на східну – візантійську (головним чином грекомовну), та західну – латинську.

44

Тема 4. Середньовічна філософія

Період патристики (від грец. – πατήρ, лат. – pater, тобто «отець», «батько»), у свою чергу, може бути розділений на:

1)апостольський період (друга половина І ст.);

2)період апостольських отців (перш. пол. ІІ ст.);

3)період ранньої патристики та апологетів (ІІ– ІІІ ст.);

4)період зрілої патристики та семи Вселенських соборів (IV–VIII ст.);

5)період пізньої патристики та філософія у Візантійській імперії (IX–

XV ст.).

Перші чотири періоди є майже спільними для Сходу та Заходу, з тією поправкою, що більш-менш самостійний розвиток оригінальної латинської традиції починається дещо пізніше від східної (від Тертулліяна, а ще більше від бл. Августина), тоді як латинська патристика завершується значно раніше від греко-візантійської (Папою Григорієм Великим, бл. 540–604), поступаючись місцем схоластиці.

Перші два періоди – апостольський період та період апостольських отців (мужей апостольских – рос.) – періоди самоусвідомлення Християнства як такого, тобто період його майже іманентного розвитку. Безперечно, вже у Новому Завіті ми можемо спостерігати певні філософські запозичення, втім, вони мають передусім лексичний характер – віра, надія, любов, гріх і чеснота, добро і зло, страждання і блаженство є настільки ж християнськими, наскільки й язичницькими. Пам’ятником апостольського періоду є Новий Завіт (друга частина Біблії), тоді як пам’ятником другого періоду є писання апостольських отців (Климента Римського, Ігнатія Антіохійського та інших). Головними темами цього періоду є ствердження ідеї, що Християнство є релігію любові. Любов є центральним поняттям. Любов реалізується у жертовності. Вона – онтологічний зв’язок, що уможливлює подолання егоїстичної обмеженості індивіда, включення його до всезагального (католицького, від грец. – k¼qolik3~) зв’язку, що відновлює первозданну цілісність універсуму, його первозданну гідність. Християнин, що живе суто власним, замкненим на себе життям, не є істинний християнин, оскільки, справжній християнин живе не стільки власним життям, скільки життям ін- шого – свого ближнього, бо ж саме від його ставлення до ближніх залежить його подальша доля – спасіння чи засудження, вічне життя чи вічна смерть.

2.Східна і західна патристика. Філософія у Візантійській імперії

Період ранньої патристики (ІІ– ІІІ ст.) в ідейному плані характеризується запеклим протистоянням християнського та язичницького світів. Головними дієвими особами з християнського боку були письменникиапологети, автори праць-апологій. Сам термін «апологет» означає «захисник», тоді як «апологія» – « захист» є похідними від грецького дієслова «#polog1omai», що означає «захищаюся», «виправдовуюся», «захищаюся проти звинувачень», «виступаю на захист». Коло адресатів християнських

45

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

апологій є доволі широким. Це і юдеї, і римські імператори, і просто освічені язичники. Головною метою апологій є захист права християн на сповідання своєї віри, життя згідно своїм переконаннями, й разом з тим, розвінчання хибних уявлень і забобонів щодо Християнства і християн, поширених у юдейському та язичницькому середовищах, доведення язичницькому світові, що християни є лояльними громадянами і ніякої загрози для Імперії вони не несуть. Більшість східних апологетів були людьми з доволі непоганою філософською освітою, тоді як більшість латинських апологетів були професійними юристами.

Всередині самого Християнства постала потреба відділити істину від хиби, ортодоксію (православ’я) від єресі, а для цього потрібно було мати певні критерії істинності. І, передусім, постало питання щодо припустимості застосування засобів язичницької культури (серцевиною якої була філософія) до дослідження таємниць віри. Власне, питання було навіть дещо ширшим: чи суперечать знання, які накопичило людство упродовж своєї історії, тій істинній Премудрості, яку відкриває людям Християнство? Чи потрібно (а то й чи припустимо) для християнина засвоювати й досліджувати цю мудрість – мудрість цього світу? Чи допустимо християнинові досліджувати навколишній світ, людину і самого Бога засобами, які їй підносить світська мудрість, чи все це потрібно відкинути й жити виключно у вимірі релігійному, вдовольняючись тим, що підносить людині Божественне Об’явлення? Виникла, таким чином, перша «велика антиномія» середньові-

чної філософія – антиномія віри і розсудку.

У суперечці з цього питання виникло дві позиції. Представники першої (зокрема, ТЕРТУЛЛІЯН (бл. 160-240)), зробивши акцент на історичній реальності Християнства, вважали, що якщо християни проповідують «Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, а для тих, що покликані, – чи юдеїв, чи греків – Христа, Божу могутність і Божу мудрість» (1 Кор. 1.23-24), то сприйняття язичницької мудрості, в тому числі античної філософії, є неможливим компромісом зі світом, введенням язичництва у святе святих Християнства, а отже й зрадою Христу та головним принципам Християнства.

Втім, інше коло однодумців не розділяло цієї радикальної позиції. Юстин Філософ, Атенагор Атенський, Теофіл Антіохійський, а щонайбільше олександрійці – Климент та Ориген, виходячи з ідеї того, що Христос є втіленим Передвічним Божественним Логосом (λόγος – слово, смисл, грец.), стверджують радше метаісторичний характер Християнства. На їхню думку

Християнство – релігія Божественного Смислу, що в останні часи втілився у Христі. Це єдиний спосіб істинного поклоніння Богу, що має вічну природу, а християнин це той, хто вірно віддзеркалює в собі Божественний Логос, тобто не просто є носієм насінникового смислу (або насінникових смислів: λó γος σπερµατικó ς – грець., rationes seminales – лат.), а реалізує їх у власному житті, живе згідно з ними, а отже і з великим, вселенським Логосом.

46

Тема 4. Середньовічна філософія

Іншими суттєвими філософськими питаннями цього періоду є питання щодо походження та подальшої долі світу, сенсу та перспектив людського існування, тощо. Більш того, потрібно сказати, що всі ці питання мають на меті проведення демаркаційної лінії між світоглядом язичницьким і світоглядом християнським. Християнство внесло новий струм у затхлу атмосферу пізньої Античності. Античному онтологічному іманативізмові – вченню про розгортання єдиного – воно протиставило вчення про створення світу Богом (креаціонізм), античному натуралізмові, з його вченням про повну підлеглість людини законам природи (детермінізм) та людину як розумну тварину – учення про те, що людина поставлена у свободі, а її душа, за самою своєю природою є християнкою (думка, висловлена Тертулліяном).

Перше систематичне викладення християнського філософськотеологічного вчення дав у своєму творі «Про початки» ОРИГЕН (бл. 185– 254). Він розділив свій твір на чотири книги. Перша розповідала про Бога та безтілесний світ розумних істот. Друга була присвячена тілесній природі (фізика). Третя – людині, її свободній волі та мудрості (антропологія). Четверта – символічному світові Святого Письма та його вірному розумінню (тлумаченню – герменевтика, екзегетика). Діяльність Оригена справила значний вплив на подальшу християнську думку. Не в останню чергу, саме в результаті осмислення оригенівських ідей буде проходити розвиток наступного етапу християнської думки.

Тільки на П’ятому Вселенському соборі (553 р.) християнська Церква зробить спробу остаточного подолання залишків язичницького світогляду – елементів, привнесених саме Оригеном та оригеністами, що були неприйнятними для християнського світогляду, головним чином, це стосується ідеї про передіснування та переселення душ (метемпсихоз), негативного ставлення до тілесності (спіритуалізм), вчення про всезагальне спасіння, відтворення всього творіння («апокатастасис», грец. #ποκατάστασις). Втім, очищене від цих елементів, хоча й опосередковано, лінія Оригена продовжила своє існування.

Після Оригена починається період розвиненої патристики. Саме у цей період, в результаті напруженої філософсько-теологічної роботи Отців Церкви, на Вселенських соборах відбувається прояснення й остаточне закріплення головних правд віри (догматів) християнської релігії. Головними представниками цього періоду є: на Сході – Атанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій з Назіанзу (або Григорій Богослов), Григорій Нисський, Діонісій – автор Ареопаґітичного корпусу, Максим Сповідник; на Заході – бл. Августин Гіппонський та деякі інші.

Головними філософськими здобутками цього періоду є розробка й усталення системи християнської філософської термінології, та наріжних питань теоретичної (онтології, гносеології) та практичної (етики, естетики) філософії. У вченні про буття (онтології) робота здійснюється у всіх трьох

47

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

головних напрямах – вченні про світ (космології), вченні про людину (антропології) та вченні про Бога (теології).

Одною з головних заслуг АТАНАСІЯ ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО (бл. 295–373) є усталення вчення про відмінність Бога від створіння та їх співвідношення, яке він виробив в контексті його полеміки з Арієм. Атанасій провів різницю між актами природи та актами волі. За його вченням, кожна сутність

(ουσία) реалізує себе в актах природи і актах волі. Акт природи – внутрішній, іманентний акт, тоді як акт волі завжди скерований назовні, на щось інше. Таким чином, Бог Отець народжує Бога Сина і виводить Бога Духа за своєю природою (з своєї сутності), тоді як світ створений Богом за його волею (з нічого). Відповідно до цього Атанасій зробив висновок про повну нетотожність Божественної та створеної природ, й вольовий характер їх взаємодії. У такий спосіб було розпочато роботу щодо з’ясування онтологічних відношень між реальностями, що на логічному рівні виражаються поняттями: «природа», «сутність», «субстанція», «особа», «особистість», «лице», «воля», «вільний вибір», «ум», «розум», «розуміння», «розсудок», тощо.

З іменами каппадокійських отців – ВАСИЛЯ ВЕЛИКОГО (330–379),

ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА (бл. 329–390) та ГРИГОРІЯ НИССЬКОГО (бл. 335–394), –

зазвичай, пов’язують народження ідеї особистості («іпостась», грець. –

υπόστασις), що було значним кроком уперед в галузі онтології. Античність не знала ідеї особистості. В античній філософії людина тлумачилася, головним чином, як індивід – складова одиниця єдиного соціального тіла. Натомість Християнство принесло ідею особистості. Раннє Християнство вже імпліцитно містило її у собі, втім, її присутність відчувалася радше інтуїтивно. У творчості отців Церкви – каппадокійців, Кирила Олександрійського, Йоана Златоуста, Анастасія Синаїта, Максима Сповідника та ін., в контексті їх полеміки з численними єресями, ідея особистості одержала своє теоретичне вираження й обґрунтування.

Розмірковуючи над таємницями Божественного буття та людського існування християнські мислителі дійшли висновку про принципову нето-

тожність понять природа («фізіс», грец. – φύσις), сутність («усія», грец. –

ουσία), з одного боку, та іпостась, з іншого. У попередній філософській і філософсько-теологічній традиціях ці поняття вважалися синонімами. На думку ж християнських мислителів, буття природи реалізується в існуванні іпостасей – природа є внутрішнім наповненням іпостасі, основою її діяльності, тоді як сама діяльність вже є справою іпостасі.

Кожна з іпостасей є унікальною, нетотожною всім іншим, в силу того, що має власні особливості, тоді як сутність є тим, що є спільного у всіх іпостасей. В Богові поняття сутності дає змогу пояснити міжіпостасний зв’язок Божественних Осіб, тоді як у створінні це поняття уможливлює пояснення існування загальної природи як сукупності родів та видів, а отже й ієрархічну будову Всесвіту.

48

Тема 4. Середньовічна філософія

Виходячи з цього глибинного персоналізму, у вченні про Бога як Трійцю, східні отці стверджували ідею «монархії Бога Отця». Бог Отець – єдине джерело, причина і початок буття, у тому числі – буття Сина та Духу. Син – передвічне Слово («Логос», грец. – Λόγος), тобто уособлений Смисл Бога Отця, а св. Дух – його предвічна уособлена Сила. Отець є отцем за своєю іпостассю, у той час, як бути отцем означає мати сина, тобто народити іншу іпостась власної природи. Це одна грань – прихована і до кінця непізнавана таємниця внутрішнього Божественного життя – буття Божественної природи.

Інша грань – відношення Бога до створіння. Створіння, за християнським вченням, з’являється вже в результаті дії Божественної волі, а не природи, оскільки творіння має іншу, відмінну від Бога природу. Створіння постає з нічого, приводиться з несущих, набуває буття, за Божественним повелінням, згідно з волею Божою.

Свого остаточного теоретичного завершення східна патристична думка знаходить у творчості анонімного автора Ареопаґітичного корпусу (напис. бл. 500 р.), відомого під іменем ДІОНІСІЯ ПСЕВДО-АРЕОПАҐІТА, та

МАКСИМА СПОВІДНИКА (бл. 580–662).

Головними ідеями Ареопаґітичного корпусу є ідея нетотожності буття Божого і буття створіння, а отже і символічний характер чуттєвої реальності, ієрархічна будова створеного світу. За Псевдо-Ареопаґітом, Бог є вищим буттям й будь-якої сутності, оскільки сам є причиною буття та подателем сутностей. Він є вищим за будь-які, навіть найфундаментальніші протилежності – світло і морок, знання і незнання, добро і зло, буття і небуття.

Діонісій підтримує і розвиває думку, висловлену ще каппадокійцями (особливо Григорієм Богословом), відповідно до якої на Сході було прийнято розрізняти у Богові Божественну сутність та Божественні енергії. Божественна сутність – приховане, таємниче, внутрішнє Божественне життя, тоді як Божественні енергії (те, що ще Атанасій Олександрійський називав «актами волі») спрямовані на інше, тобто на створіння. Відповідно до цього, Псевдо-Ареопаґіт розвиває вчення про два види богопізнання – позитивне та негативне.

Позитивне пізнання – шлях тверджень – пізнання Божественних атрибутів, через дослідження Божественних дій у створінні, й наречення імен за аналогією. Втім, це пізнання є тільки пізнанням Божественних енергій, воно ніяк не торкається Божественної сутності, яка є непізнаваною. Це пізнання є пізнанням митця, виведеним зі споглядання його творіння. Власне, це традиційний шлях філософського пізнання. Негативне пізнання – шлях заперечень – пізнання Божественної сутності через «деконструкцію» всіх елементів і властивостей, притаманних створінню, а отже – через суцільне незнання. Це шлях суто досвідний, містичний.

Значну роль у Ареопаґітичному корпусі відведено розгляду проблеми символу. За Псевдо-Ареопаґітом, чуттєвий світ – велика символічна конс-

49

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

трукція, що свідчить про відповідну духовну реальність, що, у свою чергу, незмінно веде до Бога. Богопізнання – це шлях сходження від реальності чуттєвого світу сходинками буття до самої Причини будь-якого буття й будь-якої сутності – самого Бога. На вершині цих сходів, для остаточного поєднання з Божеством (обожнення) людина мусить полишити не тільки всі свої знання – перетворити їх на незнання, а й зректися самої своєї природи, повністю узгодивши свої розум та волю з Божественними розумом та волею. Саме у такий спосіб особистісне буття долає природні обмеження, піднімається над ними, користуючись природними волею та інтелектом, що уможливлює певну особистісну інтенційність – направлення природних можливостей на досягнення тих чи інших цілей.

На початку VII ст., Максим Сповідник розрізнятиме в особистісному існуванні природ «смисл» (грец. – λόγος) й «спосіб» (грец. – τρόπος), тобто те, для чого була створена природа і те, як вона існує. Відповідно, він розрізняє волю, як природну здатність, та волю, як вільний вибір особистості. Саме у цій теоретичній перспективі беруть свій початок проблеми практичного плану, якими з особливою увагою будуть займатися у західному християнстві – починаючи від суперечки бл. Августина з Пелагієм до діячів Реформації (М. Лютера, П. Меланхтона, Ж. Кальвіна), а пізніше і у філософії, яку прийнято вважати світською (Б. Спіноза, Ляйбніц, І. Кант, Г. Гегель, Л. Шестов, М. Хайдеґґер, Ж.-П. Сартр та ін.) – проблема свободи волі та свободи вибору (з її антиноміями Божественної Благодаті і людської волі, природної необхідності та особистісної свободи).

Коли Схід, у значній мірі, був зайнятий теоретичною проблематикою тринітарних (щодо Святої Трійці) та христологічних (щодо особи Боголюдини Христа) суперечок, на Заході з’явився мислитель, якому (як нікому іншому) судилося стати засновником західної середньовічної думки – єп. африканського місту Гіппону – БЛ. АВГУСТИН (354–430). Головними творами Августина є «Сповіді», «Монологи», «Про блаженне життя», «Про св. Трійцю», «Про істинну релігію», «Про християнську доктрину», «Про місто Боже» та деякі ін.

Вихідним пунктом філософсько-теологічної доктрини Августина є його психологізм – упевненість у тому, що будь-які питання цього світу і навіть Божественного буття можуть бути розв’язані людиною через дослідження власної душі, що є одночасно і носієм Божого образу і мікрокосмом

– маленькою моделлю великого Універсуму, що у всій своїй повноті також є носієм Божественного образу – відображенням Божественного Смислу.

В онтології Августин є ессенціалістом та волюнтаристом. Відкинувши східне розрізнення між Божественною сутністю та Божественними енергіями, як таке, що суперечить ідеї простоти Божества, Августин зосередив свою увагу на ідеях простоти, єдності та рівності Божественної субстанції. Світ постає як результат акту Божественної волі, а отже воля є першоосновою світу, що тримає її над безоднею ницості та небуття, постійно підт-

50