Філософія_Курс лекцій

Тема 12. Філософська онтологія: буття, субстанція, матерія

ваний певним чином. Структурні рівні та системна організація матерії сприяють осягненню всієї картини світобудови і цілісності буття.

Матерії притаманні численні властивості: невичерпність, пізнаваність, незнищуваність й інші. Але серед них є такі, без яких вона взагалі неможлива. Такі властивості називають атрибутами. До них належать рух, простір,

час.

2.1. Простір і час

Коли людина повертається до свідомості із забуття й одразу не може збагнути, що з нею коїться, вона звертається за допомогою до тих, хто при цьому присутній: «Де я?», «Котра година?». Отже, справжня ствердність людини в бутті найперше передбачає визначеність щодо її місця знаходження та її положення в часі. Й щоб локалізувати у світі будь-яку подію, достатньо мати відповідь тільки на два запитання: «Де?» та «Коли?». Іншими словами, простір і час є найзагальнішими формами буття. Без них воно не має дійсної визначеності.

Простір є найзагальнішою характеристикою буття як усталеного.

Сама ж усталеність буття виявляється у співіснуванні й одношеренговості всього, чому притаманне буття. Будь-які матеріальні об’єкти і навіть духовні утворення неможливі поза простором. Тому розрізняють фізичний прос-

тір, геологічний простір, простір живих систем, соціальний простір, духов-

ний простір. Скажімо, фізичний простір, який ми звичайно й ототожнюємо з простором як таким (бо існуємо в ньому як фізичні тіла стосовно інших фізичних тіл, і це наша перша визначеність щодо них), визначається протяж-

ністю, тривимірністю (довжина, ширина, висота), симетричністю. А в жи-

вих організмах симетрія доповнюється асиметрією. Всім живим організмам притаманна «правизна» та «лівизна», живі клітини не могли б функціювати без осмосу – однобічної проникності клітинних оболонок тощо. Й хоча організм побудовано згідно з властивостями тривимірного фізичного простору, саме його функціювання виходить за межі тривимірності. Процес травлення, наприклад, має набагато більше визначальних характеристик, які називають параметрами. Так само багатовимірним і далеким від простої симетричності є будь-яке соціальне явище. Кожен із нас є водночас сином (дочкою), товаришем, приятелем, спортсменом, просто доброю людиною, аматором у якійсь царині творчості, членом якоїсь громадської організації і таке інше. Всі ці ознаки – наші визначеності в межах соціального простору. Їх, як бачимо, може бути значно більше від трьох.

Але в усіх конкретних виявах простору залишається як необхідна його ознака – його метричність, тобто те, що він піддається вимірюванню, те, що він виступає умовою певного розгортання буття в його усталеності. Загальною характеристикою простору є також єдність перервності та непере-

рвності, або, як ще кажуть, дискретності та континуальності.

На відміну від простору, який виражає усталеність буття і його структурність, час характеризує буття як плинне, здатне до зміни своїх станів.

201

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

Виступаючи формою впорядкування моментів загального процесу плину буття, їх співвідносності один щодо одного, час виражає тим самим структуру буття як процесу. Загальними ознаками часу є тривалість, необорот- ність, одновимірність (плин від минулого до майбутнього), ритм, єдність континуальності й дискретності. Щоправда, й тут, як і з простором, усі ці ознаки повною мірою справджуються лише стосовно фізичного часу. Людина, наприклад, ладна перенестися в історичне минуле. Достатньо лише поїхати туди, де люди ведуть ще архаїчний спосіб життя. За допомогою наших духовних здатностей ми можемо повернути на дійсність минуле або майбутнє (література, кіно тощо). Своєю практичною діяльністю людина здатна прискорювати або вповільнювати плин часу, ущільнювати його, згортати або розгортати.

Хоч би як конкретно являло себе буття, час завжди є істотним для нього. Навіть одвічність буття ми можемо висловити так: «Буття було, є і буде». Отже, одвічність буття стверджується як одночасне його перебування відразу в трьох модусах часу – в минулому, теперішньому й майбутньому.

За словами видатного філософа-екзистенціаліста М. Хайдеггера, істина буття полягає в тому, що воно відбувається. Прислухаємося: від-був-а- ється. Отже, буття здійснюється «тепер» завдяки тому, що немовби відштовхується від того, яким воно вже було. Подія = по-дія, тобто вона викликана якоюсь попередньою дією. В події буття і час взаємоприлучені одне до одного. Завдяки цьому буття дістає стійкість у постійній борні з небуттям. Йо-

го тривання й слідування, тобто здійснення буття в часі, є першою і голов-

ною подією світу. З іншого боку, будь-яка минула подія, незважаючи на те, що час її вже «пройшов», все ж зберігає свою приналежність до буття. Минуле не є оберненням буття в небуття – воно є корінням буття, підґрунтям його теперішнього стану. А часом (коли настає відповідний час) воно навіть набуває значення буття більш достатнього, ніж сучасне. Так відбувається, зокрема, в ситуації відродження, коли в минулому шукають джерело смислів, здатних запліднити сучасність.

Так само не є формою небуття й майбутнє. Воно міститься в бутті вже «тепер», але в особливій, потенційній формі – у вигляді можливостей. Із ча- сом вони здійсняться, а там і спливуть у минуле, щоб потім за певних обставин і в новому смисловому контексті знову з’явитися у формах реального буття.

Із простором та часом пов’язані чи не найважчі і чи не найтривожніші питання, які постають перед людиною, коли вона звертається думкою до глибин буття. Чи має час початок і кінець? Що таке вічність? Яким має бути простір і стан буття взагалі за умов вічності? Яку роль відіграють простір та час на рівні фундаментальних взаємодій у Всесвіті? Чи не є просторовочасова структура Всесвіту такою, що перевищує межі дії відомих нам фізичних законів?

202

Тема 12. Філософська онтологія: буття, субстанція, матерія

На початку ХХ ст. фізика виявила глибинний зв’язок між простором і часом 1. Час був визначений як четвертий вимір світу, а просторово-часовий зріз нашої Метагалактики охарактеризований формулою 3+1 (три просторових виміри і один часовий). Ця фундаментальна характеристика передумовила матеріальну будову Метагалактики.

Сучасна наука вважає, що можуть існувати світи з іншими просторо- во-часовими параметрами. Вчені припускають, що при народженні нашої метагалактики існував десятивимірний простір-час. Чотири виміри (формула 3+1) стали формами буття матерії на макроскопічному рівні, шість – зумовили структуру мікросвіту, розміри якого менше ніж 10-33 см. Очевидно, що ця структура не має аналогів в макросвіті, в якому живе людина.

2.2. Рух і розвиток

Абстрактним виразом усіх змін взагалі, безвідносно до їх носія, способу і напряму їх здійснення, є поняття «рух». Співвідносним із ним (корелятивним) поняттям, яке виражає незмінність, сталість будь-чого, є поняття

«спокій».

Від самого виникнення античної філософії рух і спокій були предметом її постійної уваги. Згадаємо, саме твердження про те, що рух не можна істинно помислити, було головним аргументом Парменіда та його послідовників на користь ідеї про абсолютність буття. Але славнозвісні апорії Зенона («Стріла», «Ахілл і черепаха») продемонстрували труднощі, з якими неминуче стикається людський розум у спробі осягнути рух в його сутності. Тим самим вони виявили, що рух не можна належним чином осмислити, не пов’язуючи його з іншими загальними характеристиками буття, такими, як простір і час, скінченність і нескінченність, єдність і множинність, кількість і якість тощо. Логіка елеатів дійсно несподівана й досить парадоксальна. Але вона була необхідною ланкою розвитку філософського мислення. Вона переконливо засвідчила, що повсякденного досвіду недостатньо, щоб осягнути сутнісний рівень буття.

Уже Платон (діалог «Софіст» та ін.) показав, що на сутнісному рівні як загальну характеристику буття рух необхідно розглядати в нерозривній єдності із спокоєм. Згодом у Арістотеля, особливо в часи пізньої античності, ця ідея набула докладної аргументації. Що таке, власне, спокій? Це не просто відсутність руху. Його можна витлумачити і як рух з нульовою швидкістю. Понад те спокій – це також рух з безкінечно великою швидкістю. Адже тіло, яке рухається з безкінечно великою швидкістю, вмить заповнить собою всі точки простору, буде знаходитися скрізь і не матиме куди рухатися. Отже, воно перебуватиме в спокої. Таким чином, абсолютний рух є абсолю-

1 Загальна теорія відносності А. Ейнштейна доводила, що в системах, які рухаються з колосальними швидкостями, час плине повільніше, довжина скорочується, а маса зростає. Тобто рух, простір, час взаємопов’язані значно складніше, ніж вважалося до того.

203

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

тний спокій. Звідси в Арістотеля ідея «першорушія». Те, що рухає весь світ (тобто є абсолютною рушійною причиною), саме має перебувати у спокої.

Пізніше, в середньовічній філософії, такий підхід до осмислення сутності руху було використано як один із засобів доведення буття Божого.

У межах новоєвропейського матеріалізму ХVІІ– ХVІІІ ст. рух тлумачиться як атрибут (тобто всезагальна і необхідна характеристика) матерії. Ця ідея прийшлася до ладу всьому спрямуванню європейської науки, ввійшла до її світоглядного базису і з певними корективами живить її ще досьогодні.

Відкриті свого часу античними філософами парадокси ідеї абсолютності руху (рух із безмірно великою швидкістю є спокій, рухома точка за безмірно великої швидкості набуває безмірно великих розмірів тощо) впродовж тривалого часу залишалися «прихованими» в глибинах філософської і наукової свідомості. Про них знали, але їм не надавали значення. Вся їх руйнівна сила виявилася лише тоді, коли остаточно сформувалася наукова картина світу, сперта на класичну механіку. Упорядкований згідно з Ньютоновими законами Всесвіт ніяк не узгоджувався з парадоксами руху, а класична наука нічим не могла допомогти при їх розв’язанні. Це стало можливим лише в контексті ідей наукової революції першої третини ХХ століття. Найперше, це ідея Ейнштейна про нескінченний характер швидкості руху в нашому Всесвіті. Гранично великою, як тепер усім нам відомо, є швидкість кванта світла. Це та абсолютна «точка відліку», та незмінна величина принципового значення – константа, без якої сучасна наука не може дати лад усім здобутим значенням про процеси у мега- і мікросвіті.

ХХ сторіччя напрочуд багате на наукові відкриття. Але, можливо, найбільше з них – це відкриття констант та їх принципового значення в побудові Всесвіту. Особливу увагу привертають до себе константи мікросвіту. Скажімо, якби баріонний заряд був за величиною іншим, протони не могли б утворювати ядра атомів; якби константа електромагнітної взаємодії мала іншу величину, не могли б утворюватися електронні оболонки атомів. І таких постійних, що скеровують дію законів природи, відкривають дедалі більше. Отож, виходить, не таке це просте питання: що панує в бутті, що є абсолютним – мінливість чи сталість, рух чи спокій?

Для того, щоб повністю усвідомити парадокси руху, отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ, про форми його існування, потрібно було мислити рух як вільне, нічим не перешкоджуване переміщення у просторі, а сам світ уявляти як такий, що дозволяє такий рух, отже, сам є нескінченним за своїми просторовими характеристиками. А в античні часи і в середні віки люди уявляли собі світ зовсім інакше. Хоча античні мислителі й виробили абстрактне поняття руху з безмірно великою швидкістю, вони все-таки не припускали можливість його реального здійснення. Космос (усе впорядковане буття) уявлявся їм гармонійно влаштованим, довершеним, отже, просторово обмеженим. І було витворено чи-

204

Тема 12. Філософська онтологія: буття, субстанція, матерія

мало філігранних мисленнєвих побудов, щоб довести необхідність для космосу бути саме обмеженим. Середньовіччя переймає від античності цю модель світу в головних її рисах. При цьому додається ще ідея ієрархічності світобудови, наявності у світі певних щаблів буття. Тому можливості для вільного переміщення у просторі тут ще менші, ніж в античній моделі світу.

Відповідно й сам рух сприймався і мислився в античності та середньовіччі як багатоманітний за своїм змістом і формою свого здійснення. Так, Арістотель визначав такі головні різновиди руху: рух щодо місця, рух щодо якості, рух щодо кількості. Потрібні були масштабні соціальні перетворення, виникнення океанського мореплавства, світового ринку, швидке поширення на всі ланки суспільного життя товарних відносин, щоб сформувалася й зміцніла ідея однорідності простору і часу, а відповідно – ідея од-

норідності, універсальності руху. В науці це пов’язане з іменем Галілео Га-

лілея (1564–1642), а у філософії – з іменем Томаса Гоббса (1588–1679), кот-

рий визначив рух як неперервне переміщення. Саме таке розуміння руху найбільшою мірою відповідало потребам і можливостям тодішньої науки, лідером якої стала механіка. Отож, і розбудовану на ґрунті таких уявлень картину світу називають механістичною.

Світоглядним ґрунтом механістичної картини світу став матеріалізм ХVІІ– ХVІІІ ст. Щоправда, тут не обходилося без протиріч. Визнаючи рух за спосіб існування матерії (матеріальної субстанції, яка є абсолютною підвалиною всього існуючого), матеріалізм як певний тип філософського мислення не міг продумувати цю ідею до кінця. А це означало порушувати питання про кінцеву причину здійснення самого руху, про його джерело. Дехто знаходив відповідь у визнанні джерелом руху творіння матерії й руху деякою абсолютною духовною субстанцією без будь-якого її подальшого впливу на матеріальний світ. Цей варіант матеріалізму стали називати деїзм (від лат. deus – Бог). Таких поглядів дотримувалося чимало просвітників ХVІІІ сторіччя (наприклад, Вольтер), близькими до деїзму були Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, своєрідно переломилися ідеї деїзму в ученні Канта.

Послідовне ж дотримання матеріалістичної позиції приводило до тієї думки, що джерело руху міститься в самій матерії. Отже, матерії притаманний саморух. Першим на цьому наголосив англійський філософ Джон То- ланд (1670–1722). Тим самим остаточно було стверджено ідею про те, що рух є сутністю матерії. Згодом один із фундаторів діалектичного матеріалізму – Фрідріх Енгельс (1826–1895) – скаже, що в світі немає нічого, крім матерії, яка рухається.

Але, визнаючи рух за сутність матерії, ми неминуче повинні дійти питання: що є сутністю руху? Що визначає спосіб здійснення руху, надає йому сенс?

Відповіддю, знайденою на шляхах важких, суперечливих філософських шукань, буде слово «розвиток».

205

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

Ідея розвитку передбачає уявлення про певну просторово-часову відкритість та впорядкованість світу в певному напрямку. Отже, розвиток складають зміни: а) необоротні; б) здатні нагромаджуватися й набувати більшого масштабу; в) які внаслідок цього викликають появу нових властивостей і якостей. Але не всі зміни є саме такими. Скажімо, зміна місця у просторі (просте переміщення) безпосередньо ніяк не пов’язана з розвитком. Не спричиняють розвитку й так звані функціональні зміни – ті, що становлять процеси самовідтворення. Наприклад, склад крові людини повністю оновлюється приблизно за три місяці.

Таким чином, розвиток являє собою здійснення послідовних необоротних якісних змін. Оскільки зміни є необоротними, то вони визначають функціювання системи, якій вони притаманні, як те, що має певне спрямування. Спрямованість – неодмінна ознака розвитку. Будь-яка спрямованість. Говорячи «розвиток», ми, як правило, уявляємо собі зростання, сходження, вдосконалення. Але ж і старіння – це також розвиток, принаймні необхідний його етап. Бо інакше позбавлялися б сенсу молодість і зрілість.

Справа в тому, що саме внаслідок своєї необоротності розвиток не є однорідним. Стани існування будь-якої системи відрізняються за масштабом і характером можливостей, що відкриваються для зміни стану. Коли переважають можливості формотворення, появи нового, тоді зміни системи відбуваються у напрямі зміцнення й удосконалення системи. Такий тип розвитку звичайно називають прогресивним, або прогресом. Співвідносний з ним тип розвитку, який демонструє переважання, навпаки, руйнівних тенденцій, який здійснює спрощення й збіднення форм, дезінтеграцію цілісності тощо, називають регресивним, або регресом.

Прогресивний характер будь-якої системи не є безумовним, не є «прогресивним назавжди». Прогрес завжди несе в собі «прихований» регрес, який згодом «виходить на поверхню». Таким чином, розвиток є взаємодією прогресивних і регресивних змін, певним типом їх поєднання.

Саме тому розвиток як такий не можна ототожнювати з прогресом. Розвиткові притаманні такі загальні риси, як спрямованість і поступаль- ність. Ідея поступальності розвитку (як «зміни-по-щаблях») характеризує необоротність цього процесу понад будь-яку можливу його спрямованість. Ідея поступальності процесу розвитку застерігає від спрощеного його тлумачення і разом із тим забезпечує можливість розглядати світ у перспективі його масштабних змін.

Згадані суттєві ознаки розвитку були винайдені і досліджені насамперед у філософії ХІХ– ХХ століть (Гегель, Маркс, Бергсон, Тейяр де Шарден та інші).

Наука впродовж тривалого часу сприймала ідею розвитку як деяку загальну світоглядну схему й не мала засобів до застосування її в межах конкретних наукових досліджень. Винятком стала біологія. Еволюційна модель Чарльза Дарвіна (1809–1882) навіть була сприйнята як загальна модель

206

Тема 12. Філософська онтологія: буття, субстанція, матерія

будь-якого розвитку. Це тому, що об’єкт наукового дослідження в біології – життя – це така ланка буття, яка, можливо, найбільшою мірою виявляє здатність змінюватися способом розвитку. Науки про неорганічний світ давали лише непрямі дані на користь ідеї розвитку (трансформація хімічних елементів, взаємоперетворення мікрочастинок і таке інше). За слушним висловом нобелівського лауреата з Бельгії Іллі Пригожина, наука все ще залишається наукою про буття й тільки в два останні десятиріччя почала набувати рис науки про становлення.

Особливого значення набуває синергетика – теорія самоорганізації відкритих нелінійних систем. Світ тут розглядається як складно зорганізований і такий, що не встановлений, а встановлюється. Все, що визначає світ як структурно зорганізований, що входить до його складу, являє собою систему – певне поєднання елементів у функціонуючу цілісність. Системи перебувають у координаційних та субординаційних зв’язках між собою, а кожна з них знаходиться також у процесі взаємообміну речовиною, енергією та інформацією із середовищем. Кожна система постійно піддається ентропійному тискові з боку середовища, й здатність її витримувати цей тиск є показником її внутрішньої організації. Чим одноріднішою є система, чим менш вона структурована, тим меншою є її здатність витримувати ентропійні впливи середовища. Чим більшою є її внутрішня багатоманітність, тим більше у неї можливостей щодо самоорганізації, щодо вдосконалення в якусь іншу, досконалішу систему.

Одна із засадових ідей синергетики полягає в тому, що саме у процесі перетворення, у формоутворенні нового, здійснюється відповідна реакція на ентропійний тиск середовища. Внаслідок цього збільшується структурованість світу, зростає й збагачується його багатоманітність. Такий процес не є прямим, лінійним. Він із необхідністю включає точки повороту в процесі змін – так звані точки біфуркації. Це стани найбільшої нестійкості системи, коли відкриваються різні варіанти для подальшого розвитку. Це моменти «вибору» подальшого шляху самоорганізації, і тут надзвичайно велику роль відіграє випадковість, бо в стані максимальної нестійкості на характер процесу самоорганізації може справити вплив такий чинник, який за інших умов в іншому стані системи залишився б непомітним. Це означає, що про-

цес розвитку не є запрограмованим раз і назавжди. Він включає цілий спектр можливих напрямів необоротних змін та можливостей несподіваної зміни їх спрямувань. Справді, розвиток – це зміна змін. Це закон і спосіб здійснення буття. Розвиток – це постійне самозростання буття, набуття ним дедалі нових смислових ознак.

Питання до самоконтролю

1.Коли і чому у філософії виникла проблема буття?

2.Що таке онтологія?

3.Які форми має людське буття?

207

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

4.Чи існує небуття?

5.Як доводиться єдність світу?

6.Що таке рух? Як рух пов’язаний з матерією?

7.У чому особливості простору і часу як форм буття матерії?

8.Чи можна визначити початок і кінець буття?

9.Чи існує межа між речовиною і полем як видами матерії на мікрорівні?

10.Що ж є основою світу?

208

ТЕМА 13

СВІДОМІСТЬ

План

1.Дух, душа, свідомість, їх місце в духовному світі людини.

2.Свідомість, її походження і сутність.

3.Свідомість і несвідоме. Роль несвідомого в житті людини.

4.Свідомість і мова, їх взаємозв’язок

1.Дух, душа, свідомість, їх місце в духовному світі людини

Проблема свідомості цікавила людство з давніх часів. У історикофілософському плані свідомість нерідко розглядається в контексті таких понять, як дух, духовність, душа. Пояснюється це тим, що свідоме і духовне в діяльності людини тісно пов’язані між собою. Однак світоглядний та методологічний аспекти цієї проблеми вимагають також доповнення і конкретизації їх взаємодії такими поняттями, як «дух» і «душа».

Слід зазначити, що в європейській культурно-філософській традиції, як відмічається в літературі, виділяються дві сторони духовного: об’єктивно-духовне – безпосередньо не пов’язане з людиною та її намірами, і суб’єктивно-духовне – пов’язане з внутрішнім світом і духовною активністю суб’єкта. Перше переважно позначалося словом «дух», а друге – словом «душа».

Декілька зауважень щодо категорії «дух». Геракліт був одним із перших філософів Стародавньої Греції, який спробував осмислити дух у вигляді Логоса, світового закону, начала всього існуючого. Гераклітівський Логос властивий не лише Космосу, а й людині. Він проникає в її душу, втілюючись і проявляючись у вигляді слова та мислення людини.

В Анаксагора близьким до цього є поняття «Нус», яким він називав світовий розум, що має повні знання про все і володіє величезною рушійною силою.

На визнанні первинності духовного начала в розвитку природи і суспільства базувалося чимало філософських учень. Носіями цієї ідеї були Платон, Гегель, Сковорода та інші видатні мислителі. Кожен із них посвоєму розумів цю проблему, мав свій підхід при розгляді духу, ідеї, свідомості в історико-культурному процесі. До речі, розмаїття філософських учень, в яких ідея духу виступає то у вигляді поняття (панлогізм), то як божественна субстанція (пантеїзм), чи у вигляді загальної одухотвореності природи (панпсихізм) і т. ін., значною мірою зумовлено цими обставинами.

209

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

Це ще раз свідчить про те, що роль особи в історико-філософському процесі досить таки вагома. Від видатної особистості значною мірою залежить глибина аналізу духовної ситуації часу, унікальності історичного процесу, прогнозування розвитку подій тощо. Гегель не випадково назвав філософію епохою, осягненою в думці. Звичайно, при цьому не можна недооцінювати належність мислителя до того чи іншого напряму у філософії. Адже об’єктивно істинне знання повинне узгоджуватися з правдою життя.

Отже, категорія «дух» має культурно-історичне призначення. Вона використовується представниками різних філософських течій і шкіл як при розгляді нематеріальної першооснови світу, так і розумової діяльності людини.

Причому у філософських ученнях раціоналістичного напряму дух ототожнюється з мисленням, свідомістю, а в різних течіях ірраціоналізму – з волею, інтуїцією, почуттями.

Спроба Гегеля зобразити мислення у вигляді абсолютного духу, якому він надав форму всезагальності, об’єктивної й абсолютної першооснови всього існуючого, не має собі рівних в ідеалістичній філософії. Серед філо- софів-марксистів у свій час не приділялося належної уваги аналізу понять «дух», «душа» та деяких інших категорій. Досить часто вони підмінялися категорією «свідомість». Ототожнювати поняття «дух», «духовність», «духовне життя» з свідомістю немає сенсу. Цілком очевидно, що поняття «духовне життя суспільства» не можна замінити поняттям «свідоме життя», як і поняття «духовність» особистості істотно відрізняється від її «свідомості». Смислове навантаження цих понять неоднозначне. Не можна забувати й того, що ототожнення названих понять не сприяє як вивченню духовності індивіда, так і дослідженням космічно-природної основи людського буття. Не варто також абсолютизувати й протиставляти жодного з них, що теж гальмує процес пізнання.

Мають місце й інші нюанси розгляду цієї проблеми. Так, існує припущення, що дух є специфічно космічним утворенням, у якому зосереджена духовна енергія людства. Таким чином намагаються обґрунтувати космічноприродну буттєвість людини.

Відомий французький філософ і палеонтолог Тейяр де Шарден вважав, що існує лише одна реальність – «... енергія, рухома універсальна сутність, звідки все виникає і куди все повертається, як в океан. Енергія, новий дух. Енергія, новий бог»1.

Очевидно, справа полягає насамперед у тому, що дійсну сутність духу важко зрозуміти без його зв’язку з людиною. Адже дух притаманний людині, він живе в ній, хоча й існує в різних надіндивідуальних формах, у тому числі у вигляді знання, ідеалів і духовних цінностей, надбань науки, мисте-

1 Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987. – С.204.

210