5 тема

5. АРХІТЕКТУРА УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО

Період ХVІІ – ХVІІІ ст.ст. став одним із найяскравіших в історії української архітектури. У цей час вона розвивалася особливо інтенсивно. Окреслилися нові типи споруд, технічні прийоми, а насамперед збагатилася духовність архітектури, її образно-пластичне багатство.

Визвольна війна українського народу 1648 – 1654 рр. проти гніту польської шляхти піднесла його національну самосвідомість на небувалу висоту. Проснулися волелюбні прагнення народу, збудився дух патріотизму й національного самозбереження. На цьому ґрунті не могли не розквітнути багатющий культурно-творчий потенціал українців.

Приєднання України до Росії, яке сталося рішенням Переяславської Ради в 1954 р. створило сприятливі умови для розвитку економіки і культури, передумови бурхливого розвитку архітектури, особливо в Києві і на Лівобережній Україні, де у другій половині ХVІІ ст. і в ХVІІІ ст. посилено розвивалося феодальне господарство козацької старшини І монастирів, які нагромадили великі багатства і могли здійснити широкі будівельні задуми. Зростають українські міста (Київ, Полтава, Чернігів, Кременчук, Переяслав та інші), в них розгортається будівництво. В цей час все ще багато уваги приділяється будівництву оборонних споруд для боротьби з Туреччиною, татарами, Польщею, Швецією. На Правобережжі й у Західній Україні внаслідок хижацької системи господарювання й посиленого наступу шляхти на ремісників і селян, занепадали міста, скорочувалось будівництво.

Зростання торгівлі і ремесел, друкарської справи, освіти поставили перед архітектурою нові завдання. В ХVІІ – ХVІІІ ст.ст. у містах будуються навчальні заклади, друкарні, полкові канцелярії, магістрати, торговельні установи, будинки притулку для старих, шпиталі та інші.

Споруджувалися й культові будівлі. У полкових містах, резиденціях гетьманів і в монастирях був споруджений ряд видатних храмів із цегли, в яких відбилися естетичні ідеї того часу, їх висотно-пірамідальна побудова була характерною і для народного дерев’яного будівництва, і для мурованої архітектури. Тенденція використання культовою мурованою архітектурою багатоверхості, властивої дерев’яній архітектурі, проявилося ще раніше у Львові, у формах вінчання Руської церкви й каплиці при ній, збудованій львівським братством. Прогресивна, гуманістична культура Ренесансу, знайомство українських майстрів із формами класичної архітектури, навчання українців в Італії, Нідерландах, Франції, Чехії, а також розвиток на Україні друкарської справи і гравюри, – все це сприяло розвитку української архітектури того часу.

Високого рівня досягає розвиток народного мистецтва: різьблення по дереву, вибійки, вишивки, килимарство, художня обробка металу, побутова та будівельна кераміка, орнаментальний розпис. Архітектура широко запозичує з народного мистецтва орнаментальні мотиви. Майстри будівельного мистецтва відмовляються від край лаконічних форм, характерних для більшості споруд попередніх періодів. Втрачають своє значення й канонічні риси культової архітектури. Перевага віддається стрункості й пропорційності, пишності форм і світськості. Свою увагу в оздобленні будівель зодчі переносять з інтер’єру на зовнішній вигляд, на розробку просторової композиції і пластичне трактування стін. Великого значення у створенні оригінальної композиції церков надавалося їх зв’язку з ландшафтом.

Складні технічні завдання у зв’язку зі спорудженням дзвіниць і церков небувалої для того часу висоти спонукали будівельників перейти переважно на будівництво з цегли. Багатоярусні церковні споруди зі зменшенням розмірів перерізів і виникнення в зв’язку з цим розпору, вимагали нових конструктивних рішень. Ця проблема була успішно розв’язана шляхом вживання у стінах металевих затяжок. Цьому сприяла співпраця українських та російських «каменних дел мастеров», які працювали тут наприкінці ХVІІ і особливо в ХVІІІ ст.ст. Унаслідок цього на Україні поширилося також виробництво профільної цегли і профільованих керамічних деталей. У будівництві застосовувалась цегла великих розмірів: 28 – 30 – 34 см довжиною, 16 – 18 см шириною та 6 – 7 і до 9 см. товщиною. Мурування велося на вапняному розчині з товщиною швів від 2 до 4 см.

У покрівельних роботах, вслід за Петербургом і Москвою, широкого вжитку набули черепиця і залізо. Цікаво, що Андріївська церква в Києві спочатку мала черепичну покрівлю. Фундаменти під стіни робили здебільшого з цегли. Гідроізоляція стін від ґрунтової вологи не застосовувалася, чим і пояснюється поганий стан нижніх частин стін багатьох будівель. У мурованих споруд перекриття були, як правило, склеписті циліндричної, хрестової та зімкнутої конструкцій. Вживалися розпалубки для вікон. Контрфорси для сприйняття розпору вийшли з вжитку у зв^’язку з розповсюдженням у будівельній практиці середньостінних залізних в’язів і відкритих затяжок.

Визвольна війна 1648 – 1554 рр. спонукала розвиткові на Україні залізорудного виробництва. Застосування заліза в будівництві почалося у другій половині ХVІІ ст. Воно набувало все ширших масштабів, відігравши велику роль у швидкому розвитку і вдосконаленні будівельної техніки і створенні нових конструкцій.

У ХVІІ ст. майже повністю перестало застосовуватися сферичне склепіння. З’явився новий прийом – поєднання зімкнутого склепіння з гранчастим барабаном. Перехід від барабана до стовпів, або несучих стін, здійснювався за допомогою плоского трикутного парусу.

Особливістю багатьох мурованих споруд України другої половини ХVІІ і ХVІІІ ст.ст. була штукатурна стін. Карнизи виконувалися невеликого виносу, тому що для них використовувалася тільки звичайна цегла. Архітектурні деталі пілястр такі як астрагал, абака, вал та інші, – теж влаштовуються з цегли. І всюди цегла виступає як модуль, хоча вона і схована під шаром тиньку. Ліпні прикраси українські майстри виготовляли безпосередньо на стіні, що відбилося на пластиці орнаменту. Архітектурні деталі, наприклад, капіталі, теж робилися ліпними. Складні капіталі та карнизи, як це було в Лаврській дзвіниці в Києві, виготовлялися з керамічних блоків. На заході України архітектурні деталі виготовлялися з каменю. Підготовка архітекторів з ХVІІІ ст. проводиться в школах. Значним місцем підготовки художників і архітекторів у ХVІІ – ХVІІІ ст.ст. була Києво-Братьска колегія, перейменована Петром І в академію. З її стін вийшли такі відомі зодчі як І.Зарудний та І.Григорович-Барський. Із другої половини ХVІІ ст. починають виконувати креслення на майбутню споруду. А з середини ХVІІІ ст. для провідних споруд крупних міст виготовлялися проекти вже у повному об^’ємі: плани, фасади, розрізи.

Містобудівництво на Україні в розглядуваний період розвивалося нерівномірно. Міста і села Правобережжя і Поділля часто руйнувалися і спалювалися поляками, татарами і турками. Це, безумовно, гальмувало розвиток монументального будівництва. Воно носило в основному оборонний характер. На Лівобережній Україні, куди тікали селяни Правобережжя і Поділля в пошуках спокійного і безпечного життя, населення швидко зростало. У зв’язку з цим у другій половині ХVІІ ст. виникло понад 500 нових поселень і значно збільшилось населення вже існуючих міст і сіл. У цей час тут були засновані Суми, Лебедин, Охтирка, Харків та багато інших слобід. Звідси і назва – Слобідська Україна.

При виборі місця для поселення основним чинником були вимоги оборонного порядку. Внутрішній організації міської території властиві всі риси феодального міста; заплутана система вузьких вулиць, тісно забудованих одноповерховими жилими будинками, неправильна форма площ, розташування в центрі палаців феодалів, міського управління та культових споруд.

Деякі відмінності були у влаштуванні сільських поселень, які теж були оточені дерев’яним частоколом або валом із дерев’яною церквою в центрі. Щільність забудови була меншою, ніж у місті. Двори польської шляхти або козацької старшини являли собою невеликі укріплення. Широке застосування дерева для будівництва великою мірою визначало загальний вигляд міста, надавало його архітектурі схожості з архітектурою села.

Великий приплив населення на Лівобережну Україну після приєднання України до Росії стала передумовою економічного і культурного піднесення в цьому регіоні. Швидкими темпами розвивалося монументальне будівництво. В нових ансамблях яскраво проявилися національні риси містобудівельного мистецтва. Особливо характерні в цьому відношенні такі визначні комплекси Лівобережжя і Придніпров’я, як Києво-Печерська і Почаївська лаври, Видубецький, Миколаївський і Кирилівський монастирі в Києві, Єлецький і Троїцький монастирі в Чернігові, Густинський, Мгарський, Новгород-Сіверський монастирі, церква Юра у Львові та інші. В усіх цих комплексах центром композиції була велика соборна церква, навколо якої вільно розташовувались трапезні, келії, служби, стіни, башти і т.д.

Висока дзвіниця або надбрамна церква фіксували головний вхід і домінували в усьому комплексі споруд і відігравали значну роль у формуванні силуету міста. У ХVІІ – ХVІІІ ст. активно ведеться перебудова монастирів, заміна дерев’яних споруд на муровані, що зменшувало пожежну небезпеку, збільшувало довговічність забудови.

Із другої половини ХVІІІ ст. у зв’язку з успішною боротьбою Росії проти Туреччини, Польщі і Швеції завдання оборони від зовнішнього ворога вже не впливає на містобудівництво такою мірою, як раніше. В окремих випадках ще будуються фортеці, але їх розташовують окремо від сельбищної територі.

У розвитку архітектури України після її приєднання до Росії і до 70-х p.p. ХVІІІ ст. можна виділити два етапи. Перший етап – друга половина ХVІІ і початок ХVІІІ ст., – етап боротьби з польсько-католицькою реакцією і зміцнення зв'язків з Росією. Він характеризується значним зростанням цегельного будівництва й інтенсивним формуванням нових типів споруд. Другий етап – 40-70-і pp. ХVІІІ ст., – етап розширення будівництва цивільних споруд: адміністративних, навчальних, торговельних і т.д. Цей етап характеризується посиленням впливу російської архітектури, насамперед столичної петербурзької школи.

* * *

У

Рис. 5.1. Будинок Полкової канцелярії Якова Лизогуба в Чернігові

другій половині ХVІІ – початку ХVІІІ ст.ст. поряд із культовим будівництвом розши-рюється будівництво світських споруд. Представники збагатілої козацької верхівки, купці і міщани почали споруджувати собі кам’яні будинки. У багатьох випадках ці жилі будинки в своїх основних рисах були, як і селянські хати, поділені на дві половини, хоч і збудовані з цегли або каменю. Один із найкращих зразків цивільної мурованої архітектури України другої половини ХVІІ ст. є так званий будинок Полкової канцелярії Якова Лизогуба в Чернігові (рис. 5.1). Він споруджений у древній укріпленій частині міста в 1680 – 1690 рр. Її особливість у тому, що простота об’ємного вирішення тут поєднується з винятковою пластичністю стін. У плані вона прямокутна з шістьома приміщеннями. Всі фасади вирішені однаково виразно – активний рельєф декору, справляє враження мальовничості і монументальності. Планувальна схема проявлена на фасадах широкими пілястрами. Довільне розташування вікон – результат подальших перебудов. Допускають, що первісно будинок був двоповерховим, або він задумувався таким, але щось завадило це здійснити. Будинок Лизогуба типовий взірець «всефасадності», характерної для української архітектури того часу. Це перший цивільний будинок на Чернігівщині, в якому чітко проступались форми українського бароко.

Подальшим розвитком жилих будинків камерного типу є монастирські келії. Поставлені в ряд жилі кімнати, створюють витягнутий, низький одноповерховий корпус. Починаючи з другої половини ХVІІ ст. спорудження таких будов набуло широкого розповсюдження. Це, наприклад, келії Києво-Печерської лаври, Єлецького і Троїцького монастирів в Чернігові, Введеньського в Ніжині і т.д. Здебільшого фасади їх дуже прості. Вони або зовсім плоскі, або прикрашені рідко розставленими пілястрами. Всі стіни, перегородки і перекриття робилися з цегли. Склепіння створювали великі розпірні зусилля, для сприймання яких робились товсті внутрішні і зовнішні стіни, крім того, в стіни вмуровувались залізні тяжі. Вікна були невеликі і розташовувались досить низько, щоб не дуже перерізувати розпалубками склепіння. Тому площа стіни від вікна до карниза була дуже великою. Це давало можливість застосовувати високі карнизи, розвинені сандрики та інші оздоблення над вікнами.

Оригінальна архітектура монастирських трапезних. Їх композиція побудована на поєднанні горизонтальних та вертикальних об’ємів. Деякі з них, наприклад, безстопна трапезна Троїцького монастиря в Чернігові, по виразності форм є справжнім шедевром архітектури (рис. 5.2).

Рис. 5.2. Введенська церква Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові, 1677 р. Вигляд з північного сходу, план

Ця споруда входить у групу пам’яток початку ХVІІІ ст. чернігівської архітектурної школи. Особливістю композиції трапезної є те, що у її церкви не один, як звичайно, а два купола. Зсередини куполи відкриті на внутрішній простір, як це було властиво для дерев’яної української архітектури. Це єдина двобанна церква, що збереглася на Лівобережжі.

Цікава своєю тонкою ліпниною порталу і фризу трапезна Видубицького монастиря в Києві. Такими ж буди трапезні Максаковського, Густинського та Михайлівського-Залотоверхого монастирів. Всі названі трапезні були одноповерховими і безстовпними – циліндричні склепіння опиралися на зовнішні стіни. Винятком є трапезні, побудовані за російським зразком, у Миколаївському монастирі в Києві, двостовпна в Молченському монастирі біля Путивля та двоповерхова стара трапезна Києво-Печерської лаври.

Для розвитку культової архітектури в кінці ХVІІ ст. велике значення мала робота по відновленню і перебудові древніх храмів Чернігова, Володимира-Волинського, Пере-яслава і особливо Києва (рис. 5.3). Відбудовані древньоруські храми повністю зберігають старі членування фасадних стін лопатками, пілястрами або півколонами, що відповідали внутрішнім стовпам.

Півциркульне вінчання стін закомарами замінене трикутним щипцевим, що відповідало двосхилому даху кожного нефа.

З

Рис. 5.3. Софійський собор у Києві, 1037 р. Загальний вигляд, план

амість властивого древньо-руській архітектурі розміщення куполів по діагоналі відносно центрального купола, починає панувати хрещате розміщення верхів, властиве дерев’яній церковній архітектурі. Форма покрівель куполів явно відійшла від давньоруського прийому посклепінного покриття.

Найчастіше в нижніх частинах верхів влаштовується легкий перехват.

Нові церкви другої поло-вини ХVІІ і початку ХVІІІ ст.ст. за принциповим архітектурним рішенням поділяються на дві основні групи, що свідчить про існування в той час двох основних напрямів у культовому будівництві. Перший, провідний, напрям відзначається глибоко самобутнім прийомом композиції церкви – поєднання трьох, п’яти або дев’яти камер з банним завершенням кожної з них. Другий напрям полягає у поєднанні трансформованого типу древньоруського храму з класичною композицією фасадів.

Перший напрям представлений такими пам’ятниками, як Троїцька (1671 р.) і Петропавловська церкви в Густині, церква в Лютеньках Полтавської обл. (1686 р.), собор в Ізюмі (1684 p.) (рис. 5.4), Покровський собор в Харкові (1689 р.), Іллінська церква в Києві (1692 р.), Всіхсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696 – 1998 рр.), Вознесенський собор в Переяслові (1695 – 1700 pp.), Геор­гіївська церква Видубецького монастиря в Києві (1696 – 1701 рр.) (рис. 5.5), Вознесенська церква в Сумах (1703 p.), Покровський собор у Переяславі (1704 – 1709 рр.), церква в Прилуках (1716 p.), Катерининська церква в Чернігові (1710 p.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях Полтавської області (1732 р. ) та багато інших.

Рис. 5.4. Спасопреображенський собор в Ізюмі, 1684 р. Загальний вигляд із південного заходу, план	Рис. 5.5. Георгіївський собор Видубицького монастиря у Києві, 1696 – 1701 рр. Загальний вигляд, план

Ці муровані церкви поділяються на три типи (рис. 5.6): тридільний, який складається з трьох приміщень, розташованих у ряд зі сходу на захід; п’ятидільний, в якому до середнього квадратного примі-щення прибудовано ще по одному з чотирьох боків, чим досягається хрещатість плану; і, нарешті, дев’ятидільний тип, в якому простори між відгалуженнями хреста заповнюються невеликими примі-щеннями. У всіх трьох типах кожне приміщення увінчується високою банею, крім куткових приміщень дев’ятидільних храмів. Центральна баня завжди вища за інші. Цим створюється пірамідальність компо-зиції.

Т

Рис. 5.6. Типи барокових церков Полтавщини: а – п’ятидільна Троїцька церква у Диканьці; б – тридільна церква Миколи Козацького

у м. Путивлі; в – дев’ятидільна Спасопреображенська церква

у с. Великі Сорочинці

ридільні одно- і трибанні церкви були поширені на всій території України. П'ятидільні церкви нечисленні, але видатні архітектурні пам’ятники Києва і Чернігова. Великі дев’ятидільні храми були поширені тільки на Лівобережжі – Густинь, Лютеньки, Прилуки, В.Сорочинці і в інших місцях.

Тип тридільного однобанного храму представлений Іллінською церквою на Подолі в Києві. Це невелика будівля, яка добре збереглася до наших днів. Вона має чіткі і виразні пропорції основних об’ємів, що добре відповідають внутрішньому простору. Декор її фасадів стриманий, але нечисленні деталі добре прорисовані.

Така об’ємно-просторова композиція характерна для багатьох українських церков із розвиненою вертикальною віссю. Більш того, тенденція до збереження цього принципу відслідковується в самих різних структурних варіаціях. Стійкість трьохкамерної системи визначається її конструктивною простотою і функціональною доцільністю.

Справжньою перлиною серед тридільних трибанних споруд є Харківський Покровський собор (1689 p.), в якому дуже органічно поєднуються українські і російські архітектурні традиції (рис. 5.7). По пропорціям і силуету Покровський собор – типова трибанна українська церква. Але якщо зовнішні об’єми цієї будови витримані в традиційному національному характері, то його план вирішений по-новому: різні по призначенню частини – церква, дзвіниця і трапезна – об'єднані в єдину композицію.

Рис. 5.7. Покровський собор Покровського монастиря у Харкові, 1689 р. Загальний вигляд із північного сходу, план

Самобутністю відзначається група українських пам’ятників із хрещатим планом. Це п’ятидільні храми – підкупольний простір і чотири апсиди. У деяких випадках між рукавами хреста можна бачити ще по одній невеликій прибудові. В плані така будова сприймається як дев’ятидільна, хоч ці прибудови були значно нижчі основного об’єму. Такі хрещаті схеми були на Україні улюбленими тому, що вони відповідали прагненню місцевих зодчих до симетричної композиції будівель із рівноцінними фасадами, вигідними для розміщення церков на відкритих, добре оглядованих із усіх боків.

Розвинений хрещатий план крім своєї практичної доцільності відзначається й великою художньою виразністю. Безстовпна система зручна тим, що дозволяє створити просторий і добре освітлений внутрішній простір. Але сама головна цінність – у виразності конструктивної схеми, яку легко будувати. Всі церкви цієї групи були збудовані за відносно короткий період – з 1680 до 1730 р.

Одним із кращих соборів цієї групи, а втім і всієї архітектури України ХVІІ ст. є Троїцький собор Густинського монастиря (1676 р.). Для історії української архітектури ансамбль Густинського монастиря особливо знаменний тим, що в ньому цікаві і рішення комплексу взагалі, й архітектура кожної будови. Цікава й історія його будівництва, пов’язана з іменем Самойловича.

Особливості цього храму полягають насамперед у подовженій, формі західного відгалуження хреста з цікаво вирішеними двоярусними хорами, які виходять у північний і південний рукави хреста.

Прекрасну групу храмів цього ж типу становлять: церкви на Економічних воротах Києво-Печерської лаври (1698 р.), церква в Лютеньках, Полтавської обл. (1686 р.), Георгіевський собор Видубицького монастиря в Києві (1701 p.), Успенський собор у Новгород-Сіверському (кінець ХVІІ ст.) (рис. 5.8), Катеринівська церква в Чернігові (1715 р.) (рис. 5.9) і Преображенська церква в с. В.Сорочинці (1732 р.). Об’ємно-планувальне рішення цих будівель принципово однакові, але кожна з них має свої особливості.

Рис. 5.8. Успенський собор із дзвіницею у Новгород-Сіверському, 1671 – 1715 рр. вигляд з півдня, план	Рис. 5.9. Катеринівська церква у Чернігові, 1715 р. Вигляд з півночі, план

Георгіївський собор Видубицького монастиря і церква на Економічних воротах Києво-Печерської лаври вражають вишуканістю і багатством пластичного вбрання, яке надає мажорності і величі їх архітектурі. Кожна грань цих споруд відзначена дуже розкрепованими наріжними пілястрами з оригінальними капітелями. Рисунок віконних наличників зближає їх із Катеринівською церквою в Чернігові, де з такою ж майстерністю виконані ці деталі.

Особливістю Сорочинської церкви є своєрідний декор її фасадів, виконаний у народному дусі. Тут і стилізовані зображення взірців місцевої флори, і народних вишиванок, і різьблення по дереву (рис. 5.10).

Рис. 5.10. Преображенська церква у с. Великі Сорочинці.

Загальний вигляд, план, розріз

Подальший крок у розвитку цієї композиційної теми можна помітити в архітектурі Вознесенського собору в Переяславі (1700 р.) Чотири додаткові притвори зроблені тут за рахунок триярусних лоджій, які розвивають подібний прийом Густинського Троїцького собору. Але в Переяславі такі лоджії зроблені і в східній частині будови. За допомогою цього прийому психологічно збільшується висота приміщення і збагачується архітектура інтер’єру.

Паралельно з вищезгаданими тридільними одно- і трибанними, а також п’ятидільними одно- і п’ятибанними храмами будуються ще два типи культових споруд: трибанні і багатобанні храми з прямокутним планом, із внутрішніми стовпами. Оригінальним комбінованим типом такого храму є кубовидні будови, які по давній традиції увінчані трьома банями.

Подальшим розвитком цього типу є багатобанні, найчастіше – п’ятибанні, будови з прямокутним планом. Основний об’єм споруди займає не вертикальне, як раніше, а горизонтальне положення. Плани цих споруд подібні до західноєвропейських базилік. Разом із тим в них відроджуються традиції величних багатостовпних храмів Київської Русі.

Найстарішою будовою такого типу є собор Троїцького монастиря в Чернігові, збудований у 1679 р. Середній карниз чітко поділяє об’єм по горизонталі на дві частини, що не застосовувалося в хрещатих будівлях. Західний фасад має два виступи, увінчані восьмигранними банями. Усередині цих веж розміщені сходи на хори. У попередніх будівлях інтер’єр традиційно вирішувався просто, він був позбавлений будь-яких прикрас, за винятком різьбленого іконостасу. Тут же ми вже бачимо багату ліпнину й живопис. В архітектурі цієї будівлі покладені принципи, відмінні від тих, котрі відомі по пам’яткам інших типів. План більш розвинутий, інтер’єр складніший, хоч зовні будівля вирішена компактно і цілісно.

Майже одночасно з Троїцьким собором біля Лубен був збудований головний собор Мгарського монастиря (1692 р.) (рис. 5.11).

Рис. 5.11. Преображенський собор Мгарського монастиря,

1684 – 1692 рр. План

Об’ємно-планова побудова собору подібна Чернігівському. Його особливість ліпні прикраси, особливо багаті на фасадах, були виконані в 30 – 40-х роках ХVІІІ ст.

План собору Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві (1709 р.) важко відрізнити від Мгарського собору, але в їх об’ємному вирішенні і декоративній обробці є істотна різниця (рис. 5.12).

Це єдина збережена на Україні семибанна споруда такого роду. Своєрідними є вікна та їх декоративні прикраси. Тут застосовано декілька типів вікон – від квадратних до дуже витягнутих. Рисунок наличників і порталів дуже розмаїті і мальовничі.

У кінці ХVІІ ст. на Україні працює один із перших російських архітекторів Йосип Старцев. Він збудував собор Нікольського монастиря (1689 р.) та собор Братського монастиря (1693 p.) у Києві.

К

Рис. 5.12. Хрестовоздвиженський собор Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві,

1699 – 1709 рр. Загальний вигляд з південного заходу, план

иєво-Братський монастир був головним центром знаменитих братств – культурно-просвітних організацій на Україні, які морально очолили національно-визвольну боротьбу. Цей монастир належав до тих монастирів, до яких запорізьке козацтво і його керівники особливо благоволіли і які вони всіляко опікували. В архітектурі цих могутніх, величних споруд знайшли втілення національна самосвідомість і торжество народу, який переможно закінчив національно-визвольну боротьбу.

Після бурхливих років боротьби за незалежність прийшла пора миру, яка принесла розквіт матеріальної і духовної культури, порівняний достаток у народі, багатство і розкіш у панівній верхівці. Все це вимагало нових архітектурних образів, які відзначаються імпозантністю і представництвом. Таким був Нікольський собор, могутній, лаконічний, позбавлений елементів дешевої прикрашенності.

У Братському соборі Старцев зберігає наріжні пілястри, а в Миколаївському заміняє їх півколонами на високих п’єдесталах, які візуально підтримують карниз із фризом. Так в архітектурі Придніпров’я України з’явився ордер, Йосип Старцев узяв за взірець українські будови і створив будівлі в дусі місцевих традицій.