4.2. Новітні форми корпоративної організації і управління

Проходження постмодернізаційного бар’єра визначило відновлення форм соціальної організації, появу нового покоління квазіполітичних організмів. Тут, мабуть, можна виділити дві області, що розрізняються досить помітно. Одна з них пов’язана з процесом економічної транснаціоналізації, яка різко підсилилася ще наприкінці XIX століття з виходом індустріальних активів держав за межі національної території, що спричинило появу транснаціональних корпорацій, банків, інших аналогічних утворень, і, нарешті, оформлення контурів геоекономічного світо- устрою. Інша тенденція пов’язана з формуванням у рамках пост­індустріального укладу динамічної і квазіекономічної культури амбіційних корпорацій, які сьогодні виступають як дієві агенти змін і мають власне історичне цілеспрямування.

Серед основних напрямів модифікації корпоративних структур управління виділяють:

1. перехід від вузької функціональної спеціалізації до інтеграції у складі і характері власне управлінської діяльності, в стилі управління;

2. дебюрократизація, відмова від формалізації, від ієрархії, від уособлення функціональних та штабних ланок;

3. скорочення кількості ієрархічних рівнів завдяки тому, що більш придатними до виживання будуть не великі централізовані компанії, а ряд середніх з гнучкими спеціалізованими формами праці; мережі компаній;

4. трансформація організаційних структур компаній з пірамідальних у пласкі з мінімальною кількістю рівнів між вищим керів­ництвом та безпосередніми виконавцями;

5. здійснення децентралізації ряду функцій управління, перш за все, виробничих і збутових. З цією метою в межах компаній створюються напівавтономні чи автономні відділення, стратегічні бізнес-одиниці, які повністю відповідають за прибутки та збитки;

6. підвищення значущості новозапровадженої діяльності, ство­рення в межах великих компаній фірм, які зорієнтовані на виробництво і самостійне просування на ринках нових виробів і технологій, головним принципом діяльності яких є принцип «ризикованого фінансування»;

7. підвищення статусу інформаційних і кадрових засобів інтеграції (наприклад, комбінації персоналу) у порівнянні з технократичною і структурною інтеграцією;

8. встановлення філійних форм зв’язку між самою компанією і іншими підприємствами, наприклад, шляхом утворення внутріш­ніх ринків;

9. створення автономних груп (команд).

Отже, основні зрушення у традиційній моделі управління корпорацією можна представити в таблиці 4.2.

Таблиця 4.2 порівняльна характеристика традиційних і нових підходів до корпоративного управління [43, с. 60—61]

Об’єкт зміни	Традиційна модель управління (Модерн)	Сучасна метакорпораційна модель управління (Глобалізація)
Організація	Ієрархія, бюрократія	Мережі
Основний принцип організаційної діяльності	Функціональна спеціалізація	Переважно горизонтальна інтеграція
Критичний фактор конкурентної переваги	Матеріальні і фінансові активи (капітал)	Інтелектуальні активи (знан­ня)
Організаційні структури управління	Структури вертикального під­порядкування	Адаптивні (органічні) струк­тури
Персонал компанії	Функціонери	Потенційні ресурси (цен­три визначення здібностей)
Основні дійові особи	Спеціалісти, професіонали	Групи і, перш за все, віртуальні
Очікування персоналу	Задоволення поточних потреб	Якісне зростання персоналу
Керівництво	Автократичність	Цільова орієнтація
Стиль керівництва	Авторитарний	Координаційний, демократичний
Джерело влади	Посадова позиція	Знання
Діяльність	Індивідуальна	Групова
Статус ланок виробничої і організаційної струк­тури управління	Замкнені і самодостатні оди­ниці	Певні ресурси, що є доступ­ними для всіх
Ринки	Внутрішні	Глобальні
Вигідність	Вартість	Час
Орієнтація діяльності ком­паній	Прибуток, підвищення ефек­тивності виробництва	Задоволення потреб конкретного споживача
Реакція на зміни середовища	Реактивність	Проактивність
Якість	Досягнення поставленого зав­дання	Безкомпромісне досягнення можливого

Вивчення сучасних організаційних форм корпорацій та їх структур управління дозволяє констатувати той факт, що принцип різноманітності все більше набуває визнання. Пошук універсальної концепції, ідеальної структури, адаптованої до будь-якої організації, замінюється прагненням створити багатоаспектну концепцію, яка повністю відмовляється від положень ідеї оптимальної моделі.

Сам перехід до нової наукової моделі управління, в основі якої — корпораційні інтеграційні процеси, корпораційна консолідація у вигляді стратегічних альянсів та інших союзів самих різ­номанітних конфігурацій, триває вже більше десятиліття.

Феномен утворення метакорпорацій є закономірним і можна сказати очікуваним результатом реалізації подібних тенденцій внаслідок переходу на глобальну стадію розвитку багатьох корпоративних структур.

Одним з найбільш повних, на наш погляд, визначень цього поняття є концепція трьох критеріїв інтегрованої корпоративної структури, що була висунутою Я. Паппе, відповідно до якої метакорпорацією є об’єднання кількох економічних агентів (юридичних осіб, а також організацій, що не є юридичними особами), які задовольняють наступним вимогам: 1) хоча би певна частка економічних агентів є комерційними організаціями, що оперують з метою одержання прибутку; 2) між агентами існують стійкі взаємозв’язки, більш жорсткі, ніж ринкові, що означає, що в деяких істотних аспектах все об’єднання виступає як єдине ціле; 3) існує стратегічний центр прийняття рішень, який може бути як юридичною особою, так і групою фізичних осіб — власників і вищих менеджерів, цей центр дістає назву центрального елемен­та [73, с. 38].

На основі критеріїв Паппе можна вивести перше, економіко-правове визначення метакорпорації: це структура є об’єднан­ням кількох юридичних осіб, хоча би деякі з яких є комерційними організаціями, яке в більшості випадків власне статусом юридичної особи не володіє.

Можна запропонувати і інше, економічне визначення метакорпорації. У відповідності з контрактною теорією фірми це є і ринок, і фірма є альтернативними системами трансакції: при цьому, якщо на ринку основним механізмом координації є ціновий, фірма використовує систему команд. Фірма (ієрархія) та ринок (поліархія) є граничними проявами у своєрідному контину- умі, який містить множину проміжних форм, які узгоджують як ціновий, так і командний механізми управління. Саме ці проміжні (гібридні) форми і є метакорпораціями. Безумовно, економічне і економіко-правове визначення метакорпорації збігаються лише в загальному. Так, існує ціла низка корпорацій, які мають статус юридичної особи і при цьому використовують принцип децентралізації, внутрішнього підприємництва, внутрішніх ринків і автономії окремих підрозділів (горизонтальні корпорації, кругові корпорації, компанії з дивізіональною структурою), які не є метакорпораціями щодо економіко-правового визначення, проте належать до таких у розумінні економічного визначення. Навпаки, холдинги, які формально складаються з цілої низки юридичних осіб, нерідко є настільки жорстко централізованими об’єд­наннями, що окремі підприємства в їх складі мають досить обмежену самостійність у порівнянні з підрозділами горизонтальної корпорації. В цьому разі стосовно економічного визначення вони є ієрархіями, а не метакорпораціями, але з погляду економіко-правового холдинг — один з найбільш яскравих прикладів метакорпорації.

Теоретичні підходи до аналізу метакорпорації можна розділити і щодо пріоритетних об’єктів аналізу: 1) увага може бути спрямована на роль і місце корпорації в економічній системі, абстрагуючись від відносин на внутрішньокорпоративному рівні; 2) в основу може бути покладене вивчення внутрішніх аспектів діяльності метакорпорації. На сьогодні в світовій і вітчизняній науці склалося досить багато теоретичних концепцій метакорпорацій, що враховують саме їх внутрішню природу.

1. Значна кількість авторів спирається на аналіз метакорпорацій як специфічних форм злиття окремих компаній. Базовою серед них вважається синергічна теорія злиттів. Існують і альтернативні теорії злиттів, проте вони менше піддаються теоретичними дослідженнями, хоча і акцентують увагу на важливому факторі функціонування будь-якої корпорації взагалі, і особливо будь-якої метакорпорації, а саме: факторі диференціації інтересів різноманітних груп, які беруть участь в управлінні подібною структурою. В той же час даний підхід не пояснює причини формування саме метакорпорацій, а не просто злить компаній, зводячи їх виключно до правових обмежень.

2. Має місце і трактування метакорпорацій як альтернативних стосовно злиття форм експансії. Саме воно полягає в основі визначення, яке було наведене вище. Так, одна з теорій пояснює становлення метакорпорацій компромісом інтересів інсайдерів та аутсайдерів в управлінні компаніями, які є залежні від центрального елемента і намагаються використати усі вигоди інтеграції, одночас­но зберігаючи певну автономію. Найбільш повно даний підхід розглядається в моделі інтерналізації та в інституціональних теоріях. Метакорпорації являють собою систему координації економічних агентів у процесі розподілу ресурсів. З цієї точки зору метакорпорація, в якій завжди є присутніми «центри сили та влади» і ринок, є альтернативними способами організації і взаємодії господарських суб’єктів. Вихідною теоретичною базою аналізу стає при цьому контрактна теорія фірми Р. Коуза і модель О. Уільямсона, який, аналізуючи межі розширення ієрархії по стосовно ринку, зводить їх, по суті, до другого закону Гессена (рівності граничних витрат ієрархії і поліархії). Таким чином, метакорпорація вважається питання, є специфічним, відстороненим від зовнішнього світу ринком. Інтегрована корпоративна структура розглядається не стільки як окрема компанія, скільки як система взаємодії господарюючих суб’єктів. Подібні підходи використовувалися за умов аналізу метакорпорацій В. Мірюковим, С. Авдашевою. Так, перший автор вважає за необхідне виділити особливий теоретичний напрям, присвячений аналізу взаємодії між господарюючими суб’єктами, який використовує методологію математичного моделювання. С. Авдашева активно застосовує у власних дослідженнях неокласичні та інституціональні підходи до аналізу інтеграції. Як основні форми організації метакор­порацій вона розглядає, окрім фінансово-промислових груп (ФПГ) і холдингів, групи виробників, пов’язаних системами безгрошових розрахунків, давальницьких контрактів, неплатежів, бартеру. Схожий принцип використовується у багатьох інших працях — при цьому метакорпорації розглядаються як форми ділового співробітництва і спільного планування діяльності, до яких належать довготермінові контрактні відносини, надання фінансових і комерційних послуг на довготерміновій основі, оренда і франчайзинг, участь у капіталі (в тому чис­лі холдинг), фінансово-промислові групи, підприємницькі спілки і тимчасові об’єд­нання компаній. В межах інституціональних теорій метакорпорації можуть розглядатися як системи відносин принципалів і агентів, організовані за принципом змагання агентів, участі агентів у прибутку чи коаліції агентів. Даний підхід пов’язаний з поняттям корпорації в країнах загального права, де відсутня конструкція органів юридичної особи, а директори корпорації розглядаються як її агенти.

3. Нарешті, новітнім підходом є теорія економічної влади, яка розробляється зарубіжними Дж. К. Гелбрейтом, Р. Мюллером і російськими вченими, зокрема, А. Мовсесяном та іншими. Її перевагою є поєднання першого і другого понять необхідності [73, с. 39—40].

У цілому проблема економічної влади стає однією з центральних в економічній теорії. Метакорпорації концентрують різноманітні ресурси економічної влади, активно їх використовуючи. При цьому в межах подібних структур відносини влади включають чотири компоненти: 1) організаційну владу менеджменту у кожній з компаній, що входять до складу метакорпорацій; 2) владу централь­ного елементу над іншими складовими метакорпорації; 3) владу метакорпорації на ринку; 4) владу метакорпорації в економічній та суспільній системі в цілому. При цьому створюється специфічний владний простір, в якому центральний елемент метакорпорацїі кон­тролює основні аспекти діяльності всіх економічних агентів. Владний простір інтегрованої корпоративної структури можна уявити у вигляді трьох концентричних сфер (зон): А-зона циркулярних і крос-холдингів, в якій усі компанії тісно пов’язані між собою перехресною участю в капіталі і системою мультидиректоратів, які узгоджують ієрархічні та етархічні відносини власності. В-зона ієрархічних холдингів, що створюється під контролем окремих компаній «ядра». С-зона, контроль над підприємствами якої засновується переважно на договорах і контролі за ресурсами. Схожою є і французька класифікація, відповідно до якої виділяється «ядро» групи, «група в широкому розумінні слова» і «сфера впливу групи». В центрі владного простору розміщено центральний елемент метакорпорації [73, с. 42].

У процесі взаємодії метакорпорацій з зовнішнім середовищем, останні здійснюють цілий ряд функцій: по-перше, загальні функції з виробництва товарів і надання послуг, що виконуються компаніями у складі метакорпорації, по-друге, специфічні функції великого бізнесу, такі, як оптимального комбінування факторів виробництва; утворення суспільного продукту і сприяння розподілу національного доходу; організації; інноваційна; ефективного задоволення попиту, так і латентні функції: зовнішньоекономічного представництва національної економіки; здійснення реальної економічної влади в країні. За своєю роллю в економіці країни метакорпорації є комплексним явищем. При цьому окремі компоненти ролі метакорпорацій реалізуються ними лише остіль­ки, оскільки до їх складу входять банки, промислові компанії та інші структури. Нарешті, деякі автори пов’язують розвиток метакорпорацій з прагненням світової економіки до «підвищення рівня планомірності».

Найчастіше серед згаданих комплексних форм метакорпорацій є картелі, синдикати, трести, консорціуми, концерни, союзи, господарські асоціації, корнери, пули, франчайзинг, холдинги, віртуальні компанії, стратегічні альянси, ФПГ, комплекси, транснаціональні корпорації і транснаціональні банки, промислові вуз­ли, контрактні групи, компанії з дивізіональною структурою, підприємницькі мережі.

На поточний час утворюється ціла низка принципово нових форм метакорпорацій. Деякі з них пов’язані з розвитком внутріш­нього підприємництва і децентралізацією компаній (кругові корпорації, горизонтальні корпорації), інші — з розвитком Інтернет-технологій (віртуальні виробничі ланцюжки, квазіхолдинги, проектні товариства).

Серед принципово нових виділяють сітьові корпоративні структури. Саме системи мереж відображають зв’язки між елементами внутрішнього і зовнішнього середовища компаній, адже термін «мережа» в міжнародному менеджменті означає метод, що полягає у формуванні мережі з її вузлами і зв’язками задля досягнення цілей відповідно до потреб і очікувань партнерів і ділової кон’юнктури. За умов створення корпорації-мережі вихідна структура розбивається для гнучкого виконання програм на більш самостійні у господарському, а іноді у правовому відношенні центри (господарські одиниці, відділення, виробничі сегменти, центри прибутку). На зміну централізації приходять струк­тури федеративного типу. Корпорації-мережі можуть бути представлені двома організаційними моделями:

1. мережа, що формується навколо великої компанії. У цьому разі компанія, що являє собою ядро мережі, збирає навколо себе фірми меншого розміру, доручаючи їм виконання окремих видів діяльності. Велика компанія посідає домінуючі позиції у ділових опе­раціях, будучи головним замовником, а мережа стає ієрархічною;

2. мережа компаній, близьких за масштабами. Більшість компаній, що об’єднані у мережу, є юридично незалежними, але у господарському плані підтримують стійкість одна одної.

Окремі види діяльності за умов створення корпорації-мережі можуть бути передані іншим структурам, які спеціалізуються, наприклад, на маркетингових дослідженнях, забезпеченні сировиною і матеріалами, підборі кадрів, післяпродажному обслуговуванні продукції однієї галузі чи групи компаній. В цілому таким чином корпорація може звільнитися від багатьох видів діяльності і сконцентрувати ресурси на пріоритетних для себе напрямах спеціалізації, на власних унікальних процесах. Отже стратегію формування мережі можна порівняти з методами звуження власної виробничої діяльності, коли корпорація перестає самостійно займатися якимись напрямами і передає їх зовнішнім виконавцям. Саме такий процес відповідає цілі раціональної оптимізації діяльності корпорацій на глобальному етапі їх інтернаціоналізації.

За своєю суттю створення власної корпоративної структури є витратним і довготерміновим завданням, адже формування сітьової структури неможливо уявити у вигляді послідовно здійснюваних етапів. Цей процес є ітеративним, безперервним і досить тривалим. Сітьові ж корпорації не мають, як правило, часу на розвиток власної культури. Тому, в умовах становлення сітьової структури перевага віддається «імпорту культури». Шлях до сітьової культури прокладається за допомогою глобальних зв’язків господарського простору, участі в глобальних спілках. Це, в свою чергу, обумовлює правомірність порівняння сітьової корпорації з віртуальною, коли в процесі заміни старої структури втрачаються відомі фізичні і правові характеристики компаній.

У сучасній літературі зустрічається кілька визначень віртуальної корпорації: по-перше, як віртуальні розглядаються об’єднання компаній, які пов’язані виключно контрактними відносинами і роботою над конкретним проектом; по-друге, йдеться про спільноти компаній, що об’єднуються задля використання новітніх інформаційних технологій. Можна назвати ще кілька новітніх типів метакорпорацій. Так, введення системи банківських карт спричинило виникнення груп, до складу яких входять банки-еквайєри (бенефіціари) і банк—емітент карток, що відіграє роль центрального елемента. В Інтернеті сьогодні створюється ще одна форма метакорпорацій — «віртуальні універсальні банки», тобто Інтернет-ком­панії, які забезпечують зв’язок клієнта зі спеціалізованими банківськими інститутами і надають власне послуги.

Одним з варіантів реформування структури управління корпорацією може бути утворення оболонкових корпорацій, які ча- стину бізнес-функцій, перш за все, власне виробництво продукції передають на контрактній основі стороннім підрядникам, а самі концентрують фокус активності на трансакційній складовій бізнесу. Такий підхід є достатньо новаторським і поки що характеризується наявністю серйозних недоліків, серед яких першочергову роль відіграють такі, як:

10. конкуренція з боку власних підрядників;

11. неможливість відслідкувати якість виробництва;

12. торговельна марка піддається значному ризику дублювання.

Організаційний принцип управління на основі сітізації вже певний час проходить випробування в межах великомасштабного експерименту, що виходить за межі галузі чи функціональної сфери. Результати цього експерименту дозволяють говорити як про переваги, так і про істотні недоліки сітьових принципів побудови корпорацій. Переваги полягають у:

13. підвищенні адаптивності корпорацій;

14. концентрації діяльності на пріоритетних галузях спеціалізації;

15. суттєвому скороченні витрат;

16. низькому рівні зайнятості;

17. залучені до спільної діяльності в межах мережі найкращих партнерів.

Складності, що виявляться за умов втілення сітьових принципів управління, вказують на існування певних кордонів для «безкордонних» компаній. Вони зумовлені двома причинами:

18. сітьова організація порушує принципи управління, що скла­лися історично;

19. процес формування сітьових корпорацій характеризується відставанням фундаментальних наукових принципів від практичного досвіду впровадження: управлінські принципи для нових компаній і організаційних структур ще не будуть достатньо апробовані і тому не можуть слугувати надійним фундаментом для розвитку даної організаційної форми.

Специфічними слабкими місцями сітьової корпорації і сітьової структури управління можна також назвати:

20. спеціалізація і концентрація, яким віддається перевага всупереч перспективності саме орієнтації на багатопланову кваліфікацію загального профілю;

21. порушення сітьовою концепцією організаційних принципів сегментування і моделювання, які притаманні автаркічним організаційним одиницям, таким як «цензурне підприємство», «фабрика у фабриці», «підприємство у підприємстві»;

22. надмірна залежність від кадрового складу, зростання ризиків, пов’язаних з плинністю кадрів, тощо;

23. відсутність матеріальної та соціальної підтримки учасників мережі внаслідок відмови від класичних договірних форм відносин;

24. загроза надмірного ускладнення, що витікає з різнорідності учасників компанії, неясності стосовно членства в ній, відкрито- сті мереж, динаміки самоорганізації, невизначеності в плануванні для членів мережі;

25. принципи сітьової побудови гальмують розвиток підприємницької ініціативи в структурі корпорації, тому що визначають заздалегідь «дефіцит» автаркії та мотивації.

Крім того, для сітьових структур типовою є залежність як від ринку, так і від ресурсів. Особливо зростає ресурсна залежність у зв’язку з тим, що корпорації такого типу, поряд з власними потужностями і персоналом, використовують на договірних умовах транс­портні засоби, комп’ютерну техніку і персонал інших компаній, тим самим автоматично підпорядковуючись дії зовнішніх факторів.

Реалізація принципу сітізації (віртуалізації/децентралізації) діяльності метакорпорацій таким чином призводить до розмивання кордонів між компаніями, до зникнення традиційних розмежувань між внутрішніми і зовнішніми членами організації, власними і зарубіжними ресурсами, великими і дрібними фірмами. Тобто наочним є процес, аналогічний тому, що відбувається з принципом суверенності сучасних держав (див. п. 4.3), які внаслідок реалізації повномасштабного інструментарію війн «нової хвилі», намагаються делегувати максимальну кількість функцій «стороннім» учасникам глобальної економічної системи. На нашу думку, процес розмивання кордонів як держав, так і корпорацій відбувається синхронно і поступово. Очевидною отже є дуалістичність цього процесу, адже ані процеси сітізації внаслідок власної витратності не можуть відбуватися без безпосереднього втручання сучасного інституту держави, ані процес десуверенізації останньої не може не супроводжуватись посиленням моно- польної влади глобальних корпорацій.

Цікавим з цього приводу є порівняння реальних ринкових позицій держав та корпорацій в світі визначених тенденцій, оскільки значна кількість дослідників віддає перевагу саме останнім. Зокрема в дослідженні Андерсена «Зростання глобального потен­ціалу корпорацій» стверджується, що серед 100 найкрупніших макросуб’єктів на світовій економічній арені 51 представлені кор­пораціями і тільки 49 — суверенними державами. Фактично висунута теза про те, що провідні ТНК є більш великими утвореннями, ніж середні за розмірами держави. Крім того, деклару­валося, що розміри ТНК швидко зростають.

На нашу ж думку, такі твердження на сьогодні є завчасними і хоча правильно зазначено про перспективний вектор транснаціоналізації, вони поки що неадекватні реаліям сьогодення.

Так, бельгійські дослідники з Університету у Лувені та експерти сенату Бельгії проаналізували сучасні тенденції зміни розмірів ТНК. Першочергову увагу вони приділили тому, наскільки значними за розмірами є ТНК відносно країн світу. Вчені не ставили під сумнів твердження щодо того, що ТНК як ніколи є потужними та амбіційними інститутами. Водночас вони особливо наголосили, що економічна міць країн також модифікувалася. Під час порівняння розмірів корпорацій як господарюючих макросуб’єктів з розмірами країн порівняння зазвичай здійснювалося для перших — за річними обсягом продаж, для других — за річним ВВП. Проте такий підхід, як зазначили бельгійські дослідники, був явно неадекватним. Адже ВВП тієї чи іншої країни являє собою суму вартостей, доданих кожним продуцентом, а не суму обсягів продаж всіх підприємств. У останньому випадку сума багатьох складових передбачала б подвійний рахунок. Обираючи такий шлях обчислення, аналітики завищують вартість продукції, що виробляється в окремій країні. На випадок запобігання некоректним розрахункам доцільно враховувати тільки додану вартість. Саме тому бельгійські вчені під час оцінки реального внеску корпорацій у національну економіку за рік враховували додану вартість. Альтернативний підхід передбачає врахування розмірів винагороди персоналу, прибутку до сплати податків, амортизації. Відсутність інформації по деяких корпораціях не дозволила провести роз­рахунки за всіма з них. Нижче наведені результати за 2000 р. по 5 ТНК (I — обсяг продаж, млн дол., II — додана вартість, млн дол., III — частка доданої вартості в обсязі продаж, %) (табл. 4.3).