4.3. Функціональна специфіка і проблеми незалежного статусу держав і міжнародних організацій

Симбіоз державних (правових і адміністративних) і ринкових регуляторів економіки перетворився на стійку систему, здатну до саморозвитку і до самовдосконалення. Народившись спочатку як примітивна регуляторна система, цей комбінований механізм у міру ускладнення економічного життя постійно еволюціонізує, адаптується до середовищних змін. У ході такого процесу мали місця перекоси то у бік ринкової складової, то у бік — державної. Глобалізація економіки вносить істотні поправки в процес пошуку оптимального механізму її регулювання, оскільки держава як управлінська підсистема зіткнулося з принципово новою парадигмою.

По-перше, держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. В умовах уже досить високої і все більш зростаючої взаємозалежності національних господарств уряди змушені користуватися традиційними важелями регулювання з врахуванням інтересів інших торговельних партнерів, а також інтересів впливових ТНК, які власними відповідними діями здатні анулювати ефект використання тих чи інших засобів регулювання.

Більш того, за умов високого рівня конкурентної боротьби за приплив іноземних капіталів навіть такі традиційно «внутрішні» сфери державного регулювання, як оподаткування, соціальна політика, трудове законодавство, освіта і професійна підготовка кадрів невпинно інтернаціоналізуються. В таких умовах національні дер­жави втрачають можливість ефективно регулювати власну економічну систему навіть з використанням найсучасніших методів.

По-друге, деякі економічні процеси, особливо у валютно-кре­дитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). Але ефективність наддержавного втручання буде тим більшою, чим більшу частку власного суверенітету країни-члени будуть делегувати таким глобальним інститутам, чим більш повним буде процес дотримання державами спільно розроблених правил регулювання не тільки власної зовнішньоекономічної діяльності, а і внутрішньої економічної політики.

Таким чином, національна держава поступово втрачає можливість здійснювати абсолютний контроль на власному економічному просторі. Для того, щоб попри цей факт, захищати власні національні інтереси, уряди винаходять все більш тонкі і складні механізми регулювання економіки, все глибше вникають у проб­леми окремих її сфер. Держава ще в більшій мірі, ніж раніш, змушена займатися інвестиційною і структурною політиками, забезпеченням зайнятості, збереженням навколишнього середовища та іншими проблемами. При цьому методи її втручання в економіку все більше втрачають характер жорсткого адміністру­вання і набувають форм партнерства з приватними суб’єктами господарського життя.

По-третє, вперше в історії державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст. Протягом багатьох тисячоліть основою існування і процвітання суспільства були природні ресурси, що нерозривно пов’язувалися з тією чи іншою територією. Володіння територією, охорона її від зазіхання ззовні і організація експлуатації природних багатств, що знаходяться на ній, були й досі залишаються природними функціями держави. На цьому підґрунті утворилося і пустило глибоке соціальне, політичне, правове, і навіть психологічне коріння поняття «державний суверенітет». У своєму крайньому вираженні воно означає здатність держави здійснювати на власній території повний контроль над економікою та іншими сферами суспільного життя, що виключає будь-яке втручання ззовні.

Проте вже на ранніх стадіях інтернаціоналізації економіки держави змушені були вступати одна з другою у договірні відносини і брати на себе різноманітні обов’язки, які неминуче в тій чи іншій мірі обмежували свободу дій національних урядів, тобто де-факто звужували державний суверенітет. І чим різноманітнішою й інтенсивнішою стає господарська, політична, науково-технічна і культурна взаємодії різних країн, тим більше зростає розрив між державним суверенітетом де-юре і його суверенітетом де-факто.

По-четверте, головним результатом XX століття і всього розвитку цивілізації за увесь час її існування стало становлення техносфери як штучного середовища життєдіяльності людини. Її специфіка — не просто надзвичайно високий рівень розвитку технологій і техніки, матеріального виробництва, науки, озброєнь, не просто обумовлені всім цим рівень і якість життя населення, які створили техносферу держав. Головні особливості техносфери як явища потрійні. В провідних промислово розвинутих державах населення не має реальної можливості повернутися на випадок соціальної катастрофи до доіндустріального способу життя. Провідні економічні центри техносфери (США, Японія, ЄС) здатні зберегти власне значення і існування, спираючись лише на освоєння і використання просторово-ресур­с­ного потенціалу всього світу, пристосовуючи його під власні потреби і інтереси, підпорядковуючи цій цілі завдання, процеси цього освоєння, зв’язки з економіками інших країн і регіонів, а отже, і самі ці економіки. Техносфера до певної міри є матеріаль­ною основою і процесів глобалізації. Вона виникає на базі вже досить масштабних і розвинутих: міжнародного поділу праці, кооперації, інтернаціоналізації різних видів діяльності. Вона створює передумови і розвиває нові глобально взаємопов’язані види і типи діяльності в усіх сферах економіки, науки, культури, породжує необхідні для її потреб фінансові потоки, організаційні структури, не зупиняючись перед кордонами держав, робить глобально відчутними традиційні проблеми, породжує власні специфічні екологічні й інші глобальні наслідки. Вона призводить до закріплення ієрархії країн відповідно з їх положенням в системі функціональних зв’язків техносфери з зовнішнім світом, змінює місце держави у комплексі відносин, у тому числі і міжнародно-політичних, вбудовуючи її в нову си­стему глобальних зв’язків і залежностей, розмиваючи традиційний для неї суверенітет і доповнюючи його регуляцією за «вертикаллю» — від внутрішнькраїнових районів, регіонів через саму державу до міжнародного регіону, до міждержавної інтегра­ції і до глобального регулювання.

Техносфера тяжіє до формування концентричних кіл її забезпечення. Такі кола утворюють: а) власне техносферу як сукупність найбільш розвинутих («постіндустріальних») держав, які перебувають одна з другою у певних структурних відносинах; б) країни, які є реальними претендентами на якнайшвидше входження в техносферу за досягнутим рівнем розвитку чи життєво важливими функціями, які виконуються для техносфери; в) країни, які необхідні для техносфери як джерела енергоресурсів і сировини і/чи як найбільш місткі ринки і такі, що не можуть бути заміщені в цих якостях іншими державами; г) країни, що заміщуюються, функції яких стосовно техносфери можуть виконувати (разом чи окремо) інші держави і/чи території в принципі на тих же для техносфери економічних та інших умовах і з тим ж практичними результатами; д) країни, які не становлять інтересу для існування і життєдіяльності техносфери (в даний історичний період чи взагалі); є) країни, які зараз чи в перспективі є ворожими для техносфери і/чи до держав, які входять до її складу і ті, що підкріплюють власну ворожість діями і/чи наявністю потенціалу нанесення шкоди.

Таким чином держава з історичної та етнокультурної самоцінності все більше трансформується в корпорацію з управління соціально-територіальною системою. Ефективність цієї корпорації все більше залежить від того, наскільки успішно вписалася вона в гло­бальний процес і функціональні зв’язки з техноструктурою, наскільки позитивно є пов’язані з ними найбільш значимі сфери і процеси власного внутрішнього життя. Чим повніше розв’язу­ються означені завдання, тим більш імперативним шляхом держава політико-правовими засобами має бути інтегрована до загаль­ного світового порядку і нести відповідальність, у тому числі і матеріальну, за його суттєві порушення. Не виключається і ймовірність сплати свого роду міжнародних «податків» на утримання світового порядку.

Подібного роду роздуми приводять до досить красномов- них висновків. У міжнародній економічній системі історично домінуючими були міждержавні відносини, внаслідок чого міжнародні відносини традиційно стали ототожнювати з міждержавними, і модель системи міжнародних відносин, що подібним чином розумілися інтуїтивно, прийняла чітко виражений двомірний (площинний) характер: міжнародні відносини представлялися полем силових зв’язків і взаємодій однакових за власною природою одиниць. Таке бачення міжнародних відносин є притаманним школам геополітики і «політичного реалізму».

Проте таку модель можна вважати неадекватною навіть у контексті далекого минулого, коли диктат сили в міжнародних відносинах був абсолютним, і цей факт не викликав сумнівів ані у сучасників, ані у дослідників. Абсолютно незрозумілим залишається факт, як в умовах примітивного балансу сил могли досить довго існувати і відігравати значну роль держави (навіть міста-держави), які не володіли значним військовим потенціалом. Модель балансу сил може пояснити відносини між провідними «центрами сили», які є суперниками один до одного. Вона, проте, не пояснює всі інші відносини (в тому числі ті, що склалися між цими центрами та їх клієнтами), які у сукупності і складають міжнародні відносини своєї епохи.

Але у другій половині XX століття вперше виникає ієрархія держав, яка має за комплексом якісних ознак їх розвитку об’єктивну природу, що вже означає набуття системи колишнього формату третього виміру. Потім внаслідок глобалізації вищих поверхів ієрархії держав виникають найбільш значущі процеси світового розвитку, чим не тільки закріплюється становлення третього виміру системи міжнародних відносин, але йому делегується системоутворююча роль.

Тим самим був покладений практичний початок процесу становлення внутрішньоглобальних відносин як відносин внутріш­ніх (чи більш близьких за своєю природою до внутрішніх, аніж до міжнародних, хоча б тим, що еволюціонізують саме останніми). В системі внутрішньоглобальних відносин міждержавні зберігають і навіть нарощують обсяги і значення, але перестають бути міжнародними, становлячись частиною внутрішніх (зрозуміло, що це є не остаточним фактом, а лише тенденцією). Проте станов­лення внутрішньоглобальних відносин не буде відбуватися прямолінійно хоча б тому, що держави починають все сильніше чинити опір девальвації їх суверенітету. Сили, що є зацікавленими в глобалістському підґрунті, знаходять підтримку в сепаратизмі, а також у тих правлячих режимах, які, не маючи достатньої популярності всередині власних країн, з особливою гостротою потребуватимуть зовнішньої підтримки.

Мутація суверенної національної держави в таких умовах, як здається, відбувалася у трьох напрямах. Перший вектор пов’яза­ний з феноменом міжнародних регулюючих органів (МРО). Друга лінія пов’язана з поняттям країна-система, третя — з процесами субсидіарності.

У сучасному світоконструкті все частіше вини­кає таке поняття, як країна-система чи держава-регіон. «Країна-система» зазвичай може бути представлена державою, яка в цілях реалізації власних геоекономічних інтересів формує самостійну систему інтернаціоналізованих відтворювальних ядер (циклів). Їх ланками виступають національні транснаціоналізовані структури, яким делегується реалізація національних інтересів у геоекономічному просторі і одночасно забезпечується їх військовий захист.

Найяскравішим прикладом даного феномена є, звичайно ж, Сполучені Штати Америки (див. п. 2.1. розділу 2). США з якогось моменту явно не вписуються в рамки категорії національної держави, принаймні, у тому сенсі, в якому ми визначаємо її політичною мовою культури Нового часу. США — це свого роду Новий Рим, «світове місто», оточене концентричними колами «провінцій» і залежних країн. Кордонами Сполучених Штатів, фактичними, а не номінальними, які охороняються усією міццю збройних сил, є не адміністративно-політичний контур держави, а «зони національних інтересів», що поступово охоплюють усю планету.

Таким чином, ми одержуємо деяку нову іпостась світового регулюючого органу — глобального суб’єкта, країну-псевдоімпе­рію. Вона тісно пов’язується з форматом МРО (і з її суб’єктами: тією ж «Великою сімкою/вісімкою» чи ООН), усе більш затискуючи їхню діяльність, переймаючи на себе низку відповідних функцій.

Але феномен «нової Америки» не вичерпує зміст даного кластера, ми знаємо й інші формати реалізації феномена країни-системи (держави-регіону). Наприклад Шенген, який є навіть більш характерним представником даного сімейства, оскіль­ки не претендує на роль глобального регулюючого органа. Зараз, одержуючи візу в європейську країну, що входить у шен­генську зону, ви читаєте на ній (хоча і різними мовами) напис «Держави Шенгена», а не назву тієї чи іншої національної держави.

Ще одним прикладом країни-системи є Китай чи, точніше, Великий Китай, що включає КНР, який приєднав Гонконг, поглинув Макао, наполегливо при­дивляється до Тайваню... Намагаючись оцінити міць Китаю, ми вимушено користуємося різною соціальною метрикою: скажімо, включаючи чи виключаючи дані по Гонконгу, по-різному обчислюючи кількість китайців у світі і т. п. Культурно-цивілізаційне коло даної країни-системи містить у собі цілі держави, такі як Сингапур (90 % населення якого — китайці), всю південно-східну діаспору хуа-цяо, нарешті, чайна-тауни, розкидані по усьому світі... Китайський світ — це інноваційне соціаль­не утворення, новий формат країни-системи, що вихо­дить не тільки за рамки національної держави, але також і за рамки колишнього трактування державності.

Третій вектор трансформації національної державності — феномен субсидіарності, тобто добровільного чи вимушеного делегування тих чи інших державних повноважень «до низу», на локальний рівень. У м’яких формах це виразилося у підвищенні статусу автономій: Ольстера чи Шотландії у Великобританії, країни Басків чи Каталонії в Іспанії і т. п.

В цьому сенсі доречно згадати аргументацію К. Омае. Він зазначав, що мобільність чотирьох «І», під якими ним розумівся кумулятивний вплив інвестиційної, технологічної, промислової діяльності та індивідуальних споживачів, створює можливості для життєздатних економічних підрозділів у будь-якій країні світу залучати все, що є необхідним для їх розвитку, без сприяння і посередницької ролі держави.

Якщо необмежені пересування цих чотирьох «І» роблять посередницьку роль держави застарілою, обмеження, що є необхідними для прийняття глобальних рішень, за думкою автора, починають відповідати «не штучним політичним кордонам держави, а більш сфокусованим географічним підрозділам, наприклад, Гонконгу і прилеглої до нього частини Південного Китаю чи регіону Кансай біля Токіо, чи Каталонії, тобто тим регіонам, де відбувається бурхлива ділова активність і процвітають реальні ринки.

К. Омае називає ці зони «регіональними державами». Вони можуть позиціонуватися цілком на внутрішньому рівні чи виходити за кордони національних держав, залишаючись природ­ними економічними зонами, за словами автора, в «світі без кордонів». До таких «регіональних держав» автор відносить Північну Італію, Баден-Вюртемберг, Силіконову долину і зону Заплави в Каліфорнії, трикутник Сингапур-Джохор і сусідні острови Індонезії, місто Пусан, Токіо з прилеглими до нього районами.

Ці регіони, хоча і обмежені в географічних розмірах, є значними за економічним впливом, а головними їх факторами є не демографічний фактор, а необхідні складові успішної участі в глобальній економіці.

Більш жорстким проявом даної тенденції була поява парості квазідержав, що не є державами в звичному для Модерна розумінні. На території пострадянського простору їхній перелік не такий вже й малий, включаючи в себе тією чи іншою мірою: Наддністрянщину, Абхазію, Південну Осетію, Карабах, Гірський Бадахшан... Даний феномен не є, звичайно ж, властивістю ви­ключно пострадянського простору, в нього входять такі різні утворення, як, наприклад, Республіка Північного Кіпру чи Косово і т. п. Можна також виділити кластер квазідержавних територій, що існують на планеті тривалий час, скажімо, «зона племен» у Пакистані, ряд аналогічних аф­риканських територій, наприклад, Південний Судан, квазідержавні утворення (каренів, монів) у районі «золотого трикутника» на Індокитайському півострові тощо.

На нашу думку, подальші процеси міжнародно-політичної глобалізації будуть, найімовірніше, розвиватися за складним взаємозв’язком з процесами локальних суверенізацій, рівнодіючою чого буде виступати, гадаємо, зміцнення тенденцій до регіоналізації у відношеннях між малими і/чи середніми державами; на внутрішньому рівні багатонаселених, багатонаціональних країн, а також між малими і/чи середніми державами і країнами-системами. Соціальне підґрунтя глобалізації в сучасному світі має вочевидь західне походження і форми, все інше забарвлене в національні кольори. Глобалізація є західноцентричною за походженням усіх мож­ливих власних компонентів (знання, кошти, технології, структури тощо) і є америкоцентричною за тією роллю, яку відіграє в ній економіка, національна валюта і військова сила США. Глобалізація, яка призводить до становлення тривимірної моделі світу, може і швидше за все буде стимулювати процеси розмивання і розпаду найбільш великих держав і інтеграцій, а також утворення нових регіональних інтеграцій переваж­но економічного типу на базі дрібних і середніх держав та нео- суверенних територій.

Все це закономірно породжує потребу в утворенні наддержавних регулюючих механізмів. У цьому зв’язку доречно більш детально зупинитися на перспективах підвищення значення ООН як єдиної на сьогодні більш-менш ефективно працюючої наддержавної організації універсального спрямування.

Домінантою подальшого розвитку ООН прибічники даної концепції вважають різноспрямованість векторів інтересів країн-членів — постійних членів Ради безпеки Суперечливі цілі США, Великобританії, Франції, Російської Федерації і Китаю допомагають зберігати баланс у міжнародній політиці і знаходити компроміси. Так іноді на противагу панівній позиції США пропонується розширення складу Ради Безпеки ООН за рахунок Японії, Індії та Німеччини.

Спільність інтересів різних країн слугує об’єднуючим фактором, завдяки якому ООН на даний момент є єдиною організа- цією, що регулює міжнародні відносини в широкому сенсі цього слова. Тому представники теорії глобалізації під керівництвом міжнародних організацій відводять їй керівну роль у майбутньому світовому устрої. В цьому разі до ООН відносять і такі міжнародні організації, як Світовий банк, Всесвітня організація охорони здоров’я, Міжнародна агенція з атомної енергії тощо. Автори, які бачать реформовану ООН головною діючою особою в інституційній організації глобалізації, розрізняють два основні шляхи досягнення поставленої цілі — стабільності і добробуту всіх країн світу. Один — поступове підвищення рівня легітимності Ради Безпеки ООН і рівня її ефективності. Другий, більш радикальний варіант передбачає еволюцію Ради Безпеки ООН у напрямі квазіуряду, Генеральної асамблеї — еквівалента національних парламентів, МВФ — світового центрального банку тощо. У доповідь ПРООН за 1994 р. про розвиток людини була висунута пропозиція про утворення «нової глобальної архітектури», що передбачає утворення нових наднаціональних інститутів для вирішення глобальних проблем, що не підлягають регулюванню на внутрішньодержавному рівні. Доповідь ПРООН за 1999-й рік, що був спеціально присвячений людському виміру глобалізації, ще більш модифікувала і деталізувала ці пропозиції, виділивши як елементи «нової глобальної архітектури» такі інститути:

• Всесвітній центральний банк з функціями останнього кредитора в критичній ситуації;

• Всесвітню екологічну установу;

• Всесвітній інвестиційний фонд з перерозподільчими функціями;

• Міжнародний суд з більш широким мандатом у сфері прав людини;

• двопалатну Генеральну Асамблею ООН, в якій були б представлені, крім держав, інститути громадянського суспільства.

Всесвітній торговельній організації в цьому контексті пропонується надати повноваження на формування глобальної політики в сфері конкуренції в узгодженні з антимонопольними положеннями і кодексом поведінки багатонаціональних корпорацій.

Вочевидь, що на випадок реалізації такої схеми було б вже можливо говорити про глобальне управління/глобальний уряд як про факт, що стався.

У першому випадку виникає високий ступінь наднаціональності (і транснаціональності), що є притаманне цій системі загальносвітових інститутів, робить її функціонування у більшій мірі незалежним від держав і більш того, де-юре зобов’язує дотриму­ватись її рішень. Але на випадок утворення глобального уряду сучасна структура і принципи діяльності всесвітніх інституцій, які розглядаються, залишаються без істотних змін, розширюється лише сфера їхнього впливу на всі країни світу, зводячи все глобальне суспільство до меж держав.

Не можна не відмітити і думку противників такої ідеї, які вважають дату 8 липня 2004 р., коли голова Ради Безпеки ООН узаконив воєнну окупацію і тим самим ретроспективно підтримав війну в Іраку, всупереч чинним міжнародним законам і рішенню самої ООН, датою політичного суїциду ООН. Подальша доля ООН уявляється для опонентів ООН як дилема: або припинення діяльності і існування як організації, або трансформація у принципово новий орган управління [68, с. 241].

У будь-якому разі, на нашу думку, традиційно «однопо- верхова» міжнародна регулююча система відходить у минуле. Їй на зміну приходить нова багатоярусна глобальна регулююча система, де, доповнюючи одна одну, взаємодіють між собою національні держави, міжнародні урядові і неурядові органі- зації, транснаціональні корпорації і навіть міжнародні засоби масової інформації, які стають все більш впливовою політичною силою не тільки в національному, але й у світовому масштабі.

Перехід від традиційної моделі регулювання міжнародних відносин до нової розпочався ще у 40-х роках XX століття, коли були утворені ООН з її розгалуженою системою економічних органів, МВФ, ГАТТ тощо. Характерним є те, що перші міжнародні урядові організації утворилися у тих галузях економічних відносин, які в середині XX століття були найбільш інтернаціоналізованими і вимагали колективного регулювання. Пізніше до них додавалися все нові і нові сфери і, відповідно, утворювалися все нові інструменти для їх регулювання.

Про масштаби і інтенсивність цього процесу переміщення повноважень з державного на міждержавний рівень говорять такі факти. З середини 40-х років дотепер виникло близько 3 тис. міжурядових організацій, які регулюють різноманітні сфери економіки, політики, екології, культури тощо. Їх доповнюють майже 20 тис. різноманітних неурядових міжнародних організацій, серед яких приблизно 2 тис. мають статус спостерігача при ООН.

Процес перерозподілу повноважень між національними державами і іншими регулюючими інститутами буде, без сумніву, продовжуватися і охоплювати нові сфери. Причому в нових умовах держава змушена буде делегувати власні повноваження не тільки «нагору», наддержавним структурам, але і «донизу» — регіональним і муніципальним інститутам на внутрішньому рівні. У міру наростання глобалізаційних тенденцій все більша частка державного суверенітету перерозподіляється між локальними, регіональними і всесвітніми регулюючими інститутами. В основу такого розподілу буде покладено принцип субсидіарності: в кожній конкретній сфері суспільних відносин повноваження будуть концентруватися на тому рівні, де регулювання даної сфери може здійснюватися найбільш ефективно і з найбільшою користю для суспільства.

184