Розділ 4

ІНСТИТУТИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

4.1. Напрями, інструменти і характер реінституціоналізації в умовах глобального розвитку

Сучасний етап світового розвитку Е. Азроянц цілком слушно характеризує як феномен «модерну, що деградує», аргументуючи це тим, що фаза другої промислової революції (модернізація) поступається проекту безпосередньо глобалізації. Розбіжності між цими двома проектами характеризуються таблицею 4.1.

Таблиця 4.1

Характерні особливості другої (модернізація) та третьої (глобалізація) фаз промислової революції [4, с. 359]

Модернізація	Глобалізація
Двополярний світ	Ілюзія однополярності
Два центри сили, між якими позиціонується Третій світ, як об’єкт поляризації (конкурентна боротьба, певні обов’язки та відповідальність)	Центр сили (Захід) і решта країн світу
Проект для Третього світу (для інших)	Проект «золотого мільярду» (для себе)
Конфлікти між полюсами в ме­жах парадигми модерну	Конфлікти між центрами сили і рештою країн світу
Виникнення глобальних проб­лем	Цивілізаційна криза
Регіональне «відгороджування»	Протесна інтернаціоналізація
Вестернізація	Цивілізаційна кристалізація
Ієрархічні структури	Сітьові структури
Письмова культура	Віртуальна культура

Схожу позицію займає і О. Неклесса, який зазначає, що на сьогодні крок за кроком конструюється досить нова система зовнішніх відносин — постфестфальська структура світових зв’язків, яка передбачає інше прочитання кодів поведінки і картографії планетарного співробітництва, його номенклатури та ієрархії діючих суб’єктів. Інтерес викликають як перспективи чітко монополярної, «імперської» структури соціуму, так і інші можливості, включаючи ту чи іншу форми біполярності/багатополярності, або горизонти експансії сітьової схеми соціальної регуляції, її метаморфози, відносини з більш звичними системами управління, взаємозалежності, що виникають при цьому, форми симбіозу тощо [77, с. 228].

Економічна система «модерну, що вмирає» (за Е. Азроянцем) або поствестфальської структури світових зв’язків (за О. Неклесою) у своїх основах тяжіє до адміністративних механізмів управління, до цінностей більш-менш вираженого глобального балансу, що, в принципі, суперечить підґрунтю сучасної цивілізації, яка пов’язується з розвитком, з форсованим інноваційним процесом.

Міжнародні відносини перестають бути простором, де фор- мально рівні і суверенні суб’єкти конструюють мінливі коаліції, що врівноважують одна іншу, і конкретне середовище їхніх взаємовідносин. Нова культура формує і нові кордони зіткнення цивілізацій, конфлікти між централізованою ієрархією і гнучкою сітьовою культурою, між централізованими і децентралізованими тен­денціями.

В останні роки, незалежно від конкретних цілей, що переслідуються у тій чи іншій кризовій ситуації, на глобальному просторі складається контур владної вертикалі: специфічна глобальна ієрархія, інститут міжнародних регулюючих органів («глобальна держава», Велика вісімка, НАТО тощо), а на протилежному полюсі — знехтуване поле «держав, що не відбулися» і держав-ізгоїв [77, с. 229].

Подібна інерція міжнародних відносин помітно підриває логіку модернізації, оскільки фактично означає рецидив конструкцій, що були характерними скоріше для феодального світу.

Проте вже набуває сили і не менш важливий процес індивідуалізації — становлення енергійної, поліфонічної особистості чи групи особистостей, які володіють доступом до фінансових, організаційних, технологічних важелів індустріального і постінду- стріального укладу.

До таких соціальних субстанцій О. Неклесса відносить так звані амбіційні корпорації чи астероїдні групи. Адже в елітних угрупованнях сучасних держав (існуючих у транснаціональному середовищі) присутні групи, що керуються протилежними інтересами і переслідують часом зовсім різні цілі. Їхні цілі та інтереси, являючись антагоністичними в межах національних кордонів, у той же час іноді збігаються з цілями та інтересами елітних угруповань, що представляють діаметрально протилежні національні ареали. Подібні групи (рештки колишніх «національних корпорацій») зливаються до космополітичних єдностей транснаціональних утворень. До їх складу можна віднести — економічні і трансекономічні, глобальні діаспори, міжнародні неурядові організації, клуби різного генезису, роду діяльності і пропорцій, різ­номанітні релігійні і квазірелігійні угруповання, глобалістські і антиглобалістські структури, нарешті, всілякі асоціальні, терористичні організації, кримінальні консорціуми тощо. Перманентна динамічність і невизначеність є їхніми основними генетичними властивостями [77, с. 233].

Таким чином, перелічені ознаки сучасної фази глобальних трансформацій реалізуються у таких проявах:

• Вичерпання потенціалу розвитку притаманних фазі соціальних форм, причому це набуває проявів не просто руйнації, а захоплення додаткових, не притаманних даній формі функцій, зростання кількості структурних органів та їх чисельності. Резуль­татом стає поступова втрата керованості, бюрократизація, корумпованість.

• Формування в результаті міграційних процесів «чужорідних» осередків — діаспор у національних організмах провідних розвинутих країн, характерною рисою яких є їхня культурна стійкість і зв’язок з власним національним сакральним центром. Організованість діаспори зазвичай є більш високою, ніж суспільства, що її включає, за рахунок чого вона здатна підтримувати механізми, котрі захищають її національну культуру і протидіють «ворожому» оточенню, не припускаючи процесу асиміляції. Поза межами влас­ної історичної батьківщини діаспори набувають космополітичного характеру і в силу власного існування можуть слугувати добрим підґрунтям для лобіювання сторонніх країні їх перебування інтересів, для підтримки нелегального бізнесу, організованої злочинності і тероризму. Саме національні діаспори вкупі з власними сак­ральними центрами можуть являти в майбутньому своєрідні метафізичні держави з безкордонною, трансетнічною структурою, що будуть претендувати на економічну і політичну владу.

• Руйнування соціальних структур відбувається за принципом — від більш тонких (складних) до більш стійких (простих). Ця закономірність підтверджується інтенсивним пробудженням національної самосвідомості, вулканічним вибухом національного і релігійного фундаменталізму, розломами багатонаціональних держав.

• Принципова нестаціонарність, яка припускає активний турбулентний характер низки процесів і перманентне управління хао­тичним середовищем. У свою чергу це, за словами А. Неклесси, призводить до становлення нових технологій управління — «матричних», спрямованих не стільки на управління тим чи іншим проектом, скільки на формування контексту, здійснення контролю над середовищем. Стабільність при цьому починає розумітися здебільшого не як статична, але як динамічна категорія, визначна властивість якої — здатність до випередження негативного розвитку подій, їх превентивне регулювання [77, с. 229].

Нові організаційні схеми і технології часом просто підривають колишні інституції, змінюючи звичний вигляд влади. Починає проглядатися тенденція маргіналізації всього корпусу глобального управління, його відчуження від вирішення багатьох ключових питань, підміна соціальної регуляції альтернативною системою, неформальним управлінням, управлінням транснаціональним, геоекономічним.

Саме тому, на наш погляд, головним і першочерговим проявом кризи модерну є мілітаризація соціуму (в цьому ми погоджуємося з Є. Морозовим та Е. Азроянцем). Ще в період протистояння і холодної війни була достатньо очевидною безперспективність прямих зіткнень (що, доречі, обґрунтовував у власній концепції глобалізму З. Бжезінський). Більш ефективними виявилися так звані локальні (для натхненників вони є спеціальними, а для сторін, що беруть участь в конфліктах, вони стають концептуальними) війни, які дозволяють здійснити базову геополітичну перекомпозицію і на певний час відволікти увагу від системних криз.

Так, наприклад, у результаті поступового виходу Європи зі сфери тотального американського патронажу, який супроводжувався посиленням саме фінансово-економічної інтеграції в цьому регіоні, була розв’язана перша європейська, після 1945 р., війна — війна НАТО проти Югославії (навесні 1999 р.) Головними геоекономічними результатами цієї агресії, в яких в основному були зацікавлені США (і в певній мірі ісламський світ і Китай), полягали у наступному:

1. загострення суперечностей всередині ЄС, що були пов’язані з поляризацією інтересів провідних європейських країн (у тому числі Франція і Німеччина) на Балканах, що частково загальмували валютну і в цілому економічну євроінтеграцію;

2. зумовлена потужними потоками балканських біженців політична дестабілізація не тільки у Південній і Центральній, а і в Захід­ній Європі, що призвела до зростання в країнах останньої кон’юн­ктурних ризиків і відтоку капіталів, уповільнення темпів зростання їх економік і знов таки до послаблення їх взаємної інтеграції.

Інша недавня війна — афганська (2001—2002) зазвичай інтерпретується як війна проти режиму талібів — головної фінансової бази міжнародного тероризму. Відповідні світогосподарські результати, як правило, фіксують посилення американського впливу на політику виробництва і експорту нафтогазових ресурсів прикаспійськими країнами. На нашу думку, до геоекономічних наслідків війни в Афганістані слід віднести:

1. істотне підвищення кон’юнктурних ризиків у багатьох державах регіону (в тому числі в центральноазійських республіках СНД, Пакистані та Ірані), а отже і погіршення в них інвестиційного клімату, скорочення рівня зарубіжних капіталовкладень, перш за все, з Європи;

2. фундаментальна перекомпозиція світової карти нарковироб­ництва і наркотрафіку, нарощування потужності міжнародних наркофінансових систем, світовий перерозподіл наркоприбутків.

Цілі і світогосподарські результати агресії США в Іраку полягають у наступному:

1. поява і поглиблення розколів у раніш доволі глибоко інтегрованій політичній системі «сукупного Заходу». В першу чергу йдеться про розкол між Америкою і «старою Європою» (Франція, Німеччина, Бельгія). Одночасно виник ряд внутрішньоєвропейських політичних розколів — як між «старою» і «новою» Європою (в останню включають країни Центральної Європи), так і між «членами-засновниками» Євросоюзу. Крім того, ця сукупність політичних конфліктів вочевидь проектується на фінансову сферу, знижуючи інтегрованість світової економіки: почався черговий виток «торговельних війн» у межах СОТ, включаючи конфлікти між Європою і США на ринках сталі, генетично модифікованої сільгоспродукції, виноробства, косметики тощо. Наявними також є і нові ускладнення процесу економічної євроінтеграції;

2. іракська війна слугувала для багатьох країн імпульсом до усвідомлення гіпертрофованої залежності власного економічного розвитку від «нафтового» енергетичного базису і фундаментального перегляду енергетичних стратегій;

3. Іракська війна стала суттєвим фактором прогресу і реструктуризації світового ринку зброї. Так, у провідних країнах-вироб­никах систем протиповітряної оборони (включаючи США та Російську Федерацію) формуються портфелі замовлень на довготер­мінові їх поставки в різноманітні держави, в тому числі розта- шовані в районі Перської затоки. До того ж, напередодні іраксь­кої кампанії з військово-промисловими корпораціями провідних країн були укладені значні за обсягами контракти на розробку і продаж нових озброєнь. Можна стверджувати, що це в кінцевому підсумку спричинить нарощення мілітаристської компоненти у світовому виробництві. Дана тенденція у недалекій перспективі здатна забезпечити істотне підвищення темпів зростання економік низки держав і економіки всього світу в цілому. Ставка на розвиток військово-промислового комплексу у якості «локомотива, що пришвидшує ходу» є відомим явищем в практиці держгос­подарювання. Проте війна в Іраку є носієм дещо нової якості.

Основою наміру й рішучості однієї держави протистояти волі більшості інших країн світу (що знайшло вираз у документах найбільш авторитетних міжнародних організацій, перш за все ООН) слугує американська економічна і військово-технічна першість. Плани ж відносного пролонгування і закріплення цієї першості тісно пов’язані з розгортанням у зв’язку з кампаніями, подібними до іракської, таких науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт, які здатні за звичним алгоритмом (через військове виробництво — до загальногромадянського) створити передумови ствердження принципово нових технологічних укладів — «моторів» для «економіки розвитку», відповідно для виходу з рецесійно-кризового стану.

Саме у сформульованому стратегічному світогосподарському контексті слід трактувати очевидне істотне зростання в США держвидатків на перспективні воєнні програми.

Війни ж «нових поколінь» найчастіше мають системний харак­тер, передбачаючи задіяння різних засобів і полів бою. Нарешті, є очевидною їхня економіко-глобалізаційна спрямованість: не випадково їх характеризують як геоекономічні.

У числі перших «війн нового покоління» слід, у першу чергу, назвати «інформаційні», що мають «пропагандистську», «психологічну» та інші (скажімо, «маркетингову») складові. Їх сутність полягає у формуванні і закріпленні масових уявлень (часто є далеких від реальності), що є необхідними для «суб’єкта воєнних дій». Головним же їх «театром» стає сукупний інформаційний простір, в якому перебуває їх об’єкт, що включає і населення власної країни.

Якщо інформаційні війни чинять на економіку хоч і значний, проте, як правило, непрямий вплив, війни «комунікаційно-хакер­ські» часто спрямовуються безпосередньо на життєві центри локальних і глобальних систем і підсистем економіки. Від подібного роду агресивних диверсій періодично потерпають глобальні корпоративні інформаційні системи, глобальні системи електрон­ної торгівлі, спеціалізовані електронні системи забезпечення роботи провідних військових і розвідувальних установ, а також промислові об’єкти особливої небезпеки.

Саме такі дії покликані приховати, завуалювати боротьбу за «чужі національні прибутки». Завдяки рухомості економічних кордонів великі регіони світу та їх населення є приреченими на деградацію і маргіналізацію. «Країни-системи», наднаціональні транснаціоналізовані структури здатні без здійснення прямої агресії і використання силових заходів відібрати у будь-якої країни увесь її національний прибуток, включивши його до світового і розподіливши останній серед незначної кількості розвинутих країн. Таким чином мова може йти, швидше за все, про трансфор­мацію силових заходів перерозподілу багатства в інші форми насильства—геоекономічний і геофінансовий експансіонізм.

Виникнення геоекономічної парадигми, що відіграє роль головного вектора світового розвитку, сприяло дзеркальному перенесенню акцентів: провідні позиції були захоплені геоекономікою і геофінансами, а дипломатія і військовий комплекс лише вибудовують власну лінію поведінки в залежності від геоекономічних і геофінансових цілей і спрямувань. При цьому військовий компонент як би «нависає» над об’єктами, що потрапляють до поля уваги відтворювальних ядер. Проте слід визнати, що в подібних випадках справа не завжди доходить до використання військової сили: часто інтернаціоналізовані відтворювальні ядра за допомогою високих геоекономічних і геофінансових технологій вирішують такі завдання мирними засобами або обмежують її застосування точковими ударами по тих чи інших вузлових пунктах інфраструктури геоекономічного противника. В результаті жертва нападу залишається без світового доходу і ресурсів, без спеціалістів і наукових кадрів, без перспективи та інвестицій. Держава опиняється віч на віч з населенням, котре фактично викинуте з активного господарчого життя, що призводить до заго- стрення соціальної напруги, політичних, етнонаціональних, територіальних проблем. В умовах подібної геоекономічної і геофі­нансової безвідповідальності відкривається шлях до нестримного намагання знищити «осередки» світового економічного зростання, надати розвитку ситуації різко нестійкого характеру, адже нестійкість і геофінансовий хаос слугують ідеальним підґрунтям для маніпулювання транскордонними фінансовими потоками, які прямують туди, де геоекономічні війни створюють сприятливі умови. Як правило, жертвами геофінансового і геоекономічного нападу стають країни чи їх окремі економічні сфери і структури. З одного боку, вони не допускається на рівних правах до участі в світових відтворювальних циклах і де-юре не визнаються світовою спільнотою учасниками світового відтворювального фонду. В той же час, де-факто їх ресурси (сировинні, енергетичні, інтелектуальні, виробничі, фінансові) використовуються для забезпечення безперервної роботи світових відтворювальних конвеєрів. Формуючи світовий дохід, свою частку вони одержують у формі позичкових коштів, що призводить до їх економічного послаблення і деградації. Захоплення світового доходу, що формується світовою спільнотою, і перерозподіл його на користь обмеженої кількості учасників є основною причиною і стимулом до безупинного геоекономічного і геофінансового експансіонізма, розв’я­зання геоекономічних війн.

Особливість учасників таких війн полягає в тому, що вони організують власну структуру на принципово новому підґрунті. Якщо конвенційні та тотальні війни вибудовують структуру, виходячи з єдиного центру управління і жорсткої вертикальної ієрархії, то в війнах нового покоління центром консолідації виступає віртуальна ідея, а структура на цьому ґрунті вибудовується горизонтально сітьовим способом. Як результат виникає нова технологія війни, учасниками якої виступають не держави, а різного роду політичні, етнічні, релігійні, кримінальні недержавні групування. Переміщення воєнних конфліктів з політичного (державного) рівня на соціальний простір погано структурованих мас є джерелом загрозливої соціальної тектоніки.

Серед найбільш дієвих інструментів «війн нових поколінь» на ключові позиції розраховують:

а) геоекономічний бумеранг — стратегічна гра на різниці і рівні розвитку національних інфраструктур і одержання на цій основі ефекту від вживлення ультрасучасних товарів (виробів, об’єктів) і технологій до безпосередньої інфраструктури, що автоматично призводить до відсічі товарів, які закуповуються;

б) технологічне виснажування — культ новацій, технологічних революцій, у результаті здійснення яких «зрізаються» життєспроможні виробничі структури на користь новітніх.

А серед методик «фінансових війн» найчастіше виділяють різ­номанітні спроби дестабілізації національних валютних систем, «авізові» агресії, фінансові атаки на регіональні економічні блоки (кризи 1997—1999, 2000—2001 рр.)

В умовах апробації інструментарію війн «нових поколінь» нове (геоекономічне) тлумачення дістають такі класичні поняття, як «війна», її «початок» і «закінчення», «агресія», «агресор», «перемога», «поразка», «збиток», «плацдарм», «театр бойових дій», «стратегічне партнерство», «контрибуція» тощо. Зазвичай агресорами виступають: 1) «країни-системи», до ядра яких входять розвинуті країни, 2) транснаціональні системи, перш за все такі, як геофінансові транскордонні потоки (у власних інституційних формах) і інтернаціоналізовані відтворювальні ядра (ІВЯ).

Жертви агресії представлені: 1) країнами, які тільки-но втягують до себе інтернаціоналізовані відтворювальні цикли і не врівноважують цей процес функціонуванням на чужих територіях, 2) країнами Третього світу, господарська інфраструктура яких деформована десятиліттями попередньої діяльності ТНК, результатом чого став господарський монокультурний розвиток цілих регіонів і перетворення їх у сировинні і трудові придатки світових відтворювальних ядер, 3) будь-яка стійка економічна система (структури, організації, підприємства), що мають розвинуту виробничо-технологічну і соціальну базу, яка може бути перекомпанована на випадок її «зрізання» в ході безкінечних інновацій і революційних техногенних перетворень.

Поняття «збиток» включає: 1) встановлення тієї відносно нестійкої межі, за якою здорова конкуренція на світовому геоекономічному полі підмінюється правом сильного монопольно використовувати як світовий дохід, так і всі переваги, пов’язані з взаємодіями, що мають місце в глобалізованому світі, реалізація стратегії нав’язування кабальних умов іншим державам і різноманітним їх структурам, коли ініціюється процес незворотної деформації тієї чи іншої країни-партнера, перекачування національного доходу до світового, з’являється загроза соціальних конфліктів, 2) кредитні удари, оперування в сфері віртуальних фінансів, втілення ультрасучасних новацій до непідготованих до цього інфраструктурах («геоекономічний бумеранг») тощо, що призводить до економічного виснаження держав, до штучного скорочення часу життя товару і пов’язаних з ним організаційних структур, до мілітаризації економіки, а в результаті — до загального зубожіння цивільного сектору.

Як певна протидія «війнам нових поколінь» виступає так званий новий тероризм, який:

1. є достатньо потужним, а також технологічно і інтелектуально озброєним, щоб мати можливість атакувати практично будь-які системи світової інфраструктури у будь-яких регіонах;

2. є не тільки міжнародним, але й «істотно сітьовим», «розподіле­ним» — для цього є багаточисельні анонімні замовники і виконавці;

3. фактично не піддається ліквідації звичайними (тими, що мають у своєму розпорядженні держави і міжнародні інститути) силовими, розвідувальними і контррозвідувальними засобами;

4. на відміну від його минулих, у тому числі міжнародних форм, не висуває будь-яких конкретних соціальних, політичних чи економічних вимог, виконання яких може стати умовою його припинення, а атакує сучасну цивілізаційну систему як ціле, включаючи її соціальні, політичні і економічні субсистеми;

5. не може бути жодним способом виведений на малозначущу периферію світового простору шляхом тих чи інших політичних, соціальних чи економічних поступок.

Згідно з оцінками [246, с. 21] 2002 р. прямі та непрямі втрати від теракту 11 вересня 2001 р. досягають 120 млрд дол., аналогічні збитки характерні й для інших країн світу (в першу чергу в зв’язку зі ско­роченням обсягів міжнародного туризму, авіаперевезень, ділової активності в ряді інших галузей). Проте, невідомими залишилися специфічні втрати національних і глобальних економічних систем, які пов’язані з «поствересневим» загальним погіршенням світового інвестиційного клімату. Так, на думку багатьох експертів, сучасні рецесійно-кризові явища в США, країнах ЄС, Японії та інших державах значною мірою пов’язані з крайньою розгубленістю інвесторів у результаті «терористичної війни», що ведеться вже кілька років.

Наведений стислий аналіз «війн нових поколінь» і запропонований аналіз їх характеристик не є вичерпаним. Проте можна стверджувати, що головною ознакою, яка об’єднує всі їх типи, — непередбачувані, в тому числі психологічно «шокові», впливи на центри прийняття рішень. Результати таких війн, накопичуючись, врешті-решт створюють нову якість середовища, в якій розвивається світова економічна система. Ця якість — «розвиток у непередбачуваному хаосі».

Отже, феномени «хаосу» і «невизначеності», вочевидь, стануть новими «рамковими факторами», що визначатимуть тенден­ції розвитку світової політики і економіки.

Глобальне управління в таких умовах продовжує характеризуватися географічною незбалансованістю. Домінуюче положення при його здійсненні займають провідні в економічному і політичному відношенні країни (G8), участь ж нових індустріальних країн в цьому процесі забезпечується вкрай нерегулярно (див. Розділ 2).

Більшість інших країн взагалі не беруть у цьому процесі безпосередньої участі і скоріше виступають його об’єктом. От чому, існуючі зараз інституційні механізми глобального регулювання (перш за все, у фінансово-економічній сфері) не є в достатній мірі репрезентативними в міжнародному масштабі. Важливіші глобаль­ні економічні структури (G8, СОТ, МВФ, ОЕСР) перебувають під впливом виключно великих і економічно розвинутих країн.

Таким чином структурні форми сучасної світової системи досягають межі зростання і ефективності, загальна мета перестає поляризувати простір системи, і виникає, за словами Е. Азроянца, стан своєрідного рівновекторного вакууму [4, с. 371]. Система продовжує функціонувати за інерцією, структури, втрачаючи стійкість і ефективність і тяжіючи до їх відродження, навантажують себе додатковими функціями і конфігураціями (рис. 4.1).

У межах одного циклу розвитку, коли здійснюються міжфазові переходи, як правило, домінують реконструкція і модернізація системних форм. Коли ж суспільство стикається з таким явищем, як перехід від одного циклу до іншого, домінуючим стає заміна одних форм іншими. Причому, ці інші форми необов’язково мають бути новими. Функції можуть бути передані вже відомим, колись слабко розвинутим формам, дислокованим на периферії.

Ієрархічні структури (економічні, політичні, соціальні), вочевидь, уже досягли межі ефективності і вичерпали потенціал розвитку. На арену виходить новий тип структуроутворення — сітьові структури. Вони знайшли власне використання в економіці, інформатиці і найбільш ефективно «розмножуються» у громадянському середовищі і, що є достатньо загрозливим, в тіньовому бізнесі, криміналітеті й тероризмі. Сітьові структури в принципі можуть кардинально змінити організацію суспільства і держави, тотально структуруючи перше і вивільнюючи від значної частини соціальних функцій другу.

Сітьова організація краще пристосована до динамічного, турбулентного стану соціального середовища, де замість безупинної функції вона реалізує дискретні проекти.

Нові форми організації світового простору, що будуть виникати на цій основі, народжують і різні конфігурації амбіційних груп та індивідів. Колишня його структура, що стійко цементувала елітні угруповання — «національні держави» і «національні корпорації» втрачає колишню ефективність, породжуючи своєрідні мобільні групи, що є транснаціональними не тільки за простором дії, але і за складом та цілепокладанням.

Утворюється механізм ефективної приватної влади, новий клас неформальних організацій (як публічних, так і непублічних), що спроможні долати будь-які дії планетарного значення.

Рис. 4.1. Ймовірна етапність розвитку глобальної системи

На поточний час сформувалося кілька основних концепцій імовірної організації глобального регулювання, які цілком відоб­ражаються в зазначених нами державно-політичних платформах. Всі вони передбачають або утворення нових інститутів, покликаних найбільш адекватно відповідати новим глобальним процесам, або еволюцію і трансформацію функцій вже існуючих міжнародних організацій.

Кумулятивно виділяють два потенційні варіанти удосконалення інституційної архітектури світу. У першому випадку ініціативу перехоплює один з учасників системи. У другому — створюються новий наднаціональний інститут глобального регулю­вання — певний світовий центр з прийняття стратегічних рішень.

З низки проблем, що ускладнюють вивчення глобального управління, дві слід виділити особливо. Перша — це розпливча- стість межі між міжнародним співробітництвом суверенних держав і самостійною, вже наднаціональною роллю міжнародних організацій. Трансформація ЄС, тенденції розвитку ООН підтвер­джують, що ідентифікувати момент, починаючи з якого слід вести мову про глобальне (чи регіональне) управління в чистому вигляді, досить важко.

Інша проблема — це примара «теорії змов», яка завжди присутня під час аналізу такої теми, як глобальне управління.

Взявши за ознаку класифікації кількість полюсів влади, що координують світогосподарські процеси, інституційний устрій може набути наступного вигляду:

1. уніполярна система;

2. бі- чи триполярна система;

3. поліполярна система.

Одним з варіантів шляху до глобального управління є його переростання з ad hoc альянсів і союзів найкрупніших держав, створених з метою врегулювання тих чи інших глобальних проб­лем. У такому разі реалізація глобального управління буде наслідувати концепції уніполярності, яка в достатньо широкому тлумаченні ґрунтується на тому, що з часом все сильніше буде викристалізовуватися ядро найбільш потужних союзних держав, яке буде проектувати власні норми і принципи поведінки на решту країн світу.

У цьому разі глобальне управління буде гомогенним, ймовірно, більш ефективним, але при цьому навряд чи стабільним у дов­готривалій перспективі, оскільки кристалізація уніполярності закладе підґрунтя для потенційного конфлікту між «полюсом» і периферією.

Найбільш вагомим аргументом на користь утворення уніполярної системи є суперечності, що все підсилюються, і неузгодженість підходів до вирішення одних і тих самих проблем. Відсутність єдиного центру може призвести до поглиблення існуючих і виникнення нових глобальних катаклізмів. На думку прибічників уніполярної системи, однополюсний світопорядок у вигляді піраміди влади є вирішенням існуючої дилеми. Базисом піраміди може слугувати сукупність суб’єк­тів міжнародних відносин, а єдину верхівку складає колектив спеціалістів, у віданні якого залишається функція генерального керівництва щодо країн світу. На щабель нижче розташовуються міжнародні організації, національні уряди, ТНК і некомерційні фонди, які будуть продовжувати діяльність кожна у своїй галузі (у сфері торгівлі — СОТ, у сфері міжнародних фінансів — МВФ тощо) Головним зав­данням колективу спеціалістів, що стоять на верхівці піраміди, буде координація керівних настанов вищеназваних міжнародних організацій з метою вироблення єдиної світової політики.

Існує думка, що державам буде не так легко змиритися з втратою власного суверенітету і прийняти зовнішнє управління, але вже на сьогодні доволі багато країн у тій чи іншій формі (добровіль­но-примусовій) делегують частину власних функцій командам міжнародних організацій і регіональних угруповань, беззаперечно виконуючи їх вимоги. Згідно з концепцією, що розглядається, кіль­кість секторів міжнародного впливу і управління в різноманітних галузях діяльності буде поступово зростати, аж поки вони не зіллються у всеохоплюючий комплекс світової влади, яка інституційно оформлюється як піраміда.

До можливих сценаріїв уніполярного світу можна віднести такі варіанти інституційної архітектури майбутнього:

1. концепція країни-гегемона;

2. концепція глобального уряду;

3. концепція антитерористичного уряду.

Ключовою ідеєю концепції країни-гегемона є поняття «держави-стабілізатора», що відповідає за реалізацію правил ліберального світогосподарського режиму шляхом використання серед традиційних і нових інструментів війн «нового покоління» (рис. 4.2).

Головними дієвими особами в даному разі виступають гегемоністська держава США та інші наддержави, які будуть реалізовувати вирішення глобальних проблем на власних умовах.

Проте серед прибічників даної теорії існує розкол. Сама ідея про проголошення однієї країни гегемоном є не єдиним спільним моментом у різноманітних варіантах. Проте погляди стосовно того, хто саме має посісти це місце, кардинально відрізняються. Знач­на більшість вчених сучасності, які схиляються до такого варіанта інституційного оформлення глобалізації, відводять роль гегемона США як політичного та економічного лідеру сучасності. Вони відстоюють ідею обраності США, які на даний момент, на їх думку, є єдиним утворенням, що може претендувати на такі повноваження. Але в майбутньому серед ймовірних альтернатив вітчизняні і зарубіжні вчені називають Великобританію, Францію, Китай.

Рис. 4.2. Ймовірна схема реалізації глобальної влади країною-гегемоном

Слід, до речі, зазначити, що якої б лінії не дотримувались «гегемоністи», у кожній течії є присутніми консерватори, які вважають, що поза залежністю від того, як буде протікати процес реконфігурації функцій провідної держави, в майбутньому вони залишаться імовірніше механізмами реалізації політичних переваг провідних компаній і амбіцій найбільш впливових особисто- стей, ніж реальними інструментами забезпечення стабільного ліберального економічного і політичного порядку.

Концепція глобального і антитерористичного уряду передбачає піднесення інституту держави до статусу світового уряду, тобто збільшену модель національної держави, керівництво якої вирішує поточні внутрішньополітичні питання, однак уже не на національному, а на глобальному рівні (рис. 4.3).

Рис. 4.3. Ймовірна інституційна структура світової системи за умов формування глобального уряду

Бі/триполярна система передбачає наявність кількох управлінських полюсів, що в результаті консенсусу приймають узгоджені рішення, виконання яких є обов’язковим для решти учасників міжнародних відносин. Ця система передбачає, з одного боку, активізацію міжнародного співробітництва найбільш розвинутих країн світу, які готові йти на компроміси заради досягнення спільних інтересів. З другого боку, дана система інституційної організації передбачає пріоритетність рішень, що приймаються правлячою верхів­кою для інших учасників міжнародних відносин. Теорія бі- чи триполярного світу включає до свого складу такі основні напрями інституційного забезпечення глобальних трансформацій:

1. коаліції держав;

2. коаліції регіональних інтеграційних утворень.

Коаліції держав спрямовуються на створення Центру—альянсу найбільш розвинутих країн, які будуть «підштовхувати» глобалізацію у потрібне русло і вирішувати виникаючі глобальні проблеми у власному вузькому колі, проектуючі власні норми, інтереси і принципи поведінки на увесь світ.

На сьогодні відсутнє чітке ядро, навколо якого міг би розпочатися процес консолідації. Найбільш вірогідними варіантами вважаються:

3. «п’ятірка» постійних членів Ради Безпеки ООН (можливим є розширення складу);

4. «велика вісімка» (можливим є розширення складу);

5. компромісний варіант: «центр» скоріше за все складуть США, ЄС, Японія, Російська Федерація, Китай, Індія.

Першочергово ці країни потребуватимуть укладання між собою низки угод, що визначатимуть їхню загальну позицію стосовно глобальних проблем і питань глобальної безпеки, і декларувати рішучість чинити опір загрозливим тенденціям світового розвитку. Можливості і ресурси, що є у розпорядженні розвинутих країн, повинні використовуватися в цілях вибудовування «центру» як союзу, що ефективно впливає на «периферію», робить її більш керованою і поширює на неї принципи, що були прийнятними у взаємовідносинах між самими державами «центру».

Інституціоналізація нових міжнародних структур надасть країнам «центру» реальну можливість формулювати власні вимоги (що зумов­люються не довільною зацікавленістю, а завданнями боротьби з тими чи іншими загрозливими тенденціями) до решти держав. Головним інструментом тиску на «периферію» можуть стати умови еконо­мічного, технологічного і інформаційного партнерства з «центром», які можуть бути більш чи менш сприятливими. Основним завданням союзу є не підкорення, а цивілізація «периферійних» територій.

Коаліція регіональних інтеграційних об’єднань (РІО) закладає підґрунтя майбутнього світоустрою, що полягає у наступному:

1. формування угруповань на основі економічних, а не політичних факторів, виникнення яких зумовлено реакцією на глобаль­ні трансформації;

2. домінування економічних факторів знижує вірогідність виникнення ієрархічних інституційних структур, рішення яких є обов’язковими для країн-членів;

3. спрямованість у першу чергу на створення своєрідних «островів більш ліберального економічного режиму», а не на побудову регіональних протекціоністських анклавів;

4. поглиблення рівня регіональної координації економічної політики, що виражається в орієнтації, в першу чергу, на безпосередньому регулюванні господарських процесів у межах національних економік (гармонізація податкових систем, режиму доступу на ринки, систем стандартів тощо) замість вирішення питань, що лежать на поверхні, усунення внутрішніх і зовнішніх бар’єрів між країнами, що входять до складу групування.

На думку авторів концепції, дуже зручною, з погляду урядів еконо­мічно розвинутих країн, є структура, що переорієнтує на наднаціональ­ний рівень запити національних політичних ринків і та, що впливає від власного імені на економічну політику широкого кола країн, так чи інакше потерпаючих від проблем стабільності фінансової і валютної систем. На конфігурацію такого типу може розраховувати об’єднання трьох найпотужніших регіональних блоків — ЄС, АТЕС та майбутньої трансатлантичної зони вільної торгівлі (ТАФТА) (рис. 4.3).

Рис. 4.4. Ймовірна композиція глобального центру на базі об’єднання трьох інтеграційних угруповань

Слід зазначити також, що майже у кожному випадку формування нового регіонального угруповання, ТНК, що вже провадять операції у відповідних країнах чи планують розгорнути на їх території інвестиційну діяльність, чинять потужний політичний тиск на користь лібералізації регіонального торговельного і інвестиційного режимів. З врахуванням ролі і інтересів даної категорії суб’єктів політичного ринку достатньо логічним є те, що панів­ною формою регіональних об’єднань є зони вільної торгівлі, а лібералізація регіонального економічного режиму поширюється в першу чергу на ті проблеми економічної політики, які мають принципове значення для ТНК, які реалізують інвестиційні проек­ти на території країн регіону.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що, попри відсутність єдиного центру прийняття глобальних рішень, існує небезпека того, що майбутній політичний режим управління може стати скоріше авторитарним, аніж демократичним. Це може бути викликане тим, що рішення з глобальних проблем будуть прий­матися обмеженим колом суб’єктів міжнародних відносин, а також тому, що внутрішня структура багатьох з них ґрунтується не на демократичних принципах, а на жорсткій дисципліні.

У цих умовах очевидним є те, що діяльність регіональних блоків являє собою потужний важіль впливу на міжнародні політичні ринки з боку тих учасників глобального простору, що реалізують цілі «оптимізації» (у власних інтересах) глобальної конфігурації заходів економічної політики на національному, регіональному, міжнародному рівнях.

Поліполярна система передбачає широке багатостороннє співробітництво і багатовекторність розвитку. Вагомим аргументом на користь утворення поліполярного світу є неможливість недооцінки потенціалу окремих держав, зокрема Китаю, країн Близького Сходу, Індії тощо.

Проте єдиною умовою існування поліполярного світу є спільність інтересів у вирішенні глобальних проблем. Крім того, як зазначають критики багатополярності, вона є вигідною для тих, хто бажає зберегти у власних країнах владу керівних кланів, законсер­вувати менталітет нації. Багатополярність є теорією співробітництва, теорією конкуруючих інтересів і цінностей. Теорія поліполярного світу включає наступні концепції інституційної архітектури:

1. корпоратизація;

2. автономізація;

3. глобальне громадянське суспільство.

Корпорації виступають у ролі суб’єктів, інтереси яких впливають на політику національних держав навіть у тому разі, якщо самі ТНК не чинять безпосереднього впливу на уряди конкретних країн і взагалі ніяк не виражають власних уподобань щодо економічного курсу, який здійснюється урядами.

З ціллю зниження ризику застосування протекціоністських заходів на шляху експорту власної продукції у відповідні країни, ТНК утворюють стратегічні альянси з національними компаніями. Відкриваючи виробництво на території країни, компанія заміщує експорт безпосереднім обслуговуванням внутрішнього рин­ку. Тим самим вона знижує стимули уряду приймаючої країни до введення більш високого рівня зовнішньоторговельних бар’єрів, а отже, забезпечує власну можливість зберігати економічно ефективний обсяг експорту на додаток до виробництва на території приймаючої країни.

Навряд чи можливими є підстави до сумнівів, що процес укладання альянсів між ТНК, які є зареєстрованими у різних країнах, що активізувався останнім часом, буде суттєво впливати як на протікання економічних процесів у світових масштабах, так і на еволюцію стратегій регулювання в країнах, що були захоплені цим процесом.

У цьому зв’язку дилемою № 1 є вибір між регулюванням виключно заради оптимізації світових фінансових і торговельних потоків і регулюванням, орієнтованим на вирішення соціальних завдань у загальносвітовому масштабі.

Окремою проблемою виступає те, в якій мірі держави чинитимуть вплив на діяльність фінансових структур. Адже саме фактор контролю над фінансами буде визначати рівень глобального регулювання на майбутнє. Якщо роль держави в цьому питанні буде значною, йтиметься про глобальну співпрацю, якщо ж ТНК зможуть розпоряджатися фінансовими коштами самостійно, без суттєвого впливу з боку держав, то саме у цьому разі можна буде говорити про справжнє глобальне управління, що здійснюється на наднаціональному рівні.

Не можна також не враховувати і думку противників даної концепції подальшого розвитку світової системи, які також не мають сумнівів, що ТНК здатні успішно відстоювати власні інтереси у взаємодії з суб’єктами світогосподарських відносин, проте вважають, що ці інтереси лише досить обмежено відображають інтереси пересічних громадян (ефективне лобіювання за умов неефективного агрегування індивідуальних інтересів). Противники ТНК вважають також, що саме капітал цих структур багато в чому визначає темпи і спрямованість розвитку окремих країн, закріплюючи з вигодою для Заходу характер міжнародного розподілу праці і, тим самим, забезпечуючи штучно завищені життєві стандарти країнам власного базування. Як наслідок, зростає суперечність між глобальною системою виробництва і локальною національною системою розподілу.

Перспективу автономізації (Global Governance Concept) (рис. 4.5) можна охарактеризувати за допомогою п’яти параметрів:

а) її архітектура є поліцентричною;

б) вона є універсальною за складом учасників (мобілізує потен­ціал ТНК, проспілок, неурядових організацій);

в) вона ґрунтується на різноманітних формах міжнародного співробітництва між суспільним і приватним сектором, а також на колективному пошуку і розв’язанні проблем;

г) вона знаходиться на точці перетину національних інтересів і необхідності спільного вирішення проблеми;

д) вона призводить до глибинної трансформації політики і спонукає до інституційних трансформацій.

Рис. 4.5. Ймовірний варіант формування інституційної архітектури на принципах автономізації

Конкретними механізмами глобального управління в таких умовах можуть бути:

1. безпосередня участь урядів національних держав у розробці необхідних рішень;

2. діяльність міжнародних організацій, що координують зусил­ля національних держав і порівняно автономно виконують відповідні функції.

Критики даного підходу наголошують, що жоден з вказаних вище механізмів не зможе працювати в оптимальному режимі. Перший стає неадекватним за умов швидкого зростання кількості учасників економіко-політичної взаємодії. А у випадку задіяння другого виникають сумніви не тільки в ефективності існуючих міжнародних організацій з погляду формування стабільного ліберального світогосподарського режиму, а й у перспективах та спря­мованості еволюції цих організацій.

Під глобальним громадянським суспільством розуміється сукупність недержавних некомерційних організацій, рухів і організацій, задіяних на міжнародній арені. До таких належать міжнародні неурядові організації, соціальні рухи, незалежні ЗМІ, експертні співтовариства, організації, що представляють інтереси приватного сектору (бізнес-асоціації), а також приватних осіб, що діють поза інституційними межами.

Концепція громадянського суспільства ґрунтується на постулаті про те, що тільки єдиний світовий уряд здатний знайти підходи до вирішення глобальних проблем, а єдиною передумовою створення такого уряду є формування глобального суспільного руху. Еволюція до всепланетарного відповідального уряду відбувається, відповідно до цієї концепції, за двома напрямами — як глобалізація суспільної і профспілкової діяльності у розвинутих країнах, і як об’єднання країн, що розвиваються у боротьбі за перерозподіл фінансових потоків.

Максимально ефективним з погляду врахування індивідуальних інтересів є неурядові організації і соціальні рухи, членство в яких є добровільним, а процедури прийняття рішень — переважно горизонтальними.

Концепцією змішаного типу передбачається процес налагодження партнерських відносин між державними суб’єктами з недержавними, тими, що представляють приватний сектор і сили громадянського суспільства.

Найбільш перспективними є напрями співробітництва між ТНК та неурядовими організаціями, наддержавними і регіональними утвореннями.

Таким чином, незважаючи на домінантні позиції, які обстоюють у будь-якому варіанті ті чи інші суб’єкти глобальних відносин, ефективність і дієвість майбутньої архітектури управління глобальною системою буде залежати від знаходження консенсус­них точок і оптимальних масштабів субсидіарності.