2.Завдання вивчення історії України у внз та специфіка її соціально-політичного аспекту. 5

Метою вивчення історії України у вищих навчальних закладах є надання студентам знань про сутність соціально-політичних проце­сів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності. Практичне ж призначення цієї дисципліни полягає у здобутті вмінь аналізувати й оцінювати явища соціально-політичного розвитку українського суспільства в контексті світо­вої історії та виробленні навичок застосовувати набуті знання для прогнозування суспільних процесів. Все це, зрештою, спрямовано на форму­вання свідомості громадянина й патріота України.

Історія України, як наука, протягом свого розвитку зазнала різних політичних впливів, що взагалі закономірно. Кожен народ складають окремі соціальні групи, які розглядають багатоманітну історичну дійсність з точки зору своїх прагнень і їм намагаються підпорядкувати життя всього суспільства. Тож не дивно, що минуле України, яскраве і трагічне, викликає далеко не однозначне сприйняття. Одні безмірно героїзують та возвеличують усе, що відбувалося колись на теренах Батьківщини, і твердять про необхідність гордитися ним. На думку інших, історія ця не варта оспівування, оскільки, мовляв, у ній переважали здебільшого непривабливі, а то й ганебні сторінки. Є, на жаль, і люди, байдужі до минулого.

Та, якби там не було, вже в силу геополітичного розташування України, події, що відбувалися тут, нерідко визначали історичні долі всієї Європи.

У взаємних відносинах з іншими народами кожен сприймає чужу історію теж через призму власних інтересів. Так виникає різне трактування тих самих подій – залежне від політичної позиції автора. Наприклад, війна під проводом Богдана Хмельницького може розглядатися як визвольна – з позицій українського народу, як безглуздий селянський бунт, що не мав позитивних в історичній перспективі наслідків, – з польських позицій, чи як реалізація віковічного прагнення українського народу до єднання зі «старшим братом» – з російських позицій.

3.Історичні джерела про найдавніше населення на території сучасної України: археологія, антропологія, лінгвістика, міфологія, писемність. 7-27 5-14

Часто історикам доводиться звертатися по допомогу до представників інших наук – археології, антропології, лінгвістики, етнографії, математики та інформатики, соціології тощо, адже історичні джерелає різними за походженням:усні,письмові,матеріальні, і в багатьох випадках історична наука не може реконструювати минуле, особливо давнє, самостійно.

Археологія вивчає найдавніше минуле за матеріальними (речовими) джерелами.Антропологіядосліджує фізичну будову давньої і сучасної людини, в тому числі її етнічні особливості.Етнографія – наука про матеріальну та духовну культуру сучасних народів. Предметомлінгвістики(мовознавства) є мови сучасних і давніх народів.

Писе́мність — засіб передачі людської мови за допомогою знаків ; також література, сукупність писемних пам'яток певного часу, певного народу; письменство.

На українських землях первісна людина з’явила­ся у так звану ашельську добу, що датується проміжком від 1,5 млн. до 150 тис. років тому. Це був час найдавніших людей –архантропів, об’єм мозку яких ко­ливався від 800 до 1300 см³(у сучасної людини 1400–2000 см³). Архантропи освоювали нові території, проживаючи невеликими групами-общинами. Користувалися вони досить однотип­ними кам’яними знаряддями, наприклад ручними рубилами, виготовляли й знаряддя з кістки, рогів та деревини. Основними господарськими заняттями виступа­ли полювання на диких тварин, у тому числі великих, та збирання рослинної їжі – плодів, ягід, коріння.

Архантропи використовували вогонь, але ще не вміли його штучно видобувати. Оволодіння вогнем мало величезне значення: він забезпечував надійний захист від холоду та звірів, давав мож­ливість заселяти раніше недоступні райони, термічно обробляти м’ясну їжу.

4.Етноніми "Русь" і "Україна". 32

Етно́нім (від грец. Έθνος (ethnos)—плем'я,народ й грец. Όνυμα (onyma)— ім'я, назва)— термін для позначення будь-якого етносу або етнічної спільності:роду,племені,племінного союзу,народу,народності,нації. Етноніми поділяються на дві категорії: екзоніми - де назва етнічної групи була створена іншою етнічною групою чи групами, іавтонім— самоназва, де ім'я створюється і використовується в самій етнічній групі.

Походження назви“Русь” завжди викликало багато суперечок. І донині це питання остаточно не з’ясовано. Існує як мінімум вісім версій походження цього поняття. Популярними і поширеними є три.

За однією з них “Русь” - це трансформована слов’янизована назва одного з шведських племен – „ruotsi”. На думку деяких дослідників, так ладозькі і новгородські слов’яни називали варязькі (норманські, скандинавські) племена які були найближчими сусідами або несли військову службу у слов’янських князів, а іноді і самі ставали князями слов’ян. Нормани-руси не затримуючись у Новгороді проникали на південь - в Середнє Подніпров’я, підкорюючи слов’янські племена. Але слов’яни асимілювали прибульців, а після них залишилась лише назва. Адже саме полянське плем’я називали „Руссю”.

Поширеною є іраномовна, тюркська версія походження слова “Русь” і пов’язана вона з назвою сарматських племен - роксоланів, росоманів. В давньоіранській мові існує слово “rohks”, а в давньоіндійській мові, яка можливо була поширена серед індоарійських племен, населявших нашу землю, існує назва “ruksa”. Інші вчені вважають етнонім “Русь” споконвічно місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині.

Таким чином, достеменно відомо лише те що назва “Русь” перейшла на південний союз племен - полян. На час утворення Давньоруської держави (IX-ХІ ст.) назва “Русь” поширилась на Київщину і частини Чернігівщини і Переяславщини.

Згодом „Руссю” стали називати всі східнослов’янські землі, а також землі угро-фінів і балтів що входили до складу Давньоруської держави. Тому в давньоруських літописах ХІІ-ХІІІст. поняття “Русь”, “Руська земля” вживається в двох значеннях: у вузькому - так називались південно-руські землі між рр. Десна на півночі, Россю й Тесьмином на півдні, Сеймом і Сулою на сході та Горинню на заході (всі землі полян, древлян, сіверян) і в широкому - землі всіх народів які увійшли до держави Київська Русь.

В епоху пізнього середньовіччя існувала назва “Мала Русь”, яка означала корінну, етнічну територію держави. В грецькій транскрипції назва “Русь” має вигляд “Russia”. З ХV-XVІ ст. цей термін слов’янизується і приймає форму “Росія”. Назва “Росія” використовується спочатку зрідка, а згодом частіше для означення території Московської держави, кордони якої з ХVІ по ХVІІ ст. збільшується швидкими темпами. Але лише в XVІІІ ст., з 1721р., коли Петро І прийняв титул імператора, стара назва держави -“Московія”, “Московське царство” змінюється на назву - “Росія”, “Російська імперія”.

Термін “Україна” також має давню і до цього часу не з’ясовану історію виникнення. Вперше цей термін використано в Іпатському літописі під 1187р.,у розповіді про смерть переяславського князя. Частина дослідників пов’язує походження терміну зі словами “край”, “у края”. Під цим розуміється прикордонна, порубіжна територія. На користь цієї версії говорить і етнонім “анти”, яким з давньоіндійської мови перекладається “кінець, край”.

На думку інших назва “Україна” походить від іменника “край”, “країна”, тобто “рідний край, своя земля”. І нарешті назва “Україна” походить від дієслова “украяти” - відрізати. Тобто, первісне значення цієї назви- “шматок землі, украяний, відрізаний від цілого, який згодом став цілим”. Поряд зі словом “Україна” в діалектах мов східнослов’янських племен існувало і слово “окраїна” - порубіжна територія племені.