1. Соціально-політична та культурна ситуація в Галичині та на Волині у хіі – хііі ст.

У XII − XIII ст. Київську Русь охоплюють процеси феодальної роздробленості, що призводять, з одного боку, до занепаду держави, а з іншого – до формування окремих територій та народностей, виділення окремих відносно незалежних земель-князівств, кожне з яких у мініатюрі повторювало політичну систему всієї держави. Виділяється 4 групи земель, пов’язаних між собою економічно і політично: 1) Псковська, Новгородська, Смоленська і Вітебська землі; 2) Володимиро-Суздальська, Ростовська і Муромо-Рязанська; 3) Київська, Чернігівська, Переяславська та Сіверська; 4) Галицька і Волинська землі.

У XII – XIII ст. Київ перетворився із столиці Русі на “стольне” місто Київської землі, яка займала територію Середнього Подніпров’я. Окраїнне розташування Київської землі, що межувала з Половецьким Степом, не сприяло забезпеченню тут мирного життя. Постійні вторгнення половецьких загонів підривали економіку, відволікали значні сили на боротьбу з ворогом. Окрім того, Київ, як символ цілісності Русі, залишався одним із головних вузлів міжкнязівських відносин. Врешті-решт, Київ і Київська земля стали об’єктом колективного суверенітету з боку найсильніших князів Русі; володимиро-суздальського, чернігово-сіверського та галицько-волинського.

Найпомітнішими політичними постатями на київському столі періоду феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132 – 1139), Всеволод Ольгович (1139 – 1146), Ізяслав Мстиславович (1146 – 1154), Ростислав Мстиславович (1158 – 1167), Святослав Всеволодович (1177 – 1194). На певний час їм удавалося стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію, об’єднати всі сили для відбиття половецької загрози, але зупинити процеси дроблення було неможливо.

Особливу роль в історії України відіграли Галицьке та Волинське князівства, що утворили об’єднану державу й перейняли прапор української державності. Об’єднане Галицько-Волинське князівство утворилося 1199 р. завдяки волинському князеві Роману Мстиславовичу. Кордони новоутвореної держави простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів’ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу – Карпати, або, як тоді називали їх, – “Гору”. Західний кордон Галицько-Волинського князівства проходив у Карпатах по р. Яселка, далі в північно-східному напрямку – через річки Віслок і Сян, ще далі – на захід від р. Вепр. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка й Верхня Прип’ять, а після приєднання Берестейської землі (в другій половині XII ст.) – річки Наров та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип’ять, Стир, правим берегом Горині, далі – верхів’ями Случі та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут (Додаток 29).

Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на обширах над Дністром, Сяном і Бугом. Разом з тим у долинах цих рік проживало численне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, менше – ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіри й хутра диких звірів використовували для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст – торговельно-ремісничих центрів: на Волині – Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж; у Галичині – Перемишль, Звенигород, Теребовль, Галич. Гончарництво, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня.

У Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий “гостинець” з Балтійського моря (з Торуня) пролягав на Холм, Городло й Володимир, інший – на Берестя і Ковель; з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торговельно-транспортна артерія з’єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею, Возвяглем та Києвом. З Галича через Теребовлю, Межибіж, Болохове, Василів пролягав “гостинець” на Київ, із Звенигорода – на Городок, Перемишль, Сянок і через перевал “Ворота” – на Закарпаття й в Угорщину. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами.

Господарські центри, що до них “тягнули” навколишні “городки” і села, стали основою численних “волостей”-уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині – Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.

У XII – XIII ст. ускладнювалася соціальна структура населення Галицько-Волинської землі. Класовий поділ, що поглиблювався, відображали вживані у літописах терміни: “бояри і проста чадь”, “бояри і прості”, “люди і бояри”, “луччі бояри і слуги”, “ліпші мужі Володимирські” тощо.

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників – князів, бояр, вищого духовенства. Великі князі розпоряджалися “княжими”, або доменіальними, землями, а також власними. Бояри успадковували землю (принцип “батьківщини”) чи одержували її від князів. Так, Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, “роздав городи боярам і воєводам”. Серед боярства існувала верхівка – “луччі”, “великі” й “нарочиті” – та досить значна верства малоземельних, дрібних бояр. “Великі” мали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій “старшій” дружині, а їхні сини обіймали посади “двірних слуг” на княжому дворі. Провідну роль у суспільстві відігравало також вище духовенство: єпископи, ігумени монастирів.

“Городяни”, або “містичі”, також поділялися на заможну верхівку (“ліпші мужі”), середнє міщанство та “простих людей”.

Першим правителем об’єднаного князівства став Роман Мстиславович (1170 − 1205 рр.). Після смерті Романа (1205 р.) держава ввійшла у смугу тривалої політичної кризи. Залишилося двоє його синів 4-річний Данило і 2-річний Василько, які змушені були тікати зі своєю матір’ю Анною до свого дядька − угорського короля. З цього скористалися галицькі бояри, окремі удільні князі та правителі Угорщини і Польщі, які розпочали боротьбу за владу в Галицько-Волинському князівстві.

У 1215 р Данило, який підріс, одержав із братом Васильком батькову вотчину – Володимир. Утвердившись на Волині, Данило Романович розпочав боротьбу за Галичину, яку зміг повернути лише в 1238 р. і остаточно утвердився в 1245 р.

Боротьба проти бояр за об’єднання галицько-волинських земель набувала навіть характеру визвольної війни за державну незалежність. У цій війні Романовичі спирались на підтримку широких кіл простого населення, частину бояр, що прагнули покровительства князя, міських купців і ремісників, які потребували захисту князя. Всі вони були прихильниками міцної князівської влади та такого варіанта державного ладу, який більше відповідав би потребам економічного й культурного розвитку, ніж боярська олігархія, яка панувала до цього.

Драматичний 40-річний шлях Данила Романовича до влади загартував його характер. В особі Данила Галицького Україна одержала видатного державця, політика, дипломата, полководця. Саме за його правління наступила стабілізація держави, яка досягла вершин політичної могутності й культурного розвитку.

Данило Романович Галицький помер 1264 р. Після його смерті Галичина й Волинь лише формально вважались однією державою. Галичина стала об’єктом суперечки між Польщею, Угорщиною та Литвою й, зрештою, у 1349 р. тут установив свою владу польський король Казимир III Великий, який приєднав галицькі землі до Польщі як окреме “Королівство Русі”. Закарпаттям оволоділи угорці.

Одночасно зі становленням Галицько-Волинського князівства відбувався процес утворення могутньої військово-феодальної Монгольської держави у степах Центральної Азії (кінець XII ст.). В 1206 р. хан Темучин (Чингіс-хан) був проголошений ханом усієї Монголії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку політику. В 1221 році він завоював Середню Азію та Хорезм. Перед агресорами відкрився шлях на Закавказзя і Причорномор’я.

У 1222 р. монголо-татари через Кавказ вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям у битві на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра й звернувся по допомогу до руських князів. Мстислав Галицький, Данило, що княжив на Волині, князі київський, чернігівський, смоленський разом із половцями виступили проти ординців. Проте через неузгодженість дій князів у битві на р. Калка 31 травня 1223 р. руські та половецькі загони були розгромлені. Зазнавши великих утрат, монголо-татари не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад.

Після смерті Чингіс-хана його наступник хан Удегей продовжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чінгіс-хана Батий, улус якого знаходився на заході монгольських володінь. Наприкінці 1237 р. Батий рушив на руські землі. Протягом 1237 – 1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська рязанського, володимиро-суздальського князів. Монголо-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир, Москву, Твер та інші міста. Північно-Східна Русь була спустошена.

У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ханом, знову розгромивши половців, почали завойовувати Південно-Західну Русь. Навесні 1239 р. вони захопили Переяслав, зруйнували й спалили його. Така ж сама доля спіткала Чернігів. Від нього нападники повернули на Київ. Проте Менгу-хан не наважився штурмувати це місто, в якому стояла сильна залога на чолі з воєводою Дмитром, і, знищивши навколишні села, пішов на з’єднання з головними силами Батия.

Восени 1240 р. монголо-татари “многом множеством сили своей” знову підступили до Києва й облягли його. Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою, впала остання твердиня киян – “град Володимирів”. Вороги вдерлися в київський Дитинець. Останні захисники трималися в Десятинній церкві. Від ударів пороків стіни храму завалилися. Всі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари остаточно захопили “верхнє” місто (“княжий город”) і повністю зруйнували його, а людей, за словами суздальського літописця, “от мала до велика все убиша мечем”.

Здобувши Київ, кочовики рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, вони зруйнували міста Волині – Кам’янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир, а жителів хан Батий “взя и копьем и избил не щадя”. Під Галичем орди з’єдналися, після триденної облоги оволоділи містом і знищили його.

У 1241 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразившись на рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу – Золоту Орду (столиця – м. Сарай), під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя. Зазнавши поразки від монголо-татар, Данило Галицький також змушений був у 1245 р. визнати залежність від Золотої Орди, як і всі інші руські князівства, але залежність Галицько-Волинського князя від Золотої Орди була формальною.

Галицько-Волинське держава – це друга велика держава на українській землі, яка зуміла об’єднати навколо себе більшу частину української етнографічної території свого часу. Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, розвиваючись під сильним впливом Європи, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі та залишила по собі значний культурний слід. Півтора століття її існування (з кінця ХІІ ст. до середини ХIV ст.) не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури.