Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

ціонально-структурну систему, яка з метою врегулювання захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень пе­ реважно імперативного характеру регламентує відносини за

участю держави, а також між суб'єктами, які є фігурантами

держави або перебувають у відносинах влади і підпорядку­

вання.

Характерні риси приватного права:

1)регулює відносини приватних осіб;

2)забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на еконо­

мічній свободі, вільному самовираженні та рівності товарови­ робників, захисті власників від сваволі держави;

3)забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації

Їхніх прав;

4)припускає широке використання договірної форми регу­

лювання;

5)містить норми, ЩО «звернені» до суб'єктивного права

забезпечують судовий захист;

6)характеризується переважанням диспозитивних норм.

Ао цього додамо, ЩО від санкціонування приватних відно­

син або забезпечення захисту інтересів Їх учасників держа­

вою характер приватноправового регулювання не змінюєть­

ся, оскільки в ідеальному варіанті закони держави повинні

відповідати приписам і положенням природного права, а в

реальному контексті - ЯКЩО і не відповідають, то повинні

прагнути цього (ЯКЩО, звичайно, йдеться про громадянське

суспільство і правову державу).

Отже, приВатне праВо можна 8и:mа'1ити як сукупність

праВил і норм, що стосуються 8и:mа'1ення статусу і захис­

ту інтересіВ окремих осіб, які не є фігурантами держаВи, не перебуВають у Відносинах Влади-nідnоряд1(уВання щодо од­

не одного, рі8ноnраВно і Вільно ВстаноВлюють собі праВа й

обоВ'язки у Відносинах, що Виникають 3 Їх ініціатиВи. Приватне право разом з правом публічним у сукупності

утворює єдину загальну (наднаціональну) систему об'єктив­

ного права, ЩО є СКі1адовою частиною цивілізації (культури). Таким чином, розподіл права на публічне і приватне є не

просто класифікаційним розмежуванням, це - якісно різні

сфери правового регулювання. 3 перших стадій (ступенів)

розвитку цивілізації право так і розвивається у складі двох

порівняно самостійних сфер - публічного і приватного пра­

ва. При цьому якість права в цілому визначається розвитком кожної з них. Недоліки у цьому відношенні, й тим паче недо-

80

оцінка якоїсь із сфер, призводять до деформації всієї право­

вої системи, її однобічності.

З урахуванням зазначеного про сутність сентенції Ульпі­ ана та результати подальших дискусій, можна запропонувати

такі 7фитерії розмежування nублічнога та приватнога пра­ ва у Стародавньому Римі:

1) різниця між публічним і приватним правом у Стародав­

ньому Римі визначалась також тим, що як суб'єкт публічного права обов'язково виступає держава в особі уповноважених

урядовців, тоді як приватноправові відносини складаються

між окремими громадянами, приватними особами; 2) приватноправові та публічно-правові відносини відрізня­

ються у Римі, як зазначав В. М. Хвостов, «по своему внутрен­

нему строю» (якщо приватноправові норми надають простір

вільному розсуду учасників відповідних відносин, то публічне право rрунтується на тому, що держава звичайно досить

жорстко встановлює варіант поведінки громадян та органів держави і «мало залишає простору їхньому вільному розсу­

ду» у різних ситуаціях); 3) важливе значення має так звана формальна ознака. Це

означає, що приватноправові інтереси держава захищає, за наявності відповідної ініціативи потерпілої особи. У цьому

разі захист відбувається шляхом позову в цивільному проце­ сі. Але захист публічного інтересу є обов'язком органів дер­ жавної влади, і ці органи мають вступатися за таJ<ИЙ інтерес з власної ініціативи; публічно-правові інтереси при цьому за­ хищаються шляхом адміністративного чи кримінального про­

цесу.

Отже, можемо досить чітко поділити римське право на публічне і приватне. Проте при цьому слід мати на увазі, що, розділяючи право, Ульnіан гаворив не про регулювання від­ носин, а про поділ права з метою йога вив'tення. у реальному

житті такої чіткої межі не існує.

Тому, розмежовуючи право на публічне і приватне, слід мати на увазі такі обставини:

•поділ римського права на публічне і приватне має вельми

умовний характер;

•проводячи таке «розділення », зустрічаємося зі своєрідним

ефектом <<перетікання права», який полягає в тому, що за­

лежно від стану сформованості права, світогляду, соціаль­ них, політичних умов тощо відносини можуть визначатися суспільством то як публічні, то як приватні. Прикладом

цього може бути кваліфікація у римському праві крадіжки,

шахрайства, навіть вбивства як приватноправових деліктів, хоч пізніше їх почали відносити до публічного права.

Розмежування приватного і публічного права проводиться

за такими критеріями:

-характер інтересів, що захищаються даною галуззю пра­

ва (індивідуальні чи сукупні);

-спосіб впливу на учасників'даних відносин (рівність сто­

рін або владний припис);

-правовий статус потенційних учасників (приватні, окре­ мі особи або державні органи тощо);

-ініціатива застосування засобів захисту (з боку самого потерпілого або за ініціативою органів держави, посадових осіб, покликаних здійснювати такий захист);

-порядок захисту (позовний захист, цивільний процес або обвинувачувальне провадження при державних органах, кримінальний процес тощо).

Глава 2

ФОРМИ ПРАВА

§ 1. Загальний огляд тенденції

Загальна тенденція трансформацій форм правотворення

(джерела або ж форми вираження, закріплення норм рим­ ського права) виглядала таким чином.

Загальну характеристику форм архаїчного римського пра­

ва УТРУДНЮЄ те, що про НЬОГО відомо дуже мало.

Від законів <<періоду Рексів» до нас дійшли лише уривки, та й ті головним чином у викладі пізніших римських авторів. Тому історики довго з недовірою ставилися до цих традицій, вважаючи їх невірогідними. Однак значне розширення дже­

рельної бази дозволило переглянути це ставлення, бо нові

археологічні відкриття, дані лінгвістики, епіграфіки, а також етнографічні дослідження інших ранніх класових суспільств дають нові підтвердження античної традиції. На цій підставі можна скласти певне уявлення про характер нормотворчості

утой час.

уранньому римському праві тривалий час головною фор­ мою правотворення був звичаЙ. Причому не існувало поняття

82

«звичай» як якоїсь загальної, абстрактної категорії. Нато­ мість були звичаї, характерні для тих або інших родів, а та­

кож звичаї, що виникають у практиці діяльності колегій жер­

ців, магістратів та ін. Останні з часом закріпилися у вигляді

коментарів понтифіків, коментарів магістратів тощо.

Іншим видом джерел (норм) цивільного права в найдавні­ ший період були .юкони та nлебісцити. Поміж них, зокрема,

важливе значення для формування законодавчого масиву ма­

ли Закон 445 р. до н. е. трибуна Канулея про шлюби, закони 449 р. до н. е. Валерія і Горація про права римського грома­ дянства, Закон 326 р. до н. е. трибуна Петелія про заборону перетворення римських громадян у боргових рабів, Закон 286 р. до н. е. Аквілія про майнову відповідальність за деякі

види приватних деліктів та ін.

Поряд із законодавством республіканського періоду важ­ ливим видом норм цивільного права стає діяльність юрис­ тів, що полягає, головним чином, у тлумаченні й роз'ясненні законів. Спочатку це було монополією понтифіків, однак у

IV ст. до н. е. її було порушено, чому сприяли дві обставини: публікація в 304 г. Апієм Клавдієм і Гнеєм Флавієм формул

позовів і календаря дат, коли було можливим Їхнє подання (д. 1.2.2.7); дозвіл Тиберієм Корункарієм - першим головним

понтифіком з плебеїв - всім бажаючим бути присутніми на

його публічних консультаціях (до цього вони були таємни­ ми), внаслідок чого юриспруденція стала доступною не тіль­ ки втаємниченим. Вершиною творчості юриспруденції цього

періоду є книга Секста Елія (ІІ ст. до н. е.). Її називали «ко­

лискою права», тому що в ній було додано тлумачення до За­ конів ХІІ таблиць, а також приєдна ні «законні позови» -

legis actiones (д. 1.2.1.38 ).

Починаючи 3 пізньої республіки, відбуваються зміни у системі форм творення права (nраfJових норм).

На другий план відходять правові звичаї, закони народних

зборів та плебісцити. Разом з тим зростає значення сенатус­

консультіfJ, а у період принципату з'являються конституції принцепсів, що займають місце законів. Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону, бо народ... надав йому вищу владу і повноваження» (А. 1.4.1) Отже, все, що

імператор ухвалив шляхом письма та підпису чи припису за­

собом едикту, є законом, оскільки проголошується від імені

народу.

Важливим джерелом права стають еоикти nреторіlЗ, що спочатку своїми позовами підкріплюють норми jus civile, по­

тім заповнюють прогалини в ньому і, нарешті, включають по­

ложення, які змінюють та доповнюють jus civile.

Крім того, істотно з:мінюється характер та .ша'tення оі­

яльності юристіІЗ. У цей період вона здійснюється у різних формах: cavere - складання ділових паперів, формулярів

угод тощо; agere - поради щодо подання позову і ведення

його у суді; respondere - консультації, відповіді на запитан­

ня, що надходять від приватних осіб.

При цьому фор:мою nраІЗотlЗорення стають висловлювання

правознавців, які мають jus respondendi - право офіційних

консультацій, що надається з часів Августа принцепсами ви­ датним, відомим юристам, думка яких стає обов'язковою для

суду.

Наприкінці принципату - на початку домінату форми правотворення набирають більш стабільного (застиглого) ха­ рактеру. Активність у галузі правотворчості дедалі знижу­ ється в силу дії низки об'єктивних та суб'єктивних причин.

Настає доба кодифікацій, створення узагальнених збірок

нормативних актів. Серед них слід згадати Постійний пре­

торський едикт, що був збіркою преторських прецедентів,

Кодекси Грегорія, Гермогена.

Особливе місце належить Кодексу Теодосія, що був пер­

шим офіційним кодифікованим актом римського права і яв­

ляв собою збірку систематизованих та узгоджених імпера­

торських конституцій.

§ 2. Звичаї

Звичай - це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був

основною формою регулювання поведінки в додержавному

суспільстві за умов родового ладу. Додержання звичаїв за­ безпечувалось засобами громадського вш\иву на порушника. Звичай стає формою права з виникненням держави. Закони ХІІ таблиць, прийняті в 450 р. до н. е., - найперше писане право і перший запис звичаїв (mores majorum - звичаї пред­ ків), що існували ще за царів. Історію Їх створення нам пере­ дає Помпоній у Дигестах (Д. 1.2.2-4).

Аналіз тексту Законів ХІІ таблиць підтверджує, що це санк­ ціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовано пе-

84

режитки первісного ладу, наИП1ЗНIШI траДИЦIІ часів Рексів, а

також результати боротьби Шl.ебеїв з патриціями. Свою наз­ ву закони дістали тому, що були викарбувані на дванадцяти мідних дошках. Закони ХІІ таблиць мали величезний вплив

на подальший розвиток римського суспільства і права. Як

зазначав Ціцерон, «... для всякого, хто шукає основ і джерел права, одна книжечка ХІІ таблиць вагою свого авторитету і корисністю воістину переважає всі бібліотеки філософів>} (Про промовця. 1.44.195). Навіть якщо зробити поправку на

пафос, властивий Ціцерону як промовцю, та пієтет, з яким

римляни взагалі ставились до права, то не можна не визнати,

що з точки зору реальної організації суспільного життя та

забезпечення правопорядку у Стародавньому Римі ця оцінка

є правдивою.

Звертаючись до змісту Законів ХІІ таблиць, слід мати на увазі, що традиція відносить Їх складання колегією децемві­ рів лише до 451-450 р. до н. е. При цьому і джерело Їхнього походження - римські звичаї або запозичення у греків -

залишається певною мірою спірним та неясним.

у зв'язку з цим варто згадати, що римська традиція поси­ лено підтримувала міф про грецьке походження цього акту,

що знайшло відображення й у викладі Помпонієм історії їхнього створення (А. 1.2.2.1-9). Тому більш справедливою

здається версія, згідно з якою такий міф виник в той період,

коли в Римі вже було модно наслідувати все грецьке й у при­

стойному товаристві всіляко підкреслювалося значення

грецької культури та її досягнень (до речі, Помпоній жив у 11 ст. н. е., тобто саме в цей період). За своїм характером і змістом Закони ХІІ таблиць цілком відповідають рівню роз­

витку власної римської культури в той період, і навряд чи

варто було споряджати за ними посольство в Грецію. Природно, проведення кодифікації у ранній Республіці не

припинило процесу створення нових норм права. Можна вва­

жати, що вони слугували своєрідною «точкою відліку>} ви­

никнення, існування та розвитку писаного jus сіуilе.

Отже, давній, пов'язаний з родовим ладом звичай заміню­

ється писаниІ\). правом, що закріплює приватну власність, ра­

бовласництво та нерівноправність станів. Закони зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів,

вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регу­

лювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадку-

85

вання. Разом з тим, важливим завоюванням плебеїв були об­

меження позичкового процента та деякі інші привілеї. Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як джерело

і форму права. Юліан писав, що колишній укорінений звичай заслужено застосовується як закон, і це називається <<пра­

вом, що встановлено звичаями» (звичаєвим правом). Самі ж закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішенням народу. Однак і те, що народ схвалив, хоча й не за­ писав, так само пов'язує всіх. Оскільки не має значення, чи

виголосив народ свою волю шляхом голосування, чи шляхом

справ і діянь (д. 1.3.32.1). Павло зазначав: «Це право (звичає­ ве право. - Авт.) користується тим більшим авторитетом,

що доведено було відсутність необхідності надати йому пись­ мової форми» (д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю має

бути обмеженим, застерігав Ульпіан: звичаю, що довго засто­ совувався, слід додержуватися як права і закону в тих випад­ ках, коли немає писаного (закону) (А. 1.3.33).

Звичаї довго зберігали своє значення форми права у Ста­ родавньому Римі. Однак Їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, судова практика. У період імперії звичаї стали засобом скасування застарілих норм цивільного

і квіритського права, розчищаючи місце для нових норм пра­

ва. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми

права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (usus);

звичаї, що склалися в практиці жерців (commentarii pontifi-

сuт); звичаї, що склалися в практиці магістратів (commenta- гїї magїstratuum). В імператорський період з'явився узагаль­

нюючий термін consuetudo (звичай).

Проте, незважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну

СИ)lУ вони набували лише за санкцією держави, таким чином

перетворившись у державну волю.

§ 3. Закони

Розуміння закону, тобто акту найвищої юридичної сили,

як форми права, зазнало за час існування римського права

істотних трансформацій. Закони у Римі мають кілька різно­

видів, що іноді співіснують поряд, іноді витісняють одне од­

ного, а іноді, зберігаючи назву, змінюють сутність. Головни­ ми різновидами законів є: 1) постанови народних зборів;

2) сенатус-консульти; 3) конституції імператорів. Розглянемо

Їх дещо докладніше.

86

1. Постанови народних зборів (lех leges).

Уже йшлося про те, що народні збори Стародавнього Риму

були найвищим державним органом. Вони приймали та ска­

совували закони, оголошували війну та укладали мир, роз­

глядали скарги на рішення судових органів, обирали посадо­

вих осіб, в руках яких знаходилась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центуріат­

ні та трибутні коміції.

Найдавніша форма народних зборів - куріатні коміції. Це

замкнені об'єднання патриціЇв. Внаслідок боротьби плебеїв

з патриціями в V-lV ст. до н. е. Сервій Тулій створив центу­

ріатне улаштування. До центуріатних коміцій входили не ли­ ше патрицїі, а й плебеї. Проте незадоволення плебеїв збері­

галося і вони почали проводити свої збори по територіальних

округах - трибах. Територію Риму було поділено на З4 ок­

руги (4 міських і зо сільських). Зі зростанням політичного значення плебеїв у трибутних коміціях брали участь і патри­

цїі. Рішення трибутних плебейських коміцій визнавалися за­ коном, були обов'язковими і для патрицїів. До початку 11 ст.

до н. е. цей вид народних зборів став основним у Римській

державі.

Однак процедура проходження законопроекту була до­

сить складною. Незважаючи на певну демократизацію народ­ них зборів, вирішувати принципові питання вони не могли.

Магістрат, який мав право скликати народні збори (консул,

диктатор, претор), опрацювавши проект закону, повинен був

подати його на обговорення до сенату. Без його схвалення законопроект на обговорення народних зборів не виносився.

Народні збори законодавчої ініціативи не мали. Поданий

проект вони мусили або прийняти в цілому без обговорення,

або відхилити в цілому. Прийнятий народними зборами за­ кон проходив ще одну стадію - схвалення сенату, без чого не міг стати законом. Отже сенат керував народними збора­

ми і контролював їх.

За часів пізньої республіки голосування проходило в тако­ му порядку. Кожен учасник мав один голос. Спочатку голоси

підраховували всередині курії, центурії чи триби, і таким чи­

ном складався голос цієї одиниці - «за» або «проти», який подавався в коміцію. Більшість голосів цих підрозділів і ви­ значало рішення народних зборів.

Функції куріатних, центуріатних і трибутних коміцій чіт­ ко не розмежовувались, що було вигідно виконавчій владі.

87

Наприкінці І ст. народні збори припинили приймати закони,

поступившись (фактично, а не формально), цим правом се­

нату.

2. Постанови сенату - сенатус-консульти (senatus соп­

sulta).

У період республіки і принципату вища державна, в тому

числі й законодавча, влада належала сенату, який відіграв

важливу роль у державному житті Риму. 3 IV ст. до н. е. його

склад поповнюється магістратами, що відслужили свій строк

і після складення повноважень автоматично включалися до

сенатського списку.

Починаю'lИ з Октавіана Августа, склад сенату повністю

формував принцепс. У той же час формально сенат став єди­

ним законодав'lИМ органом. Аби воля принцепса набула зна­

чення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження.

3 І - до середини ІІІ ст. сенатус-консульти стають голо­

вною формою законодавства. Сенат при цьому не мав права законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. У сенатус-консультах часто дава­ лися лише загальні принципові положення, які претори по­

винні були відображати в едиктах.

3. Імператорські конституції.

Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча ді­

яльність повністю зосередилась в руках імператора як єдино­

го і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу заJ<ОНУ», сам (<принцепс

вільний від обов'язку (додержуватися) закону» (д. 1.4.1;

Д. 1.3.31). Всі інші фо~ми правотворчості в цей період фак­

тично припинилися.

Постанови (встановлення) імператора дістали назву кон­

ституцій, від римського слова constituo - установляю.

Ще за часів принципату приймалися конституції 'Чоти­ рьох ВидіВ: едикти, декрети, рескрипти і мандати.

Едикти імператора відрізнялися від едиктів преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови, обов'язкові для

всього населення Римської імперії. 4екрети - це рішення

імператорів у конкретних судових справах. Рескрипти - пи­ сьмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних

88

питань. Мандати - інструкції чиновникам з адміністратив­

них і судових питань.

у період домінату мандати вибувають з практики право­

творчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти засто­

совувались як рішення імператорів у конкретних справах.

Отже, основною формою імператорської правотворчості за­

лишався едикт. Зберігається також загальна назва імператор­

ських постанов - КОНСТИТУЦl1.

У цей же час робляться спроби перших приватних (неофі­ ційних) l<одифікацій імператорських конституцій, яких до то­ го часу накопичилось досить багато. Наприкінці ІІІ ст. (295 р.) прийнято Кодекс Грегорія, названий на честь його укладача,

в якому зібрано конституції, починаючи від Адріана. Він діс­

тав офіційне визнання, але з часом його БУIlО скасовано Ко­ дексом Юстиніана.

Як доповнення до Кодексу Грегорія незабаром створюєть­

ся Кодекс Гермогена, також названий на честь його уклада­

ча, що СКllадався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів.

Однак першим офіційним зібранням конституцій був Ко­ декс Феодосія, прийнятий східноримським імператором Феодосієм 11 (402-450 рр.). У ньому знаЙШIlИ відображення

зміни, що стаllИСЯ в державній і приватноправовій сферах ра­

бовласницької держави.

§4. Едикти магістратів

уперіод респубllіки поширеною формою римського права

стають едикти магістратів, передусім преторів. Так чи інакше

стосуваllИСЯ правотворчої діяльності едикти консулів, прето­

рів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магіст­ ратів. Однак найбіllЬШ помітною була правотворча діяльність

преторів (як міського претора, так і претора перегрінів). Завдання преторів полягало у наданні допомоги консулам,

а за відсутністю останніх претори виконували їх обов'язки. Поступово в Їхніх руках зосереджується судова влада і від­

повідно змінюються Їхні функції. Міський претор здійснював

правосуддя в Римі. Претор перегрінів вирішував майнові спо­ ри, що виникали між перегрінами або перегрінами - з одно­

го боку, і римськими громадянами - з іншого.

Посада претора була дуже почесною (honor). Йому як за­

ступнику консула були підвідомчі ті самі справи, що й консу-

89