Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

вершила становлення римського спадкування, створивши чіт­ кий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-еко­

номічні умови Римської імперії, закінчено утвердження ког­ натського споріднення, що тим самим зміцнило спадкування

за законом.

Юстиніан поділив усіх родичів померлого на п'ять класів

(черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спад­

кування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням було встановлення

черговості закликання спадкоємців за класами, внаслідок чо­ го за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування

закликалися спадкоємці другої черги і т. д.

Римське спадкове право, в інтерпретації Юстиніана, уві­ брало в себе багатовіковий досвід традицій і звичаїв, законо­

давчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті було вироблено

чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично по­

кладено в основу сучасного спадкового права.

Глава 2

види СПАДКУВАННЯ

§ 1. Спадкування за заповітом

Припускають, що спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Проте в класичному праві останнє

настільки зміцнилося, що стало переважною формою спадку­ вання. До цього періоду на руїнах колективної власності

римської familia утвердилася повна свобода заповіту.

ЗапоВіт (testamentum) - це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї

єдиним і повновладним власником її майна був pater familias,

і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких

частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт - це одностороннє волевиявлення, на під­

ставі якого можуть виникнути права та обов'язки у спадко­

ємців. Це односторонній правочин, який може реалізовувати­

ся лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також

430

ВИЯВАЯТЬ СВОЮ ВОАЮ на прийняття спадщини. ВИЯВАення зго­

ди пісАЯ смерті заповідача є самостійним, незаАежним від за­ повіту ВОАеВИЯВАенням, що відрізняє ці відносини від договір­

них. При заповіті немає двостороннього та одночасного

волеВИЯВАення, яке вимагається при УКАаденні договорів, ос­ кіАЬКИ заповідача вже немає серед живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення во­

Аі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців. Запо­ відач може в будь-який час скасувати або змінити своє роз­ порядження, чого не можна зробити в договірних відноси­ нах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.

Заповіт - це розпорядження з віоклаоаЛЬ1іОЮ умовою, бо воно набуває чинності Аише з настанням умови - смерті за­ повідача. Ця обставина і ЗУМОВИАа жорсткі вимоги до запові­ ту, оскіАЬКИ в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача вже неМОЖАИВО. ААЯ

визнання за заповітом юридичної СИАИ він має відповідати таким умовам: заповідач повинен мати активну заповідаАЬНУ

правоздатність; заповіт має бути СКАадений у певній формі; у

заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадко­

ємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну правоздат­ ність. Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визна­

вався недійсним.

ААЯ того, щоб заповіт мав юридичне значення, його повин­ на БУАа СКАасти фізична особа. Активна заповідаАьна право­ здатність передбачаАа передусім наявність у заповідача на

момент СКАадання заповіту загаАЬНОЇ право- і дієздатності в

галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті запові­ дача не робила заповіт недійсним. У <шраві Юстиніана>} запо­

відальної правоздатності не маАИ раби, перегріни (однак во­

ни могли заповідати «за ВАасним правом >}), віровідступники, єретики, душевнохворі, неПОВНОАітні (навіть за згоди піклу­ вальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, які не МОГАИ висловити СВОЮ ВОАЮ загаАЬНОДОС­

тупним способом. ОсоБАиве праВИАО було встановлено для

жінок: до ІІ СТ. вони взагалі не МОГАИ бути заповідачами, на­

віть якщо були persona sui juris. З 11 ст. Їм надається право

заповідати, аАе Аише зі згоди опікуна.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма за­

повіту. В давньому jus сіУіІе, в республіканський та імпера­ торський періоди були різні форми заповіту. В імператор­

ський період і у «праві Юстиніана>} розрізняли дві основні

431

форми заповіту: приватний і публічний. ПриВатні заповіти

складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в Їх

складанні брали участь органи державної влади - це були nу6лі<ені заnоВіти. В свою чергу, приватні заповіти могли бу­ ти nисьм-оВим-и та усним-и, тобто розрізнялися за формою во­ левиявлення. При складанні усного і письмового заповітів ви­

магалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це HaAaBa;lo заповідальному акту урочистості. Свід­

ками могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес

здійснення заповідального акта був безперервним з самого

початку і до повного завершення.

При складенні письмового заповіту спадкодавець повідом­ ляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої

підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач по­ винен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло сло­ вами або знаками. Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були

присутні при складенні заповіту, могли записувати висловле­ ну волю, але для дійсності заповіту це не мало ніякого зна­

чення. З часом письмова форма заповіту переважає усну.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні

форми заповітів. Їх також було два види. За однією формою

заповідач міг висловити свою волю в суді, її заносили до про­

токолу, який зберігався в архіві суду. За другою формою він

міг передати свою останню волю, виражену письмово, імпе­ раторові, який і оголошував її після смерті заповідача.

В окремих випадках передбачалися більш складні або, нав­ паки, спрощені форми заповітів. Однак при всій Їх різнома­ нітності в усі часи можна було простежити єдиний прин­ цип - заповіт складався особисто заповідачем, а не його

представником.

При:mа<еєння сnадкоєм-ціВ - основний елемент змісту будь-якого заповіту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому

і в яких частках мало перейти майно померлого, але не нази­

валося ім'я спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадко­ ємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну

заповідальну правоздатність. Передусім вона мала бути кон­ кретною - persona certa. Ао невизначених належали юри­ дичні особи і nостум-и - особи, зачаті при житті заповідача, однак народжені після його смерті. Юстиніан визнав за мож­ ливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом.

432

Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після

смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сес­ терцій і більше. Цю норму було спрямовано проти «марно­

тратства>} жінок, що належали до вищих верств. Не мали па­ сивної заповідальної правоздатності діти державних злочин­ ців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.

у деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби. Це передбачало відпущення Їх на свободу. Вони не МОГ­ ли відмовитися від спадщини і брали на себе всі борги свого хазяїна. Якщо раба до відкриття спадщини відчужував влас­

ник, то він приймав спадщину за наказом свого нового хазяї­

на, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то він сам був спадкоємцем і

самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї.

Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздат­

ність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом.

Наприклад, чоловіки віком 25-60 і жінки 20-50 років, які не

були у шлюбі, одержували спадщину тільки після найближ­

чих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом

100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження було введе­

но законами Августа з метою боротьби з небажанням брати

шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження щодо

одержання спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця за відкладальної умови. у такому разі днем відкриття спадщини вважався не

день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови,

наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на випадок,

якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не до­

пускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципу

римського спадкового права - semel heres semper heres - спадкоємець завжди спадкоємець, тобто, якщо ти призначе­

ний спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе

не можна.

Важливим принципом римського спадкового права, Який

залишався практично незмінним в усі часи римської історії,

була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спад­

коємцем на свій розсуд будь-кого зі своїх родичів або й зов­ сім сторонніх осіб. Свобода заповіту була відома вже Зако-

нам ХІІ таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпоря­

дився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклу­ вання (над підвладними йому особами), хай те так і буде не­

порушним».

Суворість моральних правил, любов до рідних, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімей­ ним інтересам. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї

заповідача. Однак із занепадом старої патріархальної рим­

ської familia, послабленням моральних норм та з дією інших

чинників свобода заповіту призводила до того, ЩО заповідачі все частіше призначали своїми наступниками сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали

безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не

викликати обурення суспільства.

Поступово виникає необхідність розумно обмежити свобо­ ду заповіту. Спочатку це зводилося до того, ЩО заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зо­ бов'язаний був згадати поіменно всіх безпосередньо підвлад­

них - heredes sui. При цьому він міг позбавити Їх спадщини,

вказавши підвладних синів поіменно, а дочок - загалом:

«Всіх останніх позбавляю спадщини». Але розрахунок був на

те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (пере­ дусім дітей) заповідач не наважиться. Від тш<ого нерозважли­

вого кроку ЙОГО мала утримати загроза громадського осуду.

Таким чином виникло «nроцесуалы1-нео6хіднеe сnадкубан­ НЯ», яке полягало у необхідності додержуватися процедури позбавлення спадщини під загрозою недійсності заповіту.

Однак практика довела недостатність таких формальних

обмежень. Заповідачі без докору сумління перелічували най­

ближчих родичів, проголошуючи при цьому, що Їх вони по­

збавляють спадщини. Потрібні були радикальніші заходи. Їх

виробила практика центумвіральних судів, в компетенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому запо­ відач був зобов'язаний не лише перелічити найближчих роди­

чів, а й визначити Їм у заповіті певну (обов'язкову) частку

спадщини. В іншому разі обійденим спадкоємцям надавався

спеціальний позов про порушення заповідачем моральних

обов'язків. Преторська практика визначила коло осіб, що ма­

ли право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від

змісту заповіту. Крім heredes sui (безпосередньо підвладних)

до цього кола відносили також еманципованих дітей. У кла-

434

сичний період право на обов'язкову частку одержали всі низ­ хідні та висхідні родичі без винятку, а повнорідні та єдино­ кровні брати і сестри заповідача - за умови, що спадкоємця­ ми були призначені негідні особи. Так сформувалося <<:Мате­ jJіаЛЬ1ю-необхідне сnадку8аннЯ» , яке полягало у примушу­ ванні спадкодавця виділити обов'язкову частку спадку пев­ ним особам.

Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадку­ вання за законом. У {<праві Юстиніана » розмір обов'язкової

частки визначався більш гнучко: якщо до спадкування за за­

коном закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'язкова

частка становила половину законної, якщо менше - її трети­

ну. З поважних причин (посягання на життя заповідача, доч­ ка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку.

Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в запо­ віті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спадкоємців

обов'язків виконати певні дії. Заповідач міг зобов'язати спад­ коємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легат або заnо8ідальний 8ідказ).

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, міг бути ска­ сований або частково змінений до відкриття спадщини самим

заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його

або змінити. Пізніше складений заповіт скасовував раніше

складений у частині, що суперечить пізніше складеному.

§ 2. Спадкування за законом

Спадкування за законом (аЬ intestato - спадкування всу­

переч заповіту) мало місце в таких випадках: а) за відсутності

заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців,

зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або Їх відмови від прийняття спадщини. В цих випадках спадкування наста­

вало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще

спадкуванням «всупереч заповіту». Якщо заповідач висловив

свою волю з відхиленням від вимог закону, то її не визнавали

справжньою.

Як було зазначено, спадкування за законом виникло рані­

ше спадкування за заповітом, пройшовши складний і трива­ лий шлях становлення. Кардинальну реформу спадкування за

законом здійснив Юстиніан новелами 118 і 127. Реформу під­

готував увесь попередній хід розвитку римського спадкового

права. Основні принципи спадкування за законом виробила

преторська практика і практика центумвіральних судів, а піз­

ніше законодавчо закріпив Юстиніан.

В основу спадкування за законом у <<праві Юстиніана» бу­

ло покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуаль­

ну приватну власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстиніан розділив на п'ять класів, встано­

вив черговість Їх закликання до спадкування і допустив на­

ступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина ви­

морочною не ставала, а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі.

Класи спадкоємців виглядали так.

І клас - низхідні родичі спадкодавця: діти, незалежно від

статі й віку, онуки та ін. Оскільки за правилом про черговість

спадкування ближчий ступень усуває від спадкування спад­ коємців більш далекого ступеня, то за життя дітей спадко­ давця Їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як пра­

вило, не закликалися. Однак, якщо на момент відкриття

спадщини не було серед живих Їх батька, котрий був би за­

кликаний до спадкування, то спадкоємцями ставали його ді­

ти. Наприклад, на момент відкриття спадщини виявилося два

сини спадкодавця і двоє дітей сина, який помер раніше -

онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і

два онуки. При цьому онуки поділяють між собою ту частку

спадщини, яку одержав би Їхній батько, якби був живий.

Приміром, якщо спадщина становить 6 тисяч сестерцій, то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мав одержати покійний син, поділяють між собою онуки - по 1 тисячі сестерцій.

Такий порядок спадкування онуків називався сnадку8ан­ ням за nра80М nредста8лення - вони ніби представляють

свого померлого батька. За римським правом це був не єди­

ний випадок спадкування за правом представлення. В такому

самому порядку успадковували дідусі й бабусі спадкОдавцЯ,

його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спад­ кування за умови, що на момент відкриття спадщини не було

в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони бу­

ли живі.

436

11 1(лас - висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з

боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні ро­ дичі, якщо вони були. До цього класу належали повнорідні брати й сестри спадкодавця та Їхні діти. І в цьому випадку ді­ дусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати й сестри, спадщина поділялась порівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні - то на дві рівні частини з боку матері й батька. Наприклад, якщо до

спадкування закликано батька спадкодавця, дідуся і бабусю

збоку матері, то половину спадщини одержував батько спад­

кодавця, а другу половину ділили між собою дідусь і бабуся

збоку матері.

ІІІ1(лас - неповнорідні брати і сестри та діти раніше по­

мерлих неповнорідних братів й сестер. Останні закликалися

до спадкування за правом представлення. Неповнорідними

братами й сестрами вважалися ті, котрі мали або спільного батька й різних матерів (єдинокровні), або спільну матір, але

різних батьків (єдиноутробні). Зрозуміло, спадкування для

неповнокровних братів й сестер відкривалося після смерті тих із братів й сестер, з якими вони були в кровному зв'язку. Діти жінки, що мала шлюб з чоловіком, в якого були свої ді­ ти, не були пов'язані кровним зв'язком між собою, вважали­

ся зведеними братами й сестрами, а не повнорідними, і не могли успадковувати один після другого.

IV 1(Лас - решта бокових родичів без обмеження ступенів.

При цьому родичі ближчого ступеня усували родичів більш

далекого ступеня. Наприклад, після смерті спадкодавця зали­ шилися дядько померлого - боковий родич третього ступеня

і двоюрідний брат - родич четвертого ступеня. До спадку­

вання буде закликано лише дядька померлого, а його двою­

рідний брат від спадкування усувається.

V 1(лас - той із подружжя, хто пережив спадкодавця (чо­ ловік після смерті дружини або дружина піс/1Я смерті чолові­ ка). Той з подружжя, хто пережив покійного, закликається

до спадкування за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не

виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично

цю групу спадкоємців до спадкування закликали дуже рідко.

Проте «бідна удовиця», тобто така, що не мала власного майна, яке б дозволяло їй ЖИТИ відповідно до її суспільного

стану, мала право на обов'язкову частку в розмірі чверті

437

спадщини. Розмір обов'язкової частки міг змінюватися за­

лежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкода­

вець не мав права зовсім позбавити обов'язкової частки свою

дружину.

Отже, у <шраві Юстиніана >} суворо витримувався принцип (крім випадків спадкування за правом представлення): одно­ '1дсне .'Шклuкання до спадкуВання сnадкоєм:ціВ рі:muх класіВ і ступеніВ не допускалося. Першими до спадкування за зако­

ном закликалися спадкоємці першого класу (черги). Ніхто із

спадкоємців другого та наступних класів за наявності спад­

коємців першого до спадкування не закликалися. Закликання

до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце

лише у разі, якщо: а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадко­ ємців другого класу не було чи вони відмовилися прийняти

спадщину, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу. В разі відсутності останніх чи Їх відмови прийняти спадщину до спадкування закликалися спадкоємці четверто­

го класу. Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або

вони відмовилися прийняти спадщину, до спадкування закли­ кався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.

Глава З

ПЕРЕХІД ПРАВ І ОБОВ'ЯЗКІВ ДО СПАДКОЄМЦІВ

§1. Прийняття спадщини

умомент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її

власниками. Аля цього слід здійснити такі юридичні дії:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового май­ на та його охорони. З цією метою провадився інвентаризацій­

ний опис виявленого спадкового майна, що слугувало право­

вою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце Їх

знаходження, розміри вимог і боргів тощо; в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли перебу­

вати як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього -

438

в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщи­ ну до прийняття спадкоємцями, для чого необхідно було іно­ ді багато часу. Проте спеціальних строків jus civile не вста­

новлювало. Кредитори спадкодавця, зацікавлені у задоволен­ ні своїх вимог У найкоротший строк, могли просити спадко­ ємців дати відповідь - чи приймають вони спадщину, чи від­

мовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці звергали­

ся до суду з проханням призначити Їм строк для роздумів. У

(<праві Юстиніана » цей строк міг бути визначений до 9 міся­

ців, а імператором - подовжений до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здат­

ність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини;

б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі

прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них

спадщину приймали Їх законні представники (батьки, опіку­ ни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У «праві Юстиніана» заяву про намір прийняти спадщину мож­ на було зробити в будь-якій формі, так само і вступити у

фактичне управління спадщиною можна було будь-яким спо­

собом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прийняття.

Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку,

який має перейти йому в спадок, здійснює його ремонт, ви­

магає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші

дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спад­

коємець став наступником небіжчика у його правах і обов'яз­ ках, тобто не лише власником активної частини спадщини,

він ще зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Іноді борги перевищували активну частину спадщини, тоді поставало пи­

тання, в якому обсязі має відповідати спадкоємець за борги

спадкодавця. у класичному римському праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм влас­ ним майном за всі борги спадкодавця, навіть якщо спадщина

складалася з одних боргів. Ухилятися від відповідальності

можна було, лише відмовившись від спадщини. Така необме­

жена відповідальність за борги спадкодавця не відповідала

інтересам торгового обігу. Тому Юстиніан встановив нове

правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний

439