Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

на взаємну підтримку, допомогу, виручку тощо. Без такої

впевненості успіху в спільній діяльності досягти неможливо.

Довірчий характер societas вказує на його походження - він

виник на основі сімейних чи родинних зв'язків. Наприклад, спадкоємці, аби не подрібнювати одержану в спадщину ді­

лянку, домовлялися між собою щодо способу подальшого її

використання. Тому римські правознавці визначали societas

як об'єднання, основане ніби на братстві.

Характерною ознакою societas була спільність майна. Сту­

пінь ЇЇ визначався в договорі: чи на все майно всіх, хто об'єд­ нувався, чи тільки на те, яке було необхідне ДilЯ досягнення спільної мети. У першому випадку, коли об'єднувалося все майно, виникало право спільної ВАасності всіх, хто об'єдну­ вався, на все Їхнє майно як наявне, так і на те, яке могло бути одержане в майбутньому. В другому - об'єднанню піД/lяга/lа

тільки та частина майна, яка призначалася для досягнення

мети. Розміри внесків визнача/lИСЯ договором - вони МОГ/lИ

бути рівними для всіх або різними. Одному зараховувались

його організаційні здібності, іншому - майстерність, треті

бра/lИ участь своїм майном. Отже, внеском могло бути як

майно, так і власні ЗУСИ/l/lЯ.

Договір також визначав правовий режим об'єднаного май­

на. НаПРИК/lад, це МОГАа бути спільна власність усіх учасни­ ків, кожний з яких зберігав індивідуальне право власності на зроблений внесок, передаючи його тільки в користування.

У договорі визначалася також участь сторін у прибутках і

збитках: пропорційно внеску чи особистій участі в справах, в

рівних долях всім чи з урахуванням інших чинників. Допуска­ лася умова, за якою визначалася більша доля прибутку од­

ним, менша - іншим, але не так, щоб одні одержува/lИ тільки

прибутки, а інші неС/lИ ті/lЬКИ збитки «<левове товариство»). У/lьпіан, натякаючи на відому байку Езопа, зазначав: «Не можна створити товариство, щоб одним діставалася тільки

вигода, на іншого покладалися ті/lЬКИ збитки, таке товарист­

во прийнято називати «левовим» (д. 17.2.29.2)

Договір товариства міг укладатися на визначений строк або без визначення строку. Кожному товаришу надавалося

право вийти з товариства в будь-який час, але за умови, що його вихід не завдасть збитків іншим. Той, хто бажав вийти з

товариства, повинен був зазда/lегідь попередити про це, щоб

інші товариші могли завчасно вжити відповідних заходів про­ ти можливих збитків.

400

Відносини за договором societas поділялися на внутрішні

та зовнішні. Внутрішні виникали між самими учасниками,

зовнішні - між учасниками (товариством), з одного боку, і третіми особами, з іншого.

ПраВа й обоВ'юки сторін у доzoВоРі societas (ВнутРішні

Відносини). Кожна із сторін мала право вимагати участі в розподілі прибутків, одержаних внаслідок успішної спільної діяльності. Розмір часток обумовлювався при укладенні дого­

вору - він міг бути рівним для всіх товаришів, але міг бути й

іншим. Кожен учасник мав право виходу з договору в будь-який

час, однак за умови, що його вихід не зашкодить іншим учасни­ кам. Кожному учаснику надавалося право вимагати від інших

взяти на себе частину збитків, заподіяних випадковою загибел­ лю чи пошкодженням його майна, внесеного в спільну справу.

Обов'язки учасників були досить численні й різноманітні. Кожен із них мав внести обумовлене майно і в обумовленому

розмірі як внесок у спільну справу. Це могли бути речі, гро­

шові кошти або послуги. Внесене майно ставало спільною

власністю товариства, а у разі випадкової загибелі чи пошко­ дження збитки несли всі учасники. При цьому ризик випад­ кової загибелі речей, визначених родовими ознаками, лягав

на учасників з моменту передачі Їх у спільну справу, а інди­ відуально визначених речей - з моменту укладення договору

(Д. 17.2.58). «Бо повинні бути спільними як вигода, так і збит­

ки, що виникли не з вини учасника societas... » - зазначав

Юліан (Д. 17.2.52.4).

Важливим обов'язком кожного учасника було добросовіс­

не ставлення до спільної справи. При цьому добросовісність

визначалася, на відміну від інших договорів, конкретно - до спільних справ кожний мав ставитися так, як він ставиться до

своїх власних справ. У даному випадку настає відповідаль­

ність за конкретну вину - culpa іп concreto.

Все набуте у спільній справі КОЖНИЙ учасник зобов'язаний

передати у спільне розпорядження і звітувати за здійснені

дії. В разі зловживання одним із учасників до нього міг бути

поданий позов, наслідком якого також була infamia. Суво­

рість відповідальності пояснюється довірчим характером до­

говору societas.

ПраВоВі Відносини 3 третіми особами (зоВнішні Відноси­

ни). Об'єднання учасників societas не було юридичною осо­ бою, тому в зовнішніх відносинах кожний учасник виступав і

діяв від власного імені. В разі порушення договору, укладе-

ного з третіми особами, перед цим зовнішнім контрагентом

відповідав той, хто укладав договір. Тільки після передачі

всього одержаного за цим договором до спільної каси зов­ нішній контрагент міг заявляти вимоги до інших учасників.

Аоговір societas припинявся односторонньою відмовою

будь-кого 3 учасників від продовження спільної справи, при

досягненні спільної господарської мети через смерть одного з учасників, а також неспроможність одного з учасників, що

її було виявлено. Однак після виходу або смерті одного з

учасників інші за мовчазною згодою могли продовжувати розпочату справу. Проте це вже буде новий договір societas.

§ 5. Інномінальні (безіменні) контракти

З пожвавленням господарського життя Стародавнього Риму замкнена система контрактів вже не могла задовольня­ ти потреби цивільного обігу. Аілові відносини не вкладалися

впрокрустове ложе відомих контрактів. Господарський обіг вимагав нових договірних відносин. Спочатку на практиці

претори надавали позовний захист відносинам, які раніше не захищалися, з метою компенсації втрат потерпілого.

Однак при такому вирішенні конфлікту господарська мета, з якою укладався договір, не досягалася. Інтерес сторони, яка виконала своє зобов'язання, лишався незадоволеним. То­ му було визнано за необхідне застосувати примус до сторо­ ни, яка не бажає виконувати прийняте на себе зобов'язання

в цьому договорі; при ухиленні сторони від його виконання

сторона, що виконала своє зобов'язання, отримувала спе­

ціальний позов. Іншими словами, межі позовного захисту в

цих випадках було розширено - сторона, що виконала дого­

вір, мала право вимагати від іншої не тільки повернення ви­

конаного, а й виконання самого договору. Так були визнані

й одержали юридичну чинність і позовний захист договори,

що не вписува/1ИСЯ в систему контрактів. Це була нова група

договорів, що не увійшли в жодну із розглянутих вище груп і

пізніше дістали в науці римського права назву contractus іп­ nominati (інно:міндльні, або ж 6езі:менні контракти). Йдеть­

ся про назву групи договорів у цілому, оскільки з часом ба­

гато які з них дістали свою власну назву.

За характером ці договори наближалися до реальних контрактів. Вони виникали не з моменту угоди, а з моменту

фактичного здійснення однією із сторін майнового надання.

402

Це спільна риса інномінальних і реальних контрактів. Відмін­

ність полягає в тому, ЩО всі реальні контракти виникають з моменту фактичної передачі речі однією стороною іншій.

Виникнення інномінальних контрактів пов'язане з майно­ вим наданням, яке може полягати в передачі речі або в здійс-

Інномінальні контракти можна поділити на такі чотири

групи:

1.Оо ut des - передаю тобі річ, аби ти мені передав іншу річ.

2.Оо ut facias - передаю тобі річ, аби ти виконав дію на

мою користь.

3. Facio ut des - здійснюю на твою користь дію, аби ти ме­

ні передав річ.

4. Facio ut facias - здійснюю на твою користь дію, аби ти

здійснив дію на мою користь.

З часом ці групи договорів сформувалися в самостійний вид і утворили нові договори в системі римських контрактів.

у джерелах є відомості щодо протиставлення нових догово­ рів, які виходили за межі усталеної договірної системи, контрактам, ЩО мали власну назву. Нова група договорів

зберегла відмінну ознаку: сторона, яка виконала своє зо­ бов'язання і не одержала задоволення від іншої сторони, ма­

ла право замість позову про примус до виконання подати до контрагента кондикційний позов про повернення виконаного.

Як зазначалося, з часом більшість інномінальних контрак­

тів дістали власні назви.

Найпоширенішими серед цих договорів були permutatio (договір міни) і contractus aestimatorius (оціночний договір).

Аоговір :міни - це контракт, :ю яки:м одна сторона пере­

давала іншій стороні у власність яку-небудь річ (речі), 3

ти:м, ЩО друга сторона нато:мість передасть першій сторо­ ні у власність іншу річ, екві8алентну :ю 8артістю. Він ви­ ник раніше, ніж договір купівлі-продажу, коли обіг товарів провадився у формі обміну речі на річ. Проте з появою гро­

шей договір міни втрачає своє значення, бо обмін речей на гроші набагато спростив цивільний обіг. Договір купівлі-про­ дажу майже витіснив міну. Саме тому він не зайняв належне

місце в системі контрактів. Проте і міна все ж таки зберегла свою життєздатність.

ЯКЩО перша сторона передавала контрагенту річ, ЩО не належала їй, а потім цю річ у контрагента було відсуджено,

договір вважався таким, ЩО не мав чинності. В іншому дого-

вір міни був подібний до договору купівлі-продажу і до нього

застосовувалися правила останнього.

Оціночний договіР - контракт, :ю яким одна сто/юна пе­ редавала іншій певну річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона повинна була передати першій обумовлену су­

му чи повернути саму річ.

Предметом договору могла бути будь-яка річ, не вилучена з обігу. Він вважався УКАаденим з моменту фактичної пере­ дачі речі власником другій особі для продажу. Цей договір

наближався до договору доручення - за ним ВАасник дору­

чав іншій особі продати свою річ за обумовлену ціну. Відмін­

ність між ними полягала в тому, що договір доручення -

завжди беЗОПАатний договір. За оціночним договором особа, якій власник доручав продати свою річ, - посередник (точні­ ше перекупник), - у своїх діях був вільнішим, ніж повірений. Він міг продати річ за будь-яку ціну (заАИШИВШИ різницю між

обумовленою в договорі та фактичною ціною собі), міг взага­

Аі залишити річ собі у ВАасність. Своєму контрагенту він зо­ бов'язаний був передати обумовлену договором суму чи по­

вернути річ, якщо чомусь він її не зміг продати.

Так само, як і в договорі доручення, продавець не був

власником переданої для продажу речі й відповідно до за­

гаАЬНОГО принципу, здавалося б, не міг перенести право влас­ ності на річ на її набувача. Проте римське право в цих випад­

ках допускаАО перенесення права власності на набувача, ос­

кіАЬКИ продаж провадився за дорученням і від імені власника.

Однією з особливостей оціночного договору було те, що

ризик випадкової загибелі речі брав на себе перекупник, хоч і

не був її власником. Мабуть, це праВИАО збереГАОСЯ з давніх

часів - разом з передачею речі переходив і ризик випадкової

загибелі. Ульпіан писав: «На підставі оцінки ризик покладається

на того, хто прийняв [річ]: він повинен повернути саму річ в ціАОС­ ті або сплатити за оцінкою, про яку досягнуто угоду» (Д. 19.3.1).

Проте джереJla (д. 19.5.17.1) містять й відомості про те, що іноді

ризик покладався на ВАасника речі. Мабуть, така непослідов­

ність пояснюється незавершеністю вирішення цього питання.

§ 6. Пакти та Їх види

Спочатку пакти визначали як неформальні угоди, на які не

поширювався позовний захист. Юридична чинність Їх поля­

гаАа в тому, що виконання взятого на себе на підставі нефор-

404

мальної угоди зобов'язання було виконанням належного.

Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав права потім ви­ магати повернення виконаного, бо виконання грунтувалося на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому позовний захист Їм не

надавався. Такі пакти почали називати pacta nuda (голі уго­ ди). Проста, неформальна угода не породжувала зобов'язан­

ня: pacta nuda obligationem поп pariunt - такий давній прин­

цип римського права. І все ж в одному з едиктів претор ого­ лосив, що він визнаватиме, підтримуватиме укладені пакти - pacta conventa verbaro. Так народився відомий афоризм: «Pacta sunt servanda» - «Угоди треба дотримуватися»

(Д. 2.14.7.7).

Однак з розвитком цивільного обігу завдяки своїй просто­ ті та доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим, позбавлення Їх позовного захисту не сприяло уста­

леності обігу, навпаки, розривало ділові відносини. Саме під

тиском потреб обігу, спочатку як виняток, деякі пакти діста­

ли позовний захист і Їх почали називати pacta vestita -

«одягнені пакти ». Юридичне визнання такі пакти дістали в

різний час і ця обставина була критерієм розмежування Їх на

три групи: а) приєднані пакти; б) преторські пакти; в) імпера­

торські пакти. Перші дістали позовний захист раніше за

інших, другі - в період республіки з боку претора, треті ви­

знали імператори.

Pacta adjecta (приєднані пакти) - додаткові до головного

договору угоди, які передбачали внесення змін в його юри­ дичні наслідки. Зазвичай, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточ­ нення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це

здійснювалося в момент укладення основного договору, зго­

дом - через певний час після його укладення. Однак в остан­

ньому випадку такий приєднаний пакт юридично визнавався

лише за умови, що становище боржника не буде погіршено. Наприклад, угоди, за якими на боржника покладалися додат­

кові обов'язки чи інші обтяження, не визнавалися такими, що

відповідають закону.

ПретОРС-Ь1{і пакти дістали позовний захист від преторів.

Їх було всього два: підтвердження боргу (constitutum debiti)

і receptum, який об'єднував три види пактів: а) угода з тре­

тейським суддею про розгляд ним спору, що виник між пев­

ними особами: б) угода з капітаном корабля, господарем за-

405

їжджого двору чи готелю про недоторканність речей паса­

жирів і постояльців; в) угода з банкіром щодо сплати обумов­

леної суми за рахунок клієнта третій особі.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) мало місце тоді, якщо виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг

чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто брав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким уже закінчився строк по­

зовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплатити вже існуючий борг і є його визнанням, підтвер­

дженням - звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу - один з різновидів поруки.

Receptum arbitri (угода з третейським суддею про розгляд

ним спору, що виник між певними особами). Особи, між яки­

ми виник майновий спір, могли домовитися, що не передава­

тимуть цей спір на розгляд суду, а передадуть його на роз­ гляд третейському судді - арбітру. Для того, щоб арбітр

розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це угоду, яка і дістала назву receptum arbitri. На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розглянути спір і винес­

ти по ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор ніко­

го не примушує брати на себе обов'язки третейсыlогоo судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже взяв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести

Їх до кінця (Д. 4.8.3.1). За ухилення від виконання взятого на

себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки

поважні причини звільняли його від відповідальності, на­

приклад, хвороба, що виникла після укладення пакту, нед­

ружні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі тощо.

Receptum nautarum, саиропиm, stabulariorum (угода з ка­

пітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про

недоторканність переданих Їм речей пасажирів і жильців).

Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись

на ночівлю в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, зму­ шені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней). Про прийняття таких речей на зберігання

укладалася угода, за якою господар ніс відповідальність не тільки за винне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи заги­

бель речей. Речі брав на схов господар готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ним підприєм­

ницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку

406

взяти речі на зберігання. Це бу;\а одна з його підприємниць­

ких функцій.

Підвищена відповіда;\ьність зазначених осіб пояснюється

тим, ЩО в ті часи господарі готе;\ів і заїжджих дворів, капіта­

ни кораб;\ів часто вступа;\и в змову з грабіжниками. Якщо на

постій прибував багатий мандрівник, вони подава;\и умовний сигна;\ грабіжникам чи піратам, які грабува;\и його, а здобич

дї;\и;\и між собою. А;\я того, щоб якоюсь мірою обмежити розмах грабіжництва і розбоїв, імператори змушені бу;\и

ввести таку відповіда;\ьність. А;\я захисту жи;\ьців і мандрів­

ників, які потерпі;\и від розбою, Їм надавався спеціа;\ьний по­

зов.

Receptum argentarli (угода з банкіром про сп;\ату обумов­

;\еної суми за рахунок к;\ієнта третій особі). Це неформа;\ьна угода, за якою ;\ихвар, банкір, міня;\а брав на себе зобов'я­ зання сп;\атити третій особі борг свого к;\ієнта за його раху­

нок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої осо­

би за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, що бу;\и на зберіганні в банкіра, сп;\атити борг. Банкір, виступаючи у такому разі як поруч­ ник, був гарантований грошима боржника, які бу;\и у нього

на зберіганні. Хоч ця обставина і не бу;\а обов'язковою умо­

вою ук;\адення пакту, банкір міг взяти на себе такий обов'я­

зок і у разі, якщо грошей боржника у нього не бу;\0.

Ук;\адення пакту не стави;\о банкіра в становище боржни­

ка третьої особи, яка й нада;\і ;\иша;\ася кредитором ті;\ьки

к;\ієнта банкіра. Правові відносини виника;\и ті;\ьки між к;\і­ єнтом банкіра і його кредитором - третьою особою. Однак якщо банкір чомусь відмов;\явся п;\атити, к;\ієнту надавався

спеціа;\ьний позов, що вип;\ивав з ук;\аденого пакту.

Pacta legitima (імператорські пакти) - пакти, які діста;\и

юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Їх бу;\о

захищено кондикційними позовами, що вип;\ива;\и із закону,

яким бу;\о визнано цю угоду. Ао них на;\ежа;\и: а) компро­

міс - угода між особами, між якими виник майновий спір,

про передачу цього спору на розг;\яд третейському судді;

б) угода про надання посагу; в) угода про дарування.

Компроміс (compromissum) - угода про передачу спору на розzляд третейського судді. Майновий спір, що виник між громадянами, в усіх випадках під;\ягав розг;\яду в суді. Проте сторони не завжди бажа;\и розго;\ошувати свої взаємовідно­

сини, і тому такий порядок інко;\и суперечив Їхнім інтересам.

407

Через це почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру сторін і рішення якої во­

ни погоджувалися визнати. Таку практику було узаконено в період імперії - зазначений пакт було визнано.

Щоб забезпечити виконання рішення третейського судді,

спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на

зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сто­

рони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть

річ або суму грошей тій із сторін, на чию користь буде вине­

сено рішення арбітра. Спочатку пакт діставав захист за умо­

ви, що сторони присягнули виконувати рішення арбітра. Піз­

ніше рішення третейського судді набуваЛ0 обов'язкової чин­

ності тільки в тому разі, якщо сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в lO-денний

строк.

Угода про надання nосагу (pactu m dotis) - неформальна угода, Внаслідок якої батько нареченої браВ на себе :юбоВ'я­

зання передати майбутньому чолоВікоВі сВоєї доньки пеВне майно як посаг для полегшення сімейного життя. Згідно з

цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дру­

жини обіцяного посагу. Правовий режим посагу визначався

нормами приватного права.

Пакт про даруВання (pactum donationis) - неформальна

угода, .1а якою одна сторона (даруВальник) здійснює бе.Юn­ латне майноВе надання другій стороні з метою ВияВлення до неї пеВної щедрості.

Майнове надання може полягати в передачі тому, кому да­

рують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмові від певного права вимог!. та ін. Дарування здійснюється саме з

метою виявити до того, кому дарують, щедрість, надати до­

помогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. Засо­ бом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. У класичний період з метою недопущення подрібнення майна було встановлено істотне обмеження розміру дарування, що не стосувалося да­ рування між близькими родичами. Пізніше ці обмеження

втратили своє значення, однак не було введено правило, від­

повідно до якого дарування здійснювалося у формі так зва­ ної судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак за

408

Юстиніана здійснення інсинуації вимагалося лише при дару­

ванні на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Отже, пакт про да­

рування дістав позовний захист.

Однією з форм дарування була обіцянка здійснити певне

майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умо­

ви здійснення її в формі стипуляцїі. Неформальна дарча обі­

цянка зобов'язання не породжувала.

Попри безоплатний характер відносин, дарувальник ніс

відповідальність перед тим, кому дарували, за можливі нега­

тивні наслідки дарування, які було спричинено умислом чи

грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені

недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому,

кому дарували, відчуження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути СІ<асоване. В класичний пе­ ріод патрон мав право анулювати дарування, зроблене на ко­

ристь вільновідпущеника. Зазначений окремий випадок ска­

сування дарування Юстиніан поширив на всі випадки дару­ вання. Було також вироблено правові підстави для скасуван­

ня дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дару­

вальника; завдання йому образи; створення небезпеки ДАЯ

життя дарувальника; заподіяння майну даруваАьника істо­

тної шкоди. Крім того, якщо в бездітного патрона, який

здійснив дарування на користь вільновідпущеника, народжу­ валася дитина, він мав право скасувати дарування і зажадати назад майнове надання.

Глава 4

ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§ 1. Зобов'язання ніби з договорів

Назва {<зобов'язання ніби з договорів» підкреСАЮЄ те, що

вони виникали не із контрактів чи іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою ДАЯ ЇХ ви­

никнення міг бути односторонній правочин або інше майнове

надання однієї сторони іншій. Характерною особливістю та­

кого роду зобов'язань є одержання певної вигоди однією

409