Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

Римське право знало також ряд інших договорів: абстракт­ ні й казуальні, формальні й неформальні тощо.

Як зазначалося, для римської договірної системи харак­ терний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне

господарське призначення і правову специфіку контрактів, Їх

об'єднувала наявність позовного захисту. Кожний контракт

захищався спеціальним позовом зі своєю власною назвою.

Характер позову визначав зміст договору.

§ 2. Умови дійсності договорів

Не кожна угода ставала договором. Юридичну чинність

вона набувала лише за умови додержання обов'язкових ви­

мог: вільного волевиявлення сторін, правосуб'єктності сто­

рін, відповідної форми волевиявлення, визначення предмета договору, реальності виконання дій, що становлять предмет

договору. При недодержанні цих вимог договір міг бути ви­ знаний недійсним. Тому на характеристиці цих вимог варто

зупинитися докладніше.

1. ВіЛЬ1-1е (Jоле(Juя(Jлеl1:НЯ сторін.

ВО/1Я сторін полягає в Їхній згоді взяти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторон­ ньою і спрямованою на досягнення певної мети. Однак для укладення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Во­ на недоступна для інших, а для договору необхідно саме її зовнішнє ВИЯВ/1ення, притому в такій формі (або в такий спо­ сіб), що доступна для сприйняття і розуміння іншими особа­ ми. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе вияв­ лення зустрічної волі. Іншими словами, якщо продавець ба­

жає продати будь-яку річ, він мусить висловити свою волю в

такий спосіб, щоб її правильно сприйняли інші особи. Отже, воля укласти договір повинна бути висловлена зовні в певній

об'єктивній формі - (Jоле(Juя(Jленням. Форми його можуть

бути різними, але достатньо чіткими, зрозумілими, здатними

для сприйняття іншими. Воля може виявлятися усно, пись­

мово тощо. Сучасна правова доктрина виходить з того, що воля може бути висловлена також певною поведінкою, жес­ том, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих l(ОН1(людентнuх дій. Наприклад, по­

купець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прила­

вок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти

договір.

370

Спосіб виявлення волі має важливе значення для правиль­ ного тлумачення договору. Невдало виявлена воля може при­

звести до неправильного тлумачення, помилок у договорі та

інших негативних наслідків. Тому в деяких договорах було

чітко визначено вимоги до способу виявлення волі (манципа­ ція, стипуляція та ін.).

Ідеальним є договір, в якому збігаються воля і спосіб її ви­ явлення. Значно важче в тих випадках, коли внутрішня воля особи не збігається з її зовнішнім виявленням. Розходження

між справжньою волею і формою її виявлення може бути не­

помітним для другої сторони - контрагента.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про вияв­ лену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою - error. Питан­ ня про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від

вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а

за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлюва­

лось.

Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних

належали помилки: а) у характері правочину (error іп negotio) - в неправильній оцінці договору (наприклад, особа пе­

редає за договором річ на схов, а інша особа - вважає, що

річ передано їй у тимчасове користування); б) у предметі

(еггог іп согроге) - помилка контрагента у самому предметі договору (наприклад, продається один земельний наділ, а по­ купець думає про інший); якщо помилка стосується власти­ востей предмета, то дійсність договору залежала від того,

наскільки ця властивість вплинула на сутність предмета (на­ приклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзо­ вою); в) у особі контрагента (еггог іп persona) - помилка ви­

знавалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо

особистість контрагента мала істотне значення для другої сторони (наприклад, особа гадала укласти договір зі скуль­

птором, а виконавець виявився не тим, за кого його вважав

контрагент).

Помилка у мотиВах укладення договору вважалася не­ істотною, й оспорювання договору в таких випадках не до­

пускалося.

Волевиявлення сторін має бути абсолютно вільним і усві­

домленим. Виявлення волі, яка настала внаслідок обману, на-

сильства чи примусу, вважалося неналежним, а згадані об­ ставини називали fJадами fJолі.

Обман (dolus) - наfJмисне fJfJедення fJ оману контрагента

3 метою спонукання до fJолеfJияfJлення на шкоду fJласним майноfJим і1і1nересам. У республіканський період оманою ви­

знавали будь-які хитрощі, а у класичному приватному пра­

ві - nоВедінку особи, яка зумоfJила fJолеfJияfJлення контр­

агента, fJикликане неnраfJильною уяfJою про її наміри. Ціце­ рон дав таке визначення обману: «Коли одне робиться для

виду, а інше здійснюється (входить в намір»> - сит esset

aliud simulatum, aliud actum. Лабеон, який жив пізніше Ціце­

рона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є

лукавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» (Д. 4.3.1 .2).

Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте

особі, що виявила волю під впливом обману, надавався позов (actio doli) для визнання договору недійсним і стягнення за­

подіяних збитків, що настали внаслідок обману. Оскільки присудження за даним позовом загрожувало безчестям (infa- тіа) для відповідача, то він майже не застосовувався проти осіб, що мали високе соціальне становище - його замінюва­

ли іншим позовом.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під при­

мусом іншої. Примус може полягати у фізичному насильстві

або у психологічному впливі - погрозі (metus). Вада волі ма­ ла місце, якщо погроза була протиправною, реальною і «ви­

кликала страх перед великим злом» (д. 4.2.5), тому не мала

значення, наприклад, погроза застосувати санкції до неви­

правного боржника.

Римське право визнавало правочин, здійснений під приму­

сом, дійсним, пояснюючи це тим, що «хоча і під тиском, але

ж волю ВИСJ10ВИВ» - Coactus tamen volui (д. 4.2.21.5). Пізні­

ше правознавці дійшли висновку, що воля, виявлена під ти­

ском, не є справжньою. Особі, чиє волевиявлення сформува­

лося під впливом погрози, надавався спеціальний позов -

actio quod metus causa.

Того, хто застосував примус, присуджували до відшкоду­

вання завданих збитків. При відмові добровільно виконати

рішення суду його присуджували до відшкодування заподія­

них збитків у чотирикратному розмірі.

2. ПраfJосуб'єктність сторін. Саме по собі волевиявлення

372

договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до ВО/1евиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Правоздатності були позбавлені раби, а також підвладні особи, як нездатні укладати договори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здатності особи, що не мали статусу римського громадя­ нина. Для вільного волевиявлення вимагалась також і діє­

здатність, якої не мали малолітні й неповнолітні, душевно­

хворі та інші категорії вільного населення. Вільне волевияв­ лення можливе тільки за наявності правосуб'єктності як фі­ зичних, так і юридичних осіб.

3. Необхідна фор:мд 80ле8ияIJлення - укладення договорів

у формі, що приписувалась законом. Недодержання її роби­

ло договір недійсним. Це манципація, стипуляція, деякі пи­ сьмові договори.

4. Ви:mа'tення предмета дог080РУ. Римське приватне право поді/1ЯЛО зобов'язання на 8и:mачені та не8и:mачені. У 8и.mа­ чених предмет був ясний і чіткий, не викликав сумнівів; у не­ fЗи:та'Іених - предмет окреслювався загальними ознаками

(наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які МОГ/1И бути предметом договору, розрізняли родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений родо­

вими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, -

це родоfЗе зобов'язання, якщо ж індивідуально-визначена річ,

то й зобов'язання індиf3ідуаЛ1J'Но-Ви:mачене. Практичне зна­ чення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі

родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'яз­

ку виконати зобов'язання. Цей принцип висловлений в афо­

ризмі: {<Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» - genus поп perit. Випадкова загибель індивідуально-визначе­ ної речі припиняла зобов'язання.

Родове зобов'язання - різновид невизначених зобов'я­

зань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.

5. Реальність Виконання дій, що станоВлять предмет до­

гоВору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було ви­

конати: немає зобов'язання, якщо його предмет неможли­

вий - impossibilium пullа obligatio est. Неможливість дії мо­

же бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фі­ зичної неможливості є договір про те, що боржник має випи­ ти море. Якщо предметом договору купівлі-продажу була річ,

вилучена з обігу, це зумовлювало юридичну неможливість

373

виконання договору. Моральна неможливість дії за догово­ ром мала місце, якщо він суперечив загальноприйнятій пове­

дінці (наприклад зобов'язання виконати роль вбивці).

§ 3. Зміст договору

Зміст будь-якого зобов'язання, і передусім договірного,

визначений відомою тріадою: dare, facere, praestare (dare - в

розумінні передати право власності на яку-небудь річ однією особою іншій; facere - «зробити », тобто виконати певні дії

або утриматися від здійснення певних дій; praestare - «нада­

ти» річ у тимчасове користування або надати певні послуги). Зміст зобов'язання (договору) визначає відповідні права й

обов'язки сторін: якщо сторони домовилися про здійснення будь-якого діяння, то У другої сторони виникає право вима­

гати його виконання, а перша має його виконати.

Елементи змісту договору поділяли на три види: істотні (необхідні), звичайні та випадкові.

Істотними були такі, без яких договір взагалі не міг існу­ вати (наприклад, у договорі купівлі-продажу - товар, ціна).

Кожний договір мав. свої специфічні необхідні елементи, які

об'єднувалися однією властивістю.

Разом з тим договір міг містити елементи, без яких він не

втрачав юридичного значення. Наприклад, у той же договір

купівлі-продажу включався пункт, який встановлював обов'я­ зок продавця доставити товар у домівку покупця. Це не було безперечно обов'язковим. Такі елементи змісту договору на­ зивали зВичаЙними. Крім них, за бажанням сторін у договір можна було включити елементи, які не були для нього не­

обхідними і звичайними. Їх називали ВипадкоВими (умови,

строки).

Умова як чинник дійсності договору відрізняється від умо­

ви як випадкового елемента в договорі. В цьому разі умова розглядається в останньому значенні. Як випадковий елемент умова включається в договір тільки за бажанням сторін і є :шстереженням у доzoВоРі, ЩО стаВить його чинність В :ш­ лежність Від настання пеВної обумоВленої В догоВоРі події. При ую\аденні ще достеменно не відомо, настане ця подія чи ні, якщо настане, то договір набуває чинності або припиняє її. Якщо настання чинності договору зумовлено настанням

цієї події, то така умова називається Відкладальною або сус­ nен:mВною. Наприклад, настання чинності договору купівлі-

374

продажу будинку залежить від переїзду продавця на прожи­ вання до іншого міста. Якщо продавець переїде до іншого міста, то договір набуває чинності, а якщо не переїде - до­

говору немає. Прикладом відкладальної умови може бути

здача в найм будинку до одруження сина.

Якщо ж чинність договору продовжується до настання

обумовленої події, то така умова називається скасу8алЬ1ЮЮ,

або ре.1Олюти8ною. При скасу8альній умові договір набуває

чинності відразу після його укладення і припиняє чинність з

настанням цієї умови, а при відкладальній умові - набуває

чинності тільки при настанні цієї умови.

Строк. Чинність договору може залежати від настання nевного строку. Умови і строки подібні між собою. Відмін­

ність полягає лише в тому, що умова може настати або не на­

стати, а строк завжди настане, хоч може бути невідомим. Як­

що настання строку зазначено точно - це nе8ний строк (на­

приклад договір укладено на два місяці), а якщо ні - не8uз­ начений строк (наприклад, договір купівлі-продажу набуде

чинності після того, як зійде сніг). Строки (як і умови) поді­

ЛЯЮТЬСЯ на 8ідкладальні та скасу8альні.

Аоговори, не обтяжені умовами і строками, називалися

'еисти:ми.

Умова не повинна суперечити закону, моральності, добрим

звичаям і має бути можливою до виконання.

Мета дого80РУ. Найближча мета, задля якої укладається договір, називалася кау:юю. Наприклад, покупець зобов'язу­

ється сплатити продавцю певну суму, щоб набути певну річ.

Набуття речі і є найближча мета, заради якої укладався до­

говір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладення

договору. Аоговори, в яких мету (causa) можна легко визна­

чити, називали каузальни:ми.

Однак не в усіх договорах кауза помітна. Є ДОГОВОрИ, сто­ рони в ЯКИХ не вказують мету, заради якої укладають договір (наприклад стипуляція). Такі ДОГОВОрИ ніби абстраговані від

своєї мети і називаються абстРaJ(тни:ми.

§ 4. Укладення договору

Слово contractus (дого8іР) походить від лат. contrahere,

буквально - con+trahere - стягувати, тобто зводити в одне

волю сторін. Це поєднання волі сторін і зумовлює укладення

договору. Процес такого поєднання волі сторін або, іншими

375

словами, укладення договору являє собою складний набір юридичних дій. Він починається з оголошення стороною, що бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти

відповідну угоду для досягнення відповідної мети. Таке ого­ лошення пропозиції укласти договір називається офеjJтою

(proposf tio).

Оферта могла бути висловлена в будь-якій формі та в будь-який спосіб, але так, щоб її було доведено до певного

або невизначеного кола осіб і правильно ними сприйнято. Це може бути пряма пропозиція майбутнього боржника або

кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб всту­ пити в договірні відносини, або оголошення, зроблене в до­ ступній формі, виставка товарів на базарі, в лавці, інших

місцях.

Кожний договір або група договорів мали СВІИ тип офер­

ти. Наприклад, для стипуляції вона могла мати форму по­ становки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати

мені сто? », на що майбутній боржник повинен висловити

свою згоду або незгоду укласти договір також у певному формулюванні. Сама по собі оферта договору не породжу­

вала.

Ai -Я виникнення договору вимагалось, щоб оферту приЙня.­ ла заінтересована особа (акцептувала). Прийняття пропози­

ції укласти договір називалось а1Сцеm110М. У консенсуальних

договорах акцептування оферти вважалось досягненням уго­

ди, тобто укладенням договору. В інших видах договорів,

крім акцептування оферти, для укладення договору вимага­

лось виконання певних формальностей (додержання форми,

передачі речі тощо). Від моменту виконання Їх визначалися

час переходу права вл'_сності на річ від відчужувача до набу­

вача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання

інших юридичних наслідків.

Аля укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як суворо осо­ бисті відносини між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зобов'язання, поширювалися тільки на осіб. що брали участь в його установленні. Тому спочатку не до­

пускалося встановлення зобов'язання через представника.

Лише з розвитком обігу почали практикувати укладен­ ня договорів через представника, чому сприяло лояльне став­

лення преторів, які визнавали чинність таких контрактів.

376

Глава З

ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ

§ 1. Вербальні контракти

Вербальними називали договори, ЯІ<і укладалися на підста­ ві усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юри­ дичну чинність вони набували з моменту проголошення Їх - verbis. Звідси і Їхня назва - вербальні. Це найдавніші дого­

вори, стипуляція, обіцянка віJ\ьновідпущеника патрону при звільненні, обіцянка про встановлення посагу. Ава останніх договори укладалися рідко. Стипуляція, навпаки, ВИЯВИJlася

досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших

вербальних договорів.

Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відобра­

жає стunуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встанов­

лювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і

відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання до­

говору проходило в присутності свідків, які підтверджували

його вірогідність. Форма стипуляції вимагала присутності

кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніяко­

го представництва. Стипуляція була відома вже Законам

ХІІ таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника збіглася з поставленим запитанням кредитора. На­ приклад: «Обіцяєш дати мені сто? >} - «Обіцяю дати сто >}. Коли Ж відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто>}, договору не виникало. Оскільки форма стипуляцїі вимагала виголо­ шення запитань і відповідей, звичайно, вона була недоступ­ ною для глухих і німих. У період домінату стипуляція допус­ калася у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби по су­

ті не були протизаконними. Проте й тоді вона була недоступ­

ною для глухих і німих.

Стипуляція - це суто формалЬ1ШЙ договір навіть у класич­

ному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляцїі не було визначено близьку мету та матеріаль­

ну основу, з якої виникало б зобов'язання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумі­

лим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, викона­ ну роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов'язання

377

за стипуляцією було абстракnZ1iUМ. Якщо сторони з якоїсь

причини не хотіли розкривати матеріальну основу договору,

вони вдава/1ИСЯ до стипуляції. Часто її використовували і з

метою новації.

Отже, можна було укласти у формі стипуляцїі будь-який

договір. Однак абстрактний характер стипуляцїі не позбав­ ляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась.

Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляцїі надавали порівняно з іншими

формами договору такі переваги, що у класичний період вона

стала однією з провідних форм. Аля підтвердження факту

стипуляцїі звертаються до письмової форми, що одержала назву cautio. Наявність письмових документів не заперечува­

ла, а передбачала попереднє здійснення словесної угоди.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення

поруки - найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань.

Порука - догоВіР, за якuм ВстаноВлюВалася додаткоВа

( акцеСОр1-Щ) ВідпоВідальність третьої особu (nоручнuка) .1а

Вuконання .юбоВ'Я.1аННЯ боржнuком. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним ДОТИ, доки існував ос­

новний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припиня­ лася і порука, яка мала забезпечити виконання основного зо­ бов'язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хтось третій взяв на се­ бе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь Їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю осо­

бу (поручника) і домовитися з ним щодо прийняття додатко­

вої відповідальності. При укладенні основного договору в

формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну і

співпадаючу відповідь від боржника на своє запитання, звер­

тався з таким самим запитанням до присутнього при цьому

поручника. Якщо він давав стверджувальну і співпадаючу від­

повідь, договір поруки вважався укладеним. (Це називалося adpromissio - додаткова обіцянка.) Отже, поруці передува­ ло дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручни­

ком щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.

у класичному римському приватному праві відповідаль­

ність поручника мала саме додатковий (акцесорний) харак­

тер. Вважалося, що кредитор із закінченням строку договору

мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника чи

378

поручника. Право вибору належало кредитору. Таку акце­

сорну відповідальність поручника слід відрізняти від субсиді­ арної (додаткової відповідальності), яка наставала лише за неможливості виконання зобов'язання боржником. Зрозумі­

ло, що для поручника акцесорна відповідальність була більш

обтяжливою, ніж субсидіарна. Юстиніан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручник може вимагати, аби кре­

дитор насамперед звернув стягнення на майно основного боржника. Тільки після з'ясування факту неплатоспромож­

ності боржника настає відповідальність поручника. Таким чином порука перетворилася на субсидіарне зобов'язання.

Виконавши зобов'язання, поручник мав право вимагати від

основного боржника відшкодування своїх витрат.

§ 2. Аітеральні, або ж лібральні

(письмові) контракти

Письмовими контрактами називали договори, які уклада­

лися письмово (litterae - письмо; libra - літера; litteris fit

obligatio - зобов'язання, що виникало внаслідок запису, пи­ сьма).

Письмові договори не мали широкого поширення у Старо­ давньому Римі, оскільки письменним було лише вузьке коло населення. Найдавнішою формою письмових договорів були записи у прибуткоВо-ВидаткоВих книгах. ДilЯ римлян взагалі була характерною ретельність ведення господарських справ. Письмовий контракт укладався у формі запису в прибутко­ во-видатковій книзі. Однак порядок здійснення таких записів

нам невідомий. Припускають, що кредитор робив відповідний

запис у своїй книзі про видачу боржнику певної суми грошей на сторінці «Видатки». Боржник зобов'язаний був зробити

такий запис у своїй книзі на сторінці «Прибуток». Записи

робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір не­ можливий. За літеральною формою могли укладатися будь­ які договори. За цією формою часто укладалась новація.

Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли

бути односторонніми, без матеріальної основи договору.

Крім того, якщо запис робився на основі вже чинного дого­ вору, це не виключало подвійного стягнення з боржника. Не­ добросовісний кредитор у таких випадках міг вимагати опла­

ти неіснуючого боргу чи на основі двох договорів, чи раніше укладеного, а потім оформленого в прибутково-видатковій

379