Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

1. ІнтеРдикти (розпорядження претора, якими він забо­

роняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку ад­ ресувалися конкретним особам, а потім проголошувались як

загальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались

як правовий засіб проти самоправності - претор віддавав

розпорядження іншій стороні: не чинити насильства (vim fieri veto). Самоправність в давні часи найчастіше виявлялась

у відносинах володіння. Внаслідок цього і виникли посесійні

інтердикти, створені для захисту фактичного володіння реча­

ми. Вони поділялись на інтердикти, що захищали наявне во­

лодіння від посягань третіх осіб, інтердикти про повернення

втраченого володіння тощо.

2. Стиnуляція - обіцянка заплатити певну суму або зро­

бити що-небудь: проголошувалась в урочистій обстановці у

відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі

публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже

існуючих зобов'язань чи попередження можливих негативних наслідків. Наприклад, будинку сусіди загрожує обвал, що може заподіяти шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням взяти в сусіди обіцянки відшкодувати

шкоду, якщо вона настане.

3. В(Jедення у (Jолодіння здійснюється за розпорядженням претора або для забезпечення схоронності певного майна, або для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися

над цілим майном, на певну річ, наприклад, введення у воло­

діння спадковим майном з метою забезпечення виконання за­ повідальних відказів.

4. Поно(Jлення первісною стану (реституція). У деяких ви­ падках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого

юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із

сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи до­ статнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі­ продажу будинку, що призвело до переплати в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недо­ ліки). В такому разі необхідно виправити несправедливе ста­ новище. Претори створили для цього restitutio іп integrum -

повернення у первісний стан. Сторона, Д/1Я якої настали не­

гативні наслідки укладеного договору, звертається до прето­ ра з проханням визнати факт укладення договору, що спри­

чинив негативні наслідки, недійсним. На підставі своєї влади

претор визнає недійсність юридичного факту (укладення до­

говору) і поновлює сторони в стані, в якому вони знаходили-

300

Розділ 11

РЕЧЕВЕ ПРАВО

rлава 1

POSSESSIO (ВОЛОДІННЯ)

Як зазначалося, римське речеве право мало три правових інститути: possessio (володіння), право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право власності, але першим сформувався інститут possessio (фактичного воло­ діння). Тому саме з нього доцільно почати розгляд регулю­

вання відносин щодо речей.

§1. ПОНЯТТЯ і ВИДИ possessio

Уримському праві поняття possessio (<володіння», або ж

«посідання») мало подвійне значення: 1) самостійний право­ вий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з пра­

воможностей власника. У першому значенні мають на увазі

саме Володіння, посідання, а в другому - jus posidendi -

праВо Володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: воло­

дільця не відрізняють від власника, а власника - від воло­

дільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не мож­ на. Слід пам'ятати: посесор (володілець) - це фактичний во­

лодар речі, незалежно від наявності права на неї; власник -

фактичний володар речі, який до того ж має право власності на неї. З цих міркувань доцільно визначати інститут фактич­ ного володіння речами як посідання (possessio), а відповідну правоможність власника - як право володіння. Проте, за традицією слововживання, що склалася у праві України, тут

і далі терміни «посідання» і «володіння» вживаються як рів­

нозначні. За необхідності Їх розрізнення робиться відповідне

застереження.

Посідання (possessio) як самостійний правовий інститут

виникло в давньоримському праві. Ще Закони ХІІ таб;\Иць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки

претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на

неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.

Припускають, що посідання, як фактичне володіння річчю, походить від освоєння земель родами. За давніх часів земля

302

БУil.а Вil.асністю громади й окремим родам передаваil.ася і1.ише

у посідання, тимчасове користування.

Римська держава була верховним В;1асником землі, сувере­

нітет її визначався земеil.ЬНОЮ власністю, сконцентрованою в

національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приват­

ної власності на землю, хоч і було ЯІ< приватне, так і громад­ ське ВОil.одіння і користування землею. При колективній

власності приватним може бути тільки посідання. Історія Ри­ му давніх часів відображає боротьбу дрібного землеВОil.одін­

ня з великим. Право користування громадською землею при

ВОil.одінні нею спочатку наil.ежаil.О патриціям. Головний інте­ рес РИМil.ЯН був спрямований на розвиток і визначення тих

відносин, що є абстрактними відносинами приватної Вil.аснос­ ті. Власне основа приватної Вil.асності, володіння, простежу­ ється як нез'ясований факт, а не як право. Завдяки юридич­ ним визначенням, що суспільство дає фактичному ВОil.одінню, останнє набуває якості приватної власності.

Володіння, основане на праві, - це вже не володіння, а

право власності. Фактичне володіння річчю може бути осно­

ване не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наПРИКil.ад на договорі найму речі), однак воно не буде ВОil.О­ дінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне

володіння річчю - просто факт.

Римські юристи слово <<посідання» (possessio) виводили від sedere - сиджу як володар. «Посідання було названо, -

зазначає Аабеон, - від осідання [будучи] ніби посеil.енням, бо воно природно утримується ТИМ, хто на ньому стоїть... »

(д. 41.2.1). Інший юрист, Нерва-син, підкреслював, що «влас­

ність на речі походить від природного посідання» (д. 41.2.1).

Отже, посідання як фактичне володіння річчю є факт,

який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких

випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту

юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.

СКil.аil.ася парадоксальна ситуація - правовий захист отрима­

ло не право, а факт (детальніше про це йтиметься даil.і). Однак

після того, як цей факт дістав юридичний захист і, отже, став

юридично значимим поняттям, необхідно було дати його визна­ чення з правового погляду. Із багатої казуїстики можна зробити

висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактич­ не Володіння річчю, поєднане 3 намірам ВВажати її сВоєю.

303

Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об'6'К­ mивниu - corpus possessionis - тобто має бути фактична

наявність речі; 2) суб'6'Ктивниu - animus possessionis - на­

мір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.

у ранній період розвитку римського права юристи перший елемент посідання - фактичне володіння (corpus possessionis) - трактували спрощено - тримати річ у руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити більш витончено - як можливість володільця речі без пере­

шкод, безпосередньо і тривалий час впливати на річ. Напри­

клад, вважалося, що тварина перебуває у посіданні свого гос­

подаря доти, доки вона не втратила звички повертатися до

свого двору. БудівеJ1ЬНИЙ ліс, складений на вулиці проти дво­

ру володільця, вважався у його посіданні.

Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного во­

лодіння річчю не обов'язково було брати її в руки. В деяких

випадках достатньо окинути її поглядом і охопити подумки.

При передачі землі її набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку. Будинок набувачу було достатньо

оглянути, щоб стати його володільцем. Посідання не втрача­

лось і в тому разі, якщо посесор передавав річ у тимчасове

користування іншій особі. Аналізуючи багату казуїстику, яку

нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під

фа'Ктичним володінням Річчю вони розуміли ноРмальне від­ ношення до речі u речі до володільця, в я'Кому звичаuно пере­ бувають власни'Ки щодо об'6юnіВ сВоєї Власності.

Другий елемент посідання (animus possessionis) характери­

зує суб'єктивне ставлення володільця до речі. Він має вважа­ ти річ своєю. При цьому воля володільця могла Грунтуватися

на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який

не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, переконаний,

що набув право на неї, - добросовісно помиляється. Якщо ж

він знає, що володіє чужою річчю, однак своїм ставленням до

неї намагається переконати оточуючих у тому, що це його річ - це усВідомлениu обман. І в першому, і в другому ви­

падках володільці виявляють волю володіти від власного іме­ ні, показують, що річ належить Їм.

Отже, не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на Володільниць'Кіu Волі - animus possessionis. Тому володіння річчю від імені іншої особи так само не є

посіданням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). у даному разі володілець речі здійснює володіння не

304

від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише

дер:>катель чужої речі - detentor. Аля юридично значимого

посідання вимагалася саме Воля Володіти Від сВою імені, стаВитися до речі як до сВоєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Воло­ дільницька воля, наприклад, незаконного загарбника землі,

який усвідомлює неправомірність свого володіння, але при­ ховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і став­

ленням до речі, основана на неправомірній підставі, обмані. Отже, посідання - це фактичне Володіння річчю, поєдна­ не 3 наміром ВВажати її сВоєю, а держання - фактичне Во­

лодіння річчю бе.1 наміру ВВажати її сВоєю (наприклад воло­

діння речами на підставі договору). Той, хто знайшов загуб­

лену кимось річ, буде лише її держателем, якщо у нього не­

має волі вважати її своєю. Проте, якщо той, хто знайшов чу­ жу річ, захоче її привласнити (що само по собі неправомір­

но), то демонструватиме оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

У римському праві розрізняли різні Види Володіння. Наприклад, залежно від правової підстави фактичного воло­ діння річчю воно поділялося на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне - те,

що не має правового титулу.

Законне Володіння - це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці

чужих речей отримували самостійний володільницький за­ хист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося по­

хідним Володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наді­

лили самостійним правовим захистом і прирівняли держате­

лів до володіння. Наприклад, необхідність надання самостій­

ного правового захисту заставодержателя, що отримав річ як

заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівня­

ла держання заставленої речі до володіння. Заставодержа­

тель, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володіль­ ницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати застав­

лене майно своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому

володільницький захист предмета застави, а ЙОГО заставу по­

чали називати володінням.

Подібні метаморфози відбулися і з nрекарієм (надання

власником з певною метою свого майна іншим особам у тим­

часове та безоплатне користування). У цьому разі користува­ чі чужим майном були лише його держателями, а не воло­

дільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекаріс­

там самостійного володільницького захисту ПОТЯГ/1а визнан­ ня Їхнього держання похідним володінням.

Інший випадок похідного володіння - секlJестр. ЯКЩО між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення су­

ду вони могли передати спірну річ на зберігання третій осо­

бі - секвестрарію, якому з тих самих мотивів надавався са­

мостійний посесійний захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про посідан­ ня у точному значенні цього слова, а лише про звичайне

держання, прирівняне до володіння з метою надання ефеІ<­

тивнішого захисту.

Законний володілець мав право на володіння річчю - jus possidendi. Володілець, який фактично володів річчю, вважав

і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти

нею, - це незаконне володіння. Воно не мало правового ти­ тулу і грунтувалося лише на факті. Незаконне володіння по­ ділялося на добросоlJісне і недобросоlJісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, ЯКЩО володі/1ець не знав і не міг знати, ЩО володіє чужою річчю і

не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. ЯКЩО

ж він знав або мав би знати, ЩО не має права на володіння певною річчю, то таке володіння було і незаконним, і недоб­ росовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним,

так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросо­

вісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад,

придбати право власності за давністю молсна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю. Добросовісний володі­ лець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.

§ 2'. Виникнення і припинення посідання

Посідання набувалося поєднанням двох елементів - corpus і animus. Проте, як уже зазначалося, одного фактичного

володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнен-

306

ня посідання було недостатньо. Лише в поєднанні ці елемен­

ти давали посідання. Такому встановленню юридично значи­

мого посідання завжди передувало фактичне заволодіння

річчю.

ВолеВИЯВ/1ення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалося. Володілець повинен стави­ тися до речі як власник. Вважалося, якщо володілець фак­

тично володіє річчю, то в нього є намір володіти нею від сво­

го власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у воло­ дільця такої волі викликала сумнів у БУДЬ-І<ОГО, той, хто ва­

гався, мав довести відсутність підстав для посідання.

Однак змінити свою володі/1ЬНИЦЬКУ волю не можна було -

<шеmо sibi causam possessionis mutare potest» (д. 41. 2.3.19) -

ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу посідання. Це не озна­ чало, що на підставі договору найму особа не може стати по­ сесором речі. Наприклад, купивши річ, якою вона володіла на підставі договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу володіння, особа набувала володільницьку волю і ставала по­

сесором речі.

Спосіб набуття посідання залежав також від характеру во­

лодіння - добросовісне володіння набувалось одним спосо­

бом, недобросовісне - іншим (те саме у разі законного і не­

законного володіння).

Законне володіння, що базувалося на правовому титулі, набувалося тим самим способом, що і право власності, або на підставі відповідного договору. Отже, Володіння, осноВане на

праВі Власності, могло набуватися тими самими способами,

що й право власності: а) пеРВісним (захват нічийних речей,

переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо); б) похідним (купівля-продаж, позика, да­

рування, перехід за спадкуванням тощо). У першому випадку

первісне володіння набувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом права власності, правоможністю власника; в другому (похідне) - засобом відповідного дого­ вору: володіння заставодержателя засобом договору застави, прекариста - засобом передачі власником свого майна в йо­

го тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння

секвестрарія - за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річ.

Незаконне володіння набувалося тими самими способами,

що і право власності, але з однією істотною різницею: право

власності до набувача не переходило. Мала місце ніби іміта­ ція - ставилася мета придбати право власності, яке через певні чинники до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником. Він міг про це знати - тоді його воло­ діння було незаконним і недобросовісним, а міг і не знати -

тоді його володіння було незаконним, але добросовісним. Незаконним, але добросовісним володіння ставало, на­

приклад, через купівлю-продаж res тапсірі без додержання обряду манципацїі. Покупець, що став фактичним володіль­

цем такої речі, вважав її своєю власністю, однак права на неї

у нього не виникало. Тому такий покупець вважався добро­

совісним, але незаконним володільцем.

Подібні наслідки наставали також у разі продажу речі

особи, яка не була її власником. Внаслідок правила пето ad

alterum plus juris transferre potest quam ipse habet (ніхто не

може передати іншому більше прав, ніж сам має) продавець,

що не мав права власності на продану ним річ, не міг пере­

нести цього права і на покупця. Покупець, прийнявши у

фактичне володіння передану йому річ, мав на неї володіль­

ницьку волю, проте власником цієї речі він не ставав. У

нього було фактичне володіння річчю, володільницька воля

на неї, але він не мав права власності, бо його не мав про­

давець.

Подібні наслідки матимуть місце в усіх випадках уявного переходу права власності на річ, якщо відчужувач не є влас­ ником речі і не був уповноважений на це власником.

Незаконне і недобросовісне набуття посідання можливе

також через неправомірні дії: насильний захват чужої речі,

крадіжку, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фак­ тичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття

власності на цю річ, але з огляду на юридичні правила право

власності в таких випадках не виникає. Проте римські юрис­

ти вважали таку особу посесором, оскільки вона мала корпус

володіння і володільницьку волю.

Посідання припинялася:

а) фізичною загибеллю речі; б) юридичною загибеллю речі (вилученням її з цивільного

обігу); в) втратою посесором одного з правових елементів посі­

дання (фактичного володіння річчю або наміру вважати її своєю).

308

Крім того, посідання припинялося зі смертю посесора. Йо­

го спадкоємці повинні були знову відтворити й оБГрунтувати весь склад посідання для себе.

§ 3. Захист посідання

Феномен посідання, як самостlИНОГО правового інституту, полягав у тому, що фактичне володіння річчю, яке грунтува­ лося на факті, а не на праві, все ж одержувало правовий за­

хист.

у літературі щодо цього висловлено різні погляди. Одні дослідники (Р. Єринг, С. О. Муромцев) пояснюють надання правового захисту посіданню тим, що здебі/1ЬШОГО фактич­ ними володільцями речей були Їхні власники: адже найчас­

тіше зустрічається ситуація, коли володілець і власник -

одна особа. Тому діє презумпція правомірності посідання

і той, хто заперечує це припущення, має довести, що пра­

во на річ належить не володільцю, а йому. Виходячи із

презумпції, що володільцем, як правило, є власник, держа­

ва для захисту прав власника від зазіхань третіх осіб нада­

вала йому можливість спрощеного захисту. Це пояснення відповідає одній з провідних ідей римського приватного

права: хоч інколи посесійний захист отримували особи,

котрі на нього права не мали (злодії, шахраї тощо), але

вважалося за краще надати захист кільком неправомір­

ним володільцям, аби невинно не постраждав один право­

мірний.

Інші дослідники (Ф. К. Савіньї, І. А. Покровський) вважа­

ли, що полегшений і спрощений посесійний захист було за­

проваджено з метою недопущення самочинної розправи.

Навіть якщо фактичним володільцем речі виявлялась особа, що не мала права на неї, відновити справедливість мав суд, а не самотужки власник. Боротьба із самочинною розпра­ вою, як одна з складових частин забезпечення публічного порядку була в центрі уваги римських правознавців та уря­

довців. Тому навіть той, хто не мав правомірних підстав для

посідання, одержував захист від третіх осіб, навіть якщо ви­ моги останніх грунтувалися на праві. (Однак для детенторів

(держателів) можливість посесійного захисту не передбача­

лася.)

На нашу думку, може бути ще одне пояснення виникнення

посесійного захисту.

309