Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

Узаконення й усиновлення дітей прирівнювалися до наро­ дження Їх у шлюбі, тобто вони мали правовий статус дітей, народжених у шлюбі. Вони отримували правовий статус та

ім'я свого усиновителя (батька, що Їх узаконив), право взаєм­

ного спадкування з ним, поділу його соціаі\.ЬНОГО й громад­

ського становища, на них поширювалася батьківська влада

тощо .

БатькіВська Влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська Ві\.ада була довічною навіть у

розвиненому римському праві.

Аосягнення сином ПОВНОі\.іття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняі\.И батьківської влади і не ПОСі\.абляі\.И ЇЇ. Однак досягнення сином високого громад­ ського становища (обіймання посади консула, префекта, ма­ гістра) звільняі\.О його від батьківської влади за волею батька. Батько взагаі\.і своїм волевиявленням мав право звільнити си­

на з-під своєї влади. Це дістало назву еманциnації. Форми її

були різні. Внаслідок еманципації син ставав «особою свого

права », набував повної правоздатності та господарської са­

мостійності, хоч і втрачав спадкові права у своїй колишній

сім'ї (останнє обмеження швидко відпало). Проте повністю влада батька не ПРИПИНЯі\.ась і після еманципацїі. Батько збе­ рігав за собою право користування половиною майна сина.

Ві\.ада батька над дітьми БУі\.а безмежною. В архаїчні часи

він мав право на життя і смерть дітей з моменту Їх народжен­

ня: міг зберегти життя новонародженому чи викинути ЙОГО, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом свавілля обмежується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. За­ конна заборона вводиться лише в період імперії (А. 9.16.9). Продаж у рабство можливий не біі\.ьше трьох разів. У період

імперії батьківська Ві\.ада обмежується в праві на життя дітей:

вбивство Ві\.асної дитини прирівнювалося до звичайного вбивства, що тягне карну відповідальність.

У майнових відносинах батька і дітей так само безроздіі\.Ь­

но володарював батько. Pater familias - єдиний і неподіль­

ний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автома­ тично ставаі\.О Ві\.асністю батька. Майнова залежність дітей не

послаблювалася з Їх віком. Аіти не мали права від свого імені

здійснювати цивіі\.ьно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому набі\.ижаі\.ИСЯ до становища рабів. Аля ведення гос-

290

подарства вони могли наділятися певним майном - пекулієм.

У зв'язку з господарською діяльністю за рахунок пекулія ді­ ти здійснювали деякі правочини. Однак усе одержане за ци­

ми правочинами переходило у власність батька. Батько ніс і

відповідальність за цими правочинами.

З часом влада батька обмежується. За Октавіана Августа було встановлено, ЩО майно, яке син-воїн набуває на війні,

залишається в його власності. Пізніше вводиться таке саме

правило щодо майна, набутого сином на державній службі.

Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в спад­ щину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це об­ межувало майнову владу батька над дітьми, однак не усувало її повністю. На певне майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак майнова самостійність

дітей стає загальновизнаною.

Послаблення і диференціація влади батька - наслідок змі­ ни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, інди­

відуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці чинни­

ки зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх

членів сім'ї.

правові відносини між матіР'ю та її дітьми також існу­ вали (хоч мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю

залежали від форми шлюбу. При шлюбі 3 'tолові'tою владою

мати поділяла стан своїх дітей, перебувала (як і її діти) під

владою чоловіка чи його pater familias. Нарівні з дітьми вона

спадкувала після смерті чоловіка, діти - після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

У ранній республіканський період при шлюбі бе.1 'tолові'tої

влади мати з дітьми практично не була пов'язана. Вона зали­

шалась агнаткою своїх кровних родичів - батьків, братів,

сестер і не була з погляду права членом сім'ї чоловіка. Звідси і різні правила спадкування - дружина не мала права бути

спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері.

Згодом вона дістає право на спільне проживання зі своїми

неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на

аліменти на дітей. Дітям заборонялося подавати до матері

позови, ЩО ганьблять її, ТОЩО. Розширюються можливості

взаємного спадкування дітей і матері.

Глава 3

3А.ХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

§ 1. Позовний захист: поняття і види позову

Захист цивільних прав у римському приватному праві міг

здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допо­ могою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу йшлося при

розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики цивільноправового позову.

у класичному римському праві позов (actio) - це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими слова­

ми, позов - це звернення до суду за захистом своїх поруше­

них прав.

За часів формулярного процесу претор мав право подава­ ти позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систе­

му позовів. У преторських едиктах наводилися формули ок­

ремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора. Розглянемо найтиповіші з

них.

1. Actio іп rem (позов «до речі») та actio іп personam (по­

зов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речо­ lJий nо:ю/J (actio іп rem), наприклад, спір про право власності,

сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно

могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них

могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач.

Хто буде відповідачем за речевим позовом - невідомо, бо

невідомо, хто може виявитися порушником речевого права.

Захист засобом речевого позову називався абсолютним за­

хистом.

Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це - персональний, або ж особистий nо:ю1J (actio іп personam). Він випливав з

особистих правовідносин, що складалися між двома або кіль­ кома певними особами, найчастіше з договору або іншого зо­

бов'язання. Правовідносини тут встановлювалися між кон­ кретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з

292

них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особис­

того позову дістав назву відносною захисту.

2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio

Ьопае fidei (позов «Доброї совісті»).

Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов'язаний буквою дого­ вору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вва­

жав, що допустить помилку. При розгляді actio Ьопае fidei

суддя з'ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед

те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не

що було виражено у букві договору чи закону. Позови суво­

рого права були відгомоном давніших часів, коли панував

формалізм. Позови доброї совісті - породження часу пом'якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ри­ туалу (так званої манципації), право власності до набувача не

переходило, що давало формальне право відчужувачеві вима­

гати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворо­ го права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхиля­

лись, оскільки продаж все ж мав місце.

3. Actio directa «<прямий позов»), що містить головну ви­ могу в даних відносинах, та actio contraria «<зворотний по­

зов»), призначений для захисту прав, похідних від головних.

Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допо­

могою прямого позову захищалися права господаря справи,

в яку втручалася стороння особа. Це було пов'язано з таким

принципом римського приватного права, як неприпустимість

втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив ко­ рисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався

«зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на

користь господаря.

4. Actio utilis - позов за аналогією. Дозволяв претору по­

ширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus сі­

уіІе, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому,

що відомий позов застосовується до подібної ситуації. На­

приклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія від­

повідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій

речі шкоду за умови, що ЇЙ заподіяна шкода іншою річчю -

согроге согрогі. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.

293

Якщо ж її заморили голодом, то відповідальність не настава­

ла. Проте, оскільки результат в обох випадках був однако­

вим, то претор поширив застосування зазначеного позову і

на ситуацію, коли тварина вмирала з голоду від дії чи безді­ яльності винної особи, за аналогією.

5. Кондикції - особливі зобов'язаJ1ьні позови, передбаче­

ні jus сіуіІе, у яких не згадуються підстави Їхнього виник­

нення.

Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання

зобов'язання з перенесення права власності з'явився цей тер­ мін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосу­ вання кондикцїі дістали у формулярному процесі. Це персо­ нальний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов

випливав з конкретних контрактів. Проте його значення

зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондик­ ція про повернення викраденого. Післякласичне право

спеціалізувало кондикції ЯJ( специфічний вид цивільного по­

зову саме в зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення.

Це були кондикцїі: про повернення незаборгованого, сплаче­

ного помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконан­

ня, яке його ганьбило, або проти того, хто прийняв виконан­ ня, заборонене законом. Однією з найпоширеніших була кон­ дикція про повернення майнового надання, мету якого не бу­ ло досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення,

що сталося з інших неправомірних підстав.

Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикцїі, що стало основою для сучасних позовів з без­ підставного збагачення.

6. Actio fictia - позови з фікцією. Претор пропонував суд­

ді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням

цього вирішити справу.

Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвит­ ком господарського обігу виникали нові майнові відносини,

для яких jus сіуіІе не передбачало захисту. В таких випадках

претор надавав судовий захист таким відносинам, пропоную­ чи у формулі судді допустити існування фактів, яких на­

справді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини. Наприклад, коли в практику почала впро­

ваджуватися така форма уступки прав, як передача вимо­

ги, претор вказував у формулі судді: «Ти, суддя ОІ<тавій,

294

допусти, що Сульпіцій є спадкоємцем Гая і за спадщиною

одержав від нього право вимоги ». Завдяки фікції особа, якій було передано право вимоги до іншої, одержувала позовний

захист.

7. По:юlJu 3 nереміщен:ням суб'GKmilJ IJ інтенції та коноем­ нації. Застосовувались, наприклад, для судового представ­ ництва - в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли,

ав кондемнації - ім'я представника.

8.По:юlJu штрафні та реіnерсекуторні. За першими мож­

на було стягнути штраф. За другими можна було вимагати

відновлення порушеного становища, передачі прав тощо. Іно­

ді ці функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вар­

тість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця. Отже, потерпілий не лише отримував відшкодування

збитків, а й порушник додатково карався майновим обтяжен­

ням.

9. Actio popularis - позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу » . Такий позов можна було, зокрема, подати щодо <<Поставленого чи підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими

позовами стягувались на користь держави.

Іноді виникала ситуація, коли для захисту одних і тих са­ мих правовідносин право могло запропонувати кілька позо­

вів. Наприклад, furtum у римському праві була цивільно-пра­

вовим порушенням. Проти цього делікту приватне право Ри­

му могло запропонувати віндикаційний позов, позов про по­

вернення присвоєного і кондикцію з безпідставно придбано­ го. Ось у таких випадках йшлося про конкуренцію nо:ю6і6,

тобто одна або декілька осіб наділялися кількома позовами

для захисту одного і того самого права, наприклад власності.

Право вибору належало позивачеві. Проте задоволення ви­

моги за одним позовом з конкуруючих знесилювало вимоги

за іншими, оскільки заборонялося двічі задовольняти одну й ту саму вимогу. Але якщо за одним позовом вимога задо­ вольнялася лише частково (не повністю), то в такому разі

дозволялося заявляти другий позов.

Проте в окремих випадках для захисту одних і тих самих відносин, які захищалися кількома позовами, допускалося одночасне подання двох позовів. У такому разі мала місце

кумулятulJна конкуренція. Якщо ж позивачеві ДОЗВОJ1ЯЛОСЯ заявляти Jlише один з кількох позовів за вибором, то мала

295

місце альтернати6на конкуренція. Прикладом кумулятивної

конкуренції може бути furtum, коли потерпілий мав право

позову на витребування викраденої речі (нештрафний позов)

і штрафний позов з furtum. Залежно від виду останньої ви­ значався розмір штрафу, тобто заявлялися обидва позови.

Проте для витребування викраденої речі міг бути заявлений

також лише один нештрафний позов.

§ 2. Судове рішення

Судове рішення (judicatum) ВІДІгравало важливу роль у

фіксуванні результатів розгляду позову, слугуючи, крім того,

основою для подальшого розвитку процесу захисту суб'єк­

тивного цивільного права.

Отже, насамперед, судове рішення мало містити присуд

щодо виправданості вимог позивача і визначення юридичної долі речей, що становили предмет спору.

За загальним правилом, судовий розгляд спору завершу­

вався присудженням позивачеві певної частини спірної речі

(у справах про розділ спільної власності або спадщини) або

присудженням відповідача до сплати певної грошової суми (в усіх інших справах). Іншими словами, відповідальність відпо­

відача полягала у грошовій сумі, мала грошовий характер.

Це - специфічна особливість римського процесу.

Проте в імператорський період відійшли від принципу обо­

в'язкової грошової кондемнації. Якщо предметом спору бу­

ла певна річ, то й відповідач присуджувався до видачі цієї речі.

Рішення судді мало чітко відповідати вказівкам формули.

Воно, як правило, виголошувалося в усній формі.

Якщо процес завt:ршувався оголошенням рішення судді, воно погашало процес взагалі, тобто він не міг повторювати­ ся. Рішення визнавалося за істину в даному спорі (д. 5.1.25) і мало обов'язкову силу для сторін, що було його характерною

рисою як акту тлумачення і застосування норми права.

у разі заперечення відповідачем законної сили судового рішення, він міг захищатися проти нього. У класичний пері­

од за наявності поважних причин відповідач міг просити у

претора реституції. В імператорський період судове рішен­

ня можна було оскаржити до вищої інстанції (апеляція). Однак якщо вища інстанція залишала скаргу без задово­

лення, то відповідач присуджувався до відповідальності в

296

подвійному розмірі. При ухиленні відповідача від виконання

судового рішення позивач мав право здійснити примусове

стягнення.

При легісакційному процесі відповідальність могла бути

особистою - відповідача тримали під арештом до сплати

боргу або до його відпрацювання. Пізніше відповідальність стала майновою. В цьому разі кредитори вводилися у воло­

діння. Через деякий час майно боржника продавалося з аук­

ціону. ПОІ<упець цього майна ставав його власником і борж­

ником кредиторів відповідача.

§ 3. Позовна давність

Сплив великого строку після правопорушення породжує

певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи - втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім

інша річ, якщо позивач звертається за захистом свого пору­

шеного права відразу чи протягом короткого строку після

правопорушення. Крім того, якщо позивач довго не звертався

за захистом свого права, це породжує невизначеність у пра­ вових відносинах, в цивільному обігу. Наприклад, до покупця звернулася третя особа, стверджуючи, що куплена нею річ належить їй на праві власності. Однак активно ця третя осо­ ба не діє (позову не подає). Покупець, між тим, купив річ для

подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність поро­

джувала нестабільність цивільного обігу, чого не можна до­ пускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах - не­ обхідний елемент цивільного судочинства.

Строки мають різне значення і в інших правовідносинах. В

одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших - погашати. Закінчення певного терміну перетворює

факт у право (набувальна давність), проте він і гасить право (позовна давність). Час надає право одному, водночас по­ збавляючи права іншого.

Поміж часово-правових категорій у судочинстві найбіль­

шого значення набула nозоfJ1/,а да81/,ісmь - встановлений за­ коном строк для захисту порушеного права в суді. Як право­

ва категорія у римському праві вона виникла досить пізно,

класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась і позовна давність. Законні строки погашали са-

297

ме матеріальне право, отже, право на захист ЙОГО в суді. Во­

ни були короткочасними.

Основна відмінність законних строків від позовної давнос­

ті полягала в тому, що:

1)законні строки менш тривалі - один рік для спорів про

рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна

давність - 30 років;

2)сплив законного строку погашав не тільки право на за­

хист, а й саме матеріальне право. Наприклад, у спорі про

право власності зі спливом законного строку власник втрачав ЯК право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;

3) законні СТРОКИ не переривались і не призупинялись. По­

зовна давність могла призупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися -

ДОТИ, доки існувало саме право, існувало й право на позов,

тобто право на судовий захист. Однак уже претори із зазна­ чених вище причин обмежують право на захист строком в ОДИН рік (строк повноважень самого претора). Згодом було встановлено строкові обмеження для деяких цивільних позо­

вів. І тільки в 424 р. імператор Теодосій ІІ ввів спеціальні

строки для погашення права на позов тривалістю 30 років. Згодом для деяких позовів (церкви, державні скарбниці та ін.) встановлюються триваліші строки - 40 років, для інших - коротші. Але основний строк позовної давності - 30 років.

Встановлення жорстких строків позовної давності потре­ бувало точного (jU3rta'te1-t1-lЯ початку Їх перебігу, що залежало від характеру правовідносин. У строкових договорах почат­ ком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Наприклад, договір по­

зики грошей був укладений на 5 років - з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н. е. Позовна давність починає свій перебіг з

02.01.85 р., проте якщо в договорі строк виконання не зазна­

чений, то він спливає через 7 днів після заяви вимоги креди­

тора. У спорах про речеве право перебіг позовної давності

починається з того часу, коли в суб'єкта речевого права

(власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає ві­

домо, де знаходиться його річ.

298

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й призупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтверд­ ження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Наприклад, боржник, якому кредитор нагадав про необхід­ ність ВИJ<Онати зобов'язання, своїм проханням про відстроч­

ку виконання не тільки не заперечує наявності боргу, а й під­

тверджує його і тільки просить про відстрочку. Інший випа­

док переривання позовної давності - подання позову, який

не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної уго­ ди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна

давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час,

що сплив до перерви, до уваги не брався.

Прuзуnuнення на певний строк перебігу позовної давності

може бути обумовлене певними обставинами, однак після Їх усунення Їх позовна давність триває. Строк, що минув після

призупинення позовної давності, компенсується часом після

її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку

позовної давності. Призупинення позовної давності могло мати місце у разі військових дій, епідемії, неповноліття пра­

вомочної особи та за інших обставин, що були перешкодою

для звернення з позовом.

Сплив строку позовної давності тягнув погашення права

на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ.

Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже по­ збавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобов'я­

зання після спливу строку позовної давності (наприклад по­

вернення боргу) вважалося виконанням належного, оскільки

саме право існує, хоч і позбавлене захисту позовом. Наприк­ лад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає

силу j після спливу строку позовної давності, однак позбав­

ляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву

натуральнuх.

§ 4. Спеціальні засоби преторського захисту

Крім позовного захисту порушених прав, було введено

найрізноманітніші форми непозовного захисту від правопо­

рушень. Вони грунтувалися на положеннях магістратів і були

виразом адміністративної влади. За своєю природою це були

адміністративні форми захисту суб'єктивних цивільних прав.

Серед них розрізняли інтердикти, стипуляції, введення у во­

лодіння і поновлення в первісний стан.

299