Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

СІИ ВХОАИЛИ кілька фахівціВ-СУААів з числа магістратів, при­

сяжні СУААі обиралися за жеребом; головував спеціальний

магістрат. Ао початку засіАання СУАУ громаАЯНИН, який вису­

нув обвинувачення, повинен був виконати певні формальнос­

ті, щоб засвіАЧИТИ свій намір. Якщо обвинувачів було кілька,

претор призначав оАного як dominus litis, АОАавши трьох по­

мічників. Усі вони піАписували обlJu'НуlJачуlJаль'Нuй акт, у

якому зазначалися: 1) місце слухання справи, 2) ім'я претора,

3) ім'я ТОГО, хто обвинувачує, 4) ім'я того, кого обвинувачу­

ють, 5) сутність обвинувачення, 6) зміст віАповіАНОЇ норми за­

кону, 7) місце, рік і місяць вчинення злочину. При цьому об­

винувачуваний міг скористатися правом ознайомлення з ак­

том обвинувачення.

Той, хто висував обвинувачення, певним чином зв'язував

себе фактом обвинувачення: у разі неАовеАеності обвинува­

чення, Ао нього міг бути у свою чергу вчинений позов з боку колишнього обвинувачуваного з ПРИВОАУ наклепу на нього. Крім того, кожен римський громаАЯНИН міг обвинуватити то­ го, ХТО висунув обвинувачення і програв карний процес, у не­

сумлінності, змові з обвинувачуваним тощо і порушити іншу

карну справу проти обох вказаних осіб.

Після встановлення сутності обвинувачення починалася процеАура визначення склаАУ СУАУ присяжних. Кожна сторо­

на мала право віАВОАИТИ присяжних, яких, зазвичай, у слу­

ханні справи брало участь віА 35 Ао 75 осіб. Потім жеребом визначався СУААЯ - головуючий У справі. СУА збирався у спеціально організованому місці, у певні Ані й ГОАИНИ, був

віАКРИТИМ і публічним. Процес починався з промови обвину­

вача, у якій той мав Аотримати чотирьох умов: rem ut defmiat, hominem ut поtеt, argumento probet, teste confirmat - ви­

класти суть звинувачення, вказати на учасників і обставини злочину, викласти аргументи і вказати на Аокази. ПіА час ОА­

ного процесу можна було обвинуватити особу лише в ОАНОМУ

карному злочині. Головним елементом процесу були промо­ ви. Аопит свіАків ПРОВОАИЛИ особисто сторони. Після закін­

чення змагань ораторів і піАСУМКОВОГО висновку головуючого наставав момент прийняття рішення присяжними.

Присяжні виносили голосуванням (dixerunt) вирок у ОАНО­

му З таких формулювань: «випраВАаний» (А. - absolvo), «засу­ Ажений» (с. - condemno), «істина не встановлена» (N. L. - поп liquet). Вирок, що містив заСУАження обвинуваченого, потребував не менше 50 віАсотків + 1 голос присяжних. За

260

умов рівності голосів «за» і <шроти» підсудного виправдову­

вали. Слухання справи могло бути відновлено за тим самим

або аналогічним обвинуваченням, однак через певний промі­

жок часу. Виконання вироку було справою обвинувачів (їм

видавали для цього спеціальні накази на ім'я уповноважених міських магістратів).

З часом процедура судочинства зазнає змін. Поступово зростає роль головуючого у суді. З'являються платні обвину­ вачі-донощики, а згодом і професійні слідчі-поліцейські. Справи про незначні злочини підлягали прискореному адмі­ ністративному розгляду зі спрощеними покараннями. Обви­ нувачення могло бути вже не тільки приватним (accusatio), а

й офіційним. Процес стає закритим і зводиться часто до до­

питу обвинувачуваного з приводу висунутих проти нього об­ винувачень (inquisitio). Не допускається, як було раніше, уго­

да сторін щодо формулювання обвинувачення, про характер

покарання. Якщо винесений і оформлений належним чином судовий вирок не виконується негайно, то він вважається владним наказом для адміністрації, що не вимагає додатко­

вих судових дій.

У період імперії судочинством займаються чиновники, при­ значені імператором - співробітники його канцелярії. Ста­

новище обвинуваченого враховується при визначенні судової

процедури: сенаторів могли засуджувати або сам імператор, або спеціальна колегія; з'являються спеціальні суди для при­

дворних, вояків і духівництва; чиновники підлягають суду своїх начальників; створюється спеціальний суд для розгляду

злочинів, вчинених рабами і колонами.

Розвивається інквізиційний процес. Справу від її порушен­

ня до винесення вироку цілком проводила одна особа - суд­

дя. Все ширше застосовуються катування, причому навіть що­ до свідків. Катуванням піддаються не тільки раби, а й вільні громадяни. Перевагу надають письмовим доказам. Свідчення однієї особи не вважаються достатнім доказом, свідчення жі­ нок мають обмежене значення. У судах присягати повинні вже не лише сторони і свідки, а також і судді. Судова проце­

дура стає платною і дорогою. Це помітно гальмує розгляд

справ.

Останнє слово при карному судочинстві належить імпера­

тору, що міг припинити карне переслідування, звільнити від

покарання, амністувати. Він міг поновити добре ім'я того за­ судженого, котрий, на його думку, був цього гідний (restitu-

261

tio іп integrium інститут, відомий у приватному праві як

анулювання угоди).

Поступово формується корпорація осіб, що мають відно­ шення до судочинства, але не є суддями - advocati. Претен­ дентів вносили у списки колегії адвокатів (statuti advocati)

після попереднього іспиту. Очолював колегію адвокатів її го­ лова - primas. Судова установа, до якої зараховувався адво­

кат, мала над ним дисциплінарну владу, тобто могла наклада­

ти штрафи, забороняти на якийсь час ведення справ, виклю­ чати зі списків. Від адвоката залежало, прийняти на себе ве­

дення справи чи відмовитися від неї. Іноді суддя призначав

стороні, що не знайшла собі захисника, адвоката від суду. Адвокат одержував zoнорар (почесну винагороду) - «у ме­ жах справедливої помірності>}. Крім виступу в суді, адвокати

складали для своїх клієнтів документи, ділові папери тощо.

При визначенні кола ооказів, що могли використовуватись

у карному процесі, виходили з того, що найголовнішим дока­

зом є інформація свідків. Свідками, зазвичай, могли бути

тільки повноправні римські громадяни. Однак у разі держав­

них злочинів допускалося свідчення жінок, дітей, осіб чужо­

го громадянства, навіть рабів. Не допускалося у класичному праві свідчення одне проти одного родичів, що перебували у

прямому спорідненні; лібертинів проти своїх колишніх хазя­

їв; свідчення клієнтів проти Їхнього патрона. Свідчення мало бути особисто зробленим у судовому засіданні. Допускалося

примушування до свідчення: вільних громадян примушували

загрозою штрафу, рабів - загрозою катування. Катування

вважалися прийнятними також для бурлак. У разі тяжких,

державних чи релігійних злочинів дозволялося катувати за розсудом суду будь-кого. Спеціально визначалося становище рабів, що дають свідчення проти свого хазяїна: після допиту з катуванням вони вважалися вільними і більше не належали

колишньому власнику.

Достатніми для обвинувачення визнавалися також дока:ш, добуті під час обшуку будинку підозрюваного (але при

цьому обшук мав проходити за точно встановленою законом

процедурою, для того щоб виключити можливість підкидання доказів), і ті, що містилися у документах. Значення пись­

мових доказів мали у карному процесі тільки документи офі­

ційного характеру. Папери мали бути представлені в оригіна­ лах безпосередньо суду.

262

Частина ІІІ

КЛАСИЧНЕ РИМСЬКЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

Розділ І

ОСОБИ

(СУБ'ЄКТИ ПРИВАТНОГО ПРАВА)

Глава 1

ФІЗИЧНА ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ПРИВАТНОГО ПРАВА

§ 1. Цивільна правоздатність та ті обсяг

Той, хто здатний мати суб'єктивні права, бути носієм пра­

ва, визнавався суб'єкmо:м праВа, особою. Здатність людини бути носієм певних прав називається nраВозОаmнісmю.

ЦиВільна nраВозоаmнісmь - це здатність вільної людини

мати права та обов'язки у галузі приватних відносин. Вона виникала з моменту народження. Проте, як вважали римські

юристи, у деяких випадках цивільна правоздатність може ви­

никнути і до народження дитини. Павло зазначав: «Хто зна­ ходиться у лоні матері, охороняється, нібито він знаходиться

серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду »

(А. 1.5.7). Отже, якщо батько дитини, яка ще не народилась,

помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка

того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відді­

лення дитини від матері та її крик. У мертвої дитини право­

здатність не виникала. З моменту народження дитина була носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших ци­

вільних прав, наприклад спадкоємцем тощо.

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське пра­

во прирівнюваЛ0 до смерті продаж у рабство, полон, засу­ дження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо

263

людина отримувала знову свободу, її правоздатність віднов­ лювалася, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

Зміст циВільної njJаВозоатності римського громадянина охоплював два основних елементи: 1) jus сопuЬіі - право

брати законний римський шлюб, у якому діти набувають ста­ тусу римського гронадянина; 2) jus commercii - право бути учасником цивільного обігу, тобто право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-пра­

вові спори в суді тощо. В jus commercii у період принципату почали розрізняти окремо право складати заповіт і право бу­

ти свідком при складанні заповіту (актиВна тестаментна njJаВозоатність), а також право бути спадкоємцем за запові­ том (nасиВна тестаментна njJаВозОатність). Крім того, пра­ во бути учасником цивільного обігу означало також, що осо­

ба є оеліктозоатною, тобто здатна сама відповідати за вчи­

нені нею приватні делікти.

у сукупності ці повноваження складали зміст цивільної

(приватної) правоздатності римського громадянина.

Проте для того, щоб повною мірою користуватися існу­

ючими правоможностями, однієї цивільної правоздатності

було замало. Адж:е правоздатність - це тільки можливість мати права, скористатися ними особа може самостійно тіль­

ки за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями

набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за вчинені делікти. Іншими словами, циВільна оієзоат­

ність - це здатність здійснювати юридично значимі дії і від­

повідати за них. Римське право не виробило визначення дієз­ датності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці.

На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність настава­ ла в людини не в момент її народження, а з досягненням пев­ ного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення Їх і

відповідати за вчинені правопорушення. Дієздатність залежа­ ла також і від інших чинників - стану здоров'я, сімейного

стану тощо.

За ВікоВим цеНЗ0М цивільна дієздатність громадян дифе­

ренціювалася на чотири групи. До першої (infantes) належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатними; до другої (impuberes) - дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до

14 років, що були обмежено дієздатними. Вони могли здій-

264

снювати тільки дрібні правочини, робити недорогі покупки,

приймати незначні дарунки, проводити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати правочини, спря­ мовані на припинення прав або встановлення якого-небудь обов'язку, то треба було отримати дозвіл опікуна, який давав

його у момент здійснення правочину. Правочин, здійснений

без згоди опікуна, зобов'язував неповнолітнього тільки в ме­ жах збагачення, одержаного за цією угодою.

Третю вікову групу (adulescientes) складали особи (з 12 до

25 років - дівчатка, з 14 до 25 років - хлопчики), що визна­

валися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійсню­

вати будь-які цивільноправові правочини, якщо були в шлюбі,

проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони

у той стан, в якому вони були до укладення правочину, тобто

застосувати реституцію. Розвиток продуктивних сил і цивіль­

ного обігу, залучення до ділового життя практично недосвід­ чених, наївних та необачних осіб підривало усталеність ци­

вільноправових відносин. Цій категорії осіб з 11 ст. надано

право просити собі куратора (піклувальника). Після цього та­ кі особи могли здійснювати правочини тільки з дозволу кура­ тора. Проте за ними зберігалося право самостійно складати заповіт, а також вступати в шлюб.

Нарешті, четверту групу становили повністю дієздатні осо­

би. З досягненням 25 років відпадали обмеження цивільної дієздатності за віком, вона ставала необмеженою, якщо не

було інших чинників, що її обмежували.

Фізич:ний стан особи незначною мірою впливав на її діє­ здатність. Наприклад, глухонімий не міг укладати такі дого­

вори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному

процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно більше fJnлиfJаfJ психічний стан особи. Недоумкуваті та душевнохво­ рі визнавалися абсолютно недієздатними і не могли самостій­

но вчиняти цивільні правочини. Істотно обмежувалися у дієз­

датності марнотратники - особи, не здатні розумно розпо­ ряджатися своїм майном. Марнотратникам призначався пік­

лувальник, який зобов'язаний був піклуватися про Їхній май­

новий стан. При цьому сам марнотратник міг самостійно

здійснювати лише правочини, спрямовані на набуття майна.

Він же особисто відповідав за вчинені правопорушення. Інші

правочини марнотратник міг вчиняти лише зі згоди піклу­

вальника.

265

Жінка поступалася у правовому становищі чоловікові. У

період республіки вона перебувала під постійною опікою сво­ го чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в правоздатності та дієздатності. В період принципату відбу­

ваються зміни у правовому становищі заміжньої жінки, пов'я­

зані з тим, що шлюб сит тапи, де дружина переходила під

владу чоловіка, поступово був витіснений шлюбом sine тапи,

при якому дружина залишал.ась для свого чоловіка юридично

чужою, зберігаючи за собою статус, майнові права, які мала

до укладення шлюбу. Отже, доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, могла приймати са­ мостійні рішення щодо свого майна. Проте і в цей період вона не могла відповідати за чужі борги. Тому Папініан загалом

слушно зазначав, що «за багатьма постановами нашого права

жінки перебувають у гіршому становищі, ніж чоловіки».

Обмеження цивільної правоздатності наставало при сарі­ tis deminutio, оскільки втрата будь-якого із статусів немину­

че впливала на можливість бути взагалі суб'єктом права, а,

отже, і учасником цивільних правовідносин.

Разом з тим, існували досить істотні обмеження загальної

правоздатності, що стосувалися, насамперед, визначення

можливого обсягу цивільних прав і обов'язків. Їх можна об'­

єднати одним поняттям <<приниження -честі», розрізняючи

кілька її видів: а) позбавлення права бути свідком (intestabi-

litas); б) ганьба (infamia, ignominia); в) погана репутація (tur-

pitudo).

Intestabilitas була передбачена вже Законами ХІІ таблиць,

як спеціальне обмеження правоздатності, пов'язане з пору­ шенням обов'язку свідка підтвердити факт договору або його

зміст. Така особа визнавалася безчесною і втрачала право

бути свідком (VIII.22).

Найбільш серйозне обмеження - infamia, або ж ignominia

(ганьба) - утвердилося за допомогою преторського права як

інститут, головним чином, приватного права. Ганебними дія­

ми визнавалися: виключення зі складу легіону, подвійні зару­

чини тощо. Оголошення особи безчесною тягло за собою по­

збавлення права виступати у суді представником іншої осо­

би, бути опікуном тощо.

За межами infamia було turpitudo (погана репутація), що

регулювалось преторським едиктом і полягало в обмеженні спадкових прав осіб, що займалися ганебними професіями

(повії, актори та ін.).

266

§2. Опіка і піклування

уразі неможливості особи саМОСТ1ИНО ЗД1Иснювати своє

суб'єктивне право їй призначають опікуна або піклувальника.

Римські юристи не вбачали принципової відмінності між ци­

ми двома поняттями. Але, як правило, опікун призначався

над малолітніми і жінками, піклувальник - над душевнохво­ рими, марнотратниками і неповнолітніми.

Павло так характеризував опіку: «Як визначає Сервій, опі­

ка є встановлена і дозволена цивільним правом сила і влада

над вільною особою для захисту того, хто внаслідок віку не­ спроможний захищатися самостійно... » (А. 26.1.1).

Зараз відмінність між опікою і nі1(Jlуванням вбачають у

тому, що опіка призначається над повністю недієздатними особами і цим зумовлюється право опікуна вчиняти необхідні правочини від імені самих підопічних.

Отже, опіка призначалася над малолітніми, тобто над осо­ бами, які не досягли 7 років.

Над неповнолітніми особами (хлопчики віком від 14 до 25 ро­

ків, дівчатка віком від 12 років до 25 років) встановлювалося піклування, оскільки вони вже були дієздатними (якщо укла­ ли шлюб), але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Че­ рез це піклувальник не заміняв Їх і не обмежував Їхньої діє­

здатності, він лише своїм схваленням надавав юридичної си­

ли правочинам, які укладали зазначені особи. Втім, з часом

відмінність між опікою і піклуванням у цих відносинах посту­

пово стирається і зберігається лише в тому, що для визнання

юридичної сили за правочином, здійсненим неповнолітнім,

вимагалася присутність опікуна. У разі його відсутності пра­

вочин не мав юридичної сили.

Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не

вчиняв. Він не мав зобов'язання бути присутнім при вчиненні

ними правочинів, але мав право схвалити чи не схвалити да­

ний правочин. Якщо останній не був схвалений піклувальни­

ком, він юридичної сили не набував.

Опіка і піклування призначалися лише над persona sui juris, тобто над тими особами, які не були підвладними. Ос­ танні мали захист своїх цивільних прав та інтересів в особі

тих, під владою яких вони перебували.

Піклування встановлювалося над душевнохворими; мар­

нотратниками; неповнолітніми, що не досягли 25 років; над

особами, в яких були такі фізичні вади (глухота, сліпота), що

267

не дозволяли їм самостlИНО вчиняти певні юридичні дії або

захищатися. Крім того, піклування призначалося над майном

зачатих, але ще не народжених дітей; майном неспроможно­

го боржника; «лежачим» спадком тощо.

Опіка і nіклу6ан:ня 6стано6лю6алися за заповітом, за зако­ ном і за розпорядженням влади. За заповітом батько призна­ чав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм мало­ літнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опікунами ставали найближчі родичі. Як­

що ж ні за заповітом, ні за законом не було опіки і піклуван­ ня, вони встановлювалися за розпорядженням магістрату.

За часів переважання значення агнатського споріднення метою встановлення опіки був не захист прав та інтересів пі­

допічного, а захист майна роду або сім'ї. У таких випадках

опіка була правом найближчого агната. З втратою значення

агнатського споріднення це правило не діяло.

Бе.> nо6ажних причин fJiJ опіки чи nіклу6ання не можна було 6ідмо6итися. Підставами для відмови від опіки були: а) вико­ нання обов'язків опіки або піклування над майном трьох осіб; б) управління майном держави або імператора; в) обій­ мання певних посад; г) вік понад 70 років; д) бідність, непись­ менність, хвороба. Були й інші передбачені законом підстави

для відмови від опіки.

Закон 6изнача6 коло осіб, які 6загалі не могли бути опіку­

нами і nіклу6аЛЬНИ1<ами. Це жінки (крім матері та бабці), не­ повнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а та­ кож особи, що перебували на військовій службі. Опікуном чи

піклувальником міг бути призначений також раб. Факт при­

значення раба опікуном чи піклувальником одночасно озна­ чав звільнення його від рабства. Піклувальниками та опікуна­

ми не могли бути кредитори та боржники підопічного.

Особа, призначена опікуном чи піклувальником, зобов'яза­ на була у присутності свідків скласти опис майна підопічно­ го. Опіка і піклування призначалися лише над тими особами,

в яких було певне майно. Головним завданням і обов'язком

опікунів і піклувальників було управління майном в інтересах

підопічних. Опікуни і піклувальники в період республіки мог­ ли розпоряджатися майном підопічних на свій розсуд. Проте

непоодинокі випадки зловживання змусили владу обмежити

таку свободу. В імператорський період відчужувати сільське

нерухоме майно можна було тільки з дозволу претора. Це

правило згодом пошириться також на інше нерухоме майно.

268

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі ви­

моги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, корис­

туватися повагою в суспільстві, викликати впевненість у Їхній

чесності, добропорядності, безкорисливості.

Їх головний обов'язок - піклуВання ntю майноВі інтереси

підопічних. Вони здійснювали управління Їх майном і піклу­

валися про постійне прирощення цього майна, про його збе­

реження та розумне використання. Опікуни і піклувальники також турбуВалися про особу nідоnічноzo, його виховання, здоров'я, розвиток тощо, оберігали його від поганих впливів та інших небажаних зазіхань.

Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося ганеб­

ним вчинком і призводило до infamia.

Опіка і піклуВання припинялися: а) смертю підопічного

або досягненням ним повноліття; б) у разі смерті опікуна чи піклувальника; в) повної нездатності опікуна чи піклувальни­ ка здійснювати свої функції; г) відмови від опіки чи піклуван­ ня з поважних причин, визначених законом; д) позбавлення

опікуна чи піклувальника його повноважень магістратами чи іншими органами влади.

§ 3. Диференціація фізичних осіб як суб'єктів цивільного права

Римські громадяни мали повну цивільну правоздатність у майновій та сімейній сферах. Як зазначалося, у сфері цивіль­

ноправових відносин правоздатність римського громадянина

складалась з двох основних правоможностей: 1) права укла­

дати законний римський шлюб; 2) права бути учасником ци­

вільного обігу.

За недієздатних осіб здійснював юридичні дії, набував для них права та обов'язки Їхній pater familias, а за відсутності

такого - опікун або піклувальник. Це стосується правового становища римських громадян. Цивільна правоздатність інших категорій жителів Риму (перегрінів, латинів, лібертінів тощо) обмежувалась.

ПерегfYіни у сфері приватноправових відносин керувалися

власним національним правом згідно із законом про провін­

ції, який встановлював для неї особливий правовий статус.

Отже, склалася різноманітна система правового регулювання

майнових відносин у різних провінціях, при цьому не було

спільної правової основи для контакту з Римом у цій сфері.

269