Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

магістрату могли бути оскаржені (provocatio) римськими

громадянами; допускалася можливість перерви між здійснен­ ням повнова)J(ень тим магістратом, що здає свою посаду, і

тим, що обіймає її; допускалося втручання магістрату-колеги

у виконання рішення.

По:ш містом влада магістрату була практично одноособо­

вою: його рішення оскарженню не підлягали, а неМОЖАИВість

здати виконання справ новій посадовій особі подовжуваАа

повноваження попередньої без спеціальних розпоряджень. Як посадова особа, римський магістрат міг застосовувати

примус щодо римських громадян. Він міг особисто або через

підлеглих затримати тих, що порушують порядок, навіть за­

арештувати їх; мав право порушувати обвинувачення в судах

проти громадянина; користувався владою накладати штрафи.

Примушуючи громадянина до виконання публічно-правових обов'язків чи ДАЯ забезпечення судочинства, магістрат міг на­

віть розпорядитися про арешт речі, яка належить цьому гро­

мадянину.

Аля виконання своїх повноважень магістрат створював

особисту раду (consilium), а також технічний апарат (радни­

ки і секретарі). Його працівники одержували за цю роботу

платню, Їхні посади переходили у «спадщину» до наступника

на посаді магістрата.

Як особа, що втіАЮЄ «велич римського народу», магістрат мав спеціальний адміністративний і правовий статус.

З одного боку, його особиста гідність і недоторканність

підлягали спеціаАьній охороні нормами карного права, в

особливих випадках зазіхання на владу магістрату прирівню­

валися до laesae majestatis - замах на велич (свободу) рим­

ського народу. Непокора наказу чи розпорядженню магіст­ рату саме по собі розглядалася як злочин, або у кожному ра­

зі вважаАася обставиною, що обтяжує провину.

Разом з тим, з іншого боку, деякі дії магістрату могли слу­ гувати підставами виникнення спеціальних публічних делік­

тів, тобто магістрат був спеціальним суб'єктом <<Посадових злочинів». Це було пов'язано із загальною вимогою, відповід­ но до якої магістрат має взагалі піклуватися про те, щоб

«публічним (державним) інтересам не завдавали шкоди». З цієї вимоги випливало те припущення, що магістрат не мо­

же нехтувати своїми обов'язками, ухилятися від виконання функції, до яких зобов'язує посада. Він повинен піклуватися про «публічні справи», навіть про ті, що не належать до його

230

прямої компетенції. Нехлюйство магістрату щодо виконання

цих його обов'язків могло згодом (після закінчення терміну

перебування на посаді) стати приводом для судового розгля­

ду, вироку і вигнання.

Теоретично посадові особи вважалися відповідальними пе­

ред народними зборами. Але ще раз нагадаємо, що притяг­

нення до відповідальності могло мати місце тільки після за­ кінчення терміну повноважень магістрату.

Розглянемо правомочності окремих магістратів.

1. Консули, яких обирали у кількості двох осіб, БУ/1И вищи­

МИ урядовцями у республіканському Римі.

Консул відкривав засідання сенату і головував у ньому. Він

також головував у центуріатних коміціях, наглядав за від­

правленням релігійних обрядів. У разі необхідності він пред­

ставляв державу в зовнішніх зносинах. Консулу належа/1а широка юрисдикція: він міг вирішувати карні справи, прису­

джувати до великих штрафів і навіть до смертної кари. По­

при широкі повноваження консула у різних галузях вряду­

вання, його влада була обмежена загальними вимогами, що

висувалися до всіх магістратур (терміном перебування на по­ саді, колегіальністю, можливістю контролю з боку сенату і зборів).

Проте іmрегіum консула - це, передусім, влада у галузі

військовій. Він проводив набір римських громадян в армію.

Після того, як військо було сформовано, воїни присягали консулу. Після того, як військо виходило за межі міста, кон­ сул наділявся правами полководця (у період війни це познача­

лося терміном «іmрегіum militiae»). Якщо в межах міста мог­

ла мати місце інтерцесія рішень і розпоряджень колег, то на

війні це не допускалося. Узгодження принципу колегіальності діяльності магістратури і принципу забезпечення єдності ко­

мандування на війні досягалося тим, що звичайно консули ке­ рували воєнними операціями на різних територіях, відокрем­

лених напрямах, проти різних ворогів тощо. Отже, окрема ар­ мія, доручена консулу, діяла на окремому театрі воєнних дій, у межах якого здійснювалася одноособова консульська вла­ да, і який у цьому разі називався «провінцією». Поділ сфери дій консулів міг відбуватися різними шляхами: а) жеребом між колегами; б) угодою між ними; в) за вказівкою сенату.

Консул мав право на свій розсуд призначати командний

склад (за винятком військових трибунів, котрих обирали на­ родні збори).

231

Консулам також належало право оголошувати в!ину тим народам, повз територію яких проходили Їхні армії. Однак, разом з тим, оголошена консулом війна не могла бути «голо­ вною війною». «Головну війну», тобто війну, через яку роз­ починала воєнні дії Римська держава, могло бути оголошено тільки сенатом або зі схвалення останнього. А вже перебіг цієї війни міг зумовлювати необхідність проходу війська повз чужі території, Їхнє загарбання тощо. Право консула на ого­ лошення війни (хай і локальної) певною мірою ніби доповню­

вало його право на укладення миру. Консул міг укласти пе­

ремир'я з ворогами Римської держави. Проте такий договір

мав характер попередньої угоди і підлягав ратифікації сена­

том, який міг і відмовитися санкціонувати мирний договір.

Консул через наявність у нього imperium militiae мав та­

кож певну фінансову владу, пов'язану з тим, що сенат асиг­

нував для ведення війни значні кошти, якими консул міг роз­

поряджатися для забезпечення військових (воєнних) потреб. З іншого боку, йому належало право розпорядження захоп­ леним у ворога майном. Але слід зазначити, що це право роз­ порядження загарбаним не було абсолютним, оскільки кон­

сул міг розпорядитися лише рухомими речами. Що ж стосу­

ється територіальних придбань (окупованих земель), то роз­

порядження ними належало до компетенції сенату.

Крім того, консул здійснював у війську вищу адміністра­ тивну, карну і цивільну юрисдикцію.

Слід зазначити, що сенат контролював консула і на війні. Консул зобов'язаний був посилати сенату повідомлення про

хід воєнних дій і запитувати у сенату, як вчинити у тому чи

іншому випадку. Сенат направляв у діючу армію до консула

кве.стора, який мав контролювати витрати коштів, відпуще­ них для воєнних витр;,т. У певних випадках консул міг бути притягнутий до відповідальності за неналежне ведення воєн­

них дій: наприклад, за загибель війська, за невдалий резуль­ тат битви, за неправильну витрату сум, асигнованих на війну.

2. Посаду nретора було засновано у 367 р. до н. е.

3 точки зору оцінки знаttення nретора для формуВання

РИМСЬ1(QZO праВа першими слід назвати його функції 3 органі­

.шції судоttинстВа, оскільки саме у цій сфері його едикти з

часом стали однією з форм права.

Разом з тим, щодо знаttення посади nретора як ttинника і елементу формуВання та підтримання nубліttноzo праВо­

порядку у Стародавньому Римі на першому місці виступали

232

адміністративні функції. При цьому останні мали подвійний характер. З одного боку, претор мав здійснювати нагляд за громадським порядком у місті (Римі). Отже, він виконував

функції ніби міського голови. Разом з тим, претор вважався «молодшим колегою» консула, і у цій якості він виконував як

цивільні, так і військові функції КОНСУ)1ів, тобто командував військом, головував на народних зборах тощо. Преторів оби­ рали строком на один рік у центуріатних коміціях. З 242 р. до н. е. почали обирати двох преторів. Причому один відав, як і

раніше, справами римських громадян (praetor uгЬапus), а

другий - справами іноземців (praetor peregrinus).

3. Цензура. Спочатку цензор - це магістрат, що робив пе­

репис і надавав громадянам право бути зарахованими у той чи інший клас. Це була важлива функція, бо все життя Риму доби ранньої республіки було пов'язане з поділом громадян на майнові розряди, від чого залежав розподі)1 публічних прав і обов'язків у суспільстві. Наприклад, у разі набору до

ві"йська вимагалося з'являтися озброєним певним чином то­

що. Засади диференціації громадян Риму на розряди було встановлено згадуваною вище реформою Сервія Тулія. Але

тепер перед державними органами поставало завдання якось

визначати, хто конкретно з громадян має належати до того

чи іншого класу, соціальної групи тощо, іншими словами, ро­

бити перепис, визначати ценз конкретних осіб у військових, майнових і політичних цілях. Розподіл громадян по трибах,

розрядах і центуріях здійснювали спеціальні магістрати -

цензори. Згідно з даними традиції, цензура була заснована в

444 р. до н. е. Цензорів у кількості ДВОХ осіб обирали центу­ ріатні коміції. Вибори проходили один раз у п'ять років. Проте фактичний строк повноважень цензора був не п'ять років, а меншим. Це пов'язане з тим, що перепис громадян і Їхнього майна займав, звичайно, не більш ніж півтора року. Це практично і був строк, протягом якого цензори виконува­

ли функції на цій посаді.

Процедура визначення цензу відбувалася таким чином. Звичайно цензор улаштовувався на площі, особи, що претен­ дували на зарахування в розряд вершників, повинні були з'явитися з озброєнням і конем. Цензор виголошував: <<Пове­

ди свого коня» або <<продай свого коня». Остання фраза, ви­

мовлена презирливим тоном, означала, що домагання тієї чи

іншої особи цензор визнає безпідставним. Цензор був остан­ ньою інстанцією для рішення питання про зарахування до од-

233

ного з п'яти класів. Зростання значення посади претора при­

звело до того, що поступово його повноваження все більше

розширюються. Йому надаються нові функції у галузі керу­

вання державним майном, для реалізації яких він отримує

право віддавати стягування державних податків на відкуп ко­ легіям відкупників, здавати в оренду державну землю. Це фактично означає надання йому права на розподіл окупова­

них Римом чужих земель, що перейшли у фонд держави (ager

publicus) тощо.

Цензор краще ніж будь-хто знав матеріальне становище

римських громадян. Тому на нього було покладено важливу

функцію відбору кандидатів у сенатори. Він мав визначати

придатність тієї чи іншої особи для обіймання посади сенато­ ра, враховуючи при цьому такі вимоги до кандидата: а) шля­ хетність походження; б) заможність; в) наявність певних мо­

ральних якостей.

Цензор також був охоронцем моральності й у цій якості

мав право обмежити в політичних правах тих, хто, на його

думку, робив що-небудь негідне, непорядне. Наприклад, цензор

міг викреслити особу зі списку сенаторів, перевести до розряду веРШНИJ<ів чи у піхотинці, навіть виключити з триби, що тягло тимчасове позбавлення права голосу в народних зборах.

4. Аиктатор. Припускають, що диктатура є однією з най­

давніших римських інституцій і бере початок ще в архаїчну

добу. Тоді диктатор називався {<magister рориІі» і мав очолю­

вати ополчення римської громади. У добу республіки дикта­ тор призначався лише за надзвичайних обставин, наприклад, у разі війни з сильним ворогом чи у разі яких-небудь внут­ рішніх заворушень. Цей магістрат призначався одним з кон­

сулів за пропозицією сенату. Формально консул, що одержав

повідомлення сенату про призначення диктатора, міг призна­ чити на цю посаду будь-кого, але, звичайно, сам сенат і про­ понував кандидата. У джерелах немає згадки про випадки,

коли б протеже сенату не проходили на посаду диктатора. Зовнішніми знаками диктаторської влади були лікторu,

що у числі 24 осіб усюди супроводжували диктатора.

Строк повноважень диктатора обмежувався 6 місяцями. Проте, оскільки диктатор призначався для вирішення якоїсь

певної конкретної проблеми, то він складав із себе повнова­ ження, як тільки завдання було вирішено. Отже, фактично строк диктатури міг бути значно коротшим встановленого

терміну.

234

Аиктатору надавалася summum imperium (максимально

повна влада). Всі інші магістрати, в тому числі консули, У разі

призначення диктатора переходили під його контроль і зо­

бов'язані були беззаперечно підкорятися його розпоряджен­

ням. Розпорядження диктатора навіть не підлягали інтерце­

сії, тобто плебейські трибуни не могли накладати veto на

розпорядження диктатора. Повноваження диктатора на війні

загалом аналогічні тим, що мав консул (набір армії, команду­

вання військом, розподіл трофеїв, вища юрисдикція у війську

тощо). Беззастережною була влада диктатора і щодо пересіч­

них римських громадян. Наприклад, якщо диктатор прису­

джував кого-небудь до страти у межах міста Риму, то його

вирок фактично був остаточним, його не можна було оскар­

жити у будь-яку інстанцію, включаючи народні збори.

Слід зазначити, що з ІІІ ст. н. е. класична диктатура вихо­

дить з ужитку. є. о. Скрипильов звертає увагу на те, що так

звані диктатури Сули і Гая Юлія Цезаря, попри своє найме­

нування, не мали необхідних ознак магістратури. Зокрема, вони не були обмежені строком, не були встановлені для ви­

рішення певного завдання тощо.

5. Начальника кінноти (magister aequitum) призначав ДИl{­ татор, він був помічником останнього (і фактичним заступни­ ком на час або у місці відсутності). Однак формально началь­

ник кінноти не міг діяти самостійно на свій розсуд, навіть за

відсутності диктатора. Головний обов'язок (і повноваження)

начальника кінноти - командувати римською кіннотою у складі війська, довіреного диктатору. Начальник кінноти не міг залишатися на посаді довше диктатора й автоматично по­

збавлявся повноважень, як тільки диктатор складав із себе

свої.

6. Плебеuські трибуни (tribuni plebis) спочатку були

військовими вождями плебсу під час сецесій на Священну гору (Варрон). Але у 494 р. до н. е. плебеї домоглися права

обирати їх зі свого середовища, як двох спеціальних поса­

дових осіб, своєрідних <<правозахисників», що мали зав­

данням захищати станові інтереси плебеїв. При злитті пле­ бейської і римської патриціанської громад плебейським

трибунам було надано право втручання у розпорядження

будь-якого римського магістрату, включаючи консула, яl{­ що це розпорядження не враховувало інтереси плебсу.

Самі ж плебейські трибуни формально обов'язкових розпо­ ряджень видавати не могли, тобто вони не були наділені

235

аДМІНІСтративними функціями. Згодом за підтримки се­ нату трибуни перетворилися у посадових осіб, що виконува­ ли контрольні функції щодо консула. Іноді за вказівкою се­ нату трибун супроводжував військо, очолюване консулом. Плебейські трибуни у кількості двох осіб обиралися на

спеціальних плебейських зборах (consilia plebis tributa).

Пізніше кількість трибунів збільшилася до 5, а ще пізніше -

до 10.

Особа плебейських трибунів вважалася священною і недо­ торканною. Зазіхання на особу трибуна каралося смертю.

7. Едuлu займалися головним чином підтриманням порядку

на ринках. Вони відали постачанням міста Риму хлібом, на­

глядали за чистотою на вулицях тощо. Їм також належа­

ла юрисдикція у справах, що виникали з торгових угод на

ринках.

Усього едилів було чотири - два плебейських і два (з 307 р. до н. е.) курульних. Посада плебейських едилів з'явилася ра­ ніше, що, на думку є. о. Скрипильова, вказує на те, що спо­

чатку плебейська громада в економічних відносинах стояла

вище патриціанської громади Риму і що спочатку плебеї біль­

ше займалися торгівлею, а римляни-патрицїі - землероб­

ством.

8. Нuж'tі магістрати - забезпечували різні напрями дріб­

ного адміністративного і поліцейського врядування. Їх оби­

рали на трибутних коміціях строком на один рік. Загальна кількість Їх була 26 осіб. Вони об'єднувалися у колегії: одна опікувалася в'язницями, інша - карбуванням грошей, тре­

тя - вулицями тощо.

Глава 2

ПУБЛІЧНИЙ ПОРЯДОК ТА ВРЯДУВАННЯ

УРИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

§1. Принципат

Політичний устрій імперll склався після завершення гро­ мадянських .війн і набуття верховної політичної, військової

і релігійної влади Октавіаном, який у 27 р. до н. е. отримав

від сенату титул Августа. Римська імперія утвердилася як

236

Вlиськова монархія. У своєму розвитку пройшла два етапи:

принципат (рання імперія) і домінат (пізня імперія).

Період ранньої імперії іменують <<принципатом» тому, що

визначальним у титулі імператорів цього періоду було понят­ тя princeps. Принцеnс (імператор) офіційно був не монар­ хом, а <<Першим серед рівних » (сенаторів), що має вищу владу і авторитет (imperium і auctoritas). Формально вважалося, що

імператор є вищим республіканським магістратом, однак до­ вічним і таким, що має вищу владу. З часів Августа в особі принцепса поєднується низка найважливіших республікан­

ських посад: цензора, народного трибуна, куратора мораль­

ності, верховного понтифіка.

Його іменують <<Принцепсом», однак іноді вживаються ти­

тули - «август» та «імператор». Але саме титул «імператор » стає найбільш уживаним.

Попри всю важливість особистих якостей принцепса, все більшу роль в організації публічного порядку починають ві­

дігравати оточення останнього та апарат державних служ­

бовців. Наприклад, за Октавіана Августа у прийнятті рішень

та виконанні окремих функцій державного врядування бе­

руть участь друзі nринцеnса (аmісі principis) та супутники nринцеnса (comites principis), що з успіхом виконують його

різноманітні доручення. Разом ці наближені до імператора особи складали раду nринцеnса (consilium principis), яка об­

говорювала визначені ним питання державного життя. З ча­

сів Адріана «consilium principis» набула певних формальних організаційних ознак: члени ради обиралися за жеребом з

числа найвідоміших сенаторів, вершників, видатних право­

знавців тощо.

у державному врядуванні все більшого значення набуває

імператорська канцелярія, яка складалася з І<ількох відділів

(scrinia) . Один вів офіційне листування принцепса, інший - готував відповіді на заяви і клопотання, третій - збирав ма­ теріали, необхідні для вирішення судових справ, четвертий -

готував промови тощо.

Загальних правил спадкування посади принцепса не існу­

вало. Згідно з традицією, нового імператора обирав сенат.

Проте імператор називав свого наступника у заповіті або

всиновлював когось із сенаторів. Спадкоємець або всиновле­

ний після схвалення сенатом і ставав наступником імперато­

ра. Важливе значення у призначенні наступника принцепса у період принципату мала армія. Підтримка нею тієї чи іншої

237

кандидатури призводить до ПОЯВИ низки «солдатських імпе­ раторів ». З часом вирішальну роль у приході до влади прин­ цепса починає відігравати nреторіансЬ1(Д гВардія. Тепер доля вищої урядової посади залежить не від польових легіонів, а

стає заручницею палацевих змов.

Сенат і надалі формально залишався законодавчим орга­

ном. Як правило, сенатус-консульти приймалися з ініціа­ тиви імператора після того, як відповідні питання вже бу­ ло розглянуто радою принцепса. Не було випадку, щоб се­ нат відхилив такий проект. Законопроекти звичайно прий­

малися одноголосно. Це пояснюється тим, що сенаторів призначав і звільняв імператор, і, отже, вони залежали від нього. Крім того, імператор міг накласти veto на рішення

сенату.

За сенатом деякий час ще зберігаються певні урядові,

адміністративні і судові функції: він обирає республіканських магістратів, порушує карні справи проти хабарників у провін­ ціях, призначає слідчі комісії тощо. Проте повноваження се­ нату дедалі більше звужуються. Сенатус-консульти поступа­ ються місцем імператорським конституціям, що набувають

сили публічного закону.

Сенат певною мірою міг нейтралізувати потуги принцепса,

однак вже після смерті останнього. Він мав право, проаналі­

зувавши діяльність імператора, зробити висновок щодо її ха­ рактеру та значення для Риму. Якщо такі діяння визнавалися

негідними, то сенат скасовував видані за правління принце­

пса закони і розпорядження. Крім того, небіжчик присуджу­

вався до забуття (dаmпаtіо memoriae), що супроводжувалося

викреслюванням його імені з державних документів. Якщо

правління покійного оцінювалося позитивно, сенат міг оголо­

сити його «божественним» (divus).

До цього слід додати, що співвідношення сил між принце­ псом і сенатом визначалося значною мірою і тим, ЩО вся римська територія поділялася на дві частини: імператорську і

сенатську. При цьому сенату відводилися спокійні, мирні

провінції, де не було римських військ. Це пояснювалося тим,

що імператор, як вищий військовий начальник, краще може

забезпечити порядок у <<Неспокійних провінціях». Проте це мало й свій негативний аспект. Поняття «мирні провінції» і «розграбовані провінції» були синонімами. Отже, сенатські

провінції - це бідні області, доходи від яких були вкрай

238

незначними, що, певна річ, впливало на фінансові мож;швості

сенату як органу публічної влади.

Ця фінансова диференціація полягала і в тому, що існува­ ло дві скарбниці - скарбниця республіканська, або ж сенат­

ська (аегагіuт), і скарбниця принцепса, або ж імператорська

(fiscus). Тоді як перша зубожіла, друга активно поповнювала­

ся за рахунок коштів заможних провінцій. Тому, наприклад,

Август неодноразово позичав сенату значні суми на державні

потреби.

Значення ресnублі7{ансЬ](ої магістратури у добу принци­

пату знижується. Натомість важлива роль у врядуванні від­

водиться префектам, яких спочатку було двоє, а пізніше мог­ ло бути від одного до чотирьох. Міському префекту у Римі

належ:ала адміністративно-поліцейська влада. Повноваження

префекта поширюються не тільки на територію міста Риму, а й на міські околиці радіусом близько 150 км. Починаючи з

часів Августа, префекти стають начальниками варти палацу імператора і Їх починають іменувати praefectus praetoriae.

Пізніше префекти преторія стають начальниками військових

частин у межах Італії, за винятком міста Риму. Починаючи з ІІ ст. н. е., вони виконують не тільки адміністративні, а й су­ дові функції: відправляють судочинство від імені принцепса, діючи, головним чином, як апеляційна інстанція. Префектами

преторія були такі видатні правознавці, як Папініан, Павло, Ульпіан.

Значна увага приділяється організації врядування у провін­ ціях, кількість яких у добу принципату помітно зростає. За часів найбільшого розквіту під час правління імператора Тра­

яна до складу Римської імперії входили: Італія, острови Се­

редземного моря, Британія, Галія (території Франції, Бельгії,

Нідерландів, Люксембургу, Швейцарії, західна частина Ні­ меччини), Верхня Германія, Іспанія, області на південь від Дунаю (тепер Баварія, Австрія, Угорщина, Югославія, Алба­ нія, Болгарія), Дакія (сучасна Румунія), Македонія і Ахайя (сучасна Греція), Мала Азія (тепер Туреччина, Іран, частина

Аравії, Іраку, Грузії, Вірменії, Азербайджану), Сирія та Іудея

(тепер Лівія, Ізраїль, частина Йорданії, Сирії та Єгипту), все

узбережжя Північної Африки. Лише з ІІ ст. н. е. територія Римської імперії починає зменшуватися.

Звісно, величезна територія потребувала належного вряду­ вання. Імператорськими провінціями керують урядовці, при­ значені принцепсом. Вони одержують від імператора гарне

239