Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

3) допоміжні загони, укомплектовані жителями позаіталій­

ських областей (аихіІіа).

Наприкінці періоду республіки італійські союзники були

зрівняні У правах з римськими громадянами. Після цього римське військо стало поділятися на дві групи: РИМС1жих гро­

мадян і найманціВ.

Загальна чисельність збройних сил Римської республіки складала приблизно 20-24 тисяч осіб.

Командування збройними силами покладалося на консу­ лів. Якщо обидва консули перебували з армією, то вони керу­

вали нею по черзі, змінюючись щодня. Головнокомандувачі

мали при собі квестора і кілька легатів, яким під час бою мог­ ло бути доручено командування окремими частинами. Якщо

для командування армією призначався диктатор, то і при ньому створювалися відповідні командні структури, куди

входили начальник кінноти і кілька легатів. Після утворення провінцій консули були командувачами тільки в Італії, а у провінціях командування здійснювали управителі останніх. З часів диктатури Сули консули взагалі втратили військову

владу.

Армія, яка протягом багатьох століть мала характер пат­ риціансько-плебейського ополчення, наприкінці республіки

стає постійною. З 107 р. до . н. е. римський полководець Гай

Марій допускає до військової служби всіх бажаючих. Солда­ ти одержують озброєння від держави і П;1ату за службу, що стає Їхньою професією. Наприкінці республіки римська армія

налічує 70-75 легіонів. У кожнім легіоні було 6 тис. піхотин­

ців і 700 кавалеристів. Загальна чисельність римської армії становила близько 500 тис. осіб.

Процес формування постійного війська завершується за правління Октавіана Августа. Воно остаточно стає професій­

ним, завдяки закріпленню таких засад його організації, як

добровільність вступу до армії, тривалі терміни служби і до­

сить висока платня. З політичних та фінансових міркувань

Август скоротив армію майже вдвічі - до 250 тис. осіб, по­

ловина з яких служила у римських легіонах, а половина - у допоміжних військах, що рекрутували за рахунок провінціа­

лів (галлів, германців, фракійців та ін.).

Імператори намагалися всіляко заохочувати військові тра­

диції, культивувати у війську дух корпоративності, прагнули

зміцнити дисципліну і викоренити ледарство. Формуванню

традицій, зокрема, слугувало насадження релігійної ідеології

210

(ю< зазначав Сенека, «... наЙпершим зв'язком між СОАдатами є

реАігія»). Зміцнення ДИСЦИПАіни досягаАОСЯ постійним заван­

таженням СОАдат корисними справами: навчаннями, марша­

ми, зеМАЯНИМИ та будівеАЬНИМИ роботами, котрі корисні ще й

тим, що ПОАіпшують фізичну підготовку воїнів, якій придіАЯ­

Аася значна увага. Формуванню духу корпоративності у вій­

ську СПРИЯАО те, що ОЧОАював ЙОГО сам імператор, а вищий

і старший офіцерський СКАад формувався з сенаторів або вершників і підпорядковувався імператору. Легіони, когорти й аАИ (яли) одержуваАИ <<персональні» номери і наймену­

вання.

у зв'язку з військовими реформами доби принципату зрос­ тає значення особистої охорони принцепса - преторіанської

гвардії, яка формуваАася винятково з числа римських грома­ дян-італіків і мала низку привіАеїв: на відміну від легіонерів,

преторіанці САУЖИАИ не 20, а 16 років, одержували ПАатню не 12 тис. сестерціїв у рік, а 20 тис. тощо. За Августа преторіан­ ська гвардія СКАадаАася з 9 когорт (cohorts praetoriae) по

1000 осіб у кожній. Згодом преторіанці браАИ активну участь

у паJ1ацевих змовах, усуваючи одних імператорів та висуваю­

чи інших.

У період пізньої імперії відбувається «варварuзація» армії, що відображає зіткнення імперії з варварською периферією:

в армію широко заJ1учають варварів. Військо комплектується

майже цілком за рахунок рекрутчини. Змінюється і військова доктрина: військо розташовується на кордонах; зменшується

чисеJ1ьність Аегіону (до 2 тис. і навіть до 1 тис. осіб), внаСАі­ док чого він стає біJ1ЬШ мобіАЬНИМ; РУХАиві частини станов­

лять резерв і напраВJ1ЯЮТЬСЯ на діJ1ЯНКИ, яким загрожує не­

безпека.

ВнаСАідок необхідності спеціаАЬНОЇ регламентації життя війська виникає осоБАива гіАка пуБJ1ічного права - jus тіІі­ tare (мілітарне, або ж військове право).

§ 2. Статус воїнів

Значення РИМСЬКОГО Вlиська не Аише зумовило появу МІАІ­

тарного права, як сукупності норм, що регулюють різні ас­

пекти відносин всередині армії, а й потребувало чіткого ви­

значення правового статусу вояків: надання їм, з одного бо­ ку, привілеїв та гарантій, а з іншого - закріПJ1ення вимог до

НИХ з боку громади.

Для того, щоб забезпечити належне соціальне становище легіонерів, Їх було наділено низкою привілеїв, зокрема:

1) при ПОІ<араннях за правопорушення заборонялося від­ давати Їх на бій з дикими звірами, сікти різками, засилати у копальні і присуджувати до примусових робіт. До них не міг застосовуватися такий спосіб страти, як повішення, що вва­

жалося ганебним. Їх не дозволялося катувати під час допи­

тів;

2)воїни мали право на так званий «табірний пекулій>} -

майно, що формувалося за рахунок військової платні, пода­

рунків від батьків чи родичів, спадщини від товариша, який

загинув на полі бою. Пекулій вважався власністю сина, і його батько не мав жодних прав на це «табірне майно >}. Август ви­

дав закон, що дозволяв сину заповідати табірний пекулій на свій розсуд. Цей закон підтвердили Нерва і Траян;

3)привілеї у галузі спадкування полягають також у тому, що солдат під час походу міг заповідати без будь-яких фор­ мальностей. Він міг призначити собі спадкоємця тимчасово або за відкладальної умови. Солдатський заповіт вважався дійсним незалежно від його форми. Було потрібно лише, щоб

заповідач ясно висловив свою волю;

4) ветеранам, що йшли у відставку, пенсії виплачувалися зі спеціально·j військової каси, заснованої Августом, яка попов­ нювалася за рахунок податку на спадщину і податку на ку­

півлю-продаж;

5)ветерани платили податок з майна і несли корабельну повинність, але звільнялися від повинності зі спорудження кораблів;

6)після вислуги необхідної кількості років ветерани отри­

мували право на земельні ділянки, що надавали Їм у провін­

ціях, на нових «римських територіях>} від імені імператора.

Разом з тим, у деяких приватних відносинах права вояків було обмежено. Наприклад, до моменту відставки солдат не мав права укладати законний шлюб. Якщо він був одружений

до моменту зарахування в армію, то шлюб розривався або, точніше, призупинявся на час військової служби. Імператор­

ськими едиктами тим солдатам, термін служби яких минув, надавалося право укладати законний шлюб з жінкою, з якою

вони перебували у фактичних шлюбних відносинах, або (як­ що вони до служби у війську були одружені) поновити шлюб

з колишньою дружиною.

Низка правових обов'язків покладалася на офіцерів. 30К-

212

рема, книга 49 Аигестів містить згадку про те, що «... обов'яз­ ком трибуна чи того, хто командує військовим загоном, є: розміщення легіонерів у таборі, проведення з ними навчання, збереження ключів від воріт [табору], нічні обходи, присут­

ність при роздачі легіонерам продовольства, перевірка Їжі

[легіонерів], попередження зловживань при зважуванні [про­

Довольства], покарання у межах наданої Їм компетенції зло­ чинних діянь, присутність на зборах табору, прийняття скарг легіонерів, догляд за хворими ». Застерігають офіцерів від

зловживань: «...тоЙ, хто командує військом, має найсуворі­ шим чином ставитися до надання відпусток..., не посилати ле­

гіонерів на приватні роботи, на лов риби чи полювання ».

Оскільки статус вояка був тимчасовим, а потім відбувалася

його трансформація у статус «звичайного», цивільного рим­

ського громадянина, підставою чого була відставка з війська,

докладно регламентувалося питання залишення військової

служби.

Відставка могла бути різних видів:

1)почесна, що надавалася після вислуги повного терміну

служби;

2)з поважних причин, що надавалася у разі, якщо військо­ вослужбовець виявлявся непридатним до подальшого несен­ ня військової служби через поранення чи хворобу;

3)ганебна, що мала місце тоді, КОЛИ особа звільнялася у

відставку за вчинення публічного делікту (злочину). Звільне­ ний з війська за такою підставою позбавлявся пільг, які нале­

жали ветеранам, не мав права залишатися у резиденції імпе­

ратора й у місті Римі тощо.

§ 3. Публічно-правові засоби забезпечення боєздатності армії

Боєздатність війська залежить від рівня його підготовки,

дисципліни вояків У мирний та військовий час. Це чудово ро­

зуміли римляни і тому вирішенню цих проблем, у тому числі

засобами публічного права, приділялася значна увага.

Слід зазначити, що публічно-правові засоби забезпечення боєздатності римського війська застосовувалися вже на ета­ пі йоzo формуВання.

Зокрема, оскільки від початку військова служба була пре­

рогативою вільних громадян, низку заходів було спрямовано на те, щоб вберегти армію від проникнення до неї осіб раб-

213

ського походження. Як свідчить Марціан: «Рабам забороня­ ється будь-яка служба у війську під страхом смерті». Не ма­

ли права перебувати на військовій службі й вільні люди, які

добровільно опинилися в служінні іншим особам, а, отже,

морально чи матеріально залежали від них. Відповідно до цього принципу імператор Аркадій видав едикт, згідно з яким колони не могли потрапити на військову службу. Прин­

цип суворого відбору кандидатів до війська знайшов відобра­

ження й у правилі, згідно з яким заборонявся доступ в армію

тим особам, чиє юридичне становище (зокрема status libertatis) оспорювалось, хоча б у дійсності вони були вільними. До числа осіб, яким заборонялося служити в армії, належали та­

кож: а) викуплені (з полону); б) звинувачені у вчиненні кар­

ного злочину.

На підтримання дисципліни у вже сформованому війську

було спрямовано гнучку систему досить суворих покарань. До них належали: 1) страта; 2) тілесні покарання (castiga-

tio), що могли бути у формі бичування, биття різками і кий­ ками; 3) заслання на острови; 4) направлення у штрафну час­

тину; 5) грошовий штраф; 6) накладення особливих повин­

ностей; 7) розжалування; 8) ганебне вигнання з армії; 9) по­

збавлення пенсії, яка належала воїну за військову вислугу.

Разом з тим у вигляді заходів покарання не могли застосо­

вуватися до військовослужбовців: а) направлення на приму­ сові роботи у каменоломні чи копальні; б) віддавання на роз­

терзання диким звірам; в) повішення. Крім того, до воїнів не

застосовувалося катування під час допитів.

Розглянемо публічно-правові засоби боротьби з порушен­

нями у галузі військових відносин.

Серйозним порушенням вважалося дезертирстВо. Пока­

рання за цей делікт було різним, зважаючи на те, чи вчине­ ний він у мирний чи воєнний час, однією особою чи групою,

вперше чи повторно. Дезертирство у мирний час каралося досить м'яко. Наприклад, той, хто служив у кінноті, підлягав

розжалуванню, піхотинець - переведенню в іншу частину.

Однак дезертирстВо, В'іи'Не'Не під 'іас Вій'Ни, каралося, за за­ гальним правилом, стратою. При розгляді справи про дезер­

тирство звичайно брали до уваги такі обставини: 1) яку

зброю мав дезертир; 2) яким був розмір його жалування; 3) у

якому чині був дезертир; 4) звідки він дезертирував; 5) якою була поведінка винного на службі; 6) які обов'язки по службі

були на нього покладені; 7) чи вчинене дезертирство однією

214

особою, чи групою осіб; 8) чи не вчинив винний під час дезер­ тирства ще якогось злочину; 9) скільки часу пройшло з мо­ менту дезертирування; 10) як він поводився останнім часом;

11) чи з'явився знову в свою частину добровільно, чи був за­

триманий. Передбачалася посилена відповідальність за гру­

пове дезертирство. Наприклад, якщо до новобранців, що де­ зертирували вперше, застосовувалися більш легкі покарання,

то за повторне групове дезертирство наставала відповідаль­

ність на загальних підставах, тобто винних засуджували до

страти.

Суворо карався перехід на бік Ворога. Хоч за загальним

правилом воїнів не могли піддавати катуванню істраті Ш/1Я­ хом повішення чи віддання на розтерзання диким звірам, але перебіжчики, навіть ті, що повернулися потім назад, підляга­

ли таким ганебним покаранням. Юрист Таррунтеній Патерн зазначав, що «зрадники і перебіжчики у більшості випадків

мають бути засуджені до страти; після розжалування Їх під­ дають катуванню, оскільки розглядають як ворогів, а не як воїнів» . Карали на горло не тільки того, хто вчинив злочин, а

й того, кого затримали, коли він збирався перейти на бік во­

рога.

Значну увагу приділяли розмежуванню навмисного пере­

ходу на бік ворога і потраплянню у полон. При цьому дета/1Ь­ но з'ясовували всі обставини, за яких воїн потрапив у полон та його поведінку в полоні. Якщо легіонер був захоплений

ворогом під час переходу і потім повернувся з полону, то йо­

го реабілітація залежала від того, як він поводився У неволі. Зокрема, можливе було поновлення на військовій службі, але за умови, якщо встановлено, що, будучи захопленим в полон,

він намагався втекти з неволі та не перейшов добровільно на

бік ворога. Якщо полонений не повернувся тоді, коли міг це зробити, то його вважали nеребіжчuкоJvL.

До перебіжчика прирівнювали захопленого у полон воро­

гом під час перебування у таборі. Суворість кваліфікації у

цьому випадку пояснюється частими порушеннями правил

вартової служби, яким за всіх часів історії римської армії на­

давалося особливе значення. Перебіжчика щадили лише у ви­ няткових випадках: наприклад, якщо перебіжчик привів ра­ зом із собою велику кількість «бандитів» або виявив інших перебіжчиків.

Тяжкими публічними деліктами, що тягли суворе покаран­

ня, вважалися також:

215

1) розzолошення 8ійськ080Ї таємниці, що прирівнювалося

до зради. Той, хто повідомив ворогу військову таємницю, за­

суджувався до страти;

2)заклик оо n08стання карався стратою. Якщо результа­

том такого заклику стали лише легкі заворушення (подання

скарг магістрату тощо), то підбурювача лише розжалували;

3)8теч,а з поля бою. Того, хто, перебуваючи у лавах легіо­

ну, першим кинеться до втечі, пропонувалося з превентивною

метою страчувати у присутності всього легіону. Страті підля­ гав також той, хто у бойовій обстановці залишав передову позицію, рів тощо. Якщо з поля бою тікав весь легіон, то

страті підлягав кожен десятий легіонер за жеребом (децима­

ція);

4)неnО1<ора нач,альнику і не8иконання наказу завжди кара­

лися смертю, навіть якщо дії порушника спричинили пози­ тивні наслідки для війська;

5)ненаоання ооnомоги нач,альнику. Підлягали страті воїни,

що навмисно відмовилися під час бою захистити свого на­ чальника, чи віроломно залишили його, наслідком чого стала

загибель останнього. Якщо воїн мав можливість захистити свого начальника, але не зробив цього, то він прирівнювався до такого, що здійснив напад, і тому підлягав страті. Від кар­ ної відповідальності солдати звільнялися лише у разі, якщо з

якихось причин не мали можливості надати допомогу своєму

начальнику;

6) nерелізання ч,ере.> 8али, що оточували табір, або ч,ерез

стіну на8коло міста каралося стратою. Таке суворе пока­ рання за, здавалося б, незначний делікт мало як раціональне

підгрунтя, так і глибоке історичне коріння. Пояснювалося

воно з точки зору доцільності тим, що римляни завжди особ­ ливо турбувалися пр) безпеку військового табору, а отже

про те, щоб ні свої, ні чужі не порушували порядок доступу

на огороджену територію. Історичним та релігійним підгрун­

тям суворих санкцій була традиція вважати міські стіни свя­ щенними. Як відомо, вбивство Ромулом Рема тільки за те, що

той перестрибнув борозну, яка мала позначати межі міста

(майбутнього Риму), пояснюють тим, що ця борозна символі­

зувала майбутні міські стіни, на неприступність яких посяг­

нув Рем. Легше покарання чекало того, хто перестрибував рів

навколо табору. Його за це лише виганяли з війська з гань­

бою і без пенсії;

7) .юмах на особу нач,альника. Той, хто підняв руку на сво-

216

го начальника, мав бути страчений. При цьому {<замах на особу начальника>} трактувався досить широко. Малася на

увазі не лише особистість останнього, а й ознаки його влади

як військового командира. Зокрема, засуджувався до смерт­

ної кари той воїн, який навмисно ламав жезл, що носив цен­ туріон;

8) симуляція хВоjюби вважалася публічним деліктом висо­ кого ступеня суспільної небезпеки, оскільки свідчила про вперте зловмисне бажання ухилитися від виконання обов'яз­ ків військової служби. Те, що мотивом симуляції був страх,

лише обтяжувало провину, оскільки сміливість і доблесть на­

лежали до числа римських чеснот і високо цінувалися у сус­ пільстві. Тому легіонер, який зі страху перед ворогом симу­

лював хворобу, виснаження тощо, мав бути страчений;

9) .'Юмах на самогубстВо був таким самим проявом слаб­

кості, негідної римського громадянина, і тому ті, що вчинили

замах на самогубство, підлягали страті. Однак цей крайній захід могло бути замінено ганебним вигнанням з армії, якщо

винний на своє виправдання посилався на такі мотиви, як

розчарування у житті, хвороба, почуття сорому, нестерпні страждання тощо. Досить поблажливим було ставлення до тих, хто замах на самогубство вчинив під впливом сп'яніння чи внаслідок {<легковажності, яку неможливо приборкати >}. У

таких випадках винного переводили до іншої частини;

10) продаж озброєння трактувався досить широко, оскільки це поняття охоплювало продаж не тільки власне зброї, а й різноманітного військового обладнання, одягу, аксесуарів то­ що. Отже, цей вид публічного делікту диференціювався за­

лежно від того, чого і скільки було продано. Найбільш суво­

ра відповідальність солдата передбачалася за продаж всього озброєння і власне зброї. Якщо було продано все озброєння

в цілому, то такий злочин прирівнювався до дезертирства, що

тягло страту. Продаж панцира, щита, шолома, меча, тобто власне зброї, також прирівнювався до дезертирства, і винний засуджувався до смертної кари. У разі продажу якоїсь час­

тини озброєння покарання встановлювалося залежно від зна­

чення проданого. Наприклад, за продаж панчіх чи плаща ка­

рали різками. Покаранню підлягали також ті, на кого покла­

далося зберігання озброєння: вони відповідали на тих самих

засадах, що й солдати.

Існували також {<супутні>} делікти такого гатунку: при­

власнення чужої зброї, втрата зброї тощо. Втрата зброї під

217

Розділ ІІІ

СИСТЕМА ВРЯДУВАННЯ У РИМІ

Глава 1

ПУБЛІЧНИЙ ПОРЯДОК ТА ВРЯДУВАННЯ

У РЕСПУБЛІКАНСЬКОМУ РИМІ. ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

(заrальні зауваження)

Формування респуБАіканського державного Ааду в Римі відбуваАОСЯ ПОСТУПОВО: спочатку скасовується посада вибор­

ного ГОАОВИ громади (правитеАЯ, рекса), потім авторитарна ВАада взагаАі. ПісАЯ вигнання з Риму останнього царя - Тар­

квінія - вводиться посада КОНСУАа. Починається період, що

дістав назву «інтеррекс ». Фактично ВАаду рексів не БУАО ска­

совано, оскіАЬКИ на цей час обирається інтеррекс, аАе різни­

ця ПОАягає у тому, що замість одного довічного правитеАЯ призначаються два терміном на рік, котрі йменуються ПОАКО­

ВОДЦЯМИ (praetores), або просто співтоваришами (consules). Верховна ВАада ПОКАадаАася на них обох одночасно і БУАа

такою самою, як і у рекса.

ААе все ж таки початок Римської респуБАіки датують 509-510 рр. до н. е., КОАИ БУАО вигнано останнього рекса Тарквінія Гордого.

Змінюється РОАЬ Сенату, якому реформи надаАИ суспіАЬ­ ної та ПОАітичної ваги. Хоча закон і не вимагав, щоб будь-яку

постанову, що передається громаді на затвердження, РОЗГАЯ­

дав Сенат, аАе цей порядок був освячений звичаєм, від якого відступаАИ дуже неохоче. Обов'язковому'~ РОЗГАЯДУ Сенатом

піДАягаАИ ваЖАиві державні договори, а також будь-які акти, наСАідки яких сягаАИ даАі встаНОВАеного посадового року

КОНСУАів, отже, КОНСУАИ розв'язуваАИ Аише поточні справи. у гаАузі внутрішньої ПОАітики аристократична раБОВАас­

ницька респуБАіка перших двох СТОАіть характеризується бо­ ротьбою між родовою аристократією (патриціями) і маАозе­

меАЬНИМИ ПАебеями.

Зрівняння ПАебеїв у правах з патриціями призводить до то­

го, що місце І<ОАИШНЬОГО патриціату займає патриціаНСЬІ<О­

ПАебейська верхівка (нобіАітет), яка зосереджує у своїх ру-

219