Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

ся, ЩО раб Стіх є квіритською власністю Авла Агерія, то ти,

суддя, Нумерія Негідія на користь Авла Агерія звинувать, як­

ЩО не виявиться - виправдаЙ » .

у складніших випадках необхідно було стисло викласти у фор­

мулі факти й обставини, якими позивач обr'рунтовував свої вимоги. Тоді на початку формули перед інтенцією вставляла­

ся демонстрація чи nРОС1Срunція, ЩО конкретизували її зміст. Окрім звичайних складових частин формули до неї іноді

вводили додаткові: е1Ссцеnцію - заперечення відповідача

проти вимог позивача тощо.

Отже, формула - не тільки формулювання юридичної сутності майнового спору, а й інструкція судді, як треба ви­

рішувати справу за конкретних обставин, певні обов'язкові межі, в яких суддя має вирішити спір.

Проте найістотнішим моментом у формулярному процесі була навіть не формула (хоч це дуже значне явище саме по

собі), а те, що претор перестав бути простим фіксатором ри­

туальних дій, як це було раніше у легісакційному процесі. Поступово він починає формулювати основи правової полі­

тики у країні, його значення і влада у судовій сфері фактич­

но стають безмежними.

Перетворення застарілого jus civile у нову систему право­

вих норм здійснювалося у двох напрямах:

1) Претор у силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Ви­ ходячи з принципу aquitas (справедливості), він може відхи­

лити позов У разі, якщо за jus civile такий позов має бути на­

даний, і, навпаки, надати захист відношенню, що відповідно

до норм jus civile судовому захисту не підлягає. Право на по­

зов претор виводить J:-'.~ з наявності правової норми, а зі свого розуміння aquitas.

Система норм jus civile замінюється системою позовів - з

факту надання позову виводилась наявність матеріального

права, а не навпаки. Вирішуючи питання про направлення чи ненаправлення справи до суду, претор не був зв'язаний нор­

мами jus civile і керувався тільки одним - пануючим у сус­

пільстві уявленням про справедливість. Якщо нове відношен­

ня, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов на­

давався, якщо ні - не було й позову. Такі широкі повнова­

ження надавали претору фактичну можливість шляхом зміни

системи позовів виводити нові правові приписи.

120

2) Претор майстерно керував судовою практикою. Він не

тільки надавав чи не надавав судовий захист, а й уважно

слідкував, щоб судова практика розвивалася у потрібному

напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов слід задовольнити, а за від­

сутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя залежав

від формули претора, не міг від неї відхилитися.

Отже, судова практика визначалася не нормами jus сіуіІе,

а потребами цивільного обігу, що відбивалися в преторських

едиктах та іншій його діяльності.

Із встановленням абсолютної монархії інститут претури як

демократичне утворення республіканського Риму відмирає. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала й перебудови судової

системи.

Ще в період принципату в деяких випадках почали практи­

кувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістра­ тами без передачі Їх судді. Тим часом для римлян, що протя­ гом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розг­ ляд справ одноособово суддею був таким незвичайним яви­ щем, що і порядок розв'язання спорів вони почали називати надзвичайним - екстраординарним. Деякий час новий про­

цес існував паралельно зі звичайним формулярним процесом.

Проте новий порядок розгляду спорів мав безперечні перева­ ги - одна стадія забезпечувала більш оперативний розгляд справи. Поступово екстраординарний процес витісняє фор­ мулярний і в період абсолютної монархії стає панівним. Імпе­

ратори ведуть боротьбу з правопорушеннями безпосередньо

самі або за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконували адміністративні органи: у сто­

лиці - начальник міської поліції, у провінціях - Їх курато­

ри. Деякі спори розглядав особисто імператор, а незначні су­

перечки - муніципальні магістрати.

Справи розглядалися у закритих засіданнях тільки за участю сторін і найпочесніших гостей. У разі неявки позивача

справа припинялась, а за неявки відповідача - розглядалась без нього.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу

було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення вищому посадов­

цю - аж до імператора.

121

Відповідач, який проігнорував викil.ик до суду, вважався

таким, що заподіяв образу магістрату, що прийняв до свого провадження справу. Спочатку такі дії відповідача ТЯГil.И ав­

томатичний програш справи, а пізніше даваil.И підставу Дil.Я

РОЗГil.ЯДУ її без нього.

Рішення МОГil.О бути оскаржене імператору. Аil.е незабаром

він деil.егував РОЗГil.ЯД скарг префектам міста і префекту пре­

торія. Скарга повинна БУil.а подаватися безпосередньо судді,

що РОЗГil.ядав справу, в усній формі відразу пісil.Я винесення

вироку або в письмовій - У наЙбil.ижчі дні. Подання скарги

на вирок або рішення суду ПРИЗУПИНЯil.О ЙОГО чинність.

В екстраординарному процесі зберігся і дістав подаil.ЬШИЙ

розвиток принцип змагаil.ьності, однак був обмежений прин­ цип пубil.ічності. Вперше буil.О запроваджено мито на покрит­

тя судових витрат.

у період пізнього домінату з'явився ще один різновид

спрощеного судового процесу - лібелЯjJнuu (liЬеllа - скар­

га), або ж jJеС1фUnrnнuu (rescriptum, rescriptio - письмовий

висновок), характерною рисою якого буil.О ПОСИil.ення адмі­

ністративних засад і скорочення строків РОЗГil.ЯДУ справ. Rescriptum (rescriptio) - письмовий висновок імператора

зі спірного питання у відповідь на особисте звернення однієї

із сторін спору або на il.ИСТ державного органу. Приват­

ним особам імператор відповідав у формі subscriptio. Цей документ вивішувався у пубil.ічному місті, щоб заявник міг

зняти з нього копію. Шановним громадянам та корпораціям

принцепс направil.ЯВ спеціаil.ьне ПОСil.ання з відповіддю (epis-

tula ).

Рескрипти відображаil.И юридичну точку зору імператора,

хоч і не маil.И характеру судового рішення. У добу раннього принципату в розробці рескриптів браil.И участь правознавці, однак з часом їх відтісняє державна бюрократія. З ІІІ ст. ви­

дання рескриптів виступає як антипод КОНСУil.ьтаціЙ право­

знавців. У домінуванні рескриптів вбачають одну з причин за­ непаду правової науки. Як зазначаil.ОСЯ, саме на основі рес­ криптів виникає «рескриптний процес» як особil.ИВИЙ вид

провадження: перед тим як подати позов до суду, сторона

звертаil.ася до імператора з особистим проханням ВИСil.овити­ ся зі спірного питання. Цей Шil.ЯХ вимагав чимаil.ИХ витрат,

аil.е, разом з тим, захищав сторону від свавіil.il.Я суддів першої

інстанції, яких пов'язував рескрипт (за умови, що сторона

вірно ВИКil.аil.а зміст справи). Імператор міг також відісil.ати

122

заявника до судді, давши останньому відповідну вказівку що­ до вирішення спору. Урочистою формою рескриптів цього

роду була adnotatio - письмова реЗОАюція імператора на

зверненні до нього.

За юридичною природою рескрипти - різновид імпера­ торських конституцій. З ІІ ст. Їх визнають нормами права, що

мають силу закону. У ПОАітичному сенсі рескрипти імперато­

рів були важливим засобом боротьби проти відцентрових тенденцій у римській державі пізньої доби.

Крім судового існували й суто адміністративні форми за­ хисту прав від правопорушень, що грунтуваАИСЯ на ВАаді, на­

даній магістратам (imperium). Поміж них розріЗНЯАИ інтер­

дикти, стипуляції, введення у ВОАодіння і поновлення в пер­ вісному стані.

Інmердuюnu (interdictum) - це розпорядження претора,

яким він забороняв здійснювати протиправні дії. Спочатку

інтердикти адресувалися конкретним особам, а потім Їх ста­

АИ виголошувати як загальнообов'язкове правило. Вони ши­ роко застосовувались як правовий засіб боротьби із самочин­

ними діями - претор віддавав розпорядження: не чинити на­

СИАьства (уіт fieri veto). Самоуправство за давніх часів най­

частіше ВИЯВЛЯАОСЬ з приводу володіАЬНИЦЬКИХ відносин.

ВнаСАідок цього виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони подіЛЯАИСЬ

на інтердикти, що захищали наявне володіння від посягань

третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння

тощо.

Сmunуляція, nреmорська сmunуляція (stipulatio) - обі­

цянка заПАатити певну суму або зробити що-небудь, що ви­

голошуваАась в урочистій обстановці в присутності претора. Найчастіше такі пуБАічні обіцянки БУАИ формою забезпечен­

ня виконання вже існуючих зобов'язань чи попередження МОЖАИВИХ негативних наСАідків. НаПРИКАад, будинку загро­ жує обвал. Це може завдати шкоду сусіду і той звертається

до претора з проханням, щоб власник будинку дав обіцянку

відшкодувати шкоду, якщо вона настане.

ВВедення у Володіння (missio іп possessionem) здійснюється за розпорядженням претора для забезпечення CXOPOHHOCri певного майна, для виконання певних дій тощо. Воно МОГАО

здійснюватися (наприклад введення у володіння спадковим майном) з метою забезпечення виконання заповідальних від­

казів.

123

поновлення в первісний стан (restitutio іп integrum). у деяких випадках правові наслідки договору могли бути не­ вигідними або навіть шкіДJ1ИВИМИ для однієї з його сторін,

яка була змушена укласти угоду, наприклад, під впливом на­

сильства, обману тощо з боку контрагента. Отже, виникає

проблема виправлення несправедливого становища. Претор

використовував для цього restitutio іп integrum - поновлен­

ня в первісний стан. За заявою сторони договору, що пост­

раждала, на підставі свого imperium претор визнавав договір недійсним і поновлював сторони у стані, в ЯІ<ОМУ вони знахо­ дилися до укладення договору (покупцю повертається вар­

тість речі, а продавцю - продана річ).

Реституція застосовувалася у суворо визначених випадках: неповноліття однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), по­ милка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін

(absentia justa).

Процесуальне представництво. Стародавнє римське право

тривалий час не визнавало процесуального представництва,

тобто захист інтересів тієї чи іншої сторони у процесі треті­

ми особами взагалі не допускався. Сторони в процесі зо­ бов'язані були брати участь у ньому особисто. Гай зазначав

(4.82), що в часи старого судочинства заявляти позови від

імені третьої особи не дозволялося. Проте в деяких передба­

чених законом випадках представництво все ж допускалося,

наприклад, від імені народу виступав магістрат, у процесах

про свободу і про опіку - опікун. Пізніше було допущено

представництво від імені осіб, що потрапили в полон або бу­

ли відсутні через державні справи.

При формулярному процесі процесуальне представництво

дістало широке визнання. Представники виступали на боці недієздатних осіб. Були відомі два види представників: когні­

тори іпрокуратори. Когнітори виступали від імені недієздат­

них осіб, ведучи справу в суді від свого власного імені. Тому використовувалася формула з перестановкою осіб: в інтенції зазначалося ім'я особи, яку представляли, а в кондемнації -

ім'я когнітора.

Прокуратор виступав у процесі як управляючий усім май­

ном особи, яку він представляв, або як спеціально призначе­

ний представник. Прокуратором вважався і той, хто взявся вести справу в суді за власною ініціативою без доручення. Це

були види добровільного представництва, від якого слід від­

різняти процесуальне представництво, що встановлювалося

124

Розділ ІІІ

РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА

Глава 1

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО РЕЦЕПЦІЮ РИМСЬКОГО ПРАВА

§ 1. ПОНЯТТЯ рецепції римського права

Розпочинаючи вивчення питань рецепції римського права,

насамперед необхідно з'ясувати, що таке {<рецепція» та в чо­

му полягають характерні ознаки цього явища.

Термін {<рецепція» має кілька значень. У мистецтві, культу­

рі, суспільних науках його трактують як запозичення даним

суспільством соціологічних і культурних форм, що виникли в іншій країні або в іншу епоху або як сприйняття одного куль­ турного явища, однієї культури очима іншої.

Щодо права рецепцію визначають по-різному, підкрес­ люючи ті чи інші характерні, на думку авторів, риси.

Після ознайомлення зі спеціальною літературою, на пер­

ший погляд може здатися, що рецепція є запозиченням біль­ шою чи меншою мірою положень іноземного права. Але тоді виникає питання про доцільність вживання терміну {<рецеп­

ція » за наявності таких категорій, як {<aКl<yльтурація », {<рес­ таврація», {<запозичення», що, як здається, так само чи навіть

більш конкретно відображають процес переймання положень чужого права. Це зумовлює необхідність чіткого визначення

і розмежування зазначених понять.

За основу може бути взяте визначення рецепції як віднов­ лення дії (відбір, запозичення, переробка та засвоєння) того

нормативного, ідейно-теоретичного змісту римського права,

що виявилось придатним для регулювання нових відносин

більш високого ступеня суспільного розвитку).

Таке визначення більшою мірою враховує сутність та зміст рецепції. Але, крім того, слід зазначити, що, коли говорять

про рецепцію, то йдеться про право, яке є елементом культу-

Див.: Косаре6 А. И. РИМСl<ое частное право. - М., 1998. - С. 206 .

126

ри, що вже не існує й не має прямих, безпосередніх наступ­

ників.

Отже, насамперед, рецепція - це відродження системи права, яка існувала раніше. Саме це є ключовим моментом у

визначенні цього поняття.

Визначення рецепції права як СКАадового еАементу загаАЬ­

ного процесу відродження має принципове значення для її

розуміння та характеристики. Адже у такому разі на неї по­

ширюється теза про повторюваність ренесансів, які є ПРИКАа­

дом історичного феномена, що постійно повторюється. Як САУШНО зазначав А. Тойнбі, «евокація мертвої або застаріАОЇ фази живої культури представниками ЯІ<ої-небудь цивіліза­

цїі - це не унікальна подія історії, а історичний процес, що повторюється. Тому варто вести мову не про «ренесанС», а «ренесанси», як явище культури, що періодично повторю­ ються у процесі розвитку і самовдосконалення людства.

Отже, й рецепція (римського чи іншого) права є явищем

повторюваним, і слід говорити про «рецепції » , а не про одне лише унікальне явище.

Таким чином, рецепцію римського права можна визначити

як його відродження, сприйняття духу, ідей і головних засад та основних положень тією чи іншою цивілізацією на певно­

му етапі її розвитку в контексті загального процесу цикліч­

них ренесансів.

Слід мати на увазі, що поняття «рецепція» досить близьке

до категорії «правова аккультурація», під якою розуміють

щеплення однієї правової системи до іншої. Однак на відмі­ ну від аккультурацїі, яка могла обмежуватися якимось од­

ним інститутом або навіть нормою, рецепція є глобальним

явищем. у разі рецепції в певну культуру інтегрується право­ ва система в ціАОМУ, як еАемент іншої, біАЬШ давньої КУАЬ­

тури.

Рецепцію також слід відрізняти від реставрації. Останнє

поняття, яке означає відновлення чогось у первісному вигля­

ді, зокрема, творів мистецтва, пам'яток культури тощо, зовні дуже близьке до категорії «рецепція », однак має істотні від­

мінності.

Мета і кінцевий результат рецепції - створення на існу­

ючій базі чогось нового у сфері культури, права тощо. Навіть

якщо вона відбувається у формі, наприклад, прямого запози­

чення тих чи інших ідей, рішень, правових норм, то ми маємо

127

продукт нової якості, дещо нове, що виникає на новому вит­ ку спіралі суспільного розвитку.

Що ж стосується реставрації, то вона має на меті віднов­

лення чогось у первісному вигляді саме без змін та допов­

нень, або, принаймні, без таких доповнень, що могли б зміни­

ти первісний стан, вигляд вихідного матеріалу.

Розглядаючи питання про чинники рецепції римського права, слід зазначити таке. Головним чинником рецепції пра­ ва є закономірності загального історичного розвитку. Згідно

з ними історія людства є зміною низки цивілізацій, кожна з яких являє собою кластер (жмут) локальних цивілізацій, що

відображають історичний ритм рухів народів, етносів з

близьким генетичним корінням та долями.

Загалом суспільство розвивається синхронно, що забезпе­

чує рух суперциклів по висхідній. Тому людство просуваєть­

ся вперед у часі, у цілому, ЯІ< єдина система, послідовно ми­

наючи такі світові цивілізації, ЯІ< неоліт, рання рабовласниць­

ка, антична, рання феодальна, індустріальна, постіндустрі­

альна. Оскільки йдеться про розвиток цивілізацій-культур, то кожний новий етап вбирає в себе вищі досягнення попередніх цивілізацій (або відродження останніх, якщо цивілізація за­

гинула або відійшла в минуле котрась з її гілок).

Однак треба мати на увазі, що хоча світові цивілізації в ці­ лому розвиваються як єдина система локальних цивілізацій, склад цього кластеру для різних світових цивілізацій неодна­

ковий, позаяк кожна цивілізація має свою тривалість і почерк циклічної динаміки, виникають і гинуть вони неодночасно.

Крім того, швидкість розвитку в епіцентрі та окремої локаль~

ної цивілізації можуть істотно не збігатися. Наприклад,

за розрахунками фахівців відставання феодальної Росії від епіцентру відповідної світової цивілізації становило 200-300

років.

Якщо поглянемо на історію людства під таким кутом зору, то цілком логічним виглядає і повторюваність відроджень, і

неодночасність (незбіг у ритмах) цього явища. Повторюва­ ність відроджень обумовлюється спіралеподібним розвитком

цивілізацій, Їхня неодночасність - неоднаковим ритмом роз­ витку локальних цивілізацій у межах цивіJ1ізації світової.

Тепер залишається відповісти на запитання: чому частіше

йдеться про рецепцію саме римського і саме приватного пра­ ва? У пошуках відповіді на нього треба врахувати такі чин­

ники.

128

По-перше, рецепція, як елемент загального процесу від­ родження минулої високої цивілізації, полягає у впливі пра­ ва, як її елементу, на менш розвинену правову систему, що формується у новій культурі. При цьому право минувшини пристосовують до сучасних розумінь права. Такі процеси не

поодинокі, найбільш відома рецепція римського права у

контексті світової історії цивілізацій не є чимось унікаль­ ним - досить хоча б пригадати рецепцію грецького права

Стародавнім Римом і створення за допомогою її відомих

Законів ХІІ таблиць (д. 1.2.2.4). Однак саме римське приват­

не право виявилось вперше вищою фазою розвитку право­

вої системи, що регулює відносини на підгрунті приват­

ної власності. Встановлення суверенітету особи-власника як

однієї з головних засад стало одним з визначальних мо­

ментів для подальшої долі приватного права Стародавнього Риму.

Саме тому римське приватне право стало предметом не­

одноразових рецепцій у наступних цивілізаціях. І саме тому реципували насамперед приватне право, а публічне право - лише тоді й тією мірою, якщо цього вимагали потреби то­

го чи іншого державницького устрою, форми правління то­

що. При цьому слід зазначити, що, на відміну від рецепції приватного права, коли нова цивілізація сприймала дух та

засади останнього, з публічного права звичайно запози­

чували якісь зовнішні форми, процедури, окремі рішення

тощо.

Слід також взяти до уваги, що крім головних чинників ре­ цепції, згаданих вище, на її перебіг та характер в окремих кра­

Їнах можуть впливати різні обставини (геополітичне поло­

ження, ступінь економічного розвитку, світогляд, менталь­

ність тощо), що прискорюють або уповільнюють процес ре­

цепції.

§ 2. Форми рецепції римського права

Тепер можемо перейти до з'ясування форм рецеПЦ11 рим­ СЬКОГО приватного права. Наприклад, це може бути вивчення,

коментування та засвоєння положень римського права або

використання його як взірця при створенні кодифікованих

актів законодавства. Крім того, рецепція можлива й у формі

вивчення та усвідомлення юристами, котрі застосовують пра­

во, або потенційними законодавцями головних засад рим-