Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

при здійсненні правочинів, для них встановлено спеціальний,

ускладнений порядок відчуження. Наприклад, для здійснення

купівлі-продажу запрошували 5-7 свідків і вагаря з тереза­

ми. Передача права власності проходила в урочистій обста­

новці у присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. у давні часи купівлю-продаж таких важливих речей про­

водили рідко і виконання урочистих обрядів не обтяжувало

обіг. Виконання цих ритуальних дій дістало назву mancipatio. Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію,

почали називати res mапсірі.

Іншу групу складали res пес mапсірі, тобто речі, для відчу­ ження яких обряду манципації не вимагалося.

Важливе правове значення цього поділу полягало в тако­ му. Якщо при відчуженні res mапсірі (наприклад землі) обряд манципацїі не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього випливають), тобто покупець землі, незважаючи на сплату вартості й одер­

жання землі у фактичне володіння і користування, власником

землі не ставав. Форма переважала над сутністю.

укласичний період манципацію не застосовували.

5.Досить важливим і суто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну

субстанцію, називали тілесними (res corporales), а ті, що не мали такої субстанції, - безтілесними (res incorporales). До

першого виду відносили речі, до яких можна було доторкну­

тися (quo tangere potest), наприклад, земля, раби, худоба, бу­

динок тощо, до другого - ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere поп potest). Це навіть не речі, а скорі­

ше, права, наприклад, право спадкування чи право, що вини­

кає з договору, сервітути, право вимоги тощо.

6. Поділ речей на рухомі (res mobiles) і нерухомі (res іm­ mobiles) спочатку майже не мав правового значення. Проте з

часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від

правового режиму нерухомих.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, речі домашнього ужитку

тощо), а до нерухомих - ті, що не можна було пересувати в

просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До не­ рухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ни­ ми (наприклад, незібраний врожай, сільськогосподарський

реманент тощо). Їх вважали складовими частинами землі,

щодо них діяло правило superficies solo cedit - зроблене над

110

поверхнею йде за поверхнею. Згідно з цим положенням, бу­ динок, незалежно від того, хто будував його і за чий кошт, - зав:жди власність власника земельного наділу, на якому буди­ нок збудовано.

Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визна­

чився вже у період імперії, хоч відмінності між ними були по­ мітні вже у часи створення Законів ХІІ таблиць. Ціцерон заз­ начав, ЩО вже тоді було встановлено різні строки набуваль­

ної давності для земельних наділів та інших речей: «Аавність

володіння ЩОДО земельного наділу (встановлювалася) в два

роки, а ЩОДО всіх інших речей - один рік ». За часів домінату

прийнято різні положення ЩОДО передачі прав на нерухо­ мість і рухомість.

7. З правового погляду дуже важливим був поділ речей на

родоВі (genus) та індиВідуально ВИ.шачені (species), ЩО поля­ гав у врахуванні господарської сутності речі. ЯКЩО дЛЯ влас­

ника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тоб­

то загальні родові ознаки, це - річ родова. ЯКЩО ж для

нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні власти­ вості, відмінності, ознаки речі, це - річ індивідуально визна­

чена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати кар­

тини.

Родові речі взаємно замінювані (гроші, зерно, вино ТОЩО).

Індивідуально-визначені - це речі унікальні, єдині в сво­

єму роді (наприклад, скульптури, картини, інші предмети мистецтва) і тому кожну з них замінити іншою неможливо.

Аеякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в

іншому - індивідуально-визначеними. Наприклад, раби, за­

хоплені в полон, - речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добре співати, тобто такий, ЩО має індивідуаль­ но-визначені здібності, ЩО перетворюють його в річ індивіду­

ально-визначену.

Поділ речей на родові та індивідуально-визначені врахову­ вався при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родо­

вих речей застосовувався принцип genus поп perit - рід не

гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (або подібну) власнику навіть у разі, ЯКЩО він втратив річ

випадково.

Щодо індивідуально-визначених речей застосовувався

принцип dominus sentii регісulum - власник несе ризик ви­

падкової загибелі речі. Це означає, ЩО збитки від випадкової

111

втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, хто втратив

річ (власник чи третя особа), завжди лежать на тому, хто є її

власником, а не на посесорі.

Отже, позичальник, який випадково втратив гроші (родові речі), не звільняється від обов'язку повернути одержану за позикою суму. Водночас позичальник індивідуально визначе­

ної речі за договором позички чи наймач за договором найму за її випадкову втрату відповідальності перед власником не

несуть.

8. Римські юристи вважали речі подільними (divisae), ЯКЩО

Їх можна розділити у будь-який спосіб і вони при цьому не

втрачають своєї господарської вартості та призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлі­ бом), і неподільними (indivisae), ЯКЩО при ПОДІЛІ вони втра­ чали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарі­

заний і поділений на частини баран).

Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на

них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася не­ рухомість, рухомі речі. Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, ЩО виникав

ЩОДО спільної власності на подільну річ, легко вирішувався:

річ у натурі розділяли між власниками. Значно складніше бу­ ло розпорядитися річчю неподільною. При спі/1ьній власності

на неї кожний співвласник мав право на ідеальну частку речі,

зберігаючи при цьому частку в праві на річ у цілому.

9. Речі, ЩО в процесі Їх використання фізично зникали

(втрачали свої властивості) називали сnожи8'іими (res quae usu consumuntur). Це - їжа, корм для тварин, будівельний

матеріал ТОЩО. Вони слугували для задоволення потреб лю­

дини і використовувалися шляхом споживання: для тамуван­

ня голоду існували продукти, для зведення будівлі викорис­

товували пісок, цеглу ТОЩО. Ао споживчих речей відносили

також гроші, оскільки скористатися ними можна тільки при витрачанні Їх.

Речі, які служили людям довше, вважали несnожи8'іими (res quae usu поп consumuntur). У процесі одноразового ви­

користання вони не зникали, а при тривалому використанні

зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг ТОЩО).

Природні відмінності зазначених речей зумовлювали Їх

різний правовий режим. Предметом договору позики бу­

ли тільки споживчі речі, а у найм передавалися неспоживчі

речі.

112

10. За фізичним складом речі поділяли на три види: 1) таІ<і,

що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пі­

сок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних,

однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліо­ тека, колекція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є nіJOстими (simplices), а поєднання речей (різнорідних чи од­ норідних) - складними (summae). У свою чергу, вони поділя­

лися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання од­

норідних речей.

Залежно від характеру зв'язку частин складних речей роз­

різняли кілька Їх різновидів.

1) За наявності фізичного зв'язку йшлося про гол08ну річ

та її приналежності (двері та замок до них). Вони існували

і незалежно одна від одної, проте лише при спільному Їх ви­

користанні досягався найбільший ефект. Приналежності по­

діЛЯ/1И правову долю головної речі.

2) За наявності економічного з8'Я3КУ розрізняли плоди

природні (fructus natиrales) і ци8ільні (fructus civiles). Плоди,

створені природою (наприклад, фрукти, приплід тварин), на­

зивали природними. Плід, який приносить річ внаслідок ви­

користання її в обігу, називався цивільним (наприклад, про­

центи, одержані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму).

Правове значення поняття плодів і розрізнення Їх видів полягало у відмінності Їх правової долі. Згодом римські юристи розширили поняття плодів, включивши до нього

будь-який прибуток (у вигляді як природних, так і цивільних

плодів). Так виник термін доходи.

Сукупність різних речей, об'єднаних спільним господар­

ським призначенням чи приналежністю, можна розглядати

як одне ціле - майно дому, садиби, сім'ї тощо. Воно склада­

ється з різних предметів, де речі взаємопов'язані, ніби допов­

нюють одна одну і в сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти Їх власники. З часом поняття майна почали трактувати як сукупність nра8 і об08' язкі8. Отже, майно складалося з активу і пасиву, з вимог і боргів. При цьому

борги могли становити значну і навіть більшу частину майна. Ця обставина інколи примушувала спадкоємців відмовлятися

від спадщини. Таке визначення складу майна має значення

при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.

§4. Захист прав. Судочинство

уранньому римському праві переважали дві форми захис­ ту: самозахист і позовний захист, хоч зберігалася апеляція і

до сакрального права.

Само:шхист відрізнявся від самочинства тим, що він ви­

знавався і допускався законом. Держава не перешкоджала реагуванню потерпілого на правопорушення, але визначала умови й межі застосування такої реакції.

Формами само:шхисту у Стародавньому Римі були необ­

хідна оборона - заподіяння шкоди порушнику в процесі вчи­ нення ним протиправних дій (Таблиця. VIII.12) і крайня не­ обхідність - заподіяння шкоди сторонній особі з метою са­

мому уникнути небезпеки, за умови, що завдано шкоду мен­

шу, ніж та, що загрожувала (Родоський закон про викидання.

Д. 14.2).

Однак більш характерною формою захисту був судовий

захист. Для захисту прав окремих громадян можливим було

вчинення позову - так званого позовного захисту.

позов (actio) - це було право особи здійсню8ати 8 судо­ Вому порядку Вимоги, що їй належать (д. 44.7.51).

Право на позов могло бути реалізоване як у приватних, так і у багатьох публічних відносинах за допомогою спе­

ціальної юридичної процедури, що дістала назву судового

процесу.

Протягом розвитку римського права судовий процес кіль­

ка разів змінювався. Йога найда8нішою формою був легісак­

ційний процес, що існував за часів республіки до 126 р. до н. е. у самій назві цього процесу певною мірою відображена істо­

рія його розвитку. Гай пише, що цю форму процесу почали

називати легісакційною (legis асtіопеs - законні дії, законні позови) тому, що вона була заснована на законі, на протива­

гу застарілим формам саморозправи, що формально не грун­ тувалися на законі. Втім, той самий Гай запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати ви­

клад своєї вимоги словами закону, яким він обгрунтовував її. На нашу думку, переконливішою є перша версія: per legis ас­ tіопеs - діяти законним чином, на законній підставі, не вда­

ючись до насильства.

114

Легісакційний процес міг розпочинатися в одній з п'яти

форм: ШЛЯХОМ закладу; накладанням руки; взяттям застави;

вимогою про призначення судді; запрошенням відповідача до

суду. Повний опис відповідних процедур, що його зробив

Гай, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину Аегісакційного процесу.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі

своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язуваАа позивача починати її САовами зако­

ну, на який він посилався для підтвердження своїх вимог.

Найменше віДХИАення від форми звертання ПРИЗВОДИ/10 дО втрати права на позов - процес припинявся. Позовні форми

(форми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконуваАИ функції юристів, зберігали у суворій таємни­ ці і надавали простим людям за ПАату. Якщо позивач не

знав форми звертання, він не міг одержати позовний за­ хист своєму праву. Не завжди позивачеві вдавалося точно

додержатися форми звертання до претора ще й тому, що за­ пам'ятати її було СКАадно. Однак тільки суворе додержання

форми звертання давало позивачеві право продовжувати

процес.

Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ. Якщо це був спір про ру­ хому річ, її слід було принести чи привезти до суду. В разі

спору про нерухому річ до претора доставляли частину речі

(камінь зі спірного будинку, вівцю зі спірної отари тощо). При цьому визначалась і сума застави, яка в разі виграшу

спору поверталась позивачеві, а в разі програшу - надходи­

ла до скарбниці.

Характерна риса легісакційного процесу - забезпечення явки відповідача до претора і в суд. Це не було обов'язком державних органів, а ПОКАадалося на позивача. Якщо остан­ ній бажав, щоб його справу БУ/10 розглянуто, то зобов'яза­

ний був забезпечити явку відповідача до претора і до .суду

доступними йому засобами, навіть застосовуючи силу. У разі

неявки відповідача до претора розгляд спору не починався.

Якщо позивач займав у суспільстві досить високе становище,

йому було не складно доставити відповідача до суду. Коли ж,

навпаки, високе становище у суспільстві займав відповідач,

то виникали значні труднощі із забезпеченням його доставки

до претора чи до суду, оскільки такий відповідач завжди мав

змогу відбитися від примусу з боку позивача за допомогою

рабів чи використавши інші можливості.

Звернутися до претора позивач міг зі своїм позовом лише в спеціально відведені дні. В сезон сільськогосподарських ро­ біт, під час війни, свят, трауру та інших громадсь]{их подій до

претора звертатися заборонялось, оскільки він був зайнятий

важливішими державними справами. Отже, днів для подання позову в претора залишалося не так вже й багато.

Особливістю речевого спору в легісакційному процесі БУJlQ

також те, що для ведення процесу вимагалося внести певну

грошову заставу своєї правоти - СaJфаменm. Ця сума могла

бути досить великою. Якщо ж таких грошей позивач не мав, процес залишався без руху.

Розгляд справи (судочинство) по'{иналося у претора з ри­

туалу, що називався ВіНОUlшція (vindicatio). Позивач брав у

руки спеціальну паличку - віндикту (символ спису) - і, по­ клавши її на спірну річ, проголошував: «Я запевняю, що ця

спірна річ за квіритським правом належить мені. Як я сказав,

так і накладаю перед тобою свою віндикту». Якщо відповідач

мовчав або погоджувався з твердженням позивача, позов вважався визнаним і процес закінчувався. ЯJ{ЩО ж відповідач не визнавав позову, то здійснював ті самі ДІІ - наJ{ладав свою віндикту на спірну річ, проголошуючи такі самі слова,

тобто здійснював конmРВінОuкацію.

Претор, вислухавши сторони (у присутності спеціально за­

прошених свідків), виголошував присуд: «Обидва залиште

рі'{ ». Після цього сторони знімали зі спірної речі свої віндик­ ти і позивач питав відповідача: «На якій підставі ти претенду­ єш на цю річ? » Відповідач заявляв: «Наклавши віндикту, я

вчиняю за правом» і наводив необхідні пояснення. Позивач

міг вимагати встановлення застави (розмір залежав від суми

спору), а відповідач вимагав того самого від позивача. Вислухавши сторони, претор мав вирішити питання про те,

у кого з них має залишитися спірна річ до закінчення розгля­

ду спору. Сторона, в якої річ залишалася, мала забезпечити

її схоронність і гарантувала передачу стороні, що вигравала

спір, шляхом забезпечення поручниками виконання цього

обов'язку. Згодом сторони в урочистій формі зверталися до

свідків, що були присутні при цьому в претора, і просили Їх засвідчити все, що вони бачили. Звернення до свідків - літіс­

контестація (litis contestatio - засвідчення спору) - мало важливе правове значення, оскільки погашало позов, тобто

116

після розгляду спору в претора позивач уже не міг повторно подати той самий позов проти того самого відповідача, якщо навіть з яких-небудь причин справа не розглядалась в суді та

позивач не отримав присудження.

З літісконтестацією провадження справи у претора закін­ чувалося, далі в присутності сторін претор призначав суддю

і справа переходила в другу стадію - іп judicium - до суду.

Отже, провадження справи у претора не було розглядом

справи по суті. Тут не розглядалися докази, не викликалися свідки, не заслуховувалися Їхні показання. Претор не прий­ мав ніякої постанови по суті справи.

На другій стадії справу розглядав суддя, а у деяких випад­

ках (наприклад, спори про спадщину) - колегія суддів. Суд­ дів обирали народні збори. З Їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справи. Суддя зби­

рав докази, перевіряв Їх вірогідність, заслуховував показання

свідків тощо. При цьому він не був зв'язаний формальностя­ ми. Процес проходив у простій, доступніЙ'· формі. Розібрав­

шись у суті спору, визначивши правого і винного, суддя вино­ сив присуд, який оголошував учасникам процесу в усній фор­

мі. Присуд був остаточний і не піДіІягав ні оскарженню, ні

опротестуванню. Навіть при його явній незаконності чи не­ справедливості змінити або відмінити його вже ніхто не мав

права.

Отж:е, характерні риси легісакційного процесу були такі:

1) Він складався з двох стадій: іп jure та іп judicio. У пер­ шій стадії брали участь сторони і судовий магістрат. Все

трохи нагадувало виставу: кожний з учасників займав місце,

передбачене мізансценою, і промовляв репліки, передбачені

п'єсою. Щоправда, діючі особи цієї вистави були вільні у ви­ борі фіналу: відповідач міг погодитися з вимогами позивача,

і на цьому дія закінчувалася; однак він міг і заперечувати

Їх - тоді процес переходив у другу стадію, де, власне, і відбувався розгляд справи по суті. Слід зазначити, що на

цьому етапі позивач вже не міг зневаж:ити провадження

справи, бо після іп jure не можна було подавати вдруге позов з тієї самої підстави до того самого відповідача. Це правило діяло навіть у разі, якщо судове рішення чомусь не було

прийнято.

2) Мало місце розмежування функцій магістрату (спочатку це був консул, потім - претори, едили, префекти колоній то­ що) і суддів.

117

Магісnфаm брав участь тільки у пеРШІИ стад!! розгляду

спору (а точніше - його фіксування), фактично йому відво­

дилася роль пасивного свідка, що подає свої репліки за роз­ кладом. Крім того, він відповідав за додержання процедури і

всього сценарію. Кульмінацією його участі було фіксування

наявності спору і призначення судді. Суддя був головною

діючою особою на другій стадії. Його могли призначати з

числа членів судової колегії центумвірів (для спорів про спадщину), децемвірів (при спорах про свободу) або з числа присяжних суддів. Прuсяжнuх суддіВ призначав магістрат, як

правило, з числа запропонованих учасниками процесу канди­

датур. Зазвичай, це був не професійний юрист. Від судді ви­ магалося не стільки знання права, скільки добра репутація,

довіра до нього учасників спору.

3) Судді або колегії оцінювали докази, вислуховували сто­ рони та їхніх представників (які допускалися у другу стадію

слухання справи, але не в першу) і виносили рішення, що ос­

карженню не підлягало.

4) Судовий розгляд був обмежений у часі й за місцем дії. Зокрема, справу не могли розпочати у «несудові дні» за ка­ лендарем (той самий календар, обнародування якого було не меншою подією в республіці, ніж видання Законів ХІІ таб­

лиць), у дні народних зборів, ігор, посівів та жнив. Втім, це

було цілком виправданим, оскільки процес був відкритим і важливо було дати можливість всім, хто бажав, відвідати йо­

го. Щодо місця проведення процесу, то спочатку це було ви­

нятковим правом Риму, але зі зростанням держави таку мож­

ливість дістали муніципії та колонії.

Оцінюючи значення легіса1(ційного процесу, варто зверну­

ти увагу на те, що він відіграв у становленні римського права

значно більшу роль, ніж йому часом відводять, коли зазнача­ ють, лише як про недоліки, про його формалізм і консерва­

тивність.

Можна припустити, що творці римського права вчинили

дуже мудро, впродовж кількох століть привчаючи громадян

до необхідності додержання судової процедури. Саме на цьому благодатному грунті поваги до права змогли з'явитися

паростки нового підходу, за якого додержання літери закону змогло відійти на другий план, поступившись місцем духу

права, але не беззаконню.

у другій половині періоду республіки інтенсивний розви­

ток сільського господарства, ремесел, пожвавлення торгівлі,

118

лихварства призвели до значного зростання майнових спорів,

що вимагали швидкого та ефективного розг/\яду. Легісакцій­ ний процес з його формалізмом уже не задовольняв потреб

економічної практики. Потрібні були радикальні зміни. Зако­

ном Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивільного судочинства було внесе­

но істотні зміни, що грунтовно змінили легісакційний процес.

Вони в основному зводилися до того, що позивач звільнявся від обов'язку формулювати свої вимоги у чітко встановленій формі. Обов'язок юридично грамотно, відповідно до закону

формулювати позовні вимоги покладався на претора. Пози­ вач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги

вільно, без додержання формальностей і ритуалів. Вислухав­

ши пояснення сторін, Їхні докази й заперечення, претор са­ мостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору

він викладав у спеціальній записці судді, що дістала назву «формула». Так виникла назва нової процедури судочин­ ства - формулярний процес.

Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріле римське судочин­ ство, а й закріпився у другій половині періоду республіки нас­ тільки, що й надалі обслуговував цивільний обіг весь насту­ пний період - принципат - аж до встановлення абсолютної монархії (домінату). Зокрема, саме формулярний процес дав

змогу перетворити застаріле jus civile з вузько національного

у всесвітньо визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Саме формулярний процес і вдале його поєднання з ді­

яльністю преторів сприяв досягненню римським приватним правом неперевершених висот досконалості.

Відмінною ознакою формулярною процесу була заміна ри­ туальних дій на першій стадії формулою, що була основою

процесу - метою провадження на першій стадії та юридич­

ною підставою для провадження на другій.

у формулі містився виклад юридичної сутності спору. Во­

на складалась з певних основних і додаткових частин і завж­

ди починалася призначенням судді, якому доручалося роз­

глянути справу: «Octavius judex esto» - «Хай Октавій буде

судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від під­

твердження чи спростування інтенції. Формула завжди мала

вигляд повеління: «Октавій хай буде суддею. Якщо виявить-

119