Pidoprigora_O_A__Kharitonov_Ye_O_Rimske_prav

часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, мо­

гла приймати самостійні рішення щодо свого майна. Однак во­ на не могла брати на себе відповідальність за чужі борги. Юс­

тиніан помітно послабив обмеження правосуб'єктності жін­

ки. Однак залишалася справедливою сентенція Папініана:

«За багатьма постановами нашого права жінки перебувають

вгіршому становищі, ніж чодовіки ».

уразі неможливості особи самостійно здійснювати своє

право їй могли призначити опікуна чи піклувальника. У рим­ лян не існувало принципової відмінності між цими двома по­

няттями. Як правило, опіl<УН призначався над малолітніми і

жінками, а піклувальник - над душевнохворими, марнотрат­

никами та неповнолітніми.

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі ви­ моги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, мати повагу в суспільстві, бути чесними, порядними, безкорисли­ вими і турботливими.

Головним обов'язком Їх було піклування про майнові інте­ реси підопічних, а також про особу підопічного, його вихо­ вання, здоров'я, розвиток. Зловживання опікуна чи піклу­ вальника визнаваJlОСЯ ганебним вчинком.

Поміж вільних найбільшою правоздатністю наділялися,

звичайно, jJимські гjJомадяни. Спочатку, в період ранньої

республіки, все вільне населення поділялось на римських гро­

мадян і негромадян. Останні правовою охороною з боку Рим­ ської держави не забезпечувалися. Проте з розвитком ци­ вільного обігу та внаслідок інших соціально-економічних

змін римляни були змушені визнати певний правовий статус

за латинами і перегрінами, а потім і за вільновідпущениками.

В імператорський період з'явилася ще одна категорія фі­

зичних осіб, яка отримала особливий правовий статус, - ко­

лони.

Римське громадянство, яке було, передусім, поняттям пуб­

лічно-правовим, виникало з народження дитини у римських

громадян, що перебували у законному шлюбі. Народжена в

такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згідно з законом

набувала статус матері. Крім того, римське громадянство на­ бувалося пожалуванням цього звання чужинцю, звільненням

римським громадянином свого раба і всиновленням чужинця. Римське громадянство припинялося зі смертю особи, втра-

100

ТОЮ римського громадянства шляхом продажу в рабство, по­

лонення, засудження до найтяжчих видів кримінального по­

карання чи вигнання з Риму.

Римський громадянин мав повну правоздатність у політич­ ній, майновій та сімейній сферах. Він мав право нести службу

врегулярному римському війську, брати участь і голосувати

внародних зборах, бути обраним на посади магістратів. Це

сфера політичних прав, що не залежали від сімейного стану

особи.

усфері цивільно-правових відносин правоздатність рим­

ського громадянина складалась з двох основних груп прав:

вступати в законний шлюб і бути учасником цивільного обігу.

Зміст правоздатності римського громадянина відображав­

ся навіть у його імені. Повне ім'я римського громадянина складалося з п'яти частин: 1) імені у власному значенні; 2) найменування сім'ї чи роду; 3) імені батька в родовому від­ мінку; 4) найменування триби, в складі якої громадянин бере участь у голосуванні в народних зборах (належність до триби зазначалась і в той період імперії, коли народних зборів уже не скликали); 5) прізвиська, почесного імені тощо. Наприк­ лад, повне ім'я Ціцерона виглядало так: Марк Тулій Марка Корнелій Ціцерон (Марк - ім'я, Тулій - рід, Марка - ім'я батька в родовому відмінку, Корнелій - триба, Ціцерон - прізвисько).

Іншою категорією осіб у римському праві були лаmи-ни,

якими визнавалися давні жителі Аацію - околиць Риму - та

Їхнє потомство. Згодом правовий статус латинів почали нада­ вати деяким італійським громадам і за межами Аацію. Після того, як у І ст. до н. е. римське громадянство поширилося на всю Італію, статус латина залишався лише за населенням по­

заіталійських громад чи провінцій, яким він надавався особ­

ливими актами Римської держави. Його також, як правило,

набував раб, якого відпускав на волю латин або римський громадянин. Отже, статус латина набуває певного юридично­ го значення і відповідне оформлення внаслідок:

а) народження в сім'ї латинів. При цьому діють такі самі правила, що й для римських громадян: статус шлюбної дити­ ни визначається за статусом батька, позашлюбної - за ста­

тусом матері;

б) присвоєння статусу латина актом органу державної влади; в) добровільного переходу римського громадянина до чис­

ла латинів з метою одержання земельного наділу;

101

г) звільнення від рабства хазяїном - латином чи римським

громадянином, але за умови надання йому правового статусу

латина.

Правовий стан латинів істотно відрізнявся від правового

статусу римських громадян. У сфері публічного права обме­

ження полягали в тому, що латини не мали права служити в

римських легіонах, обиратися на посади римських магістра­ тів. Однак, перебуваючи в Римі, вони мали право брати участь у роботі народних зборів, голосувати в них.

у цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом

наближалися до римських громадян, проте аж ніяк не всі. Основна їх частина - жителі Лацію, як і римські громадяни, мали право вступати до шлюбу і торгувати. Інші І\атини - раби, відпущені на волю, - одержавши статус латина, не ма­

ли права згідно з законом брати шлюб, заповідати своє май­ но, успадковувати. Після смерті такого латина його майно переходило до його колишнього хазяїна, що надав йому сво­

боду. Зобов'язання пом<.:рлого до патрона не переходили, тобто латини «жили як вільні, помирали як раби ».

За бажанням латини мали змогу порівняно легко набути римське громадянство. Воно надавалося на підставі постанов Римської держави, що присвоювала його цілим категоріям

латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також одержували статус рим­

ського громадянина. Згодом це призвело до різкого зменшен­ ня чоловічого населення в містах Лацію. Через це було вста­ новлено правило: латин, що мав намір переїхати до Риму на постійне місце проживання, зобов'язаний залишити на місці

попереднього про/кивання чоловіче потомство.

Права римського громадянина одержували також латини,

обрані в своїх громадах на посаду магістратів або сенаторів.

Як зазначалось вище, в І ст. до н. е. все насе/lення Італії ді­

стало правовий статус римського громадянина.

Перегрінu - сусідні з Італією народи. Вони не були раба­

ми, однак і не отримували правового статусу римського гро­

мадянина. В давнину це були вороги (hostes ), які не мали пра­

вового захисту з боку Римської держави. Однак з часом, зі

змінами в соціально-економічному житті римського суспіль­

ства hostes поступово утворюють самостійну групу вільного

населення й одерясують правовий статус перегріна.

Статусу перегріна набувала дитина, народжена в сім'ї пе­ регрінів чи перегрінкою поза шлюбом. За деякі кримінальні

102

злочини римський громадянин міг бути позбавлений свого

статусу і висланий у місця проживання перегрінів, де й одер­ жував Їхній статус.

В окремих випадках перегрінам надавалося римське грома­ дянство. Наприклад, за особливі заслуги перед Римом деяким перегрінам чи навіть групам жалувався цей статус. Часто Римська держава надавала його групам перегрінів спеціаль­

ним актом державної влади, керуючись певними політични­

ми, економічними та іншими міркуваннями, наприклад з ме­

тою поповнення римських легіонів воїнами, в яких, як відо­ мо, мали право нести службу тільки римські громадяни.

Перегріни не мали політичних прав римських громадян. У

сфері приватноправових відносин вони керувалися власним національним правом, а при міжнаціональних контактах -

правом, створеним претором перегрінів на підГрунті правової

культури цих народів.

На початку ІІІ ст. відмінності у правовому становищі різ­ них категорій вільного населення втратили своє значення. у 212 р. імператор Каракала поширив статус римського гро­ мадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояснюва­ лося скоріше фіскальними міркуваннями, ніж політичними.

Як би то не було, проте все населення Римської імперії стало

її громадянами. Іноземці, що прибували на територію Рим­

ської держави й не були її підданими, залишалися у станови­ щі перегрінів (варвари, слов'яни, германці та ін.), як і піддані Риму, що вчинили тяжкі злочини.

Відпущений на свободу раб називався 8іJ/;ы18ідnущенu7со:м (ліберmіно:м). Він набував правового статусу свого володаря, що відпустив його на свободу. Раб, відпущений на свободу

римським громадянином, набував статусу римського грома­ дянина, з деякими винятками. Наприклад, він не міг взяти шлюб з народженою вільною римською громадянкою аж до

початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сена­ торського звання зберігалася до Юстиніана. Якщо раб одер­

жував свободу від латина чи перегріна, його правовий статус

визначався Їхнім станом.

Вільновідпущеник залежав від свого колишнього хазяїна: був зобов'язаний надавати йому різні послуги, а за потре­ би - аліментувати не тільки колишнього патрона, а і його дітей, батьків, не мав права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля во-

103

лодаря. Після смерті вільновідпущеника-перегріна його май­

но переходило ДО спадщини патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обме­

жувався в праві служити в римських легіонах, а з І ст. втра­

тив право брати участь у роботі народних зборів і голосу­

вати.

Специфічну категорію суб'єктів права складали колони -

дрібні орендарі землі, що потребували засобів існування й

отримували землю в користування від великих землевласни­ ків за плату, що встановлювалася як у грошовій, так і в нату­ ральній формі.

Колонат зароджувався ще за часів республіки, продовжу­

вав розвиватися в період принципату і дістав правове закріп­

лення в умовах абсолютної монархії. Разом з тим, колонат не є чисто римським продуктом суспільного розвитку. В Єгипті та Азії подібні відносини виникли раніше і були запозичені Римом. Однак у Римі джерелом колонату був також раб­

ський пекулій, за яким раби, що добре працювали на переда­

ній їм у пекулій землі, одержували свободу, проте навічно прикріплювалися до тієї самої землі.

Орендар-колон юридично залишався незалежним, мав право у будь-який час розірвати договір, піти в інше місце. Проте орендарями були, як правило, найбідніші кола насе­ лення, які не мали достатніх засобів для успішної обробки землі. Землеволодільці надавали їм позики, однак на таких

умовах, що колони не мали змоги повернути їх своєчасно.

Ускладнювали становище часті неврожаї. Згодом колони по­ трапляють в економічну залежність від орендодавців. Колон не міг залишити орендовану ділянку, не розрахувавшись з боргами, а розрахуватися він також не міг.

Поступово фактич:-tа економічна залежність перетво­

рюється в юридичну. Її збільшує нова податкова реформа, за

умовами якої податки із землі стягуються з урахуванням ко­

лонів. Залишення колонами землі зменшувало прибутки зем­ леволодільців, вони всіляко намагалися закріпити колонів, навіть переманюючи їх в інших. У 322 р. був прийнятий за­ кон, що забороняв колону самовільно залишати орендований наділ. У 357 р. новий закон заборонив землеволодільцям від­ чужувати земельні наділи без приписаних до них колонів. Та­

ким чином, завершилося правове оформлення щодо закріп­

лення колонів. З'явилася нова категорія залежних людей, що

мали певну правоздатність, але вельми обмежену в її здійс-

104

ненні. Якщо колон самовільно залишав землю, землеволоді­ лець засобами віндикації мав право витребувати його назад, тобто у цьому сенсі правове становище колона мало чим від­ різнялося від раба. Однак колони не були рабами, юридично вони залишались вільними, але прикріпленими до землі. Ко­

лони - попередники кріпаків, а колонат - зародок феода­ лізму.

Не тільки сам колон, а і його діти вважалися приписаними

до даного наділу. Колонат стає спадковим. Зростає особиста

залежність колонів від землеволодільців, які здійснювали над

ними суд і розправу безконтрольно.

Крім фі:mчних осіб суб' єктами римською npalJa могли бу­ ти органі:шції - юридичні особи. Хоч спеціального визна­ чення цього поняття не існувало, однак ще у давні часи було

помічено, що в деяких випадках носіями прав і обов'язків мо­

жуть бути не тільки фізичні особи, а й деяі<і об'єднання, кор­

порації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти

осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права. Вже в Зако­

нах ХІІ таблиць згадувалися різного роду корпорації, колегії релігійного характеру, що мали змогу бути власниками пев­

ного майна.

Римські юристи звертають увагу на те, що в деяких ви­ падках майно належить не окремим громадянам - фізич­

ним особам, а об'єднанням. Марціан зазначав: «Належать сукупності, а не окремим особам, наприклад, театри, що знаходяться у муніципії, а також стадіони» (А. 1.8.6.1). Інший юрист, Альфен, наводить таке висловлювання: якщо в

легіоні з часом повністю оновиться склад воїнів, то легіон

все ж таки залишається тим самим. Те саме стосується і ко­ раб/1Я, на якому внаслідок ремонту всі частини повністю за­ мінені. Він залишається тим самим. Ульпіан зазначає: «Щодо

декуріонів чи інших сукупностей не має значення, чи всі за­ лишаються, чи залишається частина, чи весь склад змінився. Навіть якщо .дана сукупність звелась до однієї людини, то переважно визнається, що можна висунути вимоги до неї в

суді й вона може заявляти вимоги в суд, бо право всіх зо­ середилось в одному і залишається ім'я сукупності. Якщо є борг на користь сукупності, то це не є боргом окремій лю­

дині» (А. 3.4.1-2).

Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об'­ єднаннями певні права та обов'язки. Чіткішим проявом ідеї

юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими

105

громадами) права на самоуправління господарську само-

стійність.

Цю важливу правову категорію у РИМСЬІ<1И юриспрудеНЦI1 визначали по-різному. Наприклад, захоплення абстрактністю розуміння властивостей юридичної особи призвело до того,

що римський юрист Флорентін розглядав спадкоємну масу як

таку, що володіє самостійною юридичною якістю та є схо­

жою до юридичної особи. Крім того, специфіка розуміння

змісту юридичної особи полягала в тому, що в римському

праві це не буВ окремий суб'єкт юридичних дій, а більшою мірою сукупність особлиВих праВ, більшого чи меншого об­

сягу, зважаючи на вид і обставини.

Аналізуючи сутність та значення категорії юридичної осо­

би, слід звернути також увагу на колізію інтересів, що виник­

ла у цій сфері між державою та фундаментальними положен­ нями приватного права у процесі утворення юридичних осіб. Тоді, коли приватне право йшло шляхом визнання правоздат­

ності організацій, Римська держава вирішувала для себе проблему свободи спілок.

Якщо в першу половину існування республіки об'єднання громадян могли створюватися без якихось обмежень, то вже у І ст. до н. е. було запроваджено низку обмежень, пов'яза­

них з політичними, релігійними та морально-етичними мірку­

ваннями. Наприклад, сенатус-консульт 64 року до н. е. роз­ пустив усі колегії, які після розслідування магістратів було

визнано шкідливими для громадського порядку. Через 6 ро­ ків Їх було відновлено, однак ще через 2 роки сенат знов по­

становив ліквідувати колегії, що перетворИіI.ИСЯ у політичні

клуби. Ще далі пішов Цезар, який ліквідував усі колегії та

корпорації, крім найдавніших. Що ж стосується можливості

створення організацій - юридичних осіб на майбутнє, то зако­ ном Августа було встановлено загальне правило, згідно з яким для створення об'єднань потрібен був дозвіл сенату (д. 3.4.1).

Загалом, можна зазначити, що римське праВо не мало де­

тально розробленого поняття і теоРії юридичної особи.

Але було достатньо чітко ВИ.значено ідею цього інститу­ ту: ВИ.знання nраВоздатності .Ю органі:шцією, Відокремле­

ної Від njJaВоздатності фізичних осіб, які Входять до її складу. КРім того, було ро:фоблено :шсоби реалізації штуч­ ної дієздатності та Ви:mачено Види юридичних осіб.

Аля того, щоб об'єднання-корпорація могла вважатися

створеною, необхідна була наявність у ній не менш трьох

106

членів - tres faciunt collegium. У найдавнішу епоху не перед­ бачалося ніЯІ<ИХ попередніх умов для організації об'єднань

громадян, однак Їх мета не повинна була шкодити <<публіч­

ним справам». Пізніше об'єднання могли створюватися «тіль­

ки з дозволу закону, чи сенаmаmус-консульmа, чи постанови

принцепса ». У такий спосіб сформувався притаманний для

римського права в цілому дозвільний порядок утворення корпорацій. Однак такий дозвіл міг бути наданий і у загаль­ ній формі спільним (єдиним) дозволом на діяльність тих чи інших організацій з відповідними завданнями і правами.

Корпорація могла мати свій особливий статут, однак це не

було обов'язковим. Необхідними були: наявність майна кор­ порації, каси (чи скарбниці) та довіреної особи, що діє від імені корпорації. Вищим органом вважалися загальні збори всіх членів об'єднання, на якому рішення приймалися прос­

тою більшістю голосів.

Корпорація-об'єднання являла собою абстрактну спіль­

ність: вона зберігала свою якість незалежно від змін у персо­

нальному складі її членів. Корпорація мала майно, відокрем­

лене від майна своїх членів, і члени її не могли мати ніяких

претензій на це майно. Разом з тим корпорація не відповідала за зобов'язання чи за правопорушення своїх членів. Відпові­ дальність наставала тільки в тому разі, якщо корпорація зба­

гатилася в результаті неправомірних дій визнаного винним

свого члена і тільки в межах розміру цього незаконного зба­

гачення.

Юридична особа (корпорація) не мала дієздатності. Для

вчинення дій необхідний був законний представник - actor.

Тільки він мав право виступати від імені корпорації, пред'яв­

ляти позови, вчиняти угоди, причому його права були іден­

тичні правам приватної особи.

Припинялися об'єднання-корпорації: 1) вибуттям її членів; 2) забороною її діяльності органами державного управління або судом; 3) закінченням строку або досягненням цілей, що передбачалися при утворенні корпорації; 4) власним рішен­

ням її членів.

§ 3. Речі (об'єкти римського права)

Об'єктом права є ті блага, заради яких виникають право­ відносини, тобто суспільні відносини, що регулюються юри­

дичними нормами.

107

Об'єктами права у Стародавньому Римі могли бути різно­ манітні відносини, як майнового, так і немайнового характе­

ру. Це могли бути відносини щодо речей або особистих благ

громадян, відносини публічного правопорядку, організації врядування та самоврядування тощо. Однак особисті немай­

нові права громадян, як зазначалося, розглядалися не щодо

об'єктів права, а як елемент правового статусу фізичної осо­

би (громадянина). Що ж стосується відносин публічного пра­

вопорядку, то Їхні об'єкти розглядалися як своєрідні речі,

про що свідчить, наприклад, етимологія слова {<республі­ ка» - {<Res риыlсаa ».

Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'ЄІ<тів права займали речі, а відносини щодо речей належали до чис­

ла найбільш врегульованих. Тому поняття речей розглянемо

докладніше.

Річ тjJaкту6али як nе6ну частину njJUроди, ЩО є якоюсь

цінністю для її 60лодільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невідді/1ЬНОЮ від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа, чи нежива

(наПРИІ<лад, тварина і будинок). З погляду римського права

речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і мало певну вартість. Проте ці ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єк­ та річчю. Класичне римське право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами

римське право визнавало як те, що створене самою приро­

дою, так і те, що створене людською працею. Однак понят­ тя товару й речі за правовим змістом не збігалися. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яку ще буде зроблено), а річчю визнавали тільки те, що наявне на даний

момент.

Матеріальний світ, що оточує нас, складається з певних речей. Різноманітність Їх настільки велика, що встановити

якісь критерії для розмежування неможливо і недоцільно. З правового погляду речі поділяються на певні відокремлені види, що зумовлює Їх різний правовий режим. Це має важли­

ве значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими,

інші - надовго пережили римське право.

Розглянемо деякі з них.

108

1. ПереАусім, усі речі ПОАіляли на Аві категорії: речі сак­

ральноzo nраба (divini juris) і речі ЛЮОСblСОZO (humani) праба. 3 ПОГЛЯАУ римської ЮРИСПРУАенції - це основний ПОАіл. (Гай. 1.2.2).

До категорії речей божественного права віАНОСИЛИ речі,

присвячені «римським наРОАОМ» (рішенням наРОАНИХ зборів

або сенату) вищим богам, і речі релігійні (релігійного призна­ чення або священні за своєю сутністю). НаприклаА, Ао речей зі священним значенням належали міські стіни і ворота (Гай.

1.2.8).

2. Речі ЛЮАСЬКОГО права, у свою чергу, ПОАіляли на petti публічні та nрибатні (Гай. 1.2.10).

Публічні речі було вилучено з обігу, вони не могли нале­

жати комусь на праві власності, оскільки вважалися такими, що належать всьому суспільству, всій спільноті громаАЯН

(Гай. 2.11).

3. 3 урахуванням можливості речей бути об'єктом право­

віАНОСИН та преАметом ГОСПОАарського обігу речі ПОАіляли на

res іп commercio res extra

commercium (речі, Вилучені 3 обігу). Якщо річ могла бути об'єктом права приватної власності та преАметом УГОА між окремими особами, вона перебувала в обігу. І навпаки, якщо

річ через свої ПрИРОАні властивості чи призначення не могла

бути об'єктом приватної власності окремих осіб, вона пере­

бувала поза обігом, тобто була вилучена з нього. Вилученими з обігу речами вважали повітря, проточну во­

АУ, моря з усім тим, що У НИХ міститься. До цієї ж групи віА­

носили згаАані вище публічні речі, тобто речі, що належали

римському наРОАУ: міські стіни, громаАські БУАИНКИ, укріп­ лення, театри, стаАіони, бані, Аержавну землю і рабів. Вилу­

ченими з обігу вважалися також речі божественного права.

Останні призначалися Аля релігійних цілей і тому не могли бути об'єктами права власності окремих осіб: храми, Їхнє оз­ Аоблення, місця поховання покійників.

4. Суто римським розмежуванням речей на окремі виАи був

їх ПОАіл на res mапсірі та res пес mапсірі, що певною мірою

віАповіАає сучасному ПОАілу на основні засоби виробництва і преАмети споживання. ПОАіл зумовлений цінністю речей у

ГОСПОАарському обігу. До res mапсірі віАНОСИЛИ землю, рабів, робочу ХУАобу і земельні сервітути - найважливіші й найцін­

ніші речі в ГОСПОАарстві. Власне, це основні засоби вироб­ ництва. 3 ОГЛЯАУ на Їх важливість Аля ГОСПОАарства і цінність

109