KAFKA

Перші підступи до останнього роману – "Замку" ("Das SchloB"), який також залишився незакінченим, датуються приблизно 1920 р. Безпосередній же запис тексту, що дійшов до нас, відбувається між лютим та вереснем 1922 р. Автор, розуміючи, що і цей роман залишиться фрагментом, у 1923 р. передав рукопис М. Броду, котрий опублікував "Замок" 1926 р. у видавництві К. Вольфа. Дослідники вказують на такі літературні джерела роману: "Страх і трепет" С. К'єркегора, "Бабуся" Б. Нємцової, "Інший бік" А. Кубіна, "Божественна комедія" Данте, "Міхаель Кольхаас" Г. фон Клейста, "Виховання почуттів" Г. Флобера, "У відкритому морі" А. Стріндберга, "Вибіркова спорідненість" Й.В. Ґете, "Містерії" К. Гамсуна й ін. Автобіографічні моменти: в дитинстві К. часто бував у селі Воссек, звідки був родом його батько і де був замок німця-поміщика; побутує думка, що взаємини землеміра та Фріди – до певної міри відображають взаємини К. й М. Єсенської; в образі Кламма біографи вбачають деякі риси чоловіка Мілени; Юлія Войричек – ніби прообраз Ольги.

Роман насправді вищою мірою автобіографічний, головний персонаж знову має ініціал К. Існує навіть версія, що перші 42 сторінки книги в початковому варіанті були написані від першої особи. Таким чином, землемір К. з'являється в селі, яке прилягає до замку, і намагається отримати від замкових чиновників легітимацію своєї діяльності, але в підсумку не в стані інтегруватися навіть в село. За словами Брода, кінцівка повинна була бути такою: "К. помирає, не витримавши боротьби, і в цей момент приходить рішення, згідно з яким К., котрий не мав юридичного права на проживання в селі, це право, як виняток, отримує". Існує чимало інтерпретацій і тлумачень роману. Згідно з Бродом, в основі книги – релігійна юдейська ідея: замок, куди К. не має доступу, символізує благодать, божественне керування людською долею (в даному випадку – "селом"). На Заході рецепція роману тривалий час визначалася саме Бродівським трактуванням: на першому плані – метафізична проблематика, кожен персонаж – алегорична постать тощо. Потім настає перелом, і центральною з цього огляду була робота X. Політцера, що вийшла в 1950 p., де алегоризуюча методологія називалася "прапомилкою", "першонешастям". Це означало повне зникнення рецидивів. Після 1945 р. Ж.П. Сартр увів К. у поле зору екзистенціалістів. Дехто добачав у ньому ілюстрацію філософських поглядів М. Гайдегтера. З групи соціологічних тлумачень можна виокремити думку Т. Адорно: землемір К. – жертва корупції та злочинної асоціальності суспільства фашистського штибу.

Від двох попередніх романів "Замок" відрізняє впадання в тотальний антиісторизм. В "Америці" К. ще намагався показати реальний час, у "Процесі" персонажі отримують реально співвідносні соціальні характеристики, дія ж "Замку" практично ніяк не кореспондує з дійсністю (згадування, скажімо, Південної Африки або Іспанії звучить тут як дисонанс і нонсенс). Змінюється і головний персонаж: він вже не чекає, як герой притчі "Біля брами закону", він активний, можна навіть сказати – хоча це не зовсім у стилі К. – борець. Але йому не спадає на думку поставити під сумнів чиновницьку систему, а будь-який з аборигенів відчуває щодо нього свою вищість, позаяк вони наділені "знанням".

К., проте, також має свої переваги: будучи "чужинцем", "захожим", він бачить те, чого не помічають "місцеві", – абсурдність системи, апарату, який обслуговує лише себе самого. В тотально знеособленому світі землемір наділений "я", саме тому його поява в одній із приймалень одразу ж паралізує роботу чиновників. І все ж К. смішний: смішне те, що в кожній селянській дівчині йому ввижається таємниця замку; смішне те, що він ніяк не може добратися до своїх безпосередніх функцій. Втім, чи землемір він насправді? Де залишилися його помічники? В нього начебто є дружина та дитина, але чому він тоді хоче одружитися з Фрідою? Як і Йозеф К., у кожній людині він бачить тільки об'єкт, тільки інструмент своїх цілей (Фріда потрібна лише для того, аби досягти Кламма). Чи не полягає кардинальна суперечність його життя саме в тому, що його мета перебуває по той бік досяжного?

Здоров'я К. поступово погіршувалося, на початку жовтня 1921 р. він написав перший заповіт, де призначив М.Брода своїм духівником і просив його знищити всі рукописи. М.Єсенській він віддав щоденники, які вона повинна передати після смерті автора Броду для знищення. У 1923-1924 pp. Дора Дімант, остання наречена К., спалить на його вимогу і в нього на очах частину рукописів. Ф. Бауер (1887–1960) поїде на початку Другої світової війни у США і вивезе із собою понад 500 листів К.; довго відмовлятиметься друкувати їх, хоча слава її колишнього нареченого росла, а разом з нею і ціна листів. І лише серйозно захворівши, продасть їх видавцю за п'ять тисяч доларів.

Остання збірка новел та оповідань К., над якою він працював для берлінського видавництва "Ді шміде", буде називатися "Художник голоду" ("Ein Hungerkiinstler"). K. читав коректуру майбутньої збірки, але за життя її не побачив. До збірки ввійшли оповідання "Перші страждання ", "Маленька жінка", "Художник голоду", "Співачка Жозефіна, або Мишачий народ" (останній твір К., написаний 1924 p.). Оповідання були написані в період між 1921 та 1924 pp. і, крім новели "Маленька жінка", публікувалися раніше в журналах. У 1925 р. Г. Гессе так відгукнувся про оповідання "Художник голоду": "Художник голоду" – один із найпрекрасніших і хвилюючих творів Кафки, ефірний, як мрія, точний, як логарифм. Після "Сільського лікаря" й "У виправній колонії", цих шедеврів, які декілька років тому звернули до себе увагу, "Художник голоду" – мабуть, справжня, прониклива, духмяна річ цієї мрійливої та доброчинної людини, яка до того ж стала незбагненним майстром і повелителем царства німецької мови".

Остання збірка К. – певне підбиття підсумків, центральна тема цих оповідань – роздуми , про місце і роль митця у світі, про суть мистецтва. У листі до Брода від 1922 p. K. говорить про своє письменництво як про "службу дияволу", позаяк в його основі лежать "суєтність" і "жадоба насолод", йдеться про "сонячну систему суєтності". Водночас, погляд на власну творчість стає в останні роки більш спокійним і об'єктивним, що зумовлено, вочевидь, остаточною втратою ілюзій. Прикметне з цього погляду оповідання "Перші страждання": "художник трапеції" проводить все своє життя високо під склепінням цирку, фанатично вдосконалюючи свою майстерність і ні з ким не контактуючи. Здається, цілком звична річ – цирк як метафора буття. Але за ходом дії ми парадоксальним чином дізнаємося, що артист не бере участі в спектаклі, що він тільки відволікає увагу публіки від вистави, яка під ним відбувається. І ми розуміємо – К. описує свій власний випадок: лише одна поперечина в руках, хіба це життя? На дитяче чоло "художника трапеції" лягають перші зморшки, але в оповіданні є ще імпресаріо, котрий стурбований цим нападом рефлексії.

Нікчемність митця, непристосованість, ефемерність і проблематичність його місця в соціумі – одна з тем оповідання "Дослідження однієї собаки" (вперше опублік. 1931 р.). В ієрархії собачого царства собаки-митці – це ті химеричні створіння, які витають в повітрі і чиї функції надзвичайно важко ідентифікувати. Мистецтво "найвеличнішого художника голоду всіх часів" перебуває в цілковитій суперечності до життя, оскільки містифікує її, бо фактично культивує смерть. Випадок обтяжується ще й тим, що "художник голоду", на відміну від "художника трапеції", перейнятий завоюванням паблісіті, хоч і відчуває свою потребу в суспільному визнанні як щось гріховне, Він би наївся донесхочу, якби знайшов їжу до смаку, але такої немає, тому летальний кінець художника синонімічний перемозі мистецтва.

Таким же мізерабельним є становище "співачки Жозефіни", і її трагедія є лише "маленьким епізодом" у одвічній історії "Мишачого народу", який, звісно ж, упорається з цією втратою. "Народ" ставиться до творчості Жозефіни вельми стримано, позаяк сумнівається у правомірності її претензій на особливе становище. Але сила Жозефіни також в тому, що вона спілкується однією мовою зі своїми товаришами, висловлюючи їхні несміливі надії і тривоги. Але – і тут знову створюється парадоксальна ситуація – той факт, що вони її слухають, усуває взагалі будь-який натяк на можливість мистецтва. Врешті-решт Жозефіна, за повної байдужості "народних мас , змушена замовкнути и розчинитися в забутті, як це вже траплялося незчисленну кількість разів.

На щастя, пророцтва К. справджувалися не завжди. Його власна творчість знайшла вдячного читача, а естетичний і екзистенціальний досвід празького письменника можна сміливо назвати надособистісним і епохальним. Ще одна творча іпостась К. – жанр афоризму. Що стосується історії виникнення першого циклу, то він писався разом з "маленькими оповіданнями" між жовтнем 1917 і лютим 1918 p., коли письменник лікувався після першого нападу хвороби легень. Всього їх в кінцевому підсумку виявилося 109. Тематика оповідань широка й різноманітна, але всі вони присвячені одному феномену – самому авторові. Прикметно, що деякі афоризми наближаються за своїм характером до "віршів у прозі" чи вільних віршів. Реалізується тут і ще одна якість К., часто недооцінювана, – його безсумнівний гумор. Між серпнем і жовтнем 1920 p. K. переписує афоризми в зошит (за порядком їхнього виникнення), нумерує, але обнародувати не збирається. М.Брод дасть їм згодом заголовок "Роздуми про гріх, страждання, надію та про істинний шлях" (доволі вдала назва) і опублікує вперше 1931 р. у книзі "При побудові Китайської стіни" ("Beim Bau der Chine-sichen Mauer"). Потім вони вийдуть у 1953 p. у збірці "Весільні приготування в ce/!("("Hochzeit-svorbereitungen auf dem Lande"). Другий цикл афоризмів отримав назву "Він. Нотатки 1920 року". Ця серія виникла між січнем і лютим 1920 р. і знову була пов'язана з написанням коротких новел. Вперше опублікована в книзі "При побудові Китайської стіни" (1931). "Він" – безумовно, сам К., це його екзистенціальну ситуацію трактують афоризми.

Рецензія творчості австрійського письменника буде неповною, якщо винести за дужки його щоденники. Писав їх К. (щоправда, нерегулярно) починаючи з 1910 р. Останній запис датований 12 липням 1923 р. Щоденники, окрім усього іншого, цікаві також тим, що деякі записи практично є готовими новелами. До них примикають подорожні щоденники (нотатки про поїздки до Італії, Франції тощо). Уривки з них вперше опубліковані у 1937 р.

Помер Франц К. З липня 1924 р. у санаторії Кірлінґ під Віднем, похований у Празі.

В Україні окремі твори К. переклали Є. Попович, І. Кошелівець та ін.

Те.: Укр. пер. – Кочегар: Розд. з роману "Америка". Перевтілення // Всесвіт. – 1963. – №12; Новели. – Мюнхен, 1972; Оповідання. – Мюнхен, 1989; [Опознания] // Всесвіт. – 1993. – №3-4; Перевтілення // Вікно в світ. – 1998. – №3; Процес: Роман і оповідання. - К., 1999: Щоденники 1910-1923. - К., 2000. Рос. пер. – Роман. Новеллы. Притчи. – Москва, '.965; Из дневников. Письмо к отцу. – Москва, 1988;