KAFKA

КАФКА, Франц (Kafka, Franz – 3.07.1883, Прага –3.06.1924, Кірлінґ, побл. Відня) – австрійський письменник.

К. народився в сім’ї доволі типовій для єврейського середовища того часу. Його батько – Герман К. – спочатку був дрібним крамарем, згодом, завдяки наполегливості та вдалому одруженню, зумів розпочати власну справу у Празі (торгівля галантерейним крамом і Майбутній позов, який "діти" пред'являть своїм "батькам", полягатиме в наступному: батьки в гонитві за профітом втратили "єврейську ідентичність", "Прагер Тагеблатт" читають частіше, ніж Тору тощо. Деякі підуть ще далі: приміром. Карл Краус, відомий віденський журналіст і видавець, стверджував, що євреї своїм ідишем "корумпували" німецьку мову. У випадку з К. конфлікт поколінь поглиблювався ще й особистими причинами. Самому йому більше подобалося вважати себе спадкоємцем материнської лінії, в якій були талмудисти, рабини, ексцентрики, візіонери, вихрести та безумці.

У 1893-1901 pp. K. відвідував гімназію, у 1901 р. вступив у Празький університет, спочатку вивчав хімію та германістику, потім – за наполяганням батька – переключився на юриспруденцію. У 1906 р. він закінчив університет і впродовж року практикував у суді. 1907 р. вступив на роботу у приватне страхове бюро, ще за рік перейшов у державну установу, яка займалася страхуванням робітників від нещасних випадків, де залишався практично до кінця життя. Функції К. полягали в написанні звітів та газетних статей (зокрема, 1911 р. він написав статтю "Страхування робітників і підприємці", опис апаратури, що загрожує травмами, – до певної міри передбачення страшної машини із оповідання "У виправній колонії").

Було би помилкою вважати, що К. влаштувався у бюро через підвищену соціальну заангажованість; причини, радше, полягали в іншому: служба, яка закінчувалася о 14 годині, давала можливість займатися літературою. Не випадково початок діяльності К.-чиновника приблизно збігається з дебютом К.-письменника. "Вільним митцем" він так ніколи й не стане, хоча мріятиме про це постійно, зважуючи всі "за" і "проти" того чи іншого рішення. Варто зазначити, проте, що оригінальність його погляду на світ, своєрідність символіки не в останню чергу зумовлені досвідом, якого він набув на службі в бюро, в котрому К. повільно, але неухильно просувався по службі: у 1913 р. став "віце-секретарем" і займався обробкою юридичної кореспонденції; з 1920 р. він – шеф "відділу рефератів"; наступному просуванню перешкодила недуга.

Ще в гімназійні роки К. почав цікавитися літературою, читав Г. Ібсена, Ф. Ніцше, натуралістичну драму, Г. фон Гофмансталя й ін. Будучи студентом, поступово інтегрувався у літературне життя Праги, спілкувався з Ф. Вер-фелем, І. Урціділем, О. Баумом, О. Піком, М. Бродом та ін. Саме Брод буде першим, хто, ознайомившись із початківськими письменницькими спробами К., спонукатиме його до публікації своїх праць. Брод взагалі виявить дивовижну прозірливість: навчаючись в університеті курсом нижче за К., він якось отримає від свого друга гектографічні відбитки лекцій з його помітками на полях, відріже ці краї та закладе тим самим, як він висловився, "базовий камінь" майбутнього зібрання творів класика XX століття.

Парадоксально, що ім'я К. вперше згадано у пресі, коли в нього не було ще надруковано жодного рядка, поруч з іменами Г. Манна, Ф. Ведекінда, Г. Майрінка (рецензія М. Брода на книгу Ф. Блая в газеті "Ді геґенварт" від 9.02. 1907). 1904 р. – рік перших серйозних праць К., і це той рік, в якому відбувається дія "Улісса". Дж. Джойс сформулював поняття епіфанії: мить тотального споглядання, коли минуле концентрується в єдиному чуттєво-духовному переживанні. Про поезію як про одкровення писав і Г. фон Гофмансталь у праці "Про вірші" (1903), яка справила на К. велике враження. К. також написав декілька ліричних уривків, розкиданих по листах і фрагментах різних праць (1903, 1907–1908 pp.), які до шедеврів жанру, звісно ж, не зарахуєш. З іншого боку, деякі його коротенькі новели (сюди ж можна додати й окремі афоризми) традиційно включають в антології німецьких "віршів у прозі".

К. усвідомлював центральне місце поезії, але її сфера стала для нього чимось на кшталт втраченого раю, чимось, про що можна мріяти, але засобами самої поезії не втілити. Романи пишуть саме тому, що неможливий справжній, "абсолютний" вірш. Він говорить також, що метафора змушує його зневіритися у письменстві, випереджаючи тим самим чимало ідіосинкразій та синдроматику майбутнього постмодернізму. Власні його вподобання все ж стосуються радше XIX ст. Улюблені вірші: "Вдалині" А. фон Шліппенбаха, "Прощання" Й. Ейхендорфа, "Подорожній на тартаку" Т. Кернера. Крім того, як поети його цікавили Й.В. Гете, Ф. Гельдерлін, В. Вітмен, Ф. Жамм, Ф. Верфель. К. також був пристрасним прихильником східної, зокрема китайської, поезії (невипадкова репліка Е. Канетті: єдиний за своєю суттю китайський поет, якого може уявити Захід, – К.), у його бібліотеці була збірка "Китайська лірика з XII ст. до н.е. до наших днів", перекладена та видана Г. Гайльманом 1905 р. Деякі її фрагменти і новели ("Опис однієї боротьби", "Сусіднє село") містять в собі східні мотиви та ремінісценції.

З 1904 p. K. працював над оповіданнями, які згодом увійдуть до збірки "Споглядання"'("Die Betrachtung", 1912). У червні 1912 р. письменник познайомився з видавцем Е. Ровольтом, котрий запропонував йому підготувати книгу оповідань. Процес цей супроводжувався з боку К. численними сумнівами щодо необхідності та правомірності публікації, про що свідчить запис, зроблений у щоденнику 7 серпня 1912 р.: "Тривалі муки. Врешті написав Максу, що не можу довести до пуття решту речей, не хочу себе примушувати, і тому книгу не видаватиму". Все ж 14 серпня 1912 р. надіслав рукопис у Лейпциг. Щоправда, через два дні він занотував у щоденнику: "Якщо б Ровольт відіслав оповідання назад, я б їх знову замкнув так, ніби нічого не трапилося, і був би нещасливим не більшою мірою, аніж раніше".

11 грудня в руках у К. була перша книга, яку він з присвятою подарував Феліці Бауер. У колі друзів книга знайшла розуміння та співчуття (М. Брод, О. Пік, А. Еренштайн). Друге видання вийшло 1915 p., розійшлося 400 примірників, а весь тираж був розкуплений лише в 1924 р. Деякі з творів, що увійшли до двох перших видань збірки "Споглядання ", були опубліковані К. раніше. Вісім з них опублікувано 1908 р. у журналі "Гіперіон": "Купець", "Неуважний погляд у вікно", "Повернення додому", "Ті, що проходять повз", "Пасажир", "Сукні", "Відмова", "Дерева", а через два роки майже та ж добірка вийшла в додатку до журналу "Богемія".

Тема першої збірки – невпевненість спостерігача, втраченість "споглядача", який перебуває "зовні" й намагається проникнути в сум'яття речей, що його оточують. Щось тут нагадує ще віденський імпресіонізм зламу віків, щось є ще від аристократичної меланхолії Гоф-мансталя й Альтенберґа, від напівсерйозної гри у "невтішність", яку К. згодом визнає надуманою та штучною. Він не надто високо цінував свою першу збірку, а такі великі фрагменти, як "Опис однієї боротьби" та "Весільні приготування в селі", просто викликали в нього відразу (за життя не публікувалися).

1912 p. K. розпочав працю над своїм першим романом "Безвісти зниклий" ("Der Ver-schollene"); Брод потім видасть його під заголовком "Америка". За шість тижнів він написав перші шість розділів, потім праця урвалася. 1913 р. він опублікував окремо перший розділ роману – "Кочегар", що сигналізуватиме начебто про відмову від надії на завершення книги. Однак у 1914 р. з'явилося ще декілька фрагментів, серед них заключний розділ – "Натуральний театр з Оклахоми". Проект згадується ще в 1917 р., але вже у формі остаточної відмови від нього. К. зізнавався, що в його наміри входило написати "діккенсівський" роман, передусім мається на увазі "Девід Копперфілд". Навряд чи є сенс говорити про наслідування англійського класика: К. радше знаходить тут власну манеру, демонструючи увесь спектр своїх поетичних і тематичних можливостей. 16-річного Карла Росманна, звабленого служницею, що народила потім від нього дитину, батьки вигнали з дому.

Він приїздить в Америку, зустрічає там свого дядька, багатого підприємця, спершу замешкує в нього вдома, а згодом, після не надто приємного конфлікту, опиняється на вулиці, тиняється, потрапляє в лабети пройдисвітів, працює ліфтером у готелі "Оксиденталь" тощо. Він чесно намагається інтегруватися в американське життя, але йому фатально не таланить; цьому не може перешкодити навіть зустріч із кількома хорошими людьми. Урешті-решт, без роботи, грошей і перспектив він вирішує винайнятися в трупу "Натурального театру з Оклахоми", що й стається. "Театр", попри всю можливу множинність інтерпретацій, швидше за все – метафора "потойбічного царства": аби дістатися до нього, Карл спускається в підземку ("володіння Харона"); на подіум перед входом на іподром, де відбувається вербування, сурмлять в сурми перевдягнені ангелами дівчата; вербувальні трупи театру роз'їжджають по цілому світу, він просто не знає кордонів; "Оклахома" індіанською – "прекрасна країна"; сам К. зазначав у щоденнику, що його герой знайде у підсумку працю, батьківщину і навіть батьків – таким чином відбудеться повернення до втраченого раю.

У "Безвісти зниклому" К. знайшов манеру зображення реальності, котра стане його "візитівкою": зображення дійсності через свідомість персонажа, без жодного авторського коментаря; свідомість протагоніста використовується як перископ, можливості "підглянути" за тим, що відбувається, у якийсь інший спосіб у нас немає, звідси нерідко відчуття "зашореності"; психологізування відкидається цілковито, йому не дістається навіть ролі статиста ("психологія востаннє", – записав якось К. у щоденнику). Два приклади: припливши у нью-йоркський порт, Россман бачить статую Свободи, яка замість смолоскипа тримає в руці меч; Карл влаштовується на роботу до готелю; коли він приходить туди вперше, готель видається йому не надто показним; після влаштування на роботу, ставши вже членом ієрархії, персонаж вбачає в готелі щось фантастично фешенебельне. Як же все було насправді, чим був насправді готель "Оксиденталь", що було в руках у Свободи – всі ці запитання залишаються без відповіді. Роман прикметний ше й тим, що це перше в німецькомовній прозі зображення сучасного мегаполісу (за всієї умовності його реалій: К. ніколи не був у Америці), страхітливої технізації життя, втраченості та занедбаності людини в цьому світі. М. Брод видав роман через три роки після смерті автора ("Amerika", 1927).

Паралельно із працею над романом К. писав знамениті новели "Вирок", "Перевтілення" й "У виправній колонії". "Вирок" написаний у ніч із 22 на 23 вересня 1912 р. і присвячений Ф. Бауер, 24 вересня відбулося перше публічне читання оповідання в Оскара Баума. У березні 1913 р. К. надіслав рукопис до видавництва К. Вольфа. "Вирок" вперше опублікований у червні 1913 р. в альманасі "Аркадія" (видавець М.Брод, вийшов єдиний номер). К. мріяв про окреме видання оповідання, тому що "Вирок" – "...більше віршовий, аніж епічний, він потребує вільного простору навколо себе, аби чинити вплив" (з листа до видавця). У вересні 1916 р. таке видання побачило світ. Краще зрозуміти зміст оповідання, угледіти його автобіографічну основу дозволяє щоденниковий запис, зроблений письменником 11 лютого 1913 p.: "Читаючи коректуру "Вироку", я фіксував усі зв'язки, що стали зрозумілими для мене в цій історії, наскільки я їх зараз бачу перед собою. Це необхідно, адже оповідання вийшло з мене у світ, як при справжніх пологах, вкрите брудом і слизом, і лише моя рука може й хоче добратися до тіла. Друг – це зв'язок між батьком і сином, він – їхня найбільша спільність. Сидячи на самоті край свого вікна, Георг любострасно порпається в цьому спільному, гадає, що батько існує в ньому самому, і все, аж до перебіжної непевної замисленості, видається йому сповненим миролюбності. Але наступний розвиток історії показує, як від спільності, тобто друга, відокремлюється батько і виявляється протилежністю Георга, що підсилюється іншими, менш важливими спільностями, наприклад, любов'ю, відданістю матері, вірністю її пам'яті, клієнтурою, котру батько все ж залучив колись до фірми. У Георга немає нічого; його наречену батько легко вигонить – адже вона існує в оповіданні лише завдяки зв'язку з другом, тобто зі спільним, і, позаяк весілля ще не відбулося, вона не може увійти в коло кревних зв'язків, котрі єднають батька і сина. Спільне зосереджене цілком в околі батька. Георг відчуває його як щось чуже, що набуло самостійності й не захищене ним достатньою мірою, кинуте на сваволю російської революції, і лише тому, що, крім споглядання батька, в нього нічого немає, вирок, який цілковито перекриває йому доступ до батька, так сильно впливає на нього. Ім'я Георга має стільки ж літер, скільки й Франц. У прізвищі Бендеманн закінчення "манн" – лише посилення "Бенде", зроблене задля виявлення прихованих можливостей оповідання. "Бенде" має стільки ж літер, скільки й "Кафка", і літера "є" розташована в тих самих місцях, що й "а" в "Кафка". "Фріда" має стільки ж літер, що й Ф. (мається на увазі Феліца Бауер. – В.Н.). І ту саму початкову літеру..." Це оповідання знаменує новий поворот у творчості письменника, коли використання фантастичних, казкових, параболічних і гротескних образотворчих форм починає відігравати у прозі конститутивну роль, а термін "кафкіанський" набуває своєї повноцінної семантики.

У ніч із 6 на 7 грудня 1912 р. він написав новелу "Перевтілення", над якою працював, починаючи з 17 листопада. Разом з "Вироком" та "Кочегаром" вона мала скласти своєрідну трилогію під спільним заголовком "Сини". Росманн, Бендеманн і Замза як представники генерації, що конфліктує з поколінням "батьків". Тема, доволі популярна для тогочасної літератури, можна назвати драму В. Газенклевера "Син", п'єсу А. Броннена "Батьковбивство" та ін. Праця над "Перевтіленням" багато разів переривалася різними родинними та службовими обставинами. 24 листопада 1912 р. К. читав першу частину новели в Отто Баума. У квітні 1913 р. К.Вольф наполіг на тому, аби К. передав йому "клопічну історію", але автор відмовляється тим, що річ іще не завершена. 1914 p. K. надіслав оповідання у журнал "Нойе рундшау", але його відхилили, незважаючи на позитивний відгук редактора журналу Р. Музіля. Вперше опубліковане у жовтні 1915 р. у журналі "Вайсе блеттер", який видавав Р. Шікеле. Цього ж року К.Вольф видав новелу окремою книжкою в серії "Судний день", у якій зазвичай друкувалися експресіоністи. К. вникав у всі дрібниці, що стосувалися видання книги. Коли він дізнався, що художник О. Штарке, який ілюстрував книгу, хоче зобразити на обкладинці комаху, то запротестував, кажучи, що її не можна зображати навіть здаля. К. запропонував сценку "батьки й управитель".

Новела має автобіографічні джерела: Грегор згадує про невдале сватання до касирки капелюшного магазину (Ф. Бауер носила екстравагантні капелюшки і служила реєстраторкою на підприємстві). Після читання листів Г. фон Клейста К. проводить паралелі між його становищем в родині та своїм. У щоденнику є запис про те, що на певний час він відчув себе вкритим панцирем тощо. Серед літературних джерел називають "Метаморфози" Овідія та "Двійника" Ф. Достоєвського. Дія "Двійника" теж починається з пробудження героя, котрий невдоволений службою і не може збагнути, сон це чи ява. На балу Голядкін уявляє себе жуком поруч з молодим струнким офіцером. Ім'я героя К., вочевидь, запозичив з роману Я. Вассермана "Історія юної Ренати Фукс", де діє персонаж на ім'я Грегор Замасса. Інсект з'являється вже у фрагменті "Весільні приготування в селі", де герой, котрому не хочеться їхати в село до своєї нареченої, уявляє, як туди вирушає його оболонка, а він сам в образі велетенського жука лежатиме в ліжку: тобто не стільки перевтілення, скільки набуття, прояв сутності – мотив, який присутній і в "Перевтіленні". Трансформація прихованого буття в реальне допомагає Замзі оволодіти знанням, яке в попередньому стані було б для нього недосяжним. Лише тепер він починає бачити в мистецтві, в даному випадку у музиці, можливий шлях до "пристрасно жаданої їжі" – момент, що посилює автобіографічний аспект оповідання. Вироком уражають кафківських "синів" невідворотно й жорстоко, але ці вироки проростають в них самих, незалежно від того, дійсно винен герой чи ні.

З 14 по 18 жовтня 1914 p. K. працював над новелою "У виправній колонії" ("In der Straf-kolonie"), спочатку без наміру її публікувати. Коли видавництво К. Вольфа почало наполягати на виданні нової книги, К. відповів, що йтиметься або про зовсім інші речі, або про збірку "Покарання" ("Strafen"), до якої він мав намір включити "Вирок", "'Перевтілення"та "Увиправній колонії". Задум цей не здійснився, видавець продовжував наполягати на публікації новели, і 1919 р. вона вийшла друком у Лейпцигу.

У гротескній і, на перший погляд, цілком фантастичній (найближче майбутнє покаже, що вона не настільки вже й фантастична) історії йдеться про тоталітарне суспільство "закритого типу", яке починає розгерметизовуватися і через це занепадає: культ убивства позбавлений колишньої пишноти, тепер ідеться лише про рутинно виконувану процедуру. Оповідання, мабуть, – головний кафківський "трилер", невипадково його автор сказав якось Г. Яноуху, що маркіз де Сад – "справжній патрон" нашого часу.

У тому самому 1914 p. K. розпочав працю над романом "Процес", який також залишився незакінченим. Перед заключним розділом мали бути описи ще деяких стадій таємничого процесу. Але позаяк процес, за усним зауваженням автора, взагалі не міг досягнути вищих інстанцій, роман у певному розумінні програмно не-завершуваний, тобто переходить у нескінченність. Фрагмент виник між серпнем 1914 і січнем 1915 p., потрапив до Брода без заголовка, і він, згадуючи авторське виконання, взяв на себе сміливість розташувати розділи так, як їх читав К., а також дав йому назву. Роман буде опубліковано лише через рік після смерті К. ("Der ProzeB", 1925).

Безпосереднім при "Злочин і кара", відомий К., щонайменше з 1912р., і його ж листи із в'язниці, котрі автор "Процесу" читав навесні 1914 р. Можливо, початок Першої світової війни також загострив тему провини. Принаймні роман, хоча його й вирізняє цілковитий відхід від будь-якої історичності, одними посиланнями на біографію автора не поясниш. Які не поясниш його з допомогою релігійно-метафізичних студій, запущених на орбіту кафкознавства з легкої руки М. Брода: Йозеф К. намагається пробитися до метафізичної загадки буття, і Закон в інтерпретаціях такого штибу синонімічний Богові.

Кількість версій у тлумаченні "Процесу" величезна, причому всі ці версії побудовані радше в запитальній інтонації, і повноцінної відповіді досі немає. Чи є роман К. передбаченням нацистського терору, концтаборів, убивств тощо? Чи провіщає процес тугу за втраченим душевним спокоєм, бажання звільнитися від космічної провини? Чи означає дійсність роману все земне буття, в тотальному, так би мовити, вимірі, коли провина розуміється як екзистенціальна провина, звільнення від якої можливе лише через визнання цієї провини? "Процес" – сон, кошмарне видіння, зображення цілковитої втоми цілісного духа? Чи відображений взагалі в "Процесі" предметний світ, чи це радше зображення світу як семантичної порожнечі? К. у "Процесі" застосовує той самий прийом, який він уже використовував у "Америці": погляд на світ винятково через свідомість героя."ЙЬзеф К. дає відповідь на будь-яку ситуацію або сам генерує її, є місця, де дія просто залежить від волі героя (наприклад, сам призначає собі термін з'явлення до суду і суддя саме в цей час чекає на нього тощо). Незалежність сцен і розділів нерідко видається гаданою, їхні межі відчуваються читачем як порожнини, які повинні заповнюватися раціональним поясненням.

Слід зазначити, що головний протагоніст романного фрагмента сприймається так само неоднозначно, як і всі решта в книзі. Це або герой-"мрійник", або декадент, типовий представник занепадаючої Австро-Угорської монархії, жертва її бюрократичної системи. Можливо, персонаж страждає манією переслідування, намагаючись компенсувати неадекватність своєї реакції на довкілля з допомогою спекулятивних роздумів: так, він говорить з чиновниками суду про такі поняття, як "правова держава", "ордер на арешт", "законність" тощо. Текст провокує раціональне мислення, пророкуючи йому одночасно – із вказівкою на параболічність того, що відбувається, – провал і невдачу. Зрозуміти "Процес", таким чином, не означає знайти істину в останній інстанції, але тільки усвідомити внутрішню необхідність тексту. Тобто роман провокує сенс і тут же його руйнує, демонструє водом для теми провини та "судово" забарвленого мотивування книги були, можливо, перші заручини К. з Ф. Бауер, які відбулися в Берлінському готелі " Асканішер Гоф" 12.07.1914 р. у присутності друзів та родичів. Якщо уявити готель як певну судову інстанцію, то самокритичне бачення автором своїх взаємин з нареченою, визначених категоріями підлеглості й покарання, неминуче, на рівні тексту, набуватиме форм "внутрішнього процесу" (про це писав Е. Канетті). До літературних джерел відносять також роман Ф. Достоєвського "Злочин і кара", відомий К., щонайменше з 1912р., і його ж листи із в'язниці, котрі автор "Процесу" читав навесні 1914 р. Можливо, початок Першої світової війни також загострив тему провини. Принаймні роман, хоча його й вирізняє цілковитий відхід від будь-якої історичності, одними посиланнями на біографію автора не поясниш. Які не поясниш його з допомогою релігійно-метафізичних студій, запущених на орбіту кафкознавства з легкої руки М. Брода: Йозеф К. намагається пробитися до метафізичної загадки буття, і Закон в інтерпретаціях такого штибу синонімічний Богові.

Кількість версій у тлумаченні "Процесу" величезна, причому всі ці версії побудовані радше в запитальній інтонації, і повноцінної відповіді досі немає. Чи є роман К. передбаченням нацистського терору, концтаборів, убивств тощо? Чи провіщає процес тугу за втраченим душевним спокоєм, бажання звільнитися від космічної провини? Чи означає дійсність роману все земне буття, в тотальному, так би мовити, вимірі, коли провина розуміється як екзистенціальна провина, звільнення від якої можливе лише через визнання цієї провини? "Процес" – сон, кошмарне видіння, зображення цілковитої втоми цілісного духа? Чи відображений взагалі в "Процесі" предметний світ, чи це радше зображення світу як семантичної порожнечі? К. у "Процесі" застосовує той самий прийом, який він уже використовував у "Америці": погляд на світ винятково через свідомість героя." Йозеф К. дає відповідь на будь-яку ситуацію або сам генерує її, є місця, де дія просто залежить від волі героя (наприклад, сам призначає собі термін з'явлення до суду і суддя саме в цей час чекає на нього тощо). Незалежність сцен і розділів нерідко видається гаданою, їхні межі відчуваються читачем як порожнини, які повинні заповнюватися раціональним поясненням.

Слід зазначити, що головний протагоніст романного фрагмента сприймається так само неоднозначно, як і всі решта в книзі. Це або герой-"мрійник", або декадент, типовий представник занепадаючої Австро-Угорської монархії, жертва її бюрократичної системи. Можливо, персонаж страждає манією переслідування, намагаючись компенсувати неадекватність своєї реакції на довкілля з допомогою спекулятивних роздумів: так, він говорить з чиновниками суду про такі поняття, як "правова держава", "ордер на арешт", "законність" тощо. Текст провокує раціональне мислення, пророкуючи йому одночасно – із вказівкою на параболічність того, що відбувається, – провал і невдачу. Зрозуміти "Процес", таким чином, не означає знайти істину в останній інстанції, але тільки усвідомити внутрішню необхідність тексту. Тобто роман провокує сенс і тут же його руйнує, демонструє читачеві марність категорій, доцільності, примарність меж категорій і понять (апорія, парадокс – "коник" К.). Тут є ще й елемент містифікації: роман ніби орієнтується на закони сприйняття, встановлені традиційною прозою XVIII-XIX ст., насправді ж підриває їх зсередини.

"Процес" – відображення суперечливої ситуації початку століття: конфлікт між просвітницько-ідеалістичним оптимізмом пізнання та новою реальністю (теорія відносності, феноменологія, психоаналіз тощо). Йозеф К. – втілення моделі цієї "розірваної" свідомості: про наявність вищого суду свідчить єдино жорстокість покарання, а на реальність закону натякає хіба що недвозначне здійснення страти. У 1919 р. вийшла друком збірка "Сільський лікар. Маленькі оповідання"("Ein Landarzt. Kleine Erzahlun-gen"), до якої переважно ввійшли твори 1-ої пол. 1917 p. План збірки К. надіслав видавцю К. Вольфу 20 серпня 1917 р. Чимало новел та оповідань було опубліковано в різних журналах та альманахах ще до виходу збірки: оповідання "Новий адвокат" було написане в лютому 1917 р., вперше опубліковане у журналі "Марсіас" в липні-серпні 1917 p.; у цьому ж році К. запропонував М. Буберу декілька маленьких оповідань, з яких для публікації в журналі "Дер юде" було відібрано два: "Звіт для академії" та "Шакали й араби". Своєрідність цих історій про тварин в тому, що маски зооморфних персонажів явно кореспондують з індивідуальністю автора. Тому, вочевидь, К. і протестував проти зображення їх на ілюстраціях. Взагалі тварини, які входять до кафківського бестіарію, автору вкрай несимпатичні. Оповідання, що дало назву збірці, вперше опубліковане в грудні 1917 р. в альманасі "Нова поезія". Сам К., очевидно, досить високо поціновував цю новелу, що варіювала на свій лад мотив "Легенди про святого Юліана, гостинного до прочан" Г. Флобера, де йдеться про подвиг милосердя св. Юліана, котрий своїм тілом зігрів прокаженого.

Окрім названих, у збірку ввійшли новели: "Сусіднє село", "Королівське послання", "На гальорці", "Біля брами закону" та ін. Остання новела була опублікована як самостійний твір в альманасі "Фом юнгстен таг" 1915 р. Г. Гессе так витлумачив цю притчу: "Вся трагедія його (К. – Ред.) – а він вельми і вельми трагічний поет – є трагедія нерозуміння, точніше, неправильного розуміння людини людиною, особистості – суспільством, Бога – людиною. В даному, першому, томі творів коротка прозова річ "Перед обличчям закону" розкриває цю проблематику чи не найбільш повно..." Знаменно, що автори франко-американської екранізації роману "Процес" (О. Веллс, О. Залкінд) використовували притчу ("Біля брами закону") як своєрідний пролог до фільму, розгорнутий епіграф, що найчіткіше виражає головну думку роману – думку про недосяжність істини та справедливості. З огляду на це слід зазначити, що існує і театральна версія "Процесу" Жіда Ібарре (згідно з легендою, П. Клодель, будучи послом у Празі, сказав, подивившись цю постановку: крім Расіна, є тільки один великий письменник, перед яким він знімає шапку, – К.), і навіть опера: її написав 1970 р. композитор Г. фон Ейне.

Типове для настрою письменника того часу – як вираження погляду на теперішнє – оповідання "Новий адвокат". Новий адвокат, який з'явився в конторі, – це Буцефал, легендарний кінь Олександра Македонського, тобто істота, яка брала участь у славних подіях легендарного минулого, котрого вже не повернути. Час великих полководців минув, і все, що залишається "доктору Буцефалу", – перегортати сторінки старих книг, намагаючись здобути втрачений сенс і призначення власного життя. Суперечливість між гаданим та існуючим, фікцією та реальністю – суть проблематики й інших оповідань збірки: "Звіт для академії", "На гальорці", "Сільський лікар"– свідчення зрослого інтересу К. до параболічної форми в період між 1916 і 1917 pp. Проте його притчі, на відміну від традиційних, вказують лиш на те, що незбагненне є незбагненним, тобто те, що відоме нам ніби апріорно. 1917 р. взагалі був насичений подіями: другі заручини з Ф.Бауер; студії С. К'єркегора; праця над афоризмами. 4 вересня 1917 р. в нього виявили туберкульоз, відтоді К. братиме довготривалі відпустки у бюро й багато часу проводитиме в санаторіях і лікарнях. У грудні другі заручини були розірвані (тепер К. мотивував неможливість створити сім'ю через серйозне захворювання). В 1918 – 1919 pp. творча робота практично зведена до нуля, виняток – "Лист до батька" ("Der Brief an den Vater"), написаний в листопаді 1919 р. Лист, який ніколи не дійшов до свого адресата, є дивовижним документом, в котрому традиційний конфлікт "батьків та дітей" піднятий на хвилі гамлетівської рефлексії до глобальної проблеми. Брод відносив текст до літературної спадщини письменника, вбачаючи в ньому спробу автобіографії, власного життєпису.