Психология шпори видповиди

1. Виховання як загальнолюдське явище

Природа не творить людини як цілісної особистості, вона лише закладає основи і створює передумови для її формування. Людина –багаторівнева система, особливості якої виявляються у діалектичній взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вступаючи в життя через соціальну і трудову діяльність, вона вливається у світ соціального досвіду, який є багатовіковим надбанням людства і стає основною школою становлення її як особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального, які впливають на формування особистості, вимагає науково обґрунтованої системи виховних впливів.

Виховання – соціальне явище, властиве тільки людям, є однією зі сфер суспільно необхідної діяльності.

Виховання – соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості.

Суспільство як соціальне об’єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості. Зупинення цього процесу – катастрофа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільності.

Термін «виховання» виник у 18 ст. й спочатку сприймався буквально як «напоїти», «нагодувати» дитину. Але з часом поняття «виховання«» почало означати не лише догляд за дитиною, а ще й турботу про її духовне зростання, її мораль..

Сьогодні виховання не обмежується лише дитячим віком. Воно стосується всього нашого суспільства, усіх його вікових та соціальних прошарків.

Виховання (у широкому значенні) – це процес формування особистості, що відбувається під впливом соціальних умов. Оскільки дійсність бува суперечливою і конфліктною, то особистість може не тільки формуватися під впливом оточення, а й деформуватись під тиском антисоціальних явищ чи протистояти їм.

Виховання (у широкому педагогічному значенні) – формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яка базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання (у вузькому педагогічному значенні) – цілеспрямована виховна діяльність педагога для досягнення конкретної мети в колективі учнів.

Виховання (в гранично вузькому значенні) – спеціально організований процес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком, який відбувається через взаємодію вихователя і виховуваного.

Отже, виховання – найбільш загальне і всеосяжне поняття. Як процес, діяльність воно спрямоване на вироблення певних норм поведінки людини.

2. Індивідуально-типологічні особливості особистості: їх характеристика

Індивідуальні особливості особистості за природою та походженням бувають природжені та набуті за життя. До природжених належать фізичні особливості, з якими дитина народжується. Серед них важливу роль відіграють типологічні особливості нервової системи — сила, врівноваженість і рухливість, що є фізіологічним підгрунтям темпераменту.

Природжені індивідуальні особливості у процесі виховання, під впливом умов життя змінюються. Серед набутих у процесі навчання, виховання та діяльності індивідуальних особливостей найважливішими є спрямованість особистості, її інтереси, здібності, ідеали та переконання, риси характеру. Природжені та набуті за життя індивідуальні особливості під впливом виховання змінюються, але більшість з них має стійкий характер, і тому вони позначаються на діяльності та поведінці особистості.

Успішне скеровування процесу формування особистості вимагає досконалого знання психологічних особливостей розвитку дитини та його врахування практикою навчально-виховної роботи.

Генетичні особливості вказують на те, що в процесі розвитку життєдіяльності (онтогенезу) особистості в неї виявляються певні генетичні чинники, які впливають на її психіку. Йдеться насамперед про біологічні (анатомо-фізіологічні) чинники розвитку організму та вищої нервової системи людини, її мозку. Наприклад, колір шкіри, волосся та очей, риси обличчя, ріст, вага, чутливість різних аналізаторів, задатки і навіть структура певних ділянок мозку передаються в спадковість унаслідок дії генів. Отже, перераховані ознаки є психічним, яке впливає на внутрішнє і зовнішнє психічне особистості.

СПРЯМОВАНІСТЬ - це властивість особистості, що становить собою систему взаємопов´язаних внутрішніх спонукань, які спрямовують та орієнтують її життєвий шлях у соціальному просторі й часі.

Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів є передумовою стійкості особистості.

Емоції й почуття, виконуючи різні функції, беруть участь у керуванні поведінкою людини як невимушений компонент, втручаючись у нього як на стадії усвідомлення потреби й оцінки ситуації, так і на стадії ухвалення рішення та оцінки досягнутого результату.

ЕМОЦІЇ - це переживання людиною ситуативного чи дійового значення предметів та явищ минулого, теперішнього або майбутнього. Їхній психоенергетичний потенціал, на відміну від почуттів, виникаючи, може швидко збільшуватися, а потім так само легко об´єктивуватися в інше психічне.

ПОЧУТТЯ - це переживання людиною життєвого сенсу предметів та явищ.

Вихідною передумовою для розвитку здібностей є ті природні задатки, з якими дитина з´являється на світ. Водночас біологічно успадковані властивості людини не визначають її здібностей. Мозок концентрує в собі не ті чи інші специфічні людські здібності, а лише здатність до формування цих здібностей

ЗДІБНОСТІ - це поєднання сприятливих індивідуально-своєрідних особливостей та якостей психіки, котрі виявляються у швидкості, результативності та якості виконання відповідної діяльності за мінімальних силових, енергетичних і часових затрат.

Ми постійно чуємо, що одні люди працьовиті, дисципліновані, наполегливі, скромні, чесні, сміливі, рішучі, колективісти, а інші - ліниві, неакуратні, хвалькуваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені, нечесні, егоїсти, боягузи тощо.

У житті ці й подібні риси виявляються настільки яскраво і постійно, що визначають собою типовий різновид особистості, індивідуальний стиль її соціальної поведінки.

Такі психологічні особливості особистості називають рисами характеру. Сукупність постійних рис становить характер особистості.

ХАРАКТЕР - це сукупність відносно стійких індивідуально-своєрідних властивостей особистості, які виявляються у поведінці, діяльності й ставленні до людей, колективу, до себе, речей, праці тощо.

Риса характеру - це звична, стійка, повторювана форма реагування, поведінки чи ставлення.

Характер найтісніше пов´язаний з темпераментом, який визначає зовнішню, динамічну форму вираження сутності людини. Його можна зрозуміти з того, як вона мислить і поводиться за різних обставин, якої думки вона про інших людей і про саму себе, в який спосіб здебільшого поводиться.

Характер людини виявляється в її суспільній діяльності, суспільних відносинах. Тому знати характер особистості дуже важливо. Це дає змогу передбачати, як вона поводитиметься за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме доручення тощо.

Характер як одна з істотних особливостей психічного складу особистості є цілісним утворенням, що характеризує людське «Я» як єдність.

Спрямованість характеру виявляється у вибірковому позитивному чи негативному оцінному ставленні особистості до праці, речей, колективу, вчинків і діяльності людей і до самої себе.

Залежно від домінуючих матеріальних або духовних потреб, ціннісних установок особистості, інтересів і вподобань життя одних людей наповнене корисною діяльністю, вони невтомно працюють та виконують громадський обов´язок. Рушієм їх вчинків є гуманність, оптимізм, контактність.

Однак є люди, у котрих на першому плані власний добробут, задоволення своїх егоїстичних потреб, вони стають рабами речей. У побуті, вчинках і діяльності таких людей панують індивідуалізм, скупість, жадібність, заздрість, самозакоханість.

ПЕРЕКОНАННЯ - це знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру й визначають ставлення до дійсності, а також вчинки, поведінку.

Переконання виявляються в принциповості, непідкупності, правдивості, вимогливості до себе. Особистість із непохитними переконаннями спроможна докласти максимум зусиль для досягнення мети, віддати, коли потрібно, своє життя заради суспільних справ. Непринциповим людям, кар´єристам ці риси характеру не властиві.

Розумові риси характеру виявляються в розсудливості, спостережливості, поміркованості.

ВОЛЯ як складова структури ХАРАКТЕРУ зумовлює його силу, непохитність. Вона - стрижневий компонент сформованого характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім. Людина з таким характером здатна досягати бажаної мети.

Люди зі слабкою волею - слабохарактерні. Навіть маючи багато знань і значний досвід, вони нездатні наполягати на справедливості і виявляють нерішучість, страх.

Темперамент як складова структури характеру є динамічною формою його вияву. Це індивідуальна особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності

Успішне скеровування процесу формування особистості вимагає досконалого знання психологічних особливостей розвитку дитини та його врахування практикою навчально-виховної роботи.

1. Структура педагогічної науки і її зв’язок з іншими науками

Пройшовши довгий шлях розвитку, педагогіка перетворилася сьогодні в розгалужену систему педагогічних наук.

Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, яка вивчає основні закономірності процесу спрямованого особистісного розвитку, розробляє загальні основи педагогічного процесу у навчальних закладах усіх типів. Вона складається з чотирьох розділів: загальні засади педагогіки, теорія навчання (дидактика), теорія виховання, теорія управління навчальним закладом.

Щодо поділу педагогічних наук за галузями, то їх нараховується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категорійний апарат. Вони спираються певною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є «дочірними» науками. Такою є:

• вікова педагогіка – дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих, що вивчає вікові аспекти навчання і виховання, які визначають специфіку навчально-виховної роботи з певними віковими групами. Вікова педагогіка охоплює всю систему загальної середньої освіти: різні типи загальноосвітніх шкіл, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, вечірні (змінні, заочні) школи;

• корекційна педагогіка – спеціальна наука, що досліджує навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка (навчання і виховання глухонімих, глухих та туговухих дітей), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих та слабкозорих дітей), олігофренопедагогіка (навчання і виховання розумово відсталих дітей), логопедія (навчання і виховання дітей з порушенням мовлення), виправно-трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців);

• окремі методики – предметні дидактики, які досліджують специфіку застосування загальних закономірностей навчання до викладання окремих навчальних предметів у закладах освіти всіх типів;

• історія педагогіки і освіти – наука, що вивчає розвиток педагогічних ідей і освітньої практики видатними вітчизняними і зарубіжними педагогами в різні історичні епохи;

• галузева педагогіка (вищої школи, військова, медична, інженерна, спортивна, виробнича і под.) – вивчає галузеві аспекти освіти, які визначають специфіку навчально-виховного процесу в тих чи інших умовах, розкриває його закономірності;

• порівняльна педагогіка – наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах (порівняно з вітчизняною);

• соціальна педагогіка – наука, яка вивчає вплив на педагогічний процес конкретних соціальних інститутів: сім'ї, школи, підліткового чи молодіжного об'єднання, закладів культури, спорту тощо; розглядає особистість як фокус системи соціально-педагогічного впливу, як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин.

Велике значення для розвитку педагогіки мають її зв'язки з іншими науками: філософією, психологією, фізіологією людини, генетикою, етнографією, математикою та ін. Зміцнюючи і удосконалюючи ці зв'язки, педагогіка запозичує й інтерпретує відповідно до предмета свого дослідження ідеї інших наук, які допомагають глибше проникнути в суть виховання і розробляти його теоретичні основи.

Зв'язок педагогіки з філософією є найбільш тривалим і продуктивним. Філософські ідеї продукували педагогічні концепції і теорії, визначали перспективу педагогічного пошуку і слугували її методологічною основою.

Методологічна функція філософії стосовно педагогіки є сьогодні загальновизнаною. Це зумовлено самою суттю філософського знання. За-своєю природою воно є світоглядним і таким, що відповідає завданням осмислення місця людини в світі, які тривалий час вирішує людство. Від системи філософських поглядів (екзистенціальних, прагматичних, неопозитивістських, матеріалістичних та інших), яких дотримуються дослідники педагогіки, залежить напрям педагогічного пошуку, визначення суті, цілей і технологій освітнього процесу.

На основі знань з анатомії та фізіології про будову і життєдіяльність людського організму як єдиного цілого, про морфологічні і функціональні закономірності й особливості вікового розвитку нервової, кістково-м'язової, ендокринної, серцево-судинної, дихальної та інших систем організму, деяких органів тіла, тканин і клітин, педагогіка розробляє умови раціональної організації педагогічного процесу, правильного режиму навчання, виховання, освіти, зміст і методи фізичного, трудового виховання та ін. Вчення І.П. Павлова про вищу нервову діяльність озброює педагогіку розумінням фізіологічних механізмів засвоєння знань, формування умінь, навичок, звичок, допомагає науково обґрунтувати умови і способи навчально-виховної діяльності.

На основі знань з генетики про залежність спадковості дитини від її генотипу, досить складну природу генетичної мутації, функціонально-спрямовану дію генів і хромосом, високу пластичність дитячого організму педагогіка критично переоцінює чимало сталих положень про закономірності людського розвитку, намагається обґрунтувати оптимальні умови для всебічного розвитку кожної дитини, формування її особистості.

Особливе значення для педагогіки має її зв'язок з психологією. Спираючись на знання закономірностей і механізмів психічного розвитку людини, її особистісного формування, психологічних зв'язків і залежностей, характерних для педагогічного процесу, педагогіка обґрунтовує ефективні шляхи і способи, які призводять до бажаних змін у внутрішньому світі й поведінці людини. Кожний розділ педагогіки знаходить опору у відповідному розділі психології: дидактика, наприклад, опирається на теорію пізнавальних процесів і розумового розвитку; теорія виховання базується на психології особистості, теорія управління навчальним закладом – на психології управління. Інтеграція наук призвела до виникнення суміжних галузей – педагогічної психології і психо-педагогіки.

Для всебічного наукового обґрунтування педагогічного процесу педагогіка використовує здобутки історії і літератури, географії й антропології, медицини та екології, економіки й археології, кібернетики, математики та інших наук.

2. Поняття про учіння, научіння та навчання. Компоненти научіння школярів мислительним операціям

Психологічні поняття «научання», «навчання» та «учіння» описують широке коло явищ, пов´язаних із набуванням досвіду, знань, навичок, умінь у процесі активних взаємин суб´єкта з предметним і соціальним світом - у поведінці, діяльності, спілкуванні.

Усі визначення містять уявлення про поступовість змін. Особливо підкреслено роль вправи.?

Найширшим поняттям, на нашу думку, є НАУЧІННЯ - усвідомлювальний і неусвідомлювальний, організований і стихійний процес набуття досвіду, знань, навичок і вмінь упродовж усього життя.

Загалом це процес надбання досвіду, знань, навичок і вмінь поведінки, спілкування і діяльності, їхніх адаптивних модифікацій, заміни ефективності та продуктивності. З цих позицій научання містить і навчання, і учіння.

Навчання - це спільна діяльність тих, хто вчить (суб´єкти навчання) і тих, хто навчається (об´єкти навчання). Власне діяльність тих, хто вчить, доцільно назвати вченням, а тих, хто навчається учінням. Завдання суб´єктів навчання у процесі вчення - це навчати (научати), а об´єктів навчання - навчатися (научатися).

З процесуального боку НАВЧАННЯ - це доцільно організована, методично правильно побудована й змістовно насичена цілеспрямована діяльність суб´єктів та об´єктів педагогічного процесу, спрямована насамперед на свідоме, міцне й глибоке опанування системи професійних знань, навичок і вмінь, виховання, розвиток і формування певної сукупності морально-психічних, професійних і громадянських якостей, необхідних у процесі життєдіяльності.

Процес навчання охоплює підпорядковану загальній меті діяльність суб´єктів навчання (викладання, особистісне й групове відтворення), тобто вчення, і діяльність об´єктів навчання, тобто учіння, в їхній взаємодії та розвиткові.

Діяльність суб´єктів навчання не зводиться лише до викладання, тобто подання певним чином навчального матеріалу об´єктам навчання. Сьогодні, як підтверджує практика, потрібно говорити про інші аспекти діяльності суб´єктів навчання, а саме - їхнє особистісне й групове відтворення знань, навичок і вмінь під час дидактичного процесу, а також практичної діяльності та буденного життя.

Учіння є системою навчально-пізнавальної діяльності того, хто вчиться, спрямованої на сприймання, осмислення, засвоєння, оволодіння, відтворення й застосування знань, навичок і вмінь. Учіння є процесом усвідомленим і стихійним (неусвідомлюваним). Учень (студент, слухач) діє, і в цій дії у процесі вивчення конкретних предметів, самостійних пошуків, наслідування тощо самостійно закріплює, удосконалює, розвиває чи здобуває знання, навички і вміння.

Самостійне оволодіння знаннями, навичками і вміннями, як вид свідомого цілеспрямованого учіння, полягає в пошуку, добуванні, виокремленні, осмисленні та оволодінні знаннями, формуванні самостійно спланованих навичок і вмінь, які необхідні і для військової діяльності, і для свого розвитку, удосконалення, освіченості тощо.

Оволодіння - здатність користуватися заученим матеріалом у практичній дії, матеріалізувати його в предметні конструкції - речові або знакові системи. У такому процесі оволодіння засвоєним матеріалом породжує прагнення до подальшого саморозвитку.

Оволодіння передбачає такі практичні дії. Діючи з предметами учіння або праці, людина відкриває діями в цих предметах для себе невідоме і засвоює його, робить його власним здобутком - предметом трансформації, а здібності - новоутвореннями.

Вправляння - частина спеціально організованого учіння. Через тренування людина набуває певних усталених прийомів дій, навичок, рис характеру, злагодженості, згуртованості тощо.

Наслідування є універсальним способом засвоєння чужого досвіду, здатністю мимовільно відтворювати рухи і дії, логіку мислення, поведінку, перебіг думок, цінності, пережиті почуття, манери діяльності тощо. Наслідуючи навіть неусвідомлено, людина може відтворювати пережиті напливи почуттів, збуджувати нові образи силою своєї уяви. Завдяки цьому механізму психіки воїн успадковує все навколишнє, майже не витрачаючи на цю величезну роботу свою енергію.

Отже, научання-навчання-учіння - процеси надбання суб´єктом нових способів здійснення поведінки і діяльності, їхньої фіксації і/або модифікації. Зміна психологічних структур, яка відбувається внаслідок цього процесу, забезпечує можливість подальшого удосконалювання діяльності. Уточнимо поняття досвід, знання, навичка і вміння.

Досвід (experience): а) зовнішня активність суб´єкта, його стосунки зі світом - предметним і соціальним; б) сукупність знань про світ, а також навичок та вмінь, які суб´єкт накопичив у своїй індивідуальній історії стосунків зі світом.

ЗНАННЯ - це сукупність засвоєних людиною відомостей, понять та уявлень про предмети і явища навколишнього світу, їхню сутність, зв´язки й відношеннями між ними.

НАВИЧКА - це дія, доведена до автоматизму, яку виконують без безпосереднього контролю свідомості. Вона формуються шляхом повторень і має високий ступінь засвоєння, який не потребує елементної свідомої регуляції та контролю. Навичка формується на базі отриманих знань і простих умінь через вправляння. Виокремлюють такі види навичок:

• сенсорні - здатність автоматично виокремлювати сигнали, які надходять з навколишнього середовища (наприклад, бачити, чути);

• сенсомоторні - здатність автоматично реагувати рухами на подразники (сигнали);

• психомоторні - здатність автоматично поєднувати думку із живим рухом, втілювати образ, уяву, символ і відчуття в живий рух;

• перцептивні - здатність автоматично сприймати предмети та явища;

• розумові (інтелектуальні) - здатність автоматично розв´язувати розумові операції, що траплялися раніше;

В умовах діяльності формується багато навичок, які у своїй основі мають різні психічні механізми. Саме їхній зв´язок з відповідними психічними утвореннями може спричинити такі негативні явища, як інтерференцію (наявна навичка гальмує формування нової) і деавтоматизацію (руйнування навички внаслідок тривалої перерви у тренуваннях, страху, перевтомлення тощо). Але навички формуються, як правило, одночасно з виробленням умінь. Вони разом зі знаннями становлять психічну передумову формування складного уміння.

УМІННЯ - це надбання здатностей якнайдоцільніше й творчо користуватися своїми знаннями та навичками у практиці поведінки, спілкуванні і діяльності.

За ступенем складності виокремлюють прості і складні вміння. Прості вміння формуються на основі здобутих дискретних знань, які не потребують під час їхнього застосування на практиці складних мисленнєвих операцій. Складні вміння є наслідком втілення й поєднання в них повних знань і надбаних умінь у нових ситуаціях та в процесі виконання складних завдань діяльності. Вони формуються на основі знань, простих умінь і навичок шляхом тренувань, вправ, практичного виконання різних завдань.

1. Загальна характеристика методів науково-педагогічних досліджень

Метод науково-педагогічного дослідження – спосіб дослідження психолого-педагогічний процесів формування особистості, встановлення об’єктивної закономірності виховання і навчання.

Сучасна педагогіка використовує такі методи педагогічних досліджень:

• педагогічне спостереження;

• бесіда;

• інтерв’ю;

• експеримент;

• вивчення продуктів діяльності;

• соціологічні методи;

• тестування;

• соціометричні методи тощо.

Педагогічне спостереження. Це систематичне, цілеспрямоване простеження проявів психіки людини у визначених умовах. Наукове спостереження вимагає постановки чіткої мети і планування. Заздалегідь визначається, які саме психічні процеси і явища будуть цікавити спостерігача, по яких зовнішніх проявах їх можна простежувати, в яких умовах буде відбуватися спостереження і як передбачається фіксувати його результати.

Спостереження повинне бути цілеспрямованим: спостерігач повинний чітко представляти і розуміти, що він збирається спостерігати і для чого спостерігати, інакше спостереження перетвориться у фіксацію випадкових, другорядних фактів. Спостереження варто проводити систематично, а не від випадку до випадку. Чим довше спостереження, тим більше фактів може нагромадити спостерігач, тим глибше і надійніше будуть його висновки.

Розрізняють спостереження пряме, опосередковане та самоспостереження.

Пряме – вид спостереження, під час якого дослідник, безпосередньо бере участь у досліджуваному процесі, діє разом з учасниками дослідження.

Опосередковане – вид спостереження, що не передбачає безпосередньої участі дослідника у процесі, який вивчають.

Самоспостереження - процес споглядання внутрішніх психічних процесів з одночасним спостереженням за їх зовнішніми виявами.

Метод бесіди. Бесіда – метод безпосереднього спілкування,який дає змогу одержати від співрозмовників інформацію, що цікавить учителя, за допомогою заздалегідь підготовлених питань.

Для ефективного проведення бесіди необхідно визначити мету, розробити план, з’ясувати, які питання є основними, а які додатковими, створити сприятливу, доброзичливу атмосферу для відвертої розмови, беручи до уваги вікові та індивідуальні особливості співрозмовників., виявляти педагогічний такт, запротоколювати бесіду.

Відповідно до мети подальшої співпраці вчителя та учнів виділяють такі види бесіди:

• експеримент (залучення до співробітництва). Передбачає настоювання співрозмовника на специфіку експерименту, перелік основних дій, надання інструкцій;

• експериментальна бесіда (перевірка гіпотези). Використовують ситуаціях, коли кожний елемент діяльності передбачає повну змістову завершеність попереднього.

• інтерв’ю.

Інтерв’ю – метод отримання інформації за допомогою усного опитування. Інтерв’ю допомагає одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів; дає змогу вести спостереження за їхніми психологічними реакціями. Воно ефективне в тих випадках, коли дослідник впевнений у об’єктивності відповідей опитуваного. Під час інтерв’ю дослідник ставить сформульовані наперед запитання у певній послідовності й записує відповіді на них. При проведенні інтерв’ю слід подбати про усунення або хоча б зниження впливу «третіх осіб», присутність яких може змінити психологічний контекст інтерв’ю, спричинити нещирі відповіді респондента. За ступенем формалізованості інтерв’ю бувають:

А) вільні – не регламентовані темою, формою бесіди; тривала бесіда за загальною програмою чи без чіткої деталізації питань;

Б) стандартизовані – близькі за формою до анкети із закритими запитаннями;

В) напівстандартизовані – поєднують у собі особливості двох попередніх.

Експеримент. Експеримент полягає в тому, що вчений (експериментатор) навмисно створює і видозмінює умови, у яких діє досліджувана людина (випробуваний), ставить перед ним визначені задачі і по тому, як вони вирішуються, судить про виникаючі при цьому процеси і явища. Проводячи дослідження при однакових умовах з різними випробуваними, експериментатор може встановити вікові й індивідуальні особливості протікання психічних процесів у кожного з них. У психології застосовують два основних типи експерименту: лабораторний і природний.

Лабораторний експеримент проводять у спеціально організованих і у відомому змісті штучних умовах, він вимагає спеціального оснащення, а часом і застосування технічних пристосувань. Прикладом лабораторного експерименту може служити дослідження процесу дізнавання за допомогою спеціальної установки, що дозволяє на особливому екрані (типу телевізійного) поступово пред'являти випробуваному різну кількість зорової інформації (від нуля до показу предмета у всіх його деталях), щоб з'ясувати, на якому етапі людина довідається про зображуваний предмет. Лабораторний експеримент сприяє глибокому і всебічному вивченню психічної діяльності людей.

Однак поряд з достоїнствами лабораторний експеримент має і визначені недоліки. Найбільш істотний недолік цього методу – його деяка штучність, що за певних умов може привести до порушення природного ходу психічних процесів, а отже, до неправильних висновків. Даний недолік лабораторного експерименту до відомого ступеня усувається при організації.

Природний експеримент об’єднує у собі позитивні сторони методу спостереження і лабораторного експерименту. Тут зберігається природність умов спостереження і вводиться точність експерименту. Природний експеримент будується так, що випробувані не підозрюють про те, що вони піддаються психологічному дослідженню – це забезпечує природність їхнього поводження. Для правильного й успішного проведення природного експерименту необхідно дотримувати всі ті вимоги, що пред'являються до лабораторного експерименту. Відповідно до задачі дослідження експериментатор підбирає такі умови, що забезпечують найбільш яскравий прояв цікавлячих його сторін психічної діяльності.

Один з різновидів експерименту в психології та педагогіці – соціометричний експеримент. Він використовується для вивчення взаємин між людьми, положення, що займає людину в тій або іншій групі (заводській бригаді, шкільному класі, групі дитячого саду). При вивченні групи кожний відповідає на ряд питань, що стосуються вибору партнерів для спільної роботи, відпочинку, занять. За результатами можна визначити найбільше і найменш популярної людини в групі.

Вивчення продуктів діяльності. Результати діяльності людей – це створені ним книги, картини, архітектурні проекти, винаходи і т. п. По них можна у відомій мері судити про особливості діяльності, що привела до їх створення, і включених у цю діяльність психічних процесах і якостях. Аналіз результатів діяльності вважається допоміжним методом дослідження, тому що дає надійні результати тільки в сполученні з іншими методами (спостереженням, експериментом).

Соціологічні методи.

Анкетування являє собою перелік питань, що дають досліджуваним особам для листовної відповіді. Достоїнство цього методу в тому, що він дозволяє порівняно легко і швидко одержати масовий матеріал. Недолік же цього методу в порівнянні з бесідою – відсутність особистого контакту з випробуваним, що не дає можливість варіювати характер питань в залежності від відповідей. Питання повинні бути чіткими, ясними, зрозумілими, не повинні вселяти ту або іншу відповідь.

За формою анкети бувають:

• відкриті – анкети, в яких інструкція не обмежує способу відповіді на запитання.

• Закриті – анкети, що мають варіанти відповідей, з яких потрібно вибрати одну;

• Напіввідкриті – передбачають не тільки можливість скористатися однією з наведених відповідей, але й запропонувати свою;

• Полярні – анкети, що виявляють стандартизований набір якостей особистості, ступінь виразності яких може бути оцінений за 4-5 бальною шкалою.

Метод рейтингу. Полягає в оцінюванні діяльності, її окремих аспектів компонентними експериментами, здатними вирішувати творчі завдання, контролювати процес експертизи, виявляти наукову об’єктивність, аналітичність, широту і конструктивність мислення, самокритичність, мати власну думку і вміти її обстоювати. За допомогою рейтингу відбувається класифікація соціально-психологічних об’єктів за ступенем вираження загальної для них властивості – експертних оцінок.

Метод узагальнення незалежних характеристик. Розроблений рос. вченим К.Платоновим. передбачає узагальнення відомостей про учнів, одержаних із різних джерел (вчителі, батьки, особи, що спостерігали за учнями у важливих для дослідника ситуаціях, однолітки, друзі), зіставлення цих відомостей, їх осмислення.

Тестування. Тест – це особливий вид експериментального дослідження, що представляє собою спеціальне завдання або систему завдань. Випробуваний виконує завдання, час виконання якого звичайно враховують. Тести застосовують при дослідженні здібностей, рівня розумового розвитку, навичок, рівня засвоєння знань, а також при вивченні індивідуальних особливостей протікання психічних процесів.

Тестове дослідження відрізняється порівняльною простотою процедури, воно короткочасне, проводиться без складних технічних пристосувань, вимагає самого простого оснащення (часто це просто бланк із текстами задач). Результат рішення тесту допускає кількісне вираження і тим самим відкриває можливість математичної обробки.

Соціометричні методи. Соціометрія – галузь соціології, яка вивчає міжособистісні взаємини у малих групах кількісними методами, зосереджуючись на внутрігрупових симпатіях і антипатіях; прикладна наука, метод вивчення структури й рівня міжособистісних емоційних зв’язків у групі. Запропонував америк. Психолог Джакоб Морено. Цей метод застосовують для дослідження міжособистісних стосунків і міжгрупових відносин з метою їх поліпшення. За соціометричними критеріями можна визначити розуміння людиною закономірностей щодо взаємин у групі, бачення нею процесів спілкування між учасниками групи.

У процесі соціометричного дослідження складають соціограму – графічне відображення математичної обробки результатів, отриманих за допомогою соціометричного тесту. Соціограма наочно відображає взаємні симпатії та антипатії, наявність соціометричних «зірок» (осіб, яких обирає більшість опитуваних), «паріїв» (осіб, від яких усі відвертаються) та проміжні ланки між цими полюсами. Вона дає змогу побачити структуру взаємин у групі, робити припущення щодо стилів лідерства, ступеня організованості групи загалом.

2. Психологія навчання: предмет, задачі та змістовні характеристики

Однією з головних складових освіти є навчання. У педагогічній психології сформульовано важливі висновки щодо організації та забезпечення позитивних результатів навчальної діяльності школярів. Навчальна діяльність є особливою формою соціальної активності, видом діяльності, спрямований на засвоєння дітьми, підлітками і юнаками теоретичних знань, умінь і навичок у сфері мистецтва, права, науки тощо. Здійснюється вона під керівництвом учителя.

Навчальна діяльність не тотожна засвоєнню навчального матеріалу, хоч воно й є основним змістом і залежить від її структури і рівня організації. Залежить вона від специфіки предметного змісту і зовнішньої структури, в яких особлива роль належить навчальному завданню і навчальним діям, спрямованим на його розв’язання.

Навчальною називають таку діяльність, у якій провідним мотивом виступає пізнавальний інтерес або психічний розвиток індивіда. Навчальна діяльність складається з таких основних ланок: навчальної мети, способу виконання, контролю й оцінювання. Структура навчальної діяльності може бути представлена в такий спосіб: пізнавальний мотив - пізнавальна мета - пізнавальна задача - пізнавальні дії - контроль - оцінювання.

Навчальна діяльність являє собою процес, у результаті якого людина цілеспрямовано здобуває нові або змінює наявні в неї знання, уміння, навички, удосконалює та розвиває свої здібності.

Навчальна діяльність припускає два взаємозалежних процеси: научіння та навчання. Научіння - це свідомий процес, що припускає спільну діяльність учня й учителя. Коли говорять про научіння, традиційно наголошують на діяльності вчителя. Навчання як аспект навчальної діяльності більше пов'язане з діяльністю учня, його навчальними діями для розвитку здібностей і придбання необхідних навчальних компетентностей.

Зовнішню сторону навчальної діяльності складають практичні дії учнів із предметами, які включені в навчальний процес (навчальні посібники, допоміжні засоби тощо).

Внутрішня сторона навчальної діяльності представлена внутрішніми розумовими діями й операціями, які виконує учень (сприйняття, запам'ятовування, розумова переробка інформації, відтворення матеріалу).

Орієнтовна сторона навчальної діяльності - це зовнішні та внутрішні дії, спрямовані на ознайомлення зі складом засвоюваних навчальних компетентностей і критеріями научіння.

Виконавська сторона навчальної діяльності характеризує сам процес засвоєння та використання відповідних навчальних компетентностей.

Усі сторони навчальної діяльності пов'язані з різноманітними навчальними діями й операціями.

Основною структурною одиницею навчальної діяльності є навчальне завдання, у розв’язанні якого полягає її суть. Це завдання задається в певних навчальних ситуаціях і передбачають певні навчальні дії – предметні, контрольні, допоміжні (технічні), розумові (аналіз, узагальнення, схематизація, порівняння, класифікація тощо), особистісні (самоконтроль, самооцінка, самодіагностика, самокорекція).

Навчальна діяльність має найближчі, проміжні та перспективні завдання. Найближчі цілі фігурують на кожному уроці і відображають конкретні результати, яких мають досягти учні; поміжні стосуються засвоєння навчального розділу або теми; віддалені стосуються формування здібностей до засвоєння наукових надбань, досягнень людської духовності і культури, ціннісних орієнтацій, соціального досвіду.

У навчальній діяльності знання не протиставляються умінням і навичкам, а входять у них як складова. Вони не можуть бути засвоєними поза діями учня, а їх якість визначається змістом діяльності, до якої вони входять.

Діти краще засвоюють знання та оволодівають уміннями через внутрішню потребу у засвоєнні, пізнанні. Згодом це засвоєння повинне набути творчого характеру, тобто пов’язуватися із перетворенням засвоюваного матеріалу. Повторення матеріалу ,експериментування з ним розкриває його внутрішні, суттєві відношення, що дає змогу учневі простежити природу властивостей предметів та явищ.

Отже, навчальна діяльність має специфічну спрямованість, особливий предмет, організацію та завдання.

1. Роль діяльності, середовища і виховання у формуванні особистості

На формування особистості впливає все, що її оточує протягом усього життя: природні чинники (клімат, природні умови та ресурси); сім’я, близьке оточення; соціальні умови існування. Погіршення чи поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну і моральну сфери.

Середовище поділяють на: а) мегасередовище, яке має для дитини інформаційно-світоглядний характер і обожнюється в її свідомості з поняттями космос, планета; б) макросередовище, зо ототожнюється з поняттями етнос, суспільство, країна, держава; в) мезосередовище, що ототожнюється з уявленнями про своє місто, навколишню місцевість, рідний край, засоби масової інформації, приналежність до певної субкультури; г) мікросередовище, що є безпосереднім оточенням індивіда: сім’я, клас, школа, компанія, сусіди, ровесники тощо.

Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання. У середовищі, під його впливом людина соціалізується. Соціалізація – процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв’язків та відносин.

Вплив середовища на формування особистості здійснюється лише в тому разі й тією мірою, якою вона у процесі активного ставлення до соціального середовища здатна сприймати його як орієнтир у своїй життєдіяльності. Ц взаємодії з навколишнім світом дитина є активною, діяльною істотою. У діяльності – навчальній, трудовій, побутовій – виявляються і розвиваються її природні можливості, вона набуває нових фізичних і духовних якостей, знань та умінь, формується її свідомість. Важливою умовою ефективного розвитку особистості у діяльності є її активність, яка виявляється у рухах (сприяють фізичному загартуванню), пізнанні навколишньої дійсності (сприяє інтелектуальному розвитку), спілкуванні (дає змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі, вміти підкорятися й керувати іншими), впливі на оточення й на саму себе (самовиховання). На кожному віковому етапі переважає певний вид діяльності: ігрова (у дошкільному віці), навчальна (у шкільному віці), трудова (у дорослих).

Ефективність виховного впливу (виховання) на розвиток особистості полягає в його цілеспрямованості, систематичності, кваліфікованому керівництві. Виховання підпорядковує розвиток людини певній меті. Цілеспрямований систематичний вплив педагогів приводить до формування заздалегідь запроектованих якостей особистості.

Роль виховання у розвитку особистості оцінюється по-різному, причому діапазон думок досить широкий – від твердження про його повну неспроможність і безсилість (при несприятливій спадковості і поганому впливі середовища) до визнання його єдиним засобом зміни людської природи.

Отже, виховання – це спеціально організований суспільний процес, спрямований на розвиток у особистості певних цінностей, потреб, рис характеру, знань, умінь, навичок і здібностей.

2. Проблеми психології вікового розвитку в світлі діяльності вчителя фізичної культури

Фізичне виховання дітей дошкільних, учнів загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладів є невід'ємною складовою освіти, яке забезпечує можливість набуття кожною дитиною необхідних науково обґрунтованих знань про здоров'я і засоби його зміцнення, методики організації змістовного дозвілля і спрямоване на формування в них фізичного, соціального та духовного здоров'я, вдосконалення фізичної та психічної підготовки до ведення активного довготривалого життя та професійної діяльності.

Основу системи фізичного виховання дітей та юнацтва складає комплекс показників обсягу щотижневої рухової активності, рівень спеціальних знань про особливості рухової активності сучасної людини, її фізичний розвиток, стан функціональних систем організму, фізичної працездатності та рухових здібностей.

У процесі фізичного виховання дитина вчиться регулювати свої дії на основі зорових, дотикових, м'язово-рухових, вестибулярних відчуттів та сприймань, у неї розвивається рухова пам'ять, мислення, воля, здібність до саморегулювання психічних станів. П.Ф. Лесгафт підкреслював, що науково освічений педагог неодмінно повинен бути психологом.

Діяльність учителя фізичної культури та її етапи

Діяльність - це регульована свідомістю психічна та рухова активність людини, яка спрямована на досягнення свідомо поставленої цілі, що має суспільне значення.

Не всяка активність людини може бути названа діяльністю. Гра, навчання, праця, заняття спортом, громадська робота належать до різних видів діяльності. У діяльності вчителя фізичної культури виділяють такі компоненти: перцептивний - пов'язаний із відчуттями та сприйманнями (наприклад, спостереження за учнями); мнемічний - пов'язаний із запам'ятовуванням та відтворенням інформації; мислительний - пов'язаний із вирішенням завдань, які виникають під час діяльності; імажитивний - пов'язаний з уявою, із придумуванням нових вправ; руховий - займає в діяльності вчителя фізичної культури особливе місце.

Діяльність здійснюється в декілька етапів: підготовка, виконання плану та оцінка досягнутого.

Підготовчий етап полягає в постановці мети та завдань, у створенні орієнтувальної основи діяльності, тобто в з'ясуванні умов у яких буде здійснюватись діяльність (ситуація, засоби досягнення цілі), у розробці плану досягнення цілі та вибору способів її досягнення. Сюди ж входять створення умов для успішного здійснення діяльності, психологічне настроювання вчителя фізичної культури на урок.

Виконавчий етап пов'язаний із практичною реалізацією наміченого, контролем за діями учнів, за своєю поведінкою, з подоланням труднощів, які виникають під час уроку, з коректуванням плану уроку в зв'язку із змінами ситуації. Цей етап характеризується психічною напругою вчителя, яка обумовлена постійним розподілом та переключенням уваги між учнями, що розміщені в просторі, який не охоплюється полем зору вчителя, пильністю вчителя в зв'язку з попередженням ситуацій, які можуть призвести до фізичних травм. У деяких випадках цей етап діяльності характеризується великим фізичним навантаженням на вчителя.

Оцінювально-коректувальний етап пов'язаний з оцінюванням досягнутого, з виявом вдач та невдач на уроці, та внесенням корекцій у план діяльності при її повторному виконанні. Цей етап вимагає від вчителя фізичної культури детального аналізу проведеного уроку, узагальнення окремих розрізнених фактів, пошуку відповіді на запитання, які виникли, в науково-методичній літературі.

Завдання та функції учителя фізичної культури

Мета фізичного виховання школярів - сприяти формуванню гармонійно розвиненої особистості. Ця мета досягається в процесі навчання та виховання учнів і конкретизується в загальних завданнях: освітніх, виховних та оздоровчих. Вирішення цих завдань обумовлює різноманітність функцій, які виконує вчитель фізичної культури: виховних (формування морально вихованої, ідейно переконаної особистості школяра); освітньо-просвітницьких (передача учням знань, умінь, які пов'язані з виконанням фізичних вправ, просвітницька робота в галузі фізичної культури з батьками учнів, які бажають займатись зі своїми дітьми фізичною культурою); управлінсько-організаторських (організація уроку та занять спортивних секцій, організація спортивних змагань, створення фізкультурного активу та управління ним); проектувальних (перспективне та поточне планування заходів із фізичної культури, навчальних навантажень, досягнення учнями певних результатів, конструювання уроку - підбір навчального матеріалу з врахуванням завдань уроку, віку учнів, специфіки класу, статевих особливостей); адміністративно-господарських (придбання та ремонт спортивного інвентаря, туристичного спорядження, створення та благоустрій шкільних спортивних майданчиків тощо), які визначають різні сторони його педагогічної діяльності.

Педагогічна діяльність - це неперервне вирішення педагогічних задач. Розв'язати їх - це означає знайти адекватний до даної ситуації спосіб досягнення педагогічної цілі. Вирішення педагогічних задач проходить через ряд етапів: аналіз педагогічної ситуації; висунення гіпотез про можливі способи досягнення цілі; прогностична оцінка цих способів та вибір кращого; реалізація прийнятого рішення; аналіз досягнутого результату і зіставлення його із запланованим.

Учителеві іноді важко оцінити педагогічну ситуацію тому, що його діяльність часто регламентована визначе-ним часом, взаємостосунками між учителем і класом, матеріальним забезпеченням уроку, погодними умовами (під час занять на повітрі) та іншими чинниками.

Розв'язуючи педагогічні задачі вчитель накопичує досвід, який обумовлює його педагогічну майстерність.

1. Вікові етапи розвитку особистості учня, їх характеристика

Віковий період – це відрізок життя індивіда, який досягає певного ступеня розвитку і має характерні, відносно стійкі якісні особливості.

Визначення періодів, стадій, фаз психічного розвитку особистості необхідне для створення оптимальної системи навчання й виховання, використання в повному обсязі можливостей дитини на кожному віковому етапі. Критеріями їх визначення є системні суттєві якісні ознаки — психічні й соціальні зміни на певному етапі життя дитини.

Цілком обґрунтованою вважається вікова періодизація В. Крутецького: новонароджений (до 10 днів); немовля (до року); ранній дитячий вік (1—3 роки); переддошкільний період (3—5 років); дошкільний (5—6(7) років); молодший шкільний (6(7)—11); підлітковий (11—15 років); вік старшокласників (15—18 років).

Перехід від попереднього періоду до наступного часто має кризовий характер.

Вікова криза — нетривалий за часом (до 1 року) період розвитку людини, що характеризується бурхливими психологічними змінами.

У дитячому віці виділяють: кризу першого року життя, кризу трьох років, кризу 6—7 років, підліткову кризу (10—11 років).

ПЕРШІ СТАДІЇ РАННЬОГО ДИТИНСТВА

Претанальна (дородова) стадія та її фази. Розвиток людини розпочинається ще до її народження і проходить такі етапи: зародження (утворення зі статевих клітин зародка), розвиток в організмі матері, народження дитини.

Стадія немовляти, фаза новонародженості.

Новонароджена дитина має своєрідні анатомо-фізіологічні ознаки: вагу, довжину тіла, розвиток м'язів і кісток, нервової системи. У перші тижні життя дитина майже увесь час спить. Активність її виявляється у вроджених чуттєвих і рухових реакціях.

Друга фаза розвитку немовляти. Під впливом природних і нових потреб, що виникають на їх основі (у враженнях, спілкуванні з дорослими), у дитини швидко розвиваються форми активності й функції, які їх задовольняють.

З'являються перші форми спілкування дитини з дорослими. Протягом першого півріччя дитина починає розрізняти серед інших об'єктів людину. Вже з трьох місяців вона пізнає матір, зосереджує увагу на інших людях, фіксує їх зором і слухом, у чотири-п'ять — розрізняє близьких та чужих людей; у вісім-дев'ять — при спілкуванні з дорослими виникають і перші ігри. Згодом дитина починає гратися сама, надаючи перевагу грі з дорослими.

За нормальних умов розвитку восьми-десятимісячна дитина вже може стояти самостійно, за щось тримаючись, пересуватись, а на кінець року робити перші кроки. У формуванні статики дітей виявляються індивідуальні особливості, зумовлені, як їх фізичним станом, так і особливостями виховних впливів. У цій фазі життя дитина виявляє невеликий набір вроджених емоцій.

Ранній дитячий вік

Ранній дитячий вік (від одного до трьох років) — період істотних змін в анатомо-фізіологічному, психічному розвитку, спілкуванні з дорослими.

Цей період характеризується значним розвитком психічних процесів і пізнавальної діяльності дитини.

Психіка — здатність мозку відображати об'єктивну дійсність у формі відчуттів, уявлень, думок, інших суб'єктивних образів об'єктивного світу.

Основою розвитку психічних процесів у дитини є її власна активність, що виявляється в спілкуванні з дорослими, маніпулюванні предметами, самостійному пересуванні та ін. Рухаючись самостійно, дитина знайомиться з новими предметами, виявляє їх якості, створює їх цілісні образи. Тобто дії зумовлюють розвиток відчуття й сприймання.

Увага в ранньому дитинстві розвивається від мимовільної її форми до перших виявів довільної (дія за вказівкою, долання труднощів).

Обсяг уваги ще дуже малий, її легко відволікає кожний новий, яскравіший об'єкт. Ця особливість дає змогу дорослим легко відвертати увагу дитини від недозволеної для неї речі, від небажаної дії. Наприкінці третього року слово може викликати увагу і спрямувати її, що створює умови для проведення коротких занять у групах дітей.

У ранньому дитинстві відбуваються значні зрушення в пам'яті.

На другому і третьому році життя дитини активізується її репродуктивна (відтворювальна) уява.

Спілкування з дорослими є необхідною умовою забезпечення життя, розвитку й діяльності дитини. Оволодіваючи у спільній діяльності з дорослими і під їх опікою предметними діями, способами пересування, дитина починає згодом виконувати їх вже без участі чи прямої допомоги дорослих (знаходити іграшку, гратися нею тощо). За таких обставин керувати поведінкою дитини стає складніше, бо доводиться зважати і на можливу внутрішню стимуляцію.

Наприкінці другого року життя виникає так звана «криза трьох років». Її сутність полягає у психологічному відокремленні дитячого «Я» від оточуючих дорослих, що супроводжується певними специфічними проявами — впертістю, негативізмом, норовистістю. Їх причини — невдоволеність взаєминами з дорослими, прагнення знайти власну позицію.

ПЕРЕДДОШКІЛЬНИЙ ВІК

(від 3 до 5 років) має свої анатомофізіологічні особливості розвитку, особливості психіки і пізнавальної діяльності, особистісного формування дитини.

У переддошкільному віці вдосконалюються сенсорні можливості дітей. Вони можуть добирати за зразком основні геометричні фігури з різного матеріалу, предмети основних кольорів та називати ці кольори.

Інтенсивно розвивається зорова, тактильна і кінестетична чутливість, координуються дії рук та очей. Швидко розвивається фонематичний і музикальний слух, здатність розрізняти різні шуми, голоси людей, звуки й тони музики. Дитина ще не вміє цілеспрямовано запам'ятовувати, тому основним ще є мимовільне запам'ятовування та згадування. Переважає наочно-образна і рухова пам'ять.

Дітям властиве активне дійове мислення. Їм легше що-небудь зробити, аніж розповісти про зроблене, оскільки в них ще не розвинуте словесне мислення, вони не вміють уявно вирішувати завдання.

Характерні особливості у цей період має увага: підвищується стійкість мимовільної уваги, збільшується її обсяг. Слово дорослого є засобом формування перших виявів довільної уваги.

У переддошкільному віці досягає свого розвитку мовлення дитини. Швидко поповнюється активний словник (1500—2000 слів). Мова стає основним засобом спілкування з дорослими і однолітками.

Ігрова діяльність різноманітніша й змістовніша. Зміст сюжетної рольової гри розкривається завдяки виконанню дитиною взятої на себе ролі й дотриманню правил гри.

Характерною особливістю дітей цього віку є значне емоційне збудження, нестриманість і недостатня стійкість емоцій, які швидко виникають і швидко минають, змінюються на протилежні. Основні життєві потреби дитини цього віку — любов, доброта, увага дорослих, ігри та спілкування з однолітками, яскраві переживання.

У цьому віці дуже важливо приділяти увагу вихованню гуманних почуттів та уявлень про доброту, чуйність, взаємодопомогу, дружелюбність.

ДОШКІЛЬНИЙ ВІК

(від п'яти до шести—семи років) — останній віковий період дошкільного дитинства.

Завдяки загальному фізичному розвитку дошкільників удосконалюється структура і функції мозку, відбуваються прогресивні зміни вищої нервової діяльності, для якої характерною стає особлива жвавість орієнтувальних реакцій. Розвивається умовне гальмування, посилюється регулятивний вплив кори великих півкуль головного мозку на функціонування підкірки, що зумовлює фізіологічну основу цілеспрямованості й організованості поведінки.

Функціональні зміни в роботі центральної нервової системи дитини пов'язані з морфологічними змінами в будові головного мозку, збільшенням його ваги, яка наприкінці шостого року досягає 1350 г (90 % маси мозку дорослої людини), розвиваються його функції. Ускладнюється структура аналітико-синтетичної діяльності, розширюється сфера впливу словесних подразників, сигналів на розвиток діяльності дитини, що є передумовою психічного розвитку дитини.

Прискорено розвиваються кінестетичні відчуття завдяки рухливим іграм, ритмічним і фізкультурним вправам, малюванню, ліпленню, ручній праці. Розвиток їх виявляється у збільшенні точності й вправності рухів, швидкості вироблення рухових навичок.

Сприймання дошкільників розвивається в різних видах діяльності (ігрової, практичної).

Пам'ять їх розвивається в осмисленій діяльності, в якій розуміння є основою як мимовільного, так і довільного запам'ятовування.

Розширення зв'язків дошкільника з середовищем, виникнення нових їх видів і форм закономірно виявляється в розвитку його уяви. Збагачується репродуктивна уява, здійснюється процес формування довільності уяви. У цьому віці відбувається цілеспрямоване створення образів. Розвивається наочно-дійове мислення, виникають нові його форми. Мислення стає образно-мовним, набуває певної самостійності: поступово відділяється від практичних дій, стає розумовою дією, спрямованою на вирішення пізнавального мислительного завдання.

У цей період активно починає формуватись довільна увага. Діти вже можуть виділяти об'єкти, які потрібні в їхній діяльності, і спеціально зосереджуватися на них.

Дошкільне дитинство здавна називають віком гри. Гра — особлива форма життя дитини в суспільстві, причому дуже важлива для неї.

У зв'язку із задоволенням зростаючої потреби дитини в товаристві ровесників розвиваються соціальні емоції (симпатії, антипатії, уподобання тощо). У процесі спілкування в дітей формуються моральні почуття. Важливе значення у їх становленні мають оцінні відношення. Переживання гордощів виникають внаслідок схвалення дорослими актів поведінки. Урізноманітнюються вияви почуття власної гідності. У дошкільному віці стає важливим не просто вміння, а його якісний вияв, наприклад швидко і вправно одягатися, стрибати високо, далеко. З усвідомленням цінностей діти пишаються трудовими успіхами, професійною майстерністю батьків.

Важливими для формування моральних почуттів дітей є уявлення про позитивні зразки поведінки.

У дошкільників розвивається й потреба у спілкуванні з ровесниками.

Самооцінка постає як вияв самооцінного ставлення до себе людини, як результат аналізу, порівняння, синтезу. Будучи основним структурним елементом самосвідомості особистості, особливу роль відіграє у саморегулюванні поведінки та діяльності.

Період дошкільного дитинства завершується формуванням у дітей психологічної готовності до навчання в школі. Основними її компонентами є мотиваційна, розумова та емоційно-вольова готовність.

МОЛОДШИЙ ШКІЛЬНИЙ ВІК

від 6—7 до 11

В учнів формується здатність спостерігати явища навколишньої дійсності, тобто, виходячи з певної мети, помічати їх, виявляти істотні деталі, з'ясовувати взаємозв'язки між ними.

Під впливом навчання формується логічна пам'ять, яка має вирішальне значення у здобутті знань. Розвиток пам'яті полягає в зміні співвідношення між мимовільним і довільним запам'ятовуванням (зростає довільне), образної та словесно-логічної пам'яті. Для розвитку логічної пам'яті важливою є настанова вчителя — зрозуміти (проаналізувати, порівняти, співвіднести, згрупувати тощо) матеріал, завчити його. Довільне запам'ятовування продуктивне тоді, коли запам'ятовуваний матеріал стає змістом активної діяльності учнів.

Розвиток уяви відбувається у напрямі від репродуктивних її форм до творчого осмислення уявлень, від довільного їх комбінування до логічно обґрунтованої побудови нових образів.

Мислення стає конкретно-образним, але все більшого значення набувають абстрактні компоненти.

У розвитку мовлення важливим є використання різних форм слова, писемного та внутрішнього мовлення, яке виявляється у функціональних формах: повторення, монолог, колективний монолог, повідомлення, критика, наказ, прохання і погрози, питання і відповіді.

Показником успіхів учнів у оволодінні мовленням є мовчазне читання.

Переважає мимовільна увага. З віком зростає обсяг і стійкість уваги, пов'язані із значущістю навчального матеріалу.

У молодшому шкільному віці відбувається подальший розвиток особистісних якостей не тільки в інтелектуальній, а й в емоційній, вольовій сферах, спілкуванні з дорослими та однолітками. Джерелом емоцій у молодших школярів є навчальна та ігрова діяльність. Формуванню почуттів сприяють успіхи та невдачі у навчанні, взаємини в колективі, читання художньої літератури, сприймання телепередач, кінофільмів, інтелектуальні ігри тощо. До емоційної сфери належать переживання нового, здивування, сумнів, радощі пізнання — основи формування пізнавальних інтересів, допитливості учнів. Колективні заняття сприяють розвитку моральних почуттів і формуванню таких рис характеру, як відповідальність, товариськість, колективізм.

Молодші школярі емоційно вразливі. Розвитку моральних почуттів (дружби, товариськості, обов'язку, гуманності) сприяє перебування учнів у колективі, об'єднаному спільною навчальною діяльністю. Розвивається почуття симпатії, важливе для утворення малих груп, з яких складаються колективи.

Дітям властиві наслідування й підвищене навіювання, що як позитивно, так і негативно впливають на засвоєння норм і правил поведінки.

Стосунки між дітьми в класі формуються за допомогою вчителя, який завжди вказує на деяких учнів як на взірець, водночас звертає увагу й на хиби в поведінці інших

ПІДЛІТКОВИЙ ВІК

період розвитку дитини від 11 до 15 років. Він є органічним продовженням молодшого шкільного віку і водночас відрізняється від нього. Його називають перехідним, тому що відбувається перехід від дитинства до юності в фізичному, психічному і соціальному аспектах.

Підлітковий вік — період складних анатомо-фізіологічних змін в організмі людини. Фізичний розвиток підлітків характеризується великою інтенсивністю, нерівномірністю та ускладненнями, пов'язаними зі статевим дозріванням. У ньому виділяють три стадії: стадію, що передує статевому дозріванню, стадію статевого дозрівання і стадію статевої зрілості.

В останні десятиліття XX ст. фізичний розвиток підлітків помітно прискорився. Це явище називають акселерацією (лат. acceleration — прискорення). Вона виявляється в тому, що характерні для підліткового віку анатомофізіологічні зміни в організмі виникають раніше, ніж у попередніх десятиліттях.

Протилежний до акселерації — процес ретардації (лат. retardatio — затримка) — значного відставання розвитку дитини від середніх фізичних і психофізіологічних показників. Він може бути наслідком пияцтва, алкоголізму батьків, народження дітей в більш пізньому віці, спадкової хвороби батьків або одного з цих факторів. Такі діти відстають не тільки фізіологічно, а й інтелектуально.

Підлітковий вік характеризується значним розвитком психіки, пізнавальних процесів. Навчання залишається основним видом діяльності, проте зазнає значних змін в організації, змісті. Воно характеризується довільністю, зростанням активності й самостійності, зміною пізнавальних і соціальних мотивів навчання.

Удосконалюється сприйняття. На нього впливає не лише характер об'єкта, що сприймається, але й емоційний стан підлітка.

Зазнає якісних змін мотивація навчання. Поглиблюючись і диференціюючись, пізнавальні інтереси підлітків стають виразнішими, стійкішими і змістовнішимиьПідлітки прагнуть до логічного осмислення матеріалу, застосовуючи при цьому порівняння, зіставлення, узагальнення, класифікацію тощо. Підвищується рівень абстрагування, формуються системи прямих і зворотних логічних операцій, міркувань та умовиводів, що стають більш свідомими, обґрунтованими.

Пам'ять набуває більшої логічності, довільності й керованості.

Основним у мовному розвитку підлітків є вдосконалення уміння користуватись мовою як засобом спілкування.

У цьому віці зростає значення праці в житті, розширюється участь дітей у продуктивній трудовій діяльності в школі і поза нею

Ігрова діяльність зберігає своє значення, але набуває якісно іншого характеру за змістом і способами здійснення. Виділяють такі її види: творчі ігри (драматизація, ігри-походи, імпровізація і фантазування при відтворенні історичних подій, сучасних ситуацій); спортивні ігри (футбол, хокей, волейбол та ін.); інтелектуальні (шахи, шашки, розв'язування різних мисленнєвих завдань); комп'ютерні, військові ігри тощо. Особливо захоплюють підлітків колективні ігри.

Підлітковий вік — період переходу від дитинства до дорослості, інтенсивного становлення почуттів і волі, спрямованості, готовності жити і діяти так, як живуть і діють дорослі. Підліток усвідомлює себе дорослою особою. Зростає його активність, відбувається ціннісна переорієнтація під впливом прагнення бути дорослим. Проте він поводиться ще як дитина. Психічному його розвитку властиво багато суперечностей. Підліток є ще дитиною, і вже — не дитина, має деякі риси дорослого, але — ще не дорослий, намагається обмірковувати свої прагнення, дії, як це роблять дорослі, але своєрідно, по-дитячому. Саме ця суперечність у психічному розвитку потребує у спілкуванні з ним значного такту, обережності, делікатності, які є суттєвими у процесі нормального становлення його особистості.

Моральні якості пов'язані з вольовими. У цей період зникає навіюваність, зміцнюється сила волі підлітка, його самовладання, зростає здатність до подолання труднощів, вияву рішучості й наполегливості.

Колектив має важливе значення у формуванні особистості підлітка.

Особливого значення набувають дружба і товаришування, які стають активними, набирають нових форм: просто товариші, близький товариш, друг. Важливим фактором формування особистості підлітка є дружні взаємини з батьками.

Підлітковий вік ще називають критичним. Справді, кризи бувають, але вони не є неминучими. Цей період може стати важким у виховному відношенні, якщо батьки, вчителі не обізнані з особливостями розвитку підлітків, не зважають на них і продовжують діяти, як раніше, або, навпаки, ставлять до них такі вимоги, як до дорослого.

ЮНАЦЬКИЙ ВІК - від 15 до 18 років – вік безпосередньої підготовки підростаючої особистості до життя як дорослої людини, вибору професії, виконання соціальних функцій.

У цей період закінчується видозмінення організму, яке, у зв'язку із статевим дозріванням, розпочалося в підлітковому віці. Юність — завершальний етап фізичного розвитку індивіда. У зовнішньому вигляді зникає властива підліткам диспропорція тіла й кінцівок, незграбність рухів, довгов'язість. Розвивається моторика, досконалішою стає координація рухів. Тілесна конституція, особливо обличчя, набуває специфічно індивідуального характеру.

Рання юність є періодом відносно спокійного біологічного розвитку організму, більш ритмічної його життєдіяльності, збільшення фізичної сили і витривалості.

В юнацькому віці закріплюються і вдосконалюються психічні властивості особистості. Водночас відбуваються якісні зміни всіх показників психічної діяльності, які є основою становлення особистості.

Одним з важливих аспектів психічного розвитку в юнацькому віці є інтенсивне інтелектуальне дозрівання, провідна роль в якому належить розвитку мислення.

Дедалі відчутнішою стає потреба в науковому обґрунтуванні та доведенні положень, думок, висновків, критеріями істинності яких виступають не конкретні факти дійсності, а логічні докази. Мовлення старшокласників ускладнюється за змістом і структурою, збагачується новими науковими і технічними термінами. Вдосконалюється спостережливість, здатність помічати в об'єктах суттєві зовнішні ознаки, точніше й об'єктивніше їх відображати. Розвивається самоспостереження (за своїми діями, поведінкою, переживаннями, думками). Юнаки і дівчата заглиблюються у свій внутрішній світ, аналізують його, зіставляють дані своїх спостережень із спостереженнями за дорослими, ровесниками, з описами внутрішнього світу героїв літературних творів. Самоспостереження стає невід'ємною складовою самопізнання, прагнення до самовиховання.

Розвивається репродуктивна і творча уява, критичність у ставленні до витворів уяви, посилюється самоконтроль, реалістичність у співвіднесенні образів уяви, особливо мрій, з дійсністю, своїми можливостями.

Збагачується емоційна сфера.

Особливо загострюються почуття, пов'язані з усвідомленням свого «Я», власної гідності, потребою дружити, товаришувати. Пошук друзів, спілкування з ними — важливе джерело емоційних переживань старшокласників.

З розвитком свідомості й самосвідомості, цілеспрямованості її діяльності формуються вольові якості.

Вибір професії стає центром психологічного розвитку старшокласників.

Формуються основні риси характеру особистості.

Фактором формування особистості у цей період є спілкування з ровесниками, дорослими. Впливовим є класний колектив, в якому проходить значна частина життя молоді, відбувається навчальна діяльність, виникають різноманітні форми суспільних контактів, що регулюються правилами, нормами колективного співжиття.

Відбуваються зміни у ставленні старшокласників до дорослих людей, особливо до батьків і вчителів. Основним стає принцип рівноправності. Молодь вбачає причини своїх конфліктів з дорослими передусім у якостях дорослих: їх консервативному способі мислення, прихильності до застарілих правил поведінки, суворому дотриманні давніх звичаїв, застарілості етичних переконань, естетичних уподобань, смаків тощо; надмірному обмеженні свободи молодих людей, вимаганні від них повної слухняності, неадекватних методах виховного впливу

2. Психологія виховання та перевиховання підлітків. Особистість педагога як приклад для наслідування

Виховання особистості у підлітковому віці зумовлюється якісно новою соціальною ситуацією розвитку. Нове становище підлітка у суспільстві, ускладнення навчальної діяльності, підвищення нових вимог до нього, а також його участь у різних видах групової діяльності, інші чинники зумовлюють специфічні особливості розвитку особистості.

Підтримуючи прагнення підлітків до дорослості і самостійності, вихователь створює можливості для становлення соціально цінної спрямованості їх активності. Така підтримка виражається у довірі до можливостей підлітка, у нових способах і формах взаємодії з ним, у відкритті можливостей для прояву ініціативи, самостійності, творчості, відповідальності.У роботі з підлітками особливу увагу слід приділяти вихованню здатності орієнтуватися у духовних, моральних, громадянських, естетичних та інших цінностей. Для цього підліток має вчитися самостійно і водночас спільно з ровесниками аналізувати, оцінювати життєві явища, ситуації, приймати відповідальні рішення шукати шляхи і засоби їх реалізації. Педагогу не варто активно реагувати на помилкові судження підлітків, його завдання полягає у спокійному і зваженому аналізуванні їх позиції, аргументованому висловлюванні своїх суджень щодо цього. У педагогічній практиці доводиться займатися не лише вихованням, але й перевихованням. Передумовами перевиховання є незадовільні прояви у поведінці, негативна мотивація тощо. Перед вихователем постає завдання сформувати позитивну спрямованість особистості і відповідні позитивні норми і звички.

Вихователь, дбаючи про унеможливлення проявів старих звичок, включає вихованця у нові зв’язки, допомагає йому стати повноправним членом колективу.

Позитивну мотивацію підлітка, сприятливі внутрішні умови для перевиховання, заміни старих звичок, поглядів, ідеалів новими формують опору на потребу у схваленні своїх дій, співчутті і захисті дорослого, бажання дитини зайняти конкретне місце в колективі. Дбаючи про позивний вплив на підлітка, необхідно враховувати його психічний стан у момент впливу, мотивацію поведінки. Наприклад, мотивами підлітками ,який грубіянить і зриває урок, може бути небажання образити вчителя, а типове для цього віку бажання виділитися, утвердитися серед ровесників, привернути до себе увагу тощо. Перевиховання буде успішним, якщо вчитель знайде для підлітка таке завдання, від виконання якого дитина отримуватиме психологічне задоволення (наприклад, завдання, яке забезпечить здобуття гідного місця в колективі, допоможе побороти почуття пригніченості , сприятиме прояву його дорослості).У роботі з важковиховуваними підлітками, які виявляють надмірно виражені індивідуальні особливості характеру, важливо домогтися розуміння оточуючих у тому, що труднощі характеру такої дитини є результатом певних обставин, неправильного підходу у взаємодії з нею, а зміна ставлення до підлітка через деякий час вплине на зміну його характеру. Важковиховувані школярі характеризуються певними якостями і вимагають індивідуального підходу.Складність перевиховання важких підлітків залежить не тільки від рис їх характеру і особливостей, але й від особливостей особистості, характеру вихователя. Відсутність у вихователя почуття міри породжує взаємну недовіру, ворожі стосунки, підриває авторитет дорослого. Втрата контакту з підлітком утруднюю його перевиховання.. адже підліток повинен бути впевненим, що вихователь є його найближчим другом, який допоможе впоратися із труднощами, знайти вихід із складного становища, йому можна довірити таємниці, від нього можна очікувати на пораду чи підтримку.Особливої уваги потребують підлітки з акцентуаціями характеру, для корекції яких необхідний контроль їхньої поведінки та діяльності, передусім навчальної, поєднання вимог із зацікавленістю в успіхах, позитивний емоційний контакт. Ефективний педагогічний вплив у процесі перевиховання забезпечить успішну інтеграцію важковиховуваних у соціумі, прийняття таких дітей суспільством і одночасне прийняття важковиховуваними суспільних, моральних норм та обов’язків.