44

Лекція 1

Загальна характеристика спеціальності

«Корекційна освіта»

1. Проблема навчання та виховання дітей з психофізичними вадами в сучасному світі.

2. Поняття про дефектологію, спеціальну психологію та корекційну педагогіку.

3. Характеристика спеціальності «Корекційна освіта».

4. Особливості навчальної діяльності студентів університету.

За даними Департаменту медичної статистики МОЗ України, на обліку, як діти з обмеженими можливостями здоров’я, знаходиться більше 135 тис. дітей, або 1,5% від їх загальної кількості. За даними ПМПК, дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку в Україні більше мільйона, або близько 12% від загальної кількості дітей в країні.

Дефектологія - (від лат. defectus - недолік і грец. logos - слово, вчення) наука про закономірності і особливості розвитку дітей з фізичними та психічними вадами, про принципи, методи, форми організації їх виховання і навчання.

Як галузь наукового знання дефектологія почала розвиватися на початку ХХ ст. у зв'язку із завданнями будівництва в різних країнах систем спеціальної освіти.

Предмет дефектології – діти з фізичними та психічними вадами і проблеми їх навчання та виховання.

Діти з особливими потребами (аномальні діти) – діти, у яких фізичні або психічні відхилення приводять до порушення загального розвитку. Ці діти потребують спеціального навчання та виховання.

Основним завданням дефектології є розробка теоретичних і прикладних основ системи комплексної - медико-психолого-педагогічної - допомоги дітям різного віку з різними вадами розвитку.

При цьому метою виховання та навчання дітей з особливими потребами є підготовка їх відповідно до можливостей до самостійного активного суспільно корисного життя.

Завдання дефектології:

• комплексне дослідження дітей з особливими потребами, об’єктивних закономірностей їх розвитку;

• розробка методів виявлення та вивчення аномалій розвитку;

• розробка принципів і методів корекційної роботи;

• організація та розвиток мережі спеціальних закладів для дітей з особливими потребами;

• встановлення мети, завдань, змісту та методів навчально-виховного процесу в спецзакладах;

• розробка рекомендацій із сімейного виховання дітей з особливими потребами;

• підвищення ефективності соціалізації дітей з особливими потребами;

• проведення профілактичних заходів щодо попередження аномалій розвитку.

Дефектологія як складна галузь суспільної практики, включає в себе спеціальну психологію та корекційну (спеціальну) педагогіку.

Спеціальна психологія - галузь психології розвитку, яка вивчає проблеми розвитку людей з фізичними і психічними вадами, які визначають потребу дітей в особливих умовах навчання і виховання і потребу дорослих в особливих формах психологічного супроводу.

Корекційна (спеціальна) педагогіка - це галузь педагогіки, яка вивчає умови навчання і виховання, необхідні дітям з різними психофізичними вадами для досягнення максимально можливого рівня особистісного розвитку, освіти і готовності до самостійного дорослого життя.

Головним завданням корекційної педагогіки є розробка методологічних, теоретичних і методичних основ систем спеціального навчання і виховання. В рамках вітчизняної наукової традиції головними цінностями спеціальної освіти визнаються рух дитини шляхом нормального психічного розвитку, попередження і корекція вторинних порушень, рівень особистісного розвитку, освіти і життєвої компетенції.

Більш глибокий поділ дефектологічної науки відбувається відповідно до окремих нозологій: олігофренопсихологія, олігофренопедагогіка, логопсихологія, логопедія, сурдопсихологія, сурдопедагогіка, тифлопсихологія, тифлопедагогіка і т. д.

Підготовка вчителів-дефектологів здійснюється у вищих навчальних закладах на спеціальності «Корекційна освіта (за нозологіями)» за навчальним планом.

1.1. Цикл гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

1.1.1 Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка, етика і естетика)

1.1.2 Історія України

1.1.3 Українська мова (за професійним спрямуванням)

1.1.4 Іноземна мова

1.1.5 Історія української культури

1.1.6 Політологія

1.1.7 Фізичне виховання (позакредитна дисципліна)

1.2. Цикл природничо-наукових (фундаментальних) дисциплін

1.2.1 Інформаційні технології та технічні засоби корекційного навчання

1.2.2 Безпека життєдіяльності

1.2.3 Основи охорони праці

1.2.4 Екологія

1.2.5 Основи медичних знань

1.3. Цикл загально-професійних дисциплін

1.3.1 Педагогіка

1.3.2 Психологія

1.3.3 Історія педагогіки

1.3.4 Педагогічна творчість

1.3.5 Основи генетики

1.3.6 Анатомія та фізіологія дітей і підлітків

1.3.7 Невропатологія

1.3.8 Психопатологія

1.3.9 Клініка інтелектуальних порушень

1.3.10 Спеціальна психологія

1.3.11 Корекційна психопедагогіка

1.3.12 Історія корекційної психопедагогіки

1.4. Цикл професійно-орієнтованих дисциплін

1.4.1 Вступ до спеціальності "Корекційна освіта" і педагогічна деонтологія

1.4.2 Дитяча література

1.4.3 Ручна праця з методикою

1.4.4 Образотворча діяльність з методикою

1.4.5 Логопедія з практикумом

1.4.6 Логоритміка

1.4.7 Спецметодика викладання української мови

1.4.8 Основи математики зі спецметодикою викладання

1.4.9 Спецметодика викладання географії

1.4.10 Спецметодика викладання історії

1.4.11 Спецметодика дошкільного виховання

1.4.12 Спецметодика викладання природознавства

1.4.13 Спецметодика соціально-побутової орієнтації

1.4.14 Гігієна дітей та підлітків в системі корекційної освіти

2.1. Цикл дисциплін самостійного вибору внз:

2.1.1 Основи наукових досліджень

2.1.2 Ділова іноземна мова

2.1.3 Україна в Європі і світі

2.1.4 Історія світової культури

2.1.5 Порівняльна педагогіка в контексті Болонського процесу

2.1.6 Основи природознавства

2.1.7 Математична статистика

2.1.8 Патофізіологія дітей і підлітків

2.1.9 Валеологія

2.1.10 Корекційна андрагогіка

2.1.11 Основи теорії і методики виховної роботи

2.1.12 Спецметодика побутової фізики та хімії

2.1.13 Психолого-педагогічна діагностика та відбір в спецзаклади

2.1.14 Інклюзивне навчання в системі спеціальної освіти

2.1.15 Мовленнєві та сенсорні системи і їх порушення

2.2. Цикл дисциплін вільного вибору студента:

2.2.1 Культура та техніка мовлення (Ділове українське мовлення)

2.2.2 Соціологія (Основи економічної теорії)

2.2.3 Масаж (Фізична реабілітація дітей з вадами розвитку)

2.2.4 Психологія мовлення (Неврологічні основи логопедії)

2.2.5 Технології соціально-реабілітаційної роботи (Спецметодика роботи гувернера-дефектолога)

2.2.6 Клініка РДА і ДЦП (Профорієнтаційна робота в спеціальних закладах)

Велике значення має практична підготовка студентів (навчальні та виробничі практики, волонтерство) та їх залучення до дослідницької діяльності.

Відповідно до вимог Болонського процесу обсяг дисциплін визначається у кредитах (36 год.).

Метою вищої освіти є всебічний розвиток людини як найвищої цінності суспільства, як особистості, розвиток її розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, забезпечення держави кваліфікованими фахівцями.

Базовим принципом сучасної вищої освіти є самостійність і творча активність студента, готовність до вдосконалення власного професійного рівня протягом всього життя.

Головні якості людини з вищою освітою: здатність учитися; глобальне мислення; терпимість до відмінностей щодо цінностей і норм моралі; культурна компетентність; функціональна грамотність; екологічність; культура людського спілкування; етичність; естетичність; професійна універсальність; професійна гнучкість; професійність як інтеграція загальної освіченості та ґрунтовних і широких спеціальних навичок і умінь; здатність застосовувати знання в конкретних ситуаціях; самостійність і критичність мислення; відповідальність, дисциплінованість, акуратність; висока культура взаємодії у групах; підготовленість до виконання соціальних ролей; вміння пристосовуватись до змін.

Навчальна робота в університеті проводиться у формі занять, основними видами яких є лекція, семінар, практичне заняття, лабораторне заняття, індивідуальне заняття, самостійна робота.

Для успішного оволодіння майбутньою професією студент повинен мати наступні загальнонавчальні вміння:

1. Навчально-організаційні: вміння організовувати робоче місце, планувати поточну роботу; здатність націлити себе на виконання поставленого завдання; вміння здійснювати самоконтроль і самоаналіз в ході навчальної діяльності; вміння організувати пізнавальну діяльність в колективі, співпрацювати з іншими під час вирішення навчальних завдань.

2. Навчально-інтелектуальні: вміння швидко і розбірливо писати, читати в заданому темпі, аналізувати навчальний матеріал; порівнювати об’єкти, факти, явища; систематизувати матеріал, узагальнювати, виділяти головне; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, застосовувати дослідницькі прийоми (постановка завдання, формулювання гіпотези, вибір методів вирішення, доказ, перевірка).

3. Навчально-інформаційні: вміння користуватись бібліотечними каталогами, відшукувати необхідні матеріали в комп’ютерних джерелах; користуватись словниками, енциклопедіями, довідниками; складати картотеки; складати план прочитаного, тези, конспект, анотацію та ін.

4. Навчально-комунікативні: вміння слухати, рівномірно розподіляти увагу протягом досить тривалого періоду; одночасно слухати лектора і конспектувати; викладати власні думки літературною мовою; виступати перед аудиторією; брати участь у дискусії, аргументувати, доводити.

Лекція 2

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ СПЕЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

1. Характеристика спеціальної психології як науки.

2. Завдання і методи спеціальної психології.

3. Основні категорії спеціальної психології.

4. Напрямки діяльності психологічної служби в навчальному закладі.

ХАРАКТЕРИСТИКА СПЕЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

Виникнення спеціальної психології (від гр. specialis - особливий, своєрідний) як самостійної галузі психологічної науки і практики можна віднести до 60-х рр. XX сторіччя. Тоді вона з'явилася в переліку наукових дисциплін вузів в розділі «Психологія». Проте це було лише формальне закріплення триваючого вже багато десятиліть становлення цієї галузі психології, яка увібрала в себе накопичені наукові досягнення і практичний досвід, - все, що стосується вивчення феноменології, механізмів і умов психічного розвитку людини під впливом різних груп патогенних чинників, а також закономірностей протікання компенсаторних і корекційних процесів. До того спеціальна психологія була невід'ємною частиною дефектології — комплексної науки, що включає як різностороннє вивчення причин і механізмів відхиленого розвитку, так і розробку науково обґрунтованих медико-психолого-педагогічних корекційних дій стосовно дітей, що мають різні недоліки в психофізичному і особистісно-соціальному розвитку

Спеціальну психологію можна визначити як психологію особливих станів, що виникають переважно в дитячому і підлітковому віці під впливом різних груп чинників (органічної або функціональної природи) і виявляються в уповільненні або вираженій своєрідності психосоціального розвитку дитини, утруднюють її соціально-психологічну адаптацію, включення в освітній простір і подальше професійне самовизначення.

Предмет спеціальної психології – закономірності психічного розвитку і особливості психічної діяльності дітей і дорослих з психічними і фізичними недоліками.

В центрі уваги спеціальній психології — діти і підлітки з різними відхиленнями в психічному, соматичному, сенсорному, інтелектуальному, особистісно-соціальному розвитку, а також особи старшого віку, що мають особливі потреби в освіті, обумовлені порушеннями здоров'я.

Основною метою спеціального психологічного супроводу в системі освіти є виявлення, усунення і запобігання дисбалансу між процесами навчання і розвитку дітей з недоліками в психофізичному розвитку і їх можливостями. Спеціальна психологія містить ті знання, які можуть служити методичною базою створення умов для оптимальної соціально-психологічної адаптації, включаючи подальше професійне самовизначення випускників спеціальних освітніх установ.

Основна задача спеціальної психології – пошук шляхів і способів формування адекватної особистості в умовах використання спеціальних методів і прийомів виховання і навчання, за рахунок яких відбуваються заміщення і перебудова порушених функцій.

ЗАДАЧІ СПЕЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Задачі спеціальної психології можуть бути згруповані за науковим змістом і практичною спрямованістю.

Перша група – загальнонаукові теоретичні задачі, які стосуються проблем розвитку психіки при наявності відхилень і порушень розвитку, в тому числі:

- розкриття закономірностей розвитку і проявів психіки, загальних для нормального і аномального психічного онтогенезу;

- розкриття загальних закономірностей розвитку, властивих всім дітям з особливими потребами;

- розкриття специфічних закономірностей розвитку і проявів психіки різних груп дітей з особливими потребами;

- встановлення залежності розвитку і проявів психіки від характеру, механізмів і ступеня вираженості аномалії.

Друга група – вивчення аномалії формування і розвитку конкретних форм психічної діяльності і психічних процесів у різних груп дітей з особливими потребами (формування особистості, розумової діяльності, мовлення, сприйняття, пам’яті).

Третя група – виявлення шляхів компенсації дефекту і розвитку психіки в цілому.

Четверта група – розробка наукових основ, методів і засобів навчання різних груп дітей з особливими потребами, теоретичне обґрунтування конкретних шляхів їх навчання.

Предмет і задачі спеціальної психології дозволяють визначити її структуру.

1. Психологія атипій розвитку (розділ, присвячений опису і класифікації атипій розвитку).

2. Психологія спрямованого і спонтанного пізнання при атипіях розвитку.

3. Психологія соціалізації при атипіях розвитку.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ В СПЕЦІАЛЬНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

ОСНОВНІ: спостереження, експеримент.

Спостереження: суцільне та вибіркове, приховане і включене, одноразове і тривале.

Експеримент: констатуючий, формуючий.

ДОПОМІЖНІ: аналіз результатів дитячої діяльності, бесіда, анкетування.

Основні категорії спеціальної психології

Діти з атипією розвитку	При атиповому розвитку виникають зміни у вигляді відхилень або порушень у функціонуванні когнітивних, емоційних, регуляційних процесів психіки
Психопрофілактика	Заходи, спрямовані на створення адекватних умов індивідуального, сімейного, освітнього розвитку психологічної сфери дитини з метою запобігання вторинним порушенням, які можуть виникнути на базі первинних відхилень розвитку
Психодіагностика	Виявлення і оцінка особливостей особистості з метою визначення характеру атипії розвитку
Психокорекція	Психологічний вплив на психічні механізми взаємодії з середовищем з метою виправлення (ослаблення) порушень розвитку
Психологічна реабілітація	Відновлення пошкоджених функцій в межах психофізіологічних можливостей дитини
Психологічна компенсація	Заміщення недорозвинених або порушених функцій шляхом використання збережених або перебудови частково порушених функцій
Психологічна адаптація	Процес пристосування особистості до існування в суспільстві з відповідними соціальними вимогами
Інтеграція	Введення дитини з атипією розвитку в середовище однолітків, що розвиваються нормально

НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ В НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

Мета психологічної служби навчального закладу – науково-психологічне забезпечення навчально-виховного процесу. Психолог бере участь у вирішенні питань, що стосуються навчання та виховання дитини з моменту приходу її в заклад до його закінчення. Протягом цього часу проводяться регулярні психодіагностичні обстеження, оцінюється характер і темпи психічного розвитку, даються рекомендації щодо навчання та виховання дітей.

Напрямки роботи психолога:

Психодіагностика припускає професійне володіння методами психолого-педагогічного дослідження. Основне завдання психолога полягає в оцінюванні психічних процесів і поведінки дитини, отриманні достовірних і надійних результатів, які можуть бути покладені в основу подальшої психологічної допомоги.

Психологічне консультування:

• вироблення і точне формулювання психолого-педагогічних рекомендацій, що випливають з результатів проведеного психодіагностичного обстеження (рекомендації повинні бути чіткими, зрозумілими, доступними для практичної реалізації дітьми і дорослими);

• ведення бесід з тими, хто потребує консультативної допомоги;

• психологічна освіта батьків і педагогів.

Психологічна освіта полягає в наступному:

• знайомити батьків і педагогів з основними закономірностями та умовами сприятливого психологічного вікового розвитку дітей;

• роз’ясняти результати новітніх психологічних досліджень;

• формувати у педагогів і батьків потребу в психологічних знаннях, вміння використовувати їх у роботі з дітьми;

• знайомити учнів з основами самопізнання, самовиховання.

Психологічна підтримка – сприяння поліпшенню взаємин між дітьми і дорослими.

Психопрофілактика – попередження небажаних психологічних наслідків у розвитку дитини.

• первинна профілактика (стосується всіх учнів);

• вторинна профілактика (робота з групою ризику);

• третинна профілактика (з дітьми, що мають виражені проблеми в навчанні або поведінці).

Психологічна корекція – надання прямого впливу психолога на дитину або дорослого з метою виправлення або послаблення наявних недоліків. Методи корекції: психотерапія, соціально-психологічний тренінг, аутотренінг та ін.

Лекція 3

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОРЕКЦІЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ

1. Предмет, завдання та основні категорії корекційної педагогіки.

2. Принципи і методи корекційної педагогіки.

3. Форми організації корекційної освіти.

Предмет, завдання та основні категорії корекційної педагогіки

Об'єкт спеціальної педагогіки – особистість дитини з відхиленнями в психофізичному розвитку, що утруднюють її адекватну соціалізацію й шкільну адаптацію.

Предмет спеціальної педагогіки - процес навчання і виховання дітей з вадами розвитку.

Завдання спеціальної педагогіки:

- вивчення педагогічних закономірностей розвитку особистості в умовах обмежених можливостей життєдіяльності;

- визначення й обґрунтування корекційних і компенсаторних можливостей у відповідності зі структурою дефекту;

- визначення, обґрунтування й побудова педагогічних класифікацій аномалій;

- вивчення закономірностей корекційної освіти осіб з обмеженими можливостями;

- розробка корекційних і реабілітаційних програм, а також форм, методів, засобів спеціального навчання й виховання;

- вивчення й здійснення процесу соціальної адаптації та інтеграції осіб з обмеженими можливостями в суспільство, їх професійного орієнтування;

- дослідження і реалізація педагогічних засобів і механізмів профілактики виникнення порушень у розвитку.

ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ КОРЕКЦІЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Розвиток – це процес і результат якісних перетворень в організмі та свідомості людини. Розвиток пов’язаний з постійними змінами, переходами від одного стану до іншого, від простого до складного.

Виховання – цілеспрямований і організований процес формування особистості. В соціальному розумінні виховання – це процес передавання накопиченого досвіду від старших поколінь молодшим. В педагогічному розумінні виховання – це процес і результат виховної роботи, спрямованої на формування в учнів певних якостей особистості.

Навчання – спеціально організований, цілеспрямований і керований процес взаємодії вчителів і учнів, результатом якого є засвоєння знань, умінь, навичок, формування світогляду, розвиток розумових сил, здібностей і можливостей учнів.

Освіта – результат навчання. Це система накопичених в процесі навчання знань, умінь і навичок, способів мислення, якими оволодів учень.

Корекція – сукупність педагогічних та лікувальних заходів, спрямованих на виправлення недоліків розвитку дитини. У вузькому розумінні корекція означає виправлення окремих дефектів (корекція вимови, корекція зору та ін.).

Корекційно-виховна робота здійснюється у двох взаємопов’язаних напрямах: а) виправлення недоліків у тій чи іншій сфері розвитку дитини; б) сприяння подальшому розвитку її як цілісної особистості.

Корекційно-виховна робота передбачає комплексний вплив на різні сторони розвитку дитини: пізнавальну діяльність, емоційно-вольову сферу, фізичні, моторно-рухові якості, мовлення, особистість в цілому. Корекція ґрунтується на максимальному використанні збережених можливостей дитини.

ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ КОРЕКЦІЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ

1. Принцип педагогічного оптимізму.

2. Принцип ранньої педагогічної допомоги.

3. Принцип корекційно-компенсуючої спрямованості освіти.

Опора на збережені психічні процеси, спрямованість на виправлення або послаблення недоліків психофізичного розвитку. Корекційно-компенсуюча спрямованість відображена у змісті, методах, організації корекційної освіти. Це менша наповнюваність класів, збільшення строків навчання, охоронний лікувально-педагогічний режим.

4. Принцип соціально-адаптуючої спрямованості освіти.

5. Принцип розвитку мислення, мовлення та комунікації як засобу корекційної освіти.

6. Принцип діяльнісного підходу у навчанні та вихованні.

7. Принцип диференційованого та індивідуального підходу.

8. Принцип необхідності спеціального педагогічного керівництва.

Принципи корекційної освіти реалізуються у відповідних методах, прийомах, освітніх технологіях. У навчанні дітей з особливими освітніми потребами використовуються як загальнопедагогічні, так і специфічні методи і прийоми навчання та виховання.

Методи навчання:

1. Перцептивні (перцепція – сприйняття) – словесні, наочні, практичні.

2. Логічні – індуктивні, дедуктивні.

3. Гностичні (гнозис – пізнання) – продуктивні, проблемно-пошукові, дослідницькі.

Методи виховання:

1. Інформаційні (бесіда, консультування, використання ЗМІ, літератури та мистецтва, приклади з життя, екскурсії, зустрічі та ін.).

2. Практично-дійові методи (привчання, керування, виховні ситуації, гра, ручна праця, зображувальна та художня діяльність, арттерапія та ін.).

3. Спонукально-оцінні методи (педагогічна вимога, заохочення, осуд, покарання).

ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ КОРЕКЦІЙНОЇ ОСВІТИ

1. Індивідуальне навчання.

Використовується в наступних випадках:

- якщо дитина навчається в домашніх умовах;

- коли дитина не здатна до навчання в умовах групової та колективної роботи внаслідок тяжких і численних порушень;

- коли дитина потребує індивідуальної психологічної, педагогічної, логопедичної і т. д. корекції, яка доповнює фронтальну роботу.

2. Індивідуально-групове навчання.

Використовується в якості продовження індивідуального навчання, в ході якого був досягнутий певний корекційно-педагогічний ефект.

3. Класно-урочна система.

Є основною формою організації навчання в закладах корекційної освіти. При цьому склад груп учнів постійний. Діяльністю всіх учнів з врахуванням можливостей і особливостей кожного керує вчитель. Учні оволодівають знаннями безпосередньо на уроці.

При побудові уроку в спеціальній школі враховують:

• діти не можуть сприймати новий матеріал великими порціями,

• засвоєнню нових знань повинна передувати пропедевтична робота;

• необхідне закріплення матеріалу в практичній діяльності відразу ж після вивчення;

• на всіх етапах необхідний контроль засвоєння матеріалу.

Додаткові форми організації педагогічного процесу в системі корекційної освіти:

• екскурсії;

• додаткові заняття;

• позакласні форми педагогічної роботи (наприклад, позакласне читання);

• самопідготовка (в школах-інтернатах і групах подовженого дня).

Допоміжні форми організації педагогічного процесу в системі корекційної освіти:

• факультативи;

• гурткова та клубна робота;

• епізодичні заходи позакласної роботи (олімпіади, змагання, конкурси, тематичні вечори, походи та ін.).

Лекція 4

СИСТЕМА КОРЕКЦІЙНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

1. Загальна характеристика системи навчання та виховання дітей з особливими освітніми потребами.

2. Психолого-медико-педагогічні консультації.

3. Інклюзивне навчання дітей з особливими освітніми потребами.

Загальна характеристика системи навчання та виховання дітей з особливими освітніми потребами

На сьогодні спеціальна освіта в Україні представлена системою диференційованого навчання, яке здійснюється у навчальних закладах, а також установах інноваційного типу (реабілітаційних, оздоровчих, соціально-педагогічних, психолого-медико-психологічних центрах і т. ін.).

Варто зазначити, що спеціальні заклади для дітей-інвалідів, дітей з порушеннями та особливостями психофізичного розвитку в нашій країні мають різну відомчу підпорядкованість:

- Міністерству освіти і науки, молоді та спорту: спеціальні дошкільні та шкільні заклади, дитячі будинки-інтернати, психолого-медико-педагогічні та навчально-реабілітаційні центри;

- Міністерству охорони здоров’я: оздоровчі центри, центри раннього втручання, будинки дитини;

- Міністерству соціальної політики та праці: центри соціально-педагогічної реабілітації, спеціальні дитячі будинки і т. ін.

У період від 0 до 3 років діти перебувають на домашньому утриманні, у дитячих дошкільних закладах, діти-сироти – у будинках дитини. Спеціальну допомогу отримують в центрах раннього втручання, центрах реабілітації, психолого-медико-педагогічних центрах, спеціальних дошкільних закладах.

Для дітей дошкільного віку функціонують: спеціальні дитячі дошкільні заклади, дитячі навчальні заклади компенсуючого типу, спеціальні групи в дошкільних навчальних закладах комбінованого типу, заклади типу «початкова школа-садок», дошкільні групи в спеціальних школах, реабілітаційні центри.

Для дітей шкільного віку: спеціальні загальноосвітні школи і школи-інтернати, навчально-реабілітаційні центри та спеціальні класи в загальноосвітніх школах.

Станом на 2005/2006 н. р. в Україні за даними Міністерства освіти і науки України функціонує 396 спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів, де навчається 54,1 тис. дітей.

Крім того, в системі МОН України функціонує близько 40 навчально-реабілітаційних центрів для дітей з порушеннями психофізичного розвитку, 142 спеціальні дошкільні заклади та 1200 спеціальних груп в дошкільних закладах масового типу, де перебуває близько 45 тис. дошкільників.

У підпорядкуванні Міністерства праці та соціальної політики функціонує 298 реабілітаційних центрів, з них 208 – центрів ранньої реабілітації дітей з порушеннями розвитку, 90 – центри медико-соціальної та професійно-трудової реабілітації. Реабілітаційні послуги діти та молодь з обмеженими можливостями отримують і в 46 центрах соціально-психологічної реабілітації, підвідомчих Міністерству у справах сім’ї, молоді та спорту.

Тип закладів	Кількість закладів	Кількість учнів, тис.
Школи-інтернати (школи) для РВД	234	32,2
Школи-інтернати для сліпих дітей	6	0,8
Школи-інтернати (школи) для дітей з поруш. зору	29	4,3
Школи-інтернати для глухих дітей	30	3,1
Школи-інтернати (школи) для дітей з поруш. слуху	27	3,2
Школи-інтернати для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату	20	2,3
Школи-інтернати для дітей з тяжкими порушеннями мовлення	16	3,1
Школи-інтернати (школи) інтенсивної педагогічної корекції (для дітей із ЗПР)	34	5,1
Всього	396	54,1

Виділяються три ступені корекційної освіти (початкова, основна і середня школа). В межах кожного ступеня виділено по декілька варіантів залежно від складності структури відхилення в розвитку:

загальноосвітня підготовка;

корекційно-розвивальне навчання (створює умови для подолання труд­нощів у навчанні, пов'язаних із соціальною депривацією, педагогічною занедбаністю, затримкою психічного розвитку);

компенсаторно-адаптаційне навчання (призначене для дітей, які мають низькі навчальні можливості, виражені інтелектуальні пору­шення, відхилення в емоційно-вольовій сфері);

абілітаційне навчання (для дітей з важкими формами рухових порушень, які самостійно не пересуваються, гли­боким ступенем розумової відсталості, дитячим аутизмом, складними комплексними відхиленнями у розвитку).

Психолого-медико-педагогічні консультації

Психолого-медико-педагогічні консультації є методичними установами системи освіти і науки України, що здійснюють консультативну, методичну, психолого-педагогічну, корекційно-розвиткову, аналітичну, прогностичну, профілактичну, просвітницьку діяльність.

Діяльність психолого-медико-педагогічних консультацій спрямована на:

- виявлення, психолого-педагогічне вивчення, оцінку труднощів та потенційних можливостей розвитку дітей віком до 18 років, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, мають ознаки ризику виникнення труднощів пізнавальної діяльності та поведінки;

- підготовку висновку та рекомендацій щодо розвитку, змісту, форм і методів навчання з урахуванням особливостей навчально-пізнавальної діяльності дитини;

- консультування батьків (осіб, які їх замінюють), педагогічних працівників, з питань вибору можливих форм і методів навчання, у тому числі інклюзивного (інтегрованого), у поєднанні з реабілітаційними заходами, соціальної адаптації та інтеграції у суспільне життя дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

- облік, систематизацію та аналіз даних про кількість дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, за освітніми потребами з урахуванням видів порушень в регіоні з метою надання пропозицій органам управління освітою щодо створення належних умов та вжиття заходів для реалізації права таких дітей на здобуття освіти, забезпечення її гнучкості та різноманітності у місцях проживання;

- участь у складанні індивідуальної програми реабілітації дитини з інвалідністю (спільно з лікарсько-консультаційними комісіями закладів охорони здоров'я);

- організацію індивідуальної корекційно-розвиткової допомоги дітям, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, насамперед зі складними та тяжкими вадами;

- співпрацю з шкільними психолого-медико-педагогічними комісіями спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів);

- надання науково-методичної допомоги педагогічним працівникам загальноосвітніх навчальних закладів з питань інклюзивного (інтегрованого) навчання та створення оптимальних умов для реалізації потенційних можливостей, розвитку здібностей, обдарувань, здобуття якісної освіти дітьми з особливими освітніми потребами;

- системну психолого-педагогічну підтримку дітей з особливими освітніми потребами, які навчаються в умовах інклюзивного (інтегрованого) навчання, за індивідуальною формою в домашніх умовах;

- психолого-педагогічний супровід сімей, які виховують дитину зі складними вадами розвитку, у тому числі з інвалідністю;

- залучення батьків (осіб, які їх замінюють) до участі в реабілітаційному процесі шляхом їх участі у проведенні корекційно-розвиткових занять, надання методичних рекомендацій щодо розвитку і виховання їхніх дітей;

- просвітницьку діяльність серед населення в цілях профілактики виникнення порушень у психічному розвитку дітей, труднощів у навчанні та формуванні особистості.

Інклюзивне навчання дітей з особливими освітніми потребами

Інклюзивне навчання – це комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на основі застосування особистісно орієнтованих методів навчання, з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності таких дітей.

Метою інклюзивного навчання є реалізація права дітей з особливими освітніми потребами на освіту за місцем проживання, їх соціалізація та інтеграція у суспільство, залучення сім’ї до участі у навчально-виховному процесі.

Основними завданнями інклюзивного навчання є:

•    здобуття дітьми з особливими освітніми потребами освіти відповідного рівня у середовищі здорових однолітків відповідно до Державного стандарту загальної середньої освіти;

•    забезпечення різнобічного розвитку дітей, реалізація їх здібностей;

•    створення освітньо-реабілітаційного середовища для задоволення освітніх потреб учнів з особливостями психофізичного розвитку;

•    створення позитивного мікроклімату у загальноосвітньому навчальному закладі з інклюзивним навчанням, формування активного міжособистісного спілкування дітей з особливими освітніми потребами з іншими учнями;

•    забезпечення диференційованого психолого-педагогічного супроводу дітей з особливими освітніми потребами;

•    надання консультативної допомоги сім’ям, які виховують дітей з особливими освітніми потребами, залучення батьків до розроблення індивідуальних планів та програм навчання.

Для організації інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами у загальноосвітніх навчальних закладах необхідно створити відповідні умови:

•    безперешкодний доступ до території та приміщень навчального закладу, зокрема, для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату, в тому числі для дітей, які пересуваються на візку, та дітей з порушеннями зору;

•    забезпечення навчального закладу необхідними навчально-методичними посібниками, наочно-дидактичними та індивідуальними технічними засобами навчання;

•    наявність кабінетів учителя-дефектолога, психологічного розвантаження, логопедичного з відповідним корекційно-розвитковим обладнанням;

•    забезпечення педагогічними кадрами, які володіють методиками роботи з дітьми з особливими освітніми потребами (зокрема, учителями-дефектологами, учителями інклюзивного навчання (асистентами учителя).

Інклюзивне навчання організовується у загальноосвітніх навчальних закладах, незалежно від типу, форми власності та підпорядкування, шляхом комплектування класів учнями з типовим розвитком та учнями з особливими освітніми потребами. Рішення про створення класів з інклюзивним навчанням приймається засновником (власником) загальноосвітнього навчального закладу за погодженням з відповідним органом управління освітою та органом державної санітарно-епідеміологічної служби. Органи управління освітою визначають базові загальноосвітні навчальні заклади для організації інклюзивного навчання; прогнозують витрати для створення безперешкодного доступу, відповідної навчально-матеріальної бази, придбання транспортних засобів для підвезення учнів до місця навчання та додому, забезпечують підвищення кваліфікаційного рівня педагогічних працівників для роботи з дітьми в умовах інклюзивного навчання, сприяють впровадженню інноваційної діяльності.

Зарахування учнів з особливими освітніми потребами до класів з інклюзивним навчанням здійснюється за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють, на підставі письмової заяви батьків, відповідно до порядку, встановленого для загальноосвітніх навчальних закладів, та висновку психолого-медико-педагогічної консультації.

Для забезпечення ефективності навчально-виховного процесу наповнюваність класу з інклюзивним навчанням повинна становити не більше як 20 учнів, із них:

•    1-3 учнів з однорідними вадами розвитку: розумовою відсталістю, порушеннями опорно-рухового апарату, зі зниженим зором, слухом, затримкою психічного розвитку та інші;

•    не більше 2 дітей: сліпих, глухих, з тяжкими порушеннями мовлення; дітей із складними вадами розвитку (порушення слуху, зору, опорно-рухового апарату в поєднанні з розумовою відсталістю, затримкою психічного розвитку); діти, які пересуваються на інвалідних візках.

Інклюзивне навчання базується на основі психолого-педагогічного вивчення потенціалу та особливостей розвитку дитини з особливими освітніми потребами, прогнозування можливих труднощів у процесі навчання та шляхів їх подолання, соціально-педагогічної взаємодії колективу навчального закладу.

Лекція 5

Професійні вимоги до педагога-дефектолога

1. Професійні функції педагога-дефектолога.

2. Якості особистості педагога-дефектолога.

3. Протипоказання до професії дефектолога та професійно шкідливі фактори.

4. Педагогічна деонтологія в корекційній освіті

ПРОФЕСІЙНІ ФУНКЦІЇ ПЕДАГОГА-ДЕФЕКТОЛОГА

1. діагностична.

Зміст діяльності. Глибоке вивчення дитини з особливими освітніми потребами – рівень її розвитку, знання, вміння та навички, емоційно-вольова сфера, здібності та позитивні якості. Вивчення родини, що виховує дитину з особливими освітніми потребами.

Знання. Природа та закономірності основних психічних процесів. Структура та особливості аномального розвитку. Теоретичні засади психолого-педагогічної діагностики та її методи. Принципи відбору дітей у спеціальні заклади. Особливості діагностики батьківсько-дитячих відносин.

Вміння. Добирати оптимальний діагностичний інструментарій. Користуватись методами психолого-педагогічної діагностики. Визначати стан психічного розвитку дитини. Виявляти зону найближчого розвитку. Вивчати дитячі колективи, сімейні відносини. Аналізувати та узагальнювати результати діагностики. Включати результати діагностики в подальшу професійну діяльність.

2. Орієнтаційно-прогностична.

Зміст діяльності. Моделювання педагогічного процесу. Визначення лінії корекційно-виховної роботи, завдань та етапів її здійснення. Визначення лінії співпраці з родиною. Прогнозування результатів корекційної роботи та результатів виховного впливу на родину.

Знання. Закономірності розвитку і соціального формування особистості. Особливості планування навчальної, виховної і корекційної роботи. Види та принципи прогнозування.

Вміння. Визначати пріоритетні цілі й напрямки діяльності. Планувати основні етапи майбутньої діяльності й правильно розподіляти час. Дотримуватись принципів наступності й систематичності в прогнозах. Передбачати динаміку розвитку дитини в майбутньому, поведінку дитини в різних ситуаціях. Прогнозувати перспективні лінії розвитку дитячого колективу.

3. Конструктивно-проектувальна.

Зміст діяльності. Планування змісту та методики навчальної, виховної та корекційної роботи. Добір правильних форм роботи, співробітництва з батьками. Проектування власної майбутньої діяльності та поведінки при взаємодії з дітьми, батьками, колегами, представниками громадських організацій і т. д.

Знання. Загальна і спеціальна психологія і педагогіка. Спеціальні методики викладання предметів. Зміст і методика корекційно-педагогічної діяльності з різними категоріями дітей. Зміст, форми, методи роботи з родинами.

Вміння. Конкретизувати мету і завдання на основі діагностики потреб, інтересів і можливостей дітей. Добирати способи реалізації мети і завдань. Відбирати і компонувати матеріал. Виділяти на кожному етапі головне в роботі, визначати шляхи розв’язання основних завдань.

4. Корекційна функція.

Зміст діяльності. Виправлення або послаблення вад психофізичного розвитку дитини. Профілактика ускладнень структури дефекту. Створення умов для розвитку дитини. Навчання батьків прийомам роботи з дитиною.

Знання. Закономірності та особливості розвитку психіки різних категорій дітей з особливими освітніми потребами. Теоретичні основи корекційної роботи, засоби та методи корекції окремих психічних функцій.

Вміння. Проводити комплексну роботу з профілактики, послаблення, подолання вад психофізичного розвитку. Створювати умови для повноцінного розвитку особистості. Володіти засобами та методами корекції. Навчати батьків окремим корекційним прийомам і методам.

5. Організаційна функція.

Зміст. Включення дітей у заплановану освітньо-виховну і корекційну роботу. Організація різних видів діяльності дітей. Організація власної діяльності. Координація роботи різних спеціалістів. Включення батьків у корекційно-педагогічний процес. Взаємодія з державними і недержавними організаціями, спонсорами і т. д.

Знання. Особливості організації різних соціальних груп. Психологічні знання. Знання основ педагогічної майстерності.

Вміння. Організовувати навчально-виховний процес. Підтримувати дисципліну і робочу атмосферу на занятті. Керувати поведінкою та діяльністю дитини. Розподіляти увагу, організовувати власну діяльність. Залучати батьків до сприяння освітньо-виховному і корекційному процесу. Обладнувати приміщення класу, групи, кабінету. Створювати посібники для роботи. Координувати роботу різних спеціалістів і організацій.

6. Інформаційно-пояснювальна.

Зміст. Відбір, опрацювання і передача дітям інформації (наукової, світоглядної, морально-естетичної). Інформування батьків і громадськості про проблеми дітей з вадами розвитку, їх можливості і перспективи.

Знання. Всебічна освіченість. Високий рівень загальнокультурного розвитку. Знання корекційної педагогіки і спеціальної психології.

Вміння. Працювати зі спеціальною літературою. Доступно, логічно, послідовно та емоційно викладати матеріал. Формувати систему знань у дітей. Одержувати зворотну інформацію про ступінь засвоєння матеріалу. Використовувати ТЗН, наочність, новітні технології. Повідомляти дітям значиму інформацію поза уроками.

7. Комунікативно-стимулююча.

Зміст. Встановлення адекватних взаємостосунків і адекватне спілкування з батьками, дітьми, колегами. Стимулювання дітей до активної діяльності. Переконання батьків, виховання з них своїх однодумців. Заохочення громадських та інших організацій до надання допомоги дітям з особливими освітніми потребами.

Знання. Правила, норми та засоби спілкування. Засоби профілактики та розв’язання конфліктів. Етичні основи педагогічного спілкування. Засоби та прийоми стимулювання дітей.

Вміння. Добирати оптимальні засоби та прийоми спілкування, комунікативного та психологічного впливу. Попереджувати та долати конфліктні ситуації. Визначати психологічний стан партнерів по спілкуванню. Орієнтуватися на інтереси дитини та батьків. Володіти культурою мовлення, засобами невербального спілкування. Керувати собою (настроєм, поведінкою, рухами, жестами, мімікою, голосом та ін.). Залучати до себе увагу (комунікативна атака).

8. Аналітико-оцінювальна.

Зміст. Аналіз процесів навчальної, виховної, корекційної роботи. Виявлення позитивних сторін і недоліків у власній діяльності, діяльності дітей. Порівняння отриманих результатів з метою і завданнями. Ведення обліково-звітної документації.

Знання. Зміст і методи аналізу ефективності навчальної, виховної, корекційної роботи. Критерії та вимоги до оцінювання дітей з особливими освітніми потребами. Форми обліку та контролю у педагогічній діяльності.

Вміння. Контролювати результати навчально-виховного і корекційного процесу. Володіти формами обліку та контролю. З’ясовувати причини успіхів і невдач. Корегувати власну діяльність. Адекватно аналізувати роботу колег. Співвідносити власний досвід з педагогічною теорією.

Дослідницько-творча.

Зміст. Науковий підхід до педагогічних явищ. Робота з фаховими літературними джерелами. Застосування педагогічної теорії, новітнього педагогічного досвіду. Пошук шляхів удосконалення власної роботи. Висування гіпотез, проведення нескладних експериментів. Формування індивідуального педагогічного стилю.

Знання. Основні напрямки та перспективи розвитку освіти, корекційної педагогіки. Методи науково-педагогічних досліджень. Принципи та прийоми збирання, систематизації, узагальнення та використання інформації.

Вміння. Збирати, опрацьовувати і використовувати педагогічну інформацію. Співставляти відомості з різних джерел. Орієнтуватись у фаховій літературі. Проводити експериментальну роботу з вдосконалення існуючих або створення нових корекційних технологій.

Педагогічна деонтологія в корекційній освіті

Поняття про педагогічну етику та деонтологію

Етика – філософська дисципліна, яка вивчає питання моралі.

Мораль – це сфера нормативної регуляції діяльності людини в суспільстві, особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин.

Педагогічна етика – розділ професійної етики, який вивчає сутність і зміст, особливості педагогічної моралі, обґрунтовує її категорії, норми, принципи, функції у процесі педагогічної діяльності.

Деонтологія – розділ етичної теорії, в якому розглядаються проблеми обов’язку, моральних вимог та нормативів. Термін був запропонований англійським філософом Бентамом у ХVIII ст.

Моральна культура педагога – духовна цінність, система знань і переконань, почуттів і навичок, норм і відносин, інтересів і потреб, єдність культурно-морального досвіду, безпосередньої діяльності та поведінки, спрямованої на самореалізацію, навчання та виховання учня.

Моральний обов’язок педагога – сукупність суспільних вимог щодо навчання та виховання учнів, які учитель виконує свідомо, не за примусом, і згідно з особистісними переконаннями і покликанням.

Педагогічна справедливість – неупереджене, об’єктивне ставлення педагога до учнів, яке ґрунтується на любові та повазі до вихованців, абстраговане від особистісних симпатій або антипатій.

Принципи педагогічної моралі.

1. Принцип педагогічного гуманізму.

2. Принцип педагогічного оптимізму.

3. Принцип колективізму.

4. Принцип громадянськості і патріотизму.

Під етикою дефектолога розуміють сукупність моральних норм професійної діяльності працівників корекційної освіти. Етичні проблеми корекційної педагогіки мають особливі риси, обумовлені специфікою контингенту учнів та організації навчально-виховної роботи з ними.

Дітей з вадами психічного або фізичного розвитку не можна розглядати тільки як пасивний об’єкт педагогічного впливу. Дитина виступає як активна особистість, що має певний життєвий досвід, установки, цілі. Тому всі моральні проблеми в дефектології слід вирішувати не на рівні монологу педагога або діалогу в замкненому колі педагогічних працівників, а в безпосередньому контакті дефектолога з дитиною, її рідними, суспільством.

Професійний обов’язок педагога-дефектолога

Дефектологічна деонтологія, перш за все, проявляється в системах «вчитель – учень» та «вчитель – батьки». Педагогу-дефектологу довіряють здоров’я, виховання дитини, перед ним розкривають особисті переживання, інформацію про стан здоров’я, сімейні відносини та ін. Це накладає особливу відповідальність за навчання та виховання дітей, збереження та зміцнення її здоров’я, дотримання умов конфіденційності, захист інтересів дитини та її рідних.

Дефектолог зобов’язаний:

• бути компетентним у питаннях навчання, виховання та корекції;

• адекватно визначати завдання та методи корекційної роботи (враховуючи реальні можливості і перспективи дитини, вимоги до підготовки на наступному ступені навчання);

• забезпечувати результативність корекції;

• захищати інтереси дитини в усіх ситуаціях.

Дефектолог повинен зважено підходити до ознайомлення батьків або самої дитини з результатами діагностики, прогнозами майбутнього розвитку. В кожному конкретному випадку треба вирішувати, що потрібно говорити дитині, а що – ні. В той же час не можна відкрито уникати відповіді на запитання дитини про її власний стан. Відповідь повинна бути правдоподібною, впевненою.

Етико-деонтологічний принцип в дефектології вимагає від педагога підтримання морального стану учня, підкреслення позитивного значення навіть найменшого прогресу в навчанні та вихованні.

В роботі з батьками дефектолог не повинен шкодувати часу на роз’яснення стану дитини, особливостей її навчання та виховання. При розмові слід уникати як зайвого оптимізму, так і песимістичних прогнозів, залякування. Особливої уваги потребують сім’ї, де дитина одна і більше дітей не передбачається.

Дефектолог повинен правильно оцінювати і враховувати особливості сімейного виховання дітей.

В ході розмови з батьками необхідно говорити зрозуміло, доступно, уникати специфічної термінології. Треба підкреслювати позитивні якості або вчинки дитини. Педагог повинен давати батькам можливість висловити свою думку, уважно слухати батьків.

Лекція 6.

загальні закономірності психічного онтогенезу дитини

1. Поняття про психічний онтогенез як біосоціальний процес.

2. Основні напрямки та тенденції психічного розвитку.

3. Теоретичні основи вивчення психічного онтогенезу

Поняття про психічний ОНТОГЕНЕЗ як біосоціальний процес

Онтогенез – поступова зміна організму в напрямку вдосконалення будови та функціонування, протікає етапами у вигляді якісних і кількісних зрушень.

Розвиток – це процес незворотних, спрямованих і закономірних змін, що приводить до виникнення кількісних, якісних і структурних перетворень психіки і поведінки людини. Ріст – це процес кількісних змін в ході вдосконалення тієї або іншої психічної функції.

Нормальний психічний розвиток дитини – це складний процес, в основі якого лежить видова і генетична програма, яка реалізується в умовах постійної зміни факторів середовища.

Психічний розвиток дитини є процесом біосоціальним. З одного боку, він тісно пов’язаний з біологічними властивостями організму, його спадковими і конституційними особливостями, природженими і набутими якостями, опосередкованими поступовим формуванням структури і функції різних відділів ЦНС. З іншого боку, дитина може сформуватись у людську особистість тільки завдяки засвоєнню соціального досвіду, який включає: способи використання предметів, засоби спілкування, знання про оточуюче середовище, смисли людської діяльності та ін. Соціальний досвід дитина засвоює через спілкування з дорослими та однолітками в різноманітних ситуаціях.

Рушійні сили психічного розвитку – це протиріччя між потребами людини та зовнішніми обставинами; між зростаючими фізичними здібностями, духовними запитами та старими формами діяльності; між новими вимогами діяльності та несформованими вміннями та навичками.

Фактори психічного розвитку – це ведучі детермінанти розвитку людини. До них відносять:

спадковість – визначає індивідуальні якості, передумови розвитку;

середовище – висуває вимоги до біологічних і соціальних якостей;

активність – взаємодія двох перших факторів, діяльний стан організму як умова його існування та поведінки.

Виникнення і вдосконалення психічних функцій відбувається на основі двох процесів: дозрівання та тренування.

Темпи формування окремих систем головного мозку різні, і це визначає фізіологічну гетерохронію росту і розвитку – різні темпи дозрівання окремих психофізіологічних функцій на різних етапах онтогенезу.

Кожний етап онтогенезу супроводжується переходом від одного якісного стану організму до іншого, більш високого, але попередній етап не знищується, а інтегрується в нове ціле. В результаті поступово формується ієрархічна структура психічних функцій від найпростіших до найвищих. Добре засвоєні дії, операції набувають характеру стереотипів і починають виконувати допоміжну функцію по відношенню до більш складних дій.

В той же час, деякі функції, види діяльності, стереотипи в ході розвитку зазнають інволюції (зворотного розвитку). Це відбувається з тими функціями, які стають застарілими, або з певних причин тривалий час не використовуються.

Розвиток дитини складається з кількох якісно своєрідних етапів, або вікових періодів. Кожен з цих періодів, за Д.Б.Ельконіним, характеризується такими основними показниками:

- конкретна соціальна ситуація розвитку, тобто ті форми відносин з дорослими, в які вступає дитина;

- провідний тип діяльності;

- основні психічні новоутворення, які виникають протягом цього періоду.

Одним з основних механізмів розвитку дитини є криза розвитку. Криза – це переломний момент в протіканні психічного розвитку, в якому зосереджуються різкі істотні зміни. Криза передбачає низку внутрішніх змін дитини при відносно незначних зовнішніх змінах. За Л.С.Виготським, сутністю кризи є перебудова внутрішніх переживань, що визначають ставлення дитини до середовища, зміни потреб і спонукань, що керують її поведінкою. Такий стан виникає на межі двох вікових періодів і обумовлений протиріччями між збільшеними можливостями дитини і старими видами діяльності, соціальним статусом.

Психічний онтогенез не є однозначно детермінованим, жорстка програма розвитку відсутня. По-перше, це обумовлено різноманітністю умов середовища, в яких може виховуватись дитина. По-друге, як правило, існує кілька варіантів пристосування до середовища в кожному конкретному випадку; вибір цих варіантів поступово створює індивідуальний «маршрут» розвитку. В цілому, обсяг інформації, видів діяльності, доступних людині в принципі, набагато перевищує реальні можливості людського життя. Отже, дитина засвоює тільки обмежену частину людського досвіду відповідно до індивідуальних здібностей, поглядів і переконань близьких дорослих, умов навчання та трудової діяльності.

Слід пам’ятати, що взаємодія дитини з середовищем не може бути завжди гармонійною внаслідок існування багатьох протиріч, в тому числі – по відношенню до інтересів інших людей. Дитина не тільки засвоює досвід суспільства, а й вчиться відстоювати в ньому власну індивідуальність.

основні напрямки та тенденції психічного розвитку

Основні напрямки психічного розвитку

1. Розвиток пізнавальної та емоційно-вольової сфери особистості.

Ці сфери розвиваються в процесі навчання та накопичення людиною досвіду інтелектуальної та емоційно-вольової поведінки. Цей процес іде за лініями ускладнення розумової діяльності та емоційно-вольового сприйняття впливів оточуючого світу та соціального середовища, формування цілісної структури інтелекту, емоцій, почуттів і волі особистості.

2. Розвиток спрямованості, характеру та здібностей особистості.

Включає виникнення, становлення та ускладнення сфери мотивацій і потреб особистості, формування її спрямованості, домінуючих і другорядних ліній.

3. Розвиток психічної структури діяльності особистості.

Передбачає встановлення співвідношення мотивів і цілей, ускладнення операційної сторони діяльності людини.

Основні тенденції психічного розвитку

1. Рух від мимовільності, безпосередності сприйняття та оцінки впливів оточуючого середовища і суспільства до довільної, свідомої взаємодії з ними.

2. Становлення та стабілізація аналітико-синтетичної діяльності мозку людини, ускладнення її емоційно-вольової сфери.

3. Поступовий перехід від наочно-дійової, наочно-образної форми відображення дійсності до її абстрактно-логічного осмислення.

4. Поступова інтелектуалізація і ускладнення всіх сторін життя та діяльності особистості, що веде до формування стійких рис спрямованості, характеру та здібностей, до осмислення позитивних і негативних сторін власного темпераменту, їх продуктивного використання з метою самовдосконалення.

5. Наявність індивідуальних особливостей характеру завершення процесу формування особистості, адаптації до соціального та професійного оточення.

Теоретичні основи вивчення психічного онтогенезу